Кожна суверенна, незалежна, демократична, соціальна, пра­вова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юри­дичними особами відповідні гарантії права на землю та ство­рює найсприятливіші умови для його реалізації.

Тому одним із найголовніших завдань держави у галузі земельного законодав­ства є запровадження системи дієвих юридичних засобів забез­печення реалізації фізичними та юридичними особами земель­них прав, а також їх захисту.

Основні засади регулювання суспільних відносин щодо воло­діння, користування і розпорядження землею закріплені в Кон­ституції України.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відноси­ни регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, ат­мосферне повітря, якщо вони не суперечать Земельному кодек­су України.

Отже, основна роль у правовому регулюванні цих земельних відносин належить Земельному кодексу України.

Необхідно враховувати, що положення зазначеного Кодексу необхідно застосовувати з урахуванням вимог його «Перехідних положень» та Рішення КСУ від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) положень ст. 92, п. 6 розділу X «Перехідні положення» Зе­мельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками).

Необхідно звернути особливу увагу на положення ст. 17¹ Зе­мельного кодексу України, яка визначала повноваження дер­жавних органів приватизації у галузі земельних відносин. Цією нормою (у різних редакціях) Земельний кодекс України доповне­но законами про державний бюджет відповідно на 2006, 2007, 2008 рік. Рішенням КСУ від 22 травня 2008 р. № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) зміни, внесені Законом України від 28 грудня 2007 р.

Крім того, слід ураховувати, що відповідно до ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ приймає рішення щодо конституційності, зокрема, законів та інших пра­вових актів Верховної Ради України; у разі якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Кон­ституції України (неконституційними), вони оголошуються не­конституційними і втрачають чинність від дня прийняття КСУ рішення про їх неконституційність.

Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, обласних рад, органів місцевого са­моврядування різних рівнів та їх виконкомів у галузі земельних відносин визначено главою 2 Земельного кодексу України та статтями 26, 31, 33, 41 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні», а повноваження органів державної вико­навчої влади — главою 3 цього Кодексу, місцевих державних адміністрацій — також статтями 13, 16, 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеві державні ад­міністрації» на виконання Конституції України, законів Украї­ни, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, мі­ністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпоряджен­ня, а керівники управлінь, відділів та інших структурних під­розділів — накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконан­ня на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадя­нами.

Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні» питання врегулювання земельних правовід­носин віднесено до виняткової компетенції місцевої ради і під­лягають розгляду на пленарному засіданні ради.

Таким чином, законодавець чітко передбачив, що способом волевиявлення голови місцевої державної адміністрації, в тому числі із земельних питань, є розпорядження, а місцевої ради, яка здійснює право власності від імені відповідної громади в питаннях регулювання земельних правовідносин, — ухвалення рішення на сесії відповідної ради.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту спо­собами, передбаченими ст. 152 Земельного кодексу України.

Відповідно до п. «г» ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України за­хист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здій­снюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Цей припис кореспондує положенням ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ч. 10 ст. 59 Закону Украї­ни «Про місцеве самоврядування в Україні».

Оскільки відповідно до ст. 17 КАС юрисдикція адміністра­тивних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів інди­відуальної дії), дій чи бездіяльності, то не повинно виникати пи­тань під час визначення виду судочинства щодо оскарження рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у земельних правовідносинах.

Однак з моменту започаткування адміністративного судочин­ства судам було легше вирішити такий земельний спір по суті, ніж визначити його юрисдикцію. Ця проблема сьогодні є акту­альною не тільки для судочинства України, а й для всієї спільно­ти, яка хоче належного судового захисту в нашій державі. У су­довій практиці упродовж тривалого часу виникають питання стосовно визначення юрисдикції справ про визнання недійсни­ми рішень місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, пов’язаних із регулюванням земельних відно­син.

З цього приводу Пленум ВАСУ звернувся до КСУ з конститу­ційним поданням щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Зе­мельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС. ВАСУ вважає проблему вирішеною. Доказом цього є резолютивна частина Рішення КСУ від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010, яким визначено, що:

1.В аспекті конституційного подання:

— положення ч. 1 ст. 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування «ви­рішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції», слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень;

— положення пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодек­су у частині повноважень сільських, селищних, міських рад від­повідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комуналь­ної власності, вилучення земельних ділянок із земель комуналь­ної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких пи­тань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень;

— положення п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судо­чинства України стосовно поширення компетенції адміністра­тивних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (норма­тивно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних су­дів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних пов­новажень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи без­діяльності.

2. Рішення КСУ є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржено [318].

