§ 1. Основні положення досудового врегулювання господарського спору

Основні положення досудового врегулювання спору визначені у Розділі II ГПК України, відповідно до якого сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» №9 від 1 листопада 1996 р. вказується, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Ключове значення у цьому питанні має Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. У своєму Рішенні Конституційний Суд України виходить з того, що положення частини 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв’язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (час­тина п’ята статті здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.

Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Судовий захист гарантовано й іншими статтями Конституції України. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ст. 8 Конституції України. Крім того, частина четверта ст. 13 Конституції України встановлює обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), слід розуміти, що норми статей ГПК щодо обов’язкового досудового врегулювання спорів, не виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, без досудового врегулювання спору, оскільки досудове врегулювання спору порушує право особи на безпосереднє звернення до суду.

В Постанові Верховного Суду України від 17 липня 2008 р. № 8/32пд, з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі № 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) також зазначається, що недотримання позивачем вимог частини другої ст.

Наведене свідчить, що ГПК надає можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів, але у той же час законодавець й не позбавляє суб’єктів господарських правовідносин врегулювати такій спір безпосередньо в господарському суді.

Як свідчить практика, якщо суб’єктами господарських правовідносин укладений договір, в якому вони прописали обов’язковість досудового врегулювання спору, у такому разі таке врегулювання здійснюється в порядку ГПК, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Тобто, досудове врегулювання спору може здійснюватися на власний розсуд суб’єктів господарських правовідносин, і це є їх правом, а не обов’язком, оскільки встановлення законом обов’язкового досудового врегулю­вання спору обмежує можливість реалізації права особи на судовий захист.

Порядок досудового врегулювання спорів визначених частиною 3 ст. 5 ГПК, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин, слід розуміти, що норми законів, які регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних господарських відносинах, є спеціальними щодо відповідних норм, установлених ГПК. Наприклад, ст. 222 Господарського кодексу України встановлено досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, відповідно до якого учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії чи звернення до суду. Так, у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

Особливість врегулювання досудового спору багато в чому залежить від виду діяльності суб’єкта господарських правовідносин. Статтею 315 ГК встановлений порядок вирішення спорів щодо перевезень. У такому випадку до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій - протягом сорока п’яти днів.

У такому випадку перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів.

Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у частині третій цієї статті, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді. Для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

Щодо спорів, пов’язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред’явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Визначений частиною п’ятою ст. 5 ГПК порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно, слід розуміти, що незалежно від суб’єктного складу учасників спору цей порядок не поширюється на спори: про визнання договорів недійсними; визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій; стягнення заборгованості за опротестованими векселями; стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ; звернення стягнення на заставлене майно.

Слід мати на увазі, що порядок досудового врегулювання спору дещо інший, коли це стосується перевозок вантажів. Так, в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом» № 01-6/856 від 21липня 1992 р. зазначено таке.

Питання про те, кому належить право на звернення з претензією та позовом, пов’язаними з перевезенням вантажів, вирішується в залежності від предмету спору. Так, згідно ст. 160 Статуту у випадках втрати вантажу таке право надане вантажовідправнику або вантажоодержувачу, а при недостачі, псуванні чи пошкодженні вантажу - вантажоодержувачу.

Щодо претензії та позовів про стягнення штрафу за прострочку в доставці вантажу при міжміських перевезеннях (ст. 138 Статуту), то право на пред’явлення претензій та позовів також надане вантажоодержувачу.

Стаття 163 Статуту передбачає можливість передачі права на пред’явлення претензій та позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, що засвідчується переуступним написом на товарно-транспортному документі (параграф 5 розділу 10 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом).

Переуступка такого права може мати місце за попередньою згодою іншої сторони. Оформлення переуступки права окремим листом чинним законодавством не передбачено. Однак, якщо автопідприємство, незважаючи на недодержання правил оформлення переуступки права, прийняло і розглянуло претензію по суті, воно не може потім посилатися на те, що позов пред’явлений неналежним позивачем.

В іншому роз’ясненні Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» № 04-5/601 від 29 травня 2002 р. надається таке роз’яснення.

Оскільки Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС) та Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) не регулюють порядку планування перевезення вантажів, то умови планування перевезень імпортних та експортних вантажів та відповідальність за цими перевезеннями врегульовані приписами транспортного законодавства України - Статутом залізниць та Правилами планування перевезень вантажів.

В залежності від підстав пред’явлення претензій ст. 130 Статуту регулює питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до залізниці з претензією, а отже, і з позовом. Власник вантажу, якщо він не є відправником або одержувачем вантажу, не має права від свого імені заявляти претензію або позов до залізниці з приводу втрати, нестачі або псування вантажу під час перевезення.

При перевезенні вантажів в міжнародному сполученні право вимоги до залізниці має вантажовідправник - до залізниці відправлення, вантажоодержувач - до залізниці призначення або уповноважена ними по довіреності особа.

Поряд з цим ст. 133 Статуту допускає передачу такого права вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, а також вищій організації. Передача цих прав може здійснюватись лише за попередньою згодою іншої сторони і засвідчується переуступним написом на відповідному транспортному документі - квитанції в прийманні вантажу, накладній.

Крім того, ця стаття Статуту передбачає передачу права пред’явлення претензій та подання позовів вантажовідправником або вантажоодержувачем уповноваженій особі, яка виступає від їх імені (в тому числі і власнику вантажу). Така передача оформлюється довіреністю на право виконувати певні дії в інтересах вантажовідправника або вантажоодержувача. У цьому разі позивачем у справі виступає вантажовідправник або вантажоодержувач, що передав право пред’явлення претензії та подання позову, а не уповноважена особа, яка представляє їх інтереси у судових органах. У разі задоволення претензії або позову кошти відповідно перераховуються або стягуються на користь вантажовідправника чи вантажоодержувача.

Переуступка права може здійснюватись як у цілому на пред’явлення претензії та подання позову, так і окремо на кожну з цих дій. Якщо є переуступний напис на пред’явлення претензії, то додаткового оформлення переуступки права на подання позову не вимагається. Переуступка права на подання позову допускається і тоді, коли претензію до залізниці було пред’явлено вантажоодержувачем або вантажовідправником.

Передача права пред’явлення претензій та позовів у порядку ст. 133 Статуту не є уступкою права вимоги у зобов’язаннях, пов’язаних з перевезенням вантажів. Водночас, слід мати на увазі, що ст. 926 ЦК, частина шоста ст. 315 ГК встановлюють, що позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями у закордонному або міждержавному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

У вирішенні спорів, пов’язаних з перевезенням вантажів у прямому міжнародному сполученні, слід враховувати приписи параграфа 4 ст. 29 СМГС, які мають застосовуватись господарським судом з урахуванням частини третьої ст. 4 ГПК, яка встановлює, що якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Строки пред’явлення претензії до залізниці та порядок їх обчислення передбачено ст. 134 Статуту.

Оскільки пред’явлення залізницям претензій до подання позову не є обов’язковим, позовну заяву не може бути повернуто або позов залишено без розгляду у зв’язку з неподанням доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору, крім позовів, що виникають з перевезення на підставі міжнародних угод.

При пред’явленні позовів, що виникають з перевезення вантажів на підставі міжнародних угод, господарським судам слід враховувати, що Угодою з міжнародного залізничного вантажного сполучення (СМГС) передбачено обов’язковий претензійний порядок врегулювання спору.