§ 1. Основні підстави й умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами

Права на землю набуваються і реалізуються громадянами, юри­дичними особами та державою виключно відповідно до закону. Підстави та умови набуття цих прав, порядок безоплатної привати­зації земельних ділянок громадянами, набуття прав на них за давністю користування (набувальною давністю), умови переходу прав на земельну ділянку при переході прав на будівлі та споруди тощо передбачені у главі 19 ЗК.

Водночас у ЗК закріплені нові підстави, умови, способи і поря­док набуття прав на землю. До них, зокрема, можна віднести прид­бання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та їх продаж на конкурсних засадах. Систематизована численність таких норм дозволяє вести мову про формування нових правових інсти­тутів набуття прав на землю у сучасному земельному праві, що ди­намічно розвивається, їх необхідно відмежовувати від традиційних підстав, умов і порядку набуття прав на землю. Цим, власне, і по­яснюється виділення зазначених питань в окремий розділ.

127

Розглядаючи питання, пов'язані з підставами набуття прав на землю громадянами та юридичними особами, треба мати на увазі, що вони набувають право власності та право користування земель­ними ділянками із земель державної або комунальної власності. Це передбачено ч. 1 ст. 116 ЗК, згідно з якою ці права набуваються за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених земельним законом. В остан­ньому закріплені загальні положення щодо придбання землі як вітчизняними, так й іноземними громадянами та юридичними осо­бами.

Рішення про передачу земельних ділянок у власність чи надан­ня їх у користування приймаються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. До таких органів виконавчої влади належать Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації (обласні та районні держадміністрації та держадміністрації міст Києва і Севас­тополя). Органами місцевого самоврядування, що приймають такі рішення, є сільські, селищні та міські ради, включаючи ради міст Києва і Севастополя. Повноваження цих органів щодо прийняття рішень про передачу відповідних земельних ділянок у власність або надання їх у користування передбачені у другій та третій главах ЗК.

Необхідно зазначити, що відповідно до положень ЗК на відміну від попереднього земельного закону Верховна Рада України не наділена повноваженнями щодо прийняття рішень про передачу земельних ділянок у власність або надання їх у користування, за винятком узгодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель, а повноваження Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим у цій сфері обмежені розпорядженням земля­ми, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, а також підготовкою висновків стосовно вилучення (викупу) та на­дання земельних ділянок із земель державної власності, що здійснюється органами виконавчої влади. Аналогічними повнова­женнями у межах своєї компетенції наділені обласні та районні ра­ди. А повноваження районних рад у містах визначаються відповідними міськими радами.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЗК набуття прав на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. При цьому для позначення набуття права власності на землю у законі вжито термін "передача", а для окреслення виникнення права землекори­стування — "надання". Треба зазначити, що між цими поняттями є не тільки термінологічна, а й сутнісна відмінність. Передача земель державної та комунальної власності у власність громадянам та юридичним особам недержавної власності змінює власника.

128

Зазначені відмінності відображені й у деяких положеннях зе­мельного закону. Так, відповідно до ч. 1 ст. 147 ЗК примусове відчуження земельної ділянки, що знаходиться у власності грома­дян або юридичних осіб, може здійснюватися з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом, і за умови повно­го відшкодування її вартості. А згідно з ч. 1 ст. 149 земельна ділян­ка, надана із земель державної або комунальної власності в постійне користування, може вилучатися для суспільних потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності відрізняється від її відчуження для суспільних потреб не тільки за передбаченими випадками їх здійснення, а й за вида­ми та змістом прав на земельну ділянку. Тому уявляється, що пи­тання, пов'язані з відчуженням земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, треба було б включити не до ст. 140, а до ст. 141 ЗК.

Однак і передача земельних ділянок у власність, і надання їх у користування — це складні юридичні факти, що охоплюють широ­ке коло дій та потребують документального оформлення. Так, як для передачі земельної ділянки у власність, так і для надання її у постійне користування необхідне звернення громадянина або юри­дичної особи із заявою або клопотанням, до яких мають додаватись відповідні документи; розгляд заяви або клопотання уповноваже­ним органом і ухвалення відповідного рішення, а в необхідних ви­падках і надання дозволу на підготовку проекту відведення земель­ної ділянки; розробка проекту цього відведення, його узгодження, розгляд і затвердження; перенесення проекту в натуру шляхом встановлення меж земельної ділянки на місцевості; одержання до­кументів, що засвідчують право на землю; здійснення державної реєстрації земельної ділянки.