На наш погляд, для вирішення цього питання насамперед не­обхідно з’ясовувати, чи є заявлений спір публічно-правовим.

У КАС не міститься визначення поняття «публічно-правовий спір». Водночас, законодавець пов’язує виникнення такого спо­ру з наявністю публічно-правових відносин, оскільки завдан­ням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адмі­ністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС).

Із цієї норми вбачається, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за публічно-правовими спорами, які виникли з публічно-правових відносин у сфері управлін­ської діяльності державних органів, органів місцевого самовря­дування та інших суб’єктів.

Управлінська діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших суб’єктів опосередкована правом. Управління перебуває в органічній єдності з правом у цілому, з усією системою його галузей. Це означає, що в ряді випадків суб’єктивні права фізичних та юридичних осіб, що передбачені нормами приватного права, не можуть бути реалізовані без прийняття відповідних рішень суб’єктом владних повноважень.

У такому разі між фізичною чи юридичною особою та суб’єк­том владних повноважень виникають публічно-правові відно­сини. Правовий акт індивідуальної дії, що приймається суб’єк­том владних повноважень, дозволяє фізичній чи юридичній особі в подальшому використовувати свої суб’єктивні права у приватноправовій сфері (наприклад, реєстрація права на неру­хоме майно, видача державного акта на право приватної влас­ності на таке майно).

Отже, суб’єктивні права громадян та юридичних осіб, зокре­ма й ті, що належать до приватноправових, можуть порушува­тися в тому числі управлінськими діями, рішеннями суб’єкта владних повноважень.

Іншим питанням, яке потребує вирішення для правильного визначення юрисдикції справ зазначеної категорії, є з’ясування статусу відповідача.

У розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС справа адміністративної юрис­дикції (адміністративна справа) — це публічно-правовий спір, у якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегова­них повноважень.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 3 Кодексу визначено, що суб’єкт владних повноважень — орган державної влади, орган місцевого само­врядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повно­важень.

Згідно з п. 1 ч. другої ст. 17 КАС до компетенції адміністра­тивних судів віднесено, зокрема, спори фізичних чи юридич­них осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів ін­дивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як установив КСУ в Рішенні від 1 квітня 2010 р., ухваленому у справі № 10-рп/2010 за конституційним поданням ВАСУ що­до офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу Украї­ни, п. 1ч. 1 ст. 17 КАС, положення пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, пере­дачі земельних ділянок комунальної власності у власність гро­мадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у корис­тування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень [318].

Положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС стосовно поширення компе­тенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридич­них осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів ін­дивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція ад­міністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єк­том владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності [2].

Таким чином, вирішуючи питання про юрисдикцію адміні­стративних судів щодо вирішення цієї категорії справ, у кожно­му конкретному випадку необхідно з’ясовувати, чи пов’язує по­зивач порушення свого права з реалізацією суб’єктом владних повноважень управлінських функцій, тобто виходити з предме­та позову.

Якщо позивач пов’язує порушення свого права з рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, то такий спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністра­тивних судів.

Виходячи з викладеного та положень статей 8, 14, 55, 124, 143 Конституції України, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», статей 17, 183¹ КАС до адміністратив­них справ належать справи зі спорів стосовно рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування щодо:

звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок (п. «е» ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу України);

віднесення земель до тієї чи іншої категорії (ч. 1 ст. 20 Зе­мельного кодексу України);

переведення земель, які перебували у постійному користуван­ні ліквідованого державного чи комунального підприємства, установи, організації, до земель запасу або надання іншим гро­мадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ч. 3 ст. 24 Земельного кодексу України);

приватизації земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ч. 2 ст. 25 Зе­мельного кодексу України);

безоплатної передачі у власність або надання в оренду зе­мельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого бу­динку, господарських будівель і гаражного будівництва (ч. 1 ст. 40 Земельного кодексу України);

безоплатної передачі у власність або надання в оренду зе­мельних ділянок житлово-будівельним (житловим) та гаражно- будівельним кооперативам (ч. 1 ст. 41 Земельного кодексу Ук­раїни);

безоплатної або за платної передачі у власність замкнених зе­мельних ділянок лісогосподарського призначення (ч. 2 ст. 56 Зе­мельного кодексу України);

надання в постійне користування спеціалізованим держав­ним або комунальним лісогосподарським підприємствам, ін­шим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ве­дення лісового господарства, земельних ділянок лісогосподар­ського призначення (ч. 1 ст. 57 Земельного кодексу України);

безоплатної передачі у власність чи надання у постійне ко­ристування земель водного фонду (ст. 59 Земельного кодексу України);

проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, на­ціональних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам’яток (ст. 97 Земельного кодексу України);

приватизації земельних ділянок (ч. 2 ст. 118 Земельного ко­дексу України);

надання дозволу підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель (ч. 4 ст. 118 Земельно­го кодексу України);

надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або відмову у його наданні (ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України);

затвердження проекту землеустрою щодо відведення земель­ної ділянки та надання її у власність (ч. 9 ст. 118 Земельного ко­дексу України);

відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самов­рядування у передачі земельної ділянки у власність або зали­шення клопотання без розгляду (ч. 10 ст. 118 Земельного кодек­су України)

надання земельних ділянок державної або комунальної влас­ності у користування (ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України);

надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або відмови у його наданні (ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України);

відмови у наданні земельної ділянки у користування або за­лишення клопотання без розгляду (ч. 11 ст. 123 Земельного ко­дексу України);

передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у дер­жавній або комунальній власності (ч. 1 ст. 124 Земельного ко­дексу України);

надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (якщо такий проект відсутній) та/або про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки чи про відмову в продажу (ч. 3 ст. 128 Земельного ко­дексу України);

продажу земельної ділянки (ч. 6 ст. 128 Земельного кодексу України);

відмови в продажу земельної ділянки (ч. 10 ст. 128 Земельно­го кодексу України);

надання земельних ділянок особам взамін тих, що були викуп­лені (примусово відчужені) для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності (ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу Украї­ни);

припинення права користування земельною ділянкою (ч. 3 ст. 144 Земельного кодексу України);

викупу земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб (ст. 146 Земельного кодексу України, ч. 2 ст. 7 Закону України «Про відчуження зе­мельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспіль­них потреб чи з мотивів суспільної необхідності»);

рішень органів, які вирішують земельні спори (ч. 1 ст. 161 Зе­мельного кодексу України);

консервації земель (ст. 172 Земельного кодексу України); встановлення та зміну меж адміністративно-територіальних утворень (ст. 174 Земельного кодексу України);

змін до землевпорядних проектів та інших матеріалів з пи­тань землеустрою (ч. 2 ст. 186 Земельного кодексу України).

Прикладом віднесення спору до публічно-правового є спір у справі за позовом Баришівського міжрайонного прокурора до Морозівської сільської ради Баришівського району щодо ви­знання протиправним та скасування рішення Морозівської сіль­ської ради від 20 жовтня 2000 р. Спірним рішенням Моро­зівської сільської ради Баришівського району щодо виділення та відводу земельної ділянки виділено земельну ділянку, яка вже перебувала в користуванні на підставі договору оренди від 15 лютого 2000 р. У зв’язку з відхиленням Морозівською сіль­ською радою протесту прокурора, принесеного 12 березня 2009 р., останній у квітні 2009 р. звернувся з позовом до суду.

Постановою Баришівського районного суду від 15 червня 2009 р. прокурору в задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку з пропуском строку звернення до суду.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 квітня 2010 р. постанову Баришівського районного суду від

15 червня 2009 р. скасовано, провадження у справі закрито.

Скасовуючи ухвалу Київського апеляційного адміністратив­ного суду та направляючи справу на новий апеляційний роз­гляд, ВАСУ, посилаючись на пункти 1, 7 ч. 1 ст. 3 КАС, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС з урахуванням Рішення КСУ від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010, дійшов висновку, що спір, який виник між про­курором та органом місцевого самоврядування у цій справі, є публічно-правовим [319].

Іншим прикладом може слугувати справа за позовом Автоко­оперативу «Схід» з експлуатації автостоянки до Київської місь­кої ради (третя особа — Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) про визнання рішення Київської місь­кої ради щодо відмови в наданні згоди на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оформлене у вигляді повідомлен­ня від 3 травня 2007 р., протиправним та зобов’язання вчинити дії.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від

16 грудня 2009 р. постанову Оболонського районного суду міста Києва від 7 листопада 2008 р., якою позовні вимоги задоволено частково, скасовано, а провадження у справі закрито.

Закриваючи провадження в адміністративній справі, апеля­ційний суд мотивував своє рішення тим, що предмет спору у цій справі пов’язаний з реалізацією права власності на земель­ну ділянку, тобто спірні відносини не є публічно-правовими.

З таким висновком не погодився ВАСУ, який скасував ухва­лу Київського апеляційного адміністративного суду та напра­вив справу на новий апеляційний розгляд [320].