У ЗК право приватної власності на землю громадян та юри­дичних осіб значно розширене. Проте необхідно зазначити, що ч. З ст. 116 Кодексу не охоплює усіх видів набуття цього права вітчиз­няними громадянами та юридичними особами, передбачених у статтях 81—82 земельного закону. Вона передбачає безоплатну пе­редачу у власність громадянам лише таких земельних ділянок, які знаходяться у їх користуванні, тих що одержані ними внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також ділянок, одержаних із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплат­ної приватизації. Таким чином, зазначену норму треба розглядати

о.,,, 129

як один із способів придбання земельних ділянок, передбачених статтями 81—82 ЗК.

Закріплення у ЗК положення про безоплатну передачу у власність громадянам земельних ділянок, що знаходяться в їх ко­ристуванні та приватизуються ними, обумовлене тим, що попе­реднє земельне законодавство передбачало надання громадянам землі у постійне і тимчасове користування. ЗК не передбачає ні постійного, ні тимчасового землекористування, крім оренди землі. Нині земельні ділянки, які були надані громадянам на підставі відповідного виду права землекористування, можуть бути привати­зовані або надані в оренду*.

Проте зазначена норма не дає вичерпної відповіді на всі питан­ня, що можуть виникати під час безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок, які знаходяться в їх користуванні. Насамперед це стосується їх розмірів та категорій земель, до яких належать ділянки, що мають бути приватизовані.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій передбачена ст. 25 ЗК. Згідно з нею при цьому земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кож­ному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію за­значених земель приймають органи виконавчої влади або місце­вого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотан­ням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі зазначеним категоріям осіб передаються у приватну власність без­оплатно.

У ст. 25 ЗК закріплені й умови визначення площі земель, що передаються у приватну власність. Вона має становити різницю між загальною площею земель, що знаходились у постійному ко­ристуванні сільськогосподарських підприємств, установ та ор­ганізацій, і площею земель, які залишаються у державній чи кому-

* 3 урахуванням великої поширеності права постійного користування земельними ділянками земельний закон передбачає особливі вимоги до переоформлення прав на них. Так, відповідно до п. 6 Перехідних положень ЗК громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Оскільки ці ділянки вже знаходяться у користуванні громадян, ст. 118 ЗК передбачає спрощений порядок придбання їх у приватну власність.

** Попередній ЗК надавав членам колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів та акціонерних товариств право на одержання з їх земель земельних ділянок у приватну власність у разі виходу з їх складу з виділенням їм середньої земельної частки в натурі (на місцевості).

130

нальній власності (лісовий, водний, резервний фонди). Кожен працівник підприємства, установи та організації і пенсіонери з їх числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).

При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які знаходились у постійному користу­ванні державних та комунальних сільськогосподарських під­приємств, установ та організацій, за винятком земель, що залиша­ються у державній та комунальній власності. Загальний розмір об­численої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа. Вартість і розміри земельних часток (паїв) працівників і пенсіонерів визначаються в умовних кадастрових гектарах і є рівними.

Треба зазначити, що якщо безоплатна передача землі в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства є загальним правилом, то така її передача для ведення особистого се­лянського господарства розглядається земельним законом як виня­ток. Це пояснюється тим, що розмір земельної ділянки, яка може передаватися для ведення особистого селянського господарства, не повинен перевищувати двох гектарів. Безоплатна передача зе­мель у власність громадянам проводиться шляхом приватизації зе­мельних ділянок кожного виду використання лише один раз. При­чому земельний закон не обмежує кількість ділянок. Він встанов­лює лише їх граничні розміри.

У ЗК передбачені й основні вимоги до набуття права користу­вання земельними ділянками. В ньому, як й у попередньому зе­мельному законодавстві, міститься положення про те, що надання у користування земельної ділянки, яка знаходиться у власності або у користуванні, провадиться лише після її вилучення (викупу) у встановленому порядку.

Право користування земельною ділянкою не може бути "подвійним", тобто набуватися однією особою без припинення на­лежності цього права іншій особі. Неприпустимим є, наприклад, надання земельної ділянки у користування без припинення попе­реднього користування нею. Тому вимоги інституту права земле­користування у повному обсязі поширюються на права громадян та юридичних осіб, пов'язані з використанням ними землі на ко-ристувальницьких засадах, які були розглянуті у попередньому розділі.