Аналіз судової практики засвідчує, що мають місце випадки заявления позивачами разом із вимогами про визнання недійс­ним рішення органу державної влади вимог про зобов’язання скасувати державний акт на право власності на землю чи на право постійного користування землею. У судовій практиці ви­явлено різні підходи до вирішення питання про правову приро­ду таких актів та, як наслідок, різні позиції щодо юрисдикції су­дів у вирішенні таких спорів.

На нашу думку, вирішуючи питання щодо правової природи державного акта на право власності на землю, державного акта на право постійного користування землею, слід враховувати таке.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного корис­тування та право оренди земельної ділянки виникають з момен­ту державної реєстрації цих прав.

Статтею 126 цього Кодексу визначено документи, що посвід­чують право на земельну ділянку, серед яких — державний акт про право власності на земельну ділянку, який посвідчує право власності на земельну ділянку, та державний акт на право по­стійного користування земельною ділянкою, який посвідчує право постійного користування земельною ділянкою.

Отже, слід зважати, що ст. 125 Земельного кодексу України встановлено момент виникнення відповідного права, який по­в’язано з моментом державної реєстрації цих прав, а докумен­ти, які посвідчують це право, визначені в ст. 126 цього Кодексу.

Таким чином, державні акти на право власності на землю, на право постійного користування землею засвідчують те чи інше право, яке пройшло державну реєстрацію, і не мають ознак ак­та органу державної влади, що породжує певні права та обо­в’язки, оскільки є виключно посвідчувальними документами, виданим на підставі та на виконання рішення суб’єкта владних повноважень.

На користь зазначеного свідчить і процедура оформлення цих документів. Видача державних актів на право власності на землю, на право постійного користування землею здійснюється з метою державної реєстрації права, яке вже закріплено пра- вовстановлюючими документами.

Отже, актом, що породжує набуття особою прав та обов’язків власника землі чи землекористувача, є рішення органу держав­ної влади, а державний акт на право власності на землю, дер­жавний акт на право постійного користування земельною ді­лянкою мають похідний характер від рішення компетентного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування. У разі скасування рішення державного органу як незаконного чи виз­нання його недійсним у встановленому порядку виданий на під­ставі та на виконання такого рішення державний акт на право власності на землю чи державний акт на право постійного ко­ристування земельною ділянкою має бути визнаний нечинним.

Як приклад судової практики можна навести справу за позо­вом гр. X. до Глевахівської селищної ради, гр. Ш., гр. П., гр. Б. про визнання бездіяльності протиправною. У цій справі ухва­лою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2007 р. закрито провадження у справі в частині ви­мог про скасування державного акта на право власності на зем­лю, виданого гр. Ш. на підставі рішення Глевахівської селищної ради від 27 грудня 1999 р., а постановою від 27 березня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2008 р. ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області залишено без змін, а постанову Васильків­ського міськрайонного суду Київської області скасовано, прова­дження у справі закрито. Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції під час розгляду справи помилково розгля­нув зазначені вимоги в порядку адміністративного судочин­ства, оскільки цей спір є цивільним і підлягає розгляду в поряд­ку, встановленому ЦПК.

Вищий адміністративний суд України не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції, наголосивши, що заяв­лені позивачем вимоги стосуються питання визнання проти­правною бездіяльності Глевахівської сільської ради при розгляді звернення щодо безоплатного надання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

При цьому позивачка посилалася на порушення порядку роз­гляду зазначеного звернення, неправомірність прийняття від­повідачем рішення про передачу земельної ділянки та подаль­шу видачу гр. Ш. державного акта на право власності на землю, а також висувала вимоги щодо їх скасування з цих причин.

Зазначений спір пов’язаний із захистом прав, свобод чи інте­ресів позивача від порушень з боку органу державної влади у сфері публічно-правових відносин, а оцінка законності оспорю­ваного акта може бути дана в мотивувальній частині рішення суду, постановленого за наслідками розгляду цього спору в по­рядку адміністративного судочинства.

З огляду на викладене ухвалу Київського апеляційного адмі­ністративного суду від 2 грудня 2008 р. у справі скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд [321].

Отже, після прийняття КСУ зазначеного Рішення вектор су­дової практики адміністративних судів був спрямований на встановлення належності спорів з приводу розпорядження зем­лями територіальних громад, передачі земельних ділянок кому­нальної власності у власність громадян та юридичних осіб, на­дання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності до юрисдикції адміністративних судів.

Незважаючи на згадане рішення КСУ, яке, на наш погляд, чітко встановило юрисдикцію зазначених земельних спорів, та­кі спори розглядають суди адміністративної, господарської, ци­вільної юрисдикцій. Хоча за правовим полем ці спори належать до юрисдикції адміністративних судів. З цією метою необхідно ініціювати питання щодо закріплення висновків цього рішення КСУ, тобто встановити в КАС, що ці спори належать до юрис­дикції адміністративних судів, як це зроблено стосовно вибор­чих спорів, спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Наприклад, після прийняття КСУ зазначеного Рішення коле­гія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ роз­глянула справу за позовом ТОВ «Агрофірма «Рубежівська» до Бу- танської міської ради Київської області, за участю третіх осіб — ПП «Деліція+», МП «Октавіан», щодо визнання дій протиправни­ми та скасування рішень: від 27 лютого 2003 р. № 354-12-XXIV «Про дозвіл на виготовлення технічної документації по оформ­ленню договору оренди земельної ділянки», яким МП «Октавіан» надано дозвіл на виготовлення технічної документації з оформ­лення договору оренди земельної ділянки площею 2880 кв. м для обслуговування побутового приміщення літ. «А» в селищі Бу­ча на вул. Заводській, 2-Б; від 23 грудня 2003 р. № 679-22-XXIV «Про затвердження проекту відведення земельної ділянки ПП «Деліція+» для будівництва та обслуговування кондитер­ського цеху за адресою: селище Буча, вул. Заводська, 2-В, яким ПП «Деліція+» надано в оренду строком на 49 років земельну ділянку площею 4,4963 га для будівництва та обслуговування кондитерського цеху за адресою: селище Буча, вул. Завод­ська, 2-В; від 24 червня 2004 р. № 911-29-XXIV «Про дозвіл на викуп земельної ділянки», яким ПП «Деліція+» надано дозвіл на викуп земельної ділянки площею 4,4963 га для будівництва та обслуговування кондитерського цеху за адресою: селище Буча, вул. Заводська, 2-В; від 25 лютого 2005 р. № 1197-42-IV «Про за­твердження звіту про експертну грошову оцінку земельної ді­лянки», за яким відповідачем було продано ПП «Деліція+» зазна­чену вище земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваними рішен­нями відповідача було порушено право власності TOB як право­наступника Колективного сільськогосподарського підприєм­ства «Агрофірма «Рубежівська» на земельну ділянку.

Вирішуючи спір по суті, суди керувалися тим, що справа, яка розглядається, є адміністративною. Проте з таким висновком колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ не погодилася та не визнала його законним та обґрунтованим, виходячи з такого.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що право влас­ності на землю гарантується. Це право набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою ви­ключно відповідно до закону.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 2 Земельного кодексу України зе­мельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого само­врядування та органи державної влади.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є на­род. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України).

Відповідно до ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 144 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною грома­дою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самовря­дування в межах повноважень, визначених законом, прийма­ють рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 ст. 59 Зако­ну України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве са­моврядування в Україні»).

Статтею 80 Земельного кодексу України встановлено, що суб’єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності.

Землі, які належать на праві власності територіальним гро­мадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комуналь­ній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за ’їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності (частини 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС до компетенції адміністра­тивних судів віднесено спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі тер­мін «суб’єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7ч. 1 ст. 3 КАС). Та­ким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом вимог у яких є перевірка закон­ності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.

У пунктах «а», «б», «в», «г» і «к» статті 12 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень селищної ради нале­жить: розпорядження землями територіальних громад; переда­ча земельних ділянок комунальної власності у власність грома­дян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування; вилучення їх із земель кому­нальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідної територіальної гро­мади селища; вирішення інших питань у галузі земельних від­носин відповідно до закону.

Земельні відносини поділяють на публічні та приватні. Отже, і спори в таких відносинах можуть бути як публічно-правови­ми, так і приватно-правовими (цивільними, господарськими).

Згідно з ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні пра­ва та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 172 ЦК).

Рада у справі, що розглядається, виступає як суб’єкт цивіль­них правовідносин і має такий самий правовий статус, що й інші учасники цих відносин. Реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, яка перебувала у її власності, Рада відпо­відно до ст. 5 Земельного кодексу України має рівні права з гро­мадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у від­носини щодо володіння, користування і розпорядження зем­лею. Тобто, під час здійснення повноважень власника землі від­повідач є рівноправним суб’єктом земельних відносин, дії якого спрямовані на реалізацію права розпоряджатися землею. У цьо­му випадку відсутня підпорядкованість одних учасників зе­мельних правовідносин (ТОВ, ПП «Деліція+» та МПП «Октавіан») іншому (Рада), яка має місце під час здійснення органом місце­вого самоврядування владних управлінських функцій.