Новелою серед підстав набуття прав власності та користування земельною ділянкою громадянами є їх набуття за давністю корис­тування (набувальною давністю). Так, відповідно до ч. 1 ст. 119 ЗК громадяни, котрі добросовісно, відкрито і безперервно користують­ся земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають доку­ментів, які б свідчили про наявність у них прав на цю ділянку, мо­жуть звернутися до органу державної влади або місцевого самовря­дування з клопотанням про передачу її у власність або надання у

5 131

користування. Розмір цієї ділянки встановлюється у межах визна­чених норм.

Треба зазначити, що земельно-правова набувальна давність не фігурує серед загальних підстав набуття громадянами права влас­ності на землю, закріплених у ст. 81 ЗК. Тому вона як нова підста­ва набуття прав на земельну ділянку заслуговує на особливу увагу і більш детальний розгляд.

Передумовою передачі земельної ділянки у власність або надан­ня її у користування на підставі набувальної давності є насамперед добросовісність та відкритість користування нею. Цивільному зако­нодавству відомі категорії добросовісного і недобросовісного во­лодіння майном. У наведеній земельно-правовій нормі йдеться про добросовісне користування земельною ділянкою, під яким треба розуміти обробку та привласнення корисних властивостей ділянки без належної правової підстави, про яку громадянин не знав і не міг знати, але вважав своє користування правомірним.

Із самого змісту наведеної норми випливає, що набувальна давність як підстава набуття права власності на землю або права користування нею поширюється лише на громадян. Це може сто­суватися, наприклад, службових земельних ділянок, надання яких грунтувалося раніше на наявності трудових відносин робітників і службовців з підприємствами. Дане положення було закріплене у ЗК 1970 р. Однак у ЗК 1990 р. це не передбачалося, хоч громадяни продовжували користуватися зазначеними ділянками без їх належ­ного оформлення. Нині такі ділянки у разі звернення громадян до органів виконавчої влади або місцевого самоврядування можуть передаватися їм у власність або надаватися у користування.

Добросовісне й відкрите користування земельною ділянкою має здійснюватися протягом 15 років. Причому воно не може бу­ти перериваним та сумарним. Звичайно, сезонні перерви в обробці землі не можуть розцінюватися як перерви в її використанні. Пе­рервою в користуванні земельною ділянкою може вважатися не менш ніж річний термін безпідставної відмови від цього. Незважа­ючи на те, що земельний закон не передбачає умов обчислення терміну набувальної давності, уявляється, що початком його пе­ребігу треба вважати момент фактичного початку користування зе­мельною ділянкою.

Оскільки у таких випадках громадяни не мають відповідних до­кументів, які засвідчували б їх права на земельну ділянку, постає питання про інші докази користування нею. Видається, що ними можуть бути будь-які фактичні обставини, які підтверджують кори­стування земельною ділянкою. Посилання на них мають бути у клопотанні, з яким громадянин звертається до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Останні мають право перевіряти зазначені обставини і залежно від одержаних ре­зультатів задовольняти клопотання або відхиляти їх.

На практиці можуть поставати й питання, пов'язані з визначен­ням розмірів земельних ділянок, права на які надаються громадя-

132

нам на підставі набувальної давності. Як відомо, розміри ділянок, які передаються громадянам у власність або надаються у користу­вання, встановлюються у межах норм, передбачених ЗК для певно­го виду землеволодіння або землекористування. Дане положення стосується й безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у власність на підставі набувальної давності. Проте ці розміри мо­жуть не збігатися з розмірами ділянок, якими громадяни раніше фактично користувалися.

Законодавче визнання набуття прав на земельну ділянку за давністю користування лише за громадянами не означає, що на практиці немає випадків використання земельних ресурсів на цій підставі юридичними особами. Незважаючи на відсутність у наве­деній нормі прямої вказівки на можливість передачі ділянки у власність (надання у користування) підприємствам, установам та організаціям на підставі набувальної давності, уявляється, що вона може застосовуватися і до них як юридичних осіб за аналогією зе­мельного закону.

Своєрідною підставою набуття прав на землю є перехід прав на земельну ділянку при переході прав на будівлю і споруду. Це поло­ження закріплене у ст. 120 ЗК. У ній, власне кажучи, передбачена зміна прав на земельні ділянки шляхом зміни їх власників. Відповідно до цієї норми при переході прав на будівлі і споруди може мати місце перехід як права власності, так і права користу­вання земельною ділянкою. Крім того, зазначена норма має певну універсальність. Вона охоплює усіх суб'єктів земельного права — громадян та юридичних осіб, територіальні громади і державу, а та­кож іноземних суб'єктів права з урахуванням винятків, передбаче­них земельним законом.