Колегія суддів ВСУ звертає увагу на те, що згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавле­ний права власності. Право власності є непорушним. Ці поло­ження Основного Закону кореспондуються з п. «в» ст. 5 Земель­ного кодексу, згідно з яким земельне законодавство базується на принципі невтручання держави в здійснення громадяна­ми, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 319 ЦК держава не втручається у здійс­нення власником права власності. Тобто пряме адмініструван­ня з боку органів влади є неприпустимим.

Судами встановлено, що рішенням Ради від 20 березня 2000 р. та рішенням виконкому Ірпінської міської ради Київської області від 21 березня 2000 р. № 71/4 КСП «Агрофірма «Рубежівська» (правонаступником якої є позивач) було передано у колективну власність земельну ділянку загальною площею 232 га в межах Бу- чанської селищної ради для товарного сільськогосподарського ви­робництва.

Протягом 2003—2005 рр. Радою приймались оспорювані рішення, якими, на думку позивача, було порушено його право власності на зазначену земельну ділянку.

Проте, встановивши зазначені обставини, суди не звернули уваги на те, що правовідносини, які склалися між сторонами, стосуються права та підстав набуття права власності на спірну земельну ділянку. Рада як власник землі вільна у виборі суб’єкта для надання йому цього права в порядку, встановленому зако­ном. Разом із цим, відповідач владних управлінських функцій не здійснював і суб’єктом владних повноважень у цих відноси­нах не виступав.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ дійшла висновку, що суди по­милково встановили, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї із сторін стосовно розпо­рядження землею та передачі відповідних прав на неї, може бу­ти розглянутий за правилами, передбаченими КАС. Тому рішен­ня у цій справі ухвалені судами попередніх інстанцій з пору­шенням адміністративної юрисдикції і підлягають скасуванню внаслідок неправильного застосування норм процесуального закону.

Аналіз зазначених рішень КСУ та колегії суддів Судової пала­ти в адміністративних справах ВСУ, на наш погляд, свідчить про те, що в них по-різному тлумачиться законодавство, оскіль­ки КСУ вважає, що такі спори є публічно-правовими, а ВСУ від­носить їх до цивільних спорів. Відтак, є підстави дійти виснов­ку щодо наявності правового нігілізму у правозастосуванні під час вирішення судами спорів, полягає у відсутності єдиних під­ходів та усталеної судової практики в судах України [348].

Доцільно навести ще один приклад судової практики ВСУ — вирішення цим судом справи за позовом прокурора міста До­нецька до Донецької міської ради (далі — Рада), третя особа — Товариство, про визнання рішення протиправним та його ска­сування.

У березні 2009 р. прокурор міста Донецька звернувся до Во- рошиловського районного суду міста Донецька з позовом про визнання рішення Ради від 20 лютого 2009 р. № 28/132 «Про передачу ТОВ «НВФ «Укрбудтехнологія» земельної ділянки в оренду для будівництва триповерхової адміністративної будівлі з вбудованими трансформаторним пунктом по проспекту Ілліча (мікрорайон «Парковий») в Калінінському районі» (далі — рішен­ня № 28/132) протиправним та про його скасування.

Позовні вимоги мотивовані тим, що за результатами перевір­ки, проведеної прокуратурою міста Донецька, було встановле­но, що оскаржуване рішення про передачу земельної ділянки площею 0,55 га в оренду Товариству для будівництва адміні­стративної будівлі прийнято у порушення вимог ч. 2 ст. 16 За­кону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» та ст. 124 Земельного кодексу України, якими визначено, що передача земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами прове­дення земельних торгів. У порушення ст. 123 Земельного ко­дексу країни Рада не приймала рішення про погодження місця розташування об’єкта містобудування і надання дозволу на роз­роблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання такої згоди виконавчим комітетом Ради (да­лі — виконком) суперечить нормам земельного законодавства, оскільки вирішення питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією Ради. Також Рада не дотримала ви­мог ч. 4 ст. 30² Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-ІІІ «Про планування та забудову територій» (далі — За­кон № 1699-ІІІ).

За результатами перевірки відповідно до ч. 2 ст. 20 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі — Закон № 1789-ХІІ) прокурор міста Донецька 5 березня 2009 р. вніс протест, в якому вимагав скасувати оспорюване рішення Ради. Рішенням сесії Ради від 20 березня 2009 р. про­тест прокурора було відхилено, що стало підставою для звернен­ня прокурора з цим позовом до суду згідно з ч. 4 ст. 21 Закону № 1789-ХІІ.

Постановою Ворошиловського районного суду міста Донець­ка від 3 листопада 2009 р., залишеною без змін ухвалою Донець­кого апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2010 р., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи зазначені судові рішення, суди виходили з того, що відповідно до п. 1 розділу Х «Перехідні положення» Земель­ного кодексу України в разі прийняття відповідними органами рішення про погодження об’єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки до 1 січня 2008 р. передача таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земель­них торгів (аукціонів). Враховуючи ці вимоги, а також те, що рішення № 660/12 про погодження Товариству місця розташу­вання об’єкта містобудування та надання дозволу на розроблен­ня проекту землеустрою виконком прийняв 31 жовтня 2007 р., підстави для скасування оспорюваного рішення Ради відсутні.

Також суди зазначили, що у зв’язку з відсутністю генерально­го плану забудови міста посилання прокурора на порушення Ра­дою вимог Закону № 1699-ІІІ є безпідставними.

Постановою ВАСУ від 16 вересня 2010 р. постанову Вороши­ловського районного суду міста Донецька від 3 листопада 2009 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 5 травня 2010 р. скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

У заяві про перегляд судових рішень ВСУ з підстави, перед­баченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, Товариство, посилаючись на неод­накове застосування положень розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, просить скасувати постанову ВАСУ від 16 вересня 2010 р., а справу передати на новий каса­ційний розгляд. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, третя особа надала ухвалу ВАСУ від 19 жовтня 2010 р. у справі № К-57038/09.

Ухвалою ВАСУ від 9 грудня 2010 р. справу допущено для пе­регляду ВСУ з мотивів виявлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень розділу X «Перехідні поло­ження» Земельного кодексу України.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, ВСУ дійшов висновку про їх обґрунтованість.

Ухвалюючи рішення у цій справі, ВАСУ мотивував його тим, що оспорюване рішення прийнято Радою з порушенням проце­дури та порядку його прийняття, визначених у Земельному ко­дексі України, оскільки у Ради були відсутні правові підстави для застосування абз. 3 п. 1 розділу X «Перехідні положення» Зе­мельного кодексу України та надання земельної ділянки в орен­ду Товариству без проведення земельних торгів (аукціону).

На думку ВСУ, погодитися з висновками суду касаційної ін­станції не можна з огляду на таке.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Зі змісту ст. 12 Земельного кодексу України вбачається, що розпорядження землями територіальної громади міста, у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень міської ради та здійснюється відповідно до вимог цього Кодек­су. Зазначена норма Земельного кодексу України кореспон­дується із положеннями Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі — Закон № 280/97-ВР). Відповідно до п. 34 ст. 26 цього Закону питання регулювання земельних відносин вирішуються ви­ключно на пленарних засіданнях міської ради.

Згідно з ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або ко­мунальній власності, здійснюється на підставі рішення відпо­відного органу виконавчої влади або органу місцевого самовря­дування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Частиною 2 ст. 124 Земельного кодексу України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин, встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у дер­жавній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами 2, 3 ст. 134 цьо­го Кодексу.

Статтею 123 Земельного кодексу України визначено порядок надання земельних ділянок державної або комунальної влас­ності у користування.

Згідно з ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України (у редакції станом на 20 червня 2007 р.) особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або кому­нальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних ад­міністрацій або сільської, селищної, міської ради. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблен­ня проекту відведення земельної ділянки (ч. 5 ст. 123 Земельно­го кодексу Ураїни).

Отже, передача в оренду земельних ділянок на час виник­нення спірних правовідносин здійснювалася на підставі рішен­ня органу місцевого самоврядування, що є його виключною компетенцією відповідно до вимог Конституції України, Закону № 280/97-ВР і Земельного кодексу України, та за проектом від­ведення земельної ділянки.

Як встановили суди попередніх інстанцій, Рада рішенням від 24 червня 2005 р. № 20/16 делегувала виконкому повноважен­ня щодо зміни цільового призначення земель, погодження місця розташування об’єктів на земельних ділянках, передачі у влас­ність, надання у постійне користування та оренду, продажу, викупу земельних ділянок, припинення права користування та власності на земельні ділянки, укладення угод про передачу права власності.

Зазначена обставина свідчить, що для Товариства іншого ме­ханізму отримання дозволу для розробки проекту землеустрою окрім як звернення до виконкому не було.

За клопотанням Товариства виконком 31 жовтня 2007 р. прийняв рішення № 660/12, з яким погодив місце розташуван­ня об’єкта містобудування та надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки. Прий­маючи зазначене рішення, виконком діяв у межах делегованих Радою повноважень на підставі рішення останньої від 24 трав­ня 2005 р. № 20/16 та з урахуванням рішення Ради від 16 груд- ня 2005 р. № 23/17 «Про внесення змін до правил забудови, за­тверджених рішенням Донецької міської ради від 30 вересня 2005 р. № 21/2 «Про затвердження правил забудови міста До­нецька».