На відміну від попереднього земельного закону перехід права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна згідно з чинним ЗК не веде до "автоматичного" переходу права власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда. Для цього необхідне укладення цивільно-правових угод між власниками земельних ділянок та набувачами будівель або спо­руд. Такими угодами можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни.

Перехід права користування земельною ділянкою при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, та­кож повинен відбуватися з додержанням договірно-правових підстав. Відповідно до земельного законодавства договором, що регламентує перехід права користування земельною ділянкою до набувача будівлі чи споруди, може бути лише договір оренди землі, оскільки право постійного землекористування не ґрунтується на договірних відносинах.

У ч. 1 ст. 120 ЗК передбачений перехід права власності не тільки на земельну ділянку, а й на її частину. Тому при переході права власності на земельну ділянку з будівлями та спорудами має місце і перехід права власності на ту її частину, де розташовані ці неру-

133

хомі об'єкти. Таким чином, законодавець допускає можливість роз­поділу земельної ділянки між відчужувачем і набувачем будівлі або споруди та формування різних правових режимів її використання.

Особи, які володіють правами на землю, можуть використову­вати частини земельної ділянки на підставі права власності та на умовах оренди. Передбачені законом можливості використання зе­мельної ділянки на різних підставах при переході права власності на розташовані на ній будівлі та споруди є досить гнучкими і вра­ховують інтереси як відчужувача, так і набувача. Проте треба мати на увазі, що використання земельних ділянок у таких випадках мо­же здійснюватися на власницьких і користувальницьких підставах з додержанням їх основного цільового призначення на момент відчуження будівель чи споруд.

При відчуженні будівель та споруд, розташованих на орендо­ваній земельній ділянці, право на неї їх набувача визначається згідно з договором оренди землі. Якщо такий договір не передба­чає можливості переходу права оренди від орендаря ділянки до на­бувача будівель та споруд, останній може врегулювати відносини, пов'язані з землекористуванням, з власником земельної ділянки шляхом укладення з ним самостійного договору, в тому числі до­говору оренди землі.

Правовою підставою переходу прав на земельну ділянку є до­говір довічного утримання. Так, відповідно до ч. З ст. 120 ЗК у разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання права на земель­ну ділянку переходять на умовах, на яких вона належала поперед­ньому власнику. Перехід прав на земельну ділянку до набувача бу­динку або його частини має місце й тоді, коли у договорі не перед­бачені умови такого переходу. Більше того, наявність договору довічного утримання не породжує необхідність оформлення перехо­ду прав на земельну ділянку у вигляді окремого договору. Безумов­но, відчужувачем будинку або його частини, а отже й земельної ділянки, може бути лише фізична особа, яка володіє правом влас­ності на них. Але як набувач у договорі довічного утримання згідно зі ст. 425 ЦК може фігурувати як фізична, так і юридична особа.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб обсяг прав на земельну ділянку кожного з них визначається пропорційно їх часткам у вартості будівлі та споруди. Принцип пропорційного розподілу прав на земельну ділянку залежно від вартості часток у придбаних будівлях та спорудах не дозволяє влас­никам виходити за їх межі під час використання земельної ділян­ки. Однак ч. 4 ст. 120 ЗК передбачає можливість відхилення від пропорційності прав на земельну ділянку, якщо це передбачено до­говором відчуження будівель та споруд. Тому наявність такого до­говору може змінювати загальний принцип пропорційного перехо­ду прав на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 5 ст. 120 ЗК при переході права власності на будівлю або споруду до громадян чи юридичних осіб, які не можуть

134

мати у власності земельні ділянки, до них переходить право кори­стування ділянкою, на якій розташовані будівля чи споруда. При цьому набувачами будівель або споруд з обмеженими правами на земельну ділянку можуть бути як вітчизняні, так й іноземні грома­дяни та юридичні особи. Це залежить від допустимості такого пе­реходу прав на земельну ділянку та особливостей правового режи­му земель, на яких розташовані придбані суб'єктами права будівлі або споруди. Придбання прав на землю громадянами, як й юри­дичними особами, вважається завершеним після державної реєстрації земельної ділянки і включення її до державного реєстру земель.