Згідно зі ст. 181 Земельного кодексу України землеустрій — це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціо­нальну організацію території адміністративно-територіаль­них утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку про­дуктивних сил.

Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального ви­користання та охорони земель, створенні сприятливого екологіч­ного середовища та поліпшенні природних ландшафтів (ст. 182 Земельного кодексу України).

Проект відведення земельної ділянки є одним із видів техніч­ної документації із землеустрою, який є складовою змісту земле­устрою (ст. 184 Земельного кодексу України).

Згідно зі ст. 11 Закону № 280/97-ВР виконавчими органам міських рад є їхні виконавчі комітети, які є підконтрольними та підзвітними відповідними радам. Повноваження виконавчих комітетів визначені в главі 2 цього Закону. До делегованих пов­новажень виконавчих комітетів міських рад у сфері регулюван­ня земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища належить організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою (підпункт 9 п. «б» ч. 1 ст. 33 Закону № 280/97-ВР). Зазначена норма кореспондує положен­ням ст. 17 Земельного кодексу України.

Таким чином, виконком, вирішуючи питання про надання дозволу на розробку зазначеного вище проекту землеустрою, діяв у межах повноважень, делегованих йому Радою, встанов­лених Законом № 280/97-ВР та ЗК.

28 березня 2008 р. Рада на підставі ст. 26 Закону № 280/97-ВР прийняла рішення № 18/12 «Про відміну рішення міської ради від 24 червня 2005 року № 20/16», яким скасувала своє рішення про делегування виконкому повноважень і за­твердила рішення виконкому, зокрема і від 31 жовтня 2007 р. № 660/12.

Згідно з п. 1 розділу X «Перехідні положення» Земельного ко­дексу України в редакції, що діяла на час прийняття Радою спірного рішення, у разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки до 1 січня 2008 р. передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної або комунальної власності здій­снюється без проведення земельних торгів.

Тобто за змістом цієї норми Земельного кодексу України при­йняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, яке фактично спрямова­не на узгодження сторонами в порядку, визначеному законо­давством, що діяло на момент виникнення цих відносин, однієї з істотних умов договору оренди землі — об’єкта оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки), яка є складовою при визначенні розміру орендної плати, виключає в подальшо­му необхідність проведення земельних торгів (аукціону), метою яких є формування найвигіднішої ціни оренди.

Аналіз положень законодавства, яке регулює спірні відноси­ни, дає підстави дійти висновку, що рішення виконкому про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відве­дення земельної ділянки, прийняте до 1 січня 2008 р. у межах повноважень, делегованих Радою та визначених Законом № 280/97-ВР і ЗК, було підставою для прийняття Радою рішен­ня про затвердження проекту відведення земельної ділянки та передачу її в оренду без проведення земельних торгів (аукціо­нів) згідно з пунктом 1 розділу X «Перехідні положення» Земель­ного кодексу України.

Враховуючи, що суд касаційної інстанції неправильно засто­сував норми матеріального права до встановлених у справі об­ставин щодо порядку надання земельної ділянки в оренду юри­дичній особі, ВСУ дійшов висновку, що заява Товариства підлягає задоволенню, постанова ВАСУ від 16 вересня 2010 р. — скасуванню, а справа — направленню на новий касаційний роз­гляд [349].

На перший погляд таке рішення ВСУ викликає сумнів щодо стабільності судової практики, оскільки у справі оспорюється рішення ради щодо передачі земельної ділянки в оренду. Незва­жаючи на це, ВСУ розглянув справу по суті та не закрив прова­дження у справі у зв’язку зі спором щодо права, як він це зро­бив у своєму попередньому рішенні.

На наш погляд, аналіз судової практики ВСУ доводить, що оскарження подібних рішень органів державної влади чи орга­нів місцевого самоврядування через неналежну процедуру їх прийняття повинно здійснюватися в порядку адміністративно-

го судочинства, оскільки за правовою позицією ВСУ в такому разі ці органи діють як суб’єкти владних повноважень під час виконання владних управлінських функцій.

У разі захисту позивачем права власності або користування земельною ділянкою такий спір, як вважає ВСУ, підлягає роз­гляду в порядку господарського або цивільного судочинства. На нашу думку, така позиція не є правильною, оскільки в адміні­стративному судочинстві фізична або юридична особа має пра­во захистити не тільки публічні, а й приватні права від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, однак за умови, що ці суб’єкти владних повноважень не діють як суб’єкти господарювання.