<<
>>

2.1. Порядок подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі

Розгляд питання про подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі слід розпочати із аналізу юрисдикційності та підсудності як таких, що мають ключове значення для розгляду таких справ.

Так, ВСУ звертає увагу на те, що при вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов’язаний з’ясувати питання про підсудність та юрисдикційність.

Це обґрунтовано існуванням процедури позасудового встановлення окремих фактів, що мають юридичне значення. ВСУ вказує на обов’язок судді при прийнятті заяви перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. І робить висновок - якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження на підставі ч. 2 ст. 122 ЦПК, а коли справу вже відкрито — закриває провадження в ній [205].

При цьому слід зауважити, що ВСУ посилається на рекомендації, надані у п. 2 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» [136], які грунтуються на аналізі положень Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» і затвердженої на підставі цього Закону постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992 р. N 501 щодо порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посвідчення учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яка втратила чинність, що зумовлює потребу конкретизувати окремі положення щодо юрисдикційності фактів, пов’язаних із статусом осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Наразі ці відносини врегульовано Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [118], якою не передбачено судового рішення як підстави для видачі відповідних посвідчень.

За результатами розгляду справи за заявою про встановлення факту роботи у зоні відчуження внаслідок Чорнобильської катастрофи в певний період, із якою заявник звернувся у липні 2014, на підставі того, що такої підстави для видачі посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, як рішення суду про встановлення факту роботи у зоні відчуження в певний період, Порядком видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи [118], не передбачено, ухвалою від 01 квітня 2015 року Колегії суддів судової палати у цивільних справах ВCCУ касаційну скаргу відхилено.

Розглядаючи схожу справу, у якій судом першої інстанції заяву про встановлення факту перебування у зоні відчуження було задоволено, Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ, скасувала відповідні рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 10 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 17 лютого 2015 року, у своїй ухвалі від 01 липня 2015 року та закрила відповідне провадження. В обґрунтування своєї позиції зазначила, що вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту перебування у зоні відчуження не можуть бути розгуляні в порядку цивільного судочинства, оскільки такі вимоги не входять до переліку юридичних фактів, передбаченихст.

256 ЦПК України, а для встановлення факту перебування у зоні відчуженняпередбачений інший несудовий порядок.

Аналізуючи питання юрисдикції справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, ВСУ [205] виділяє наступні умови належності їх до юрисдикції суду:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Дійсно, якщо для заявника факт, який він просить встановити, не впливає на виникнення, зміну або припинення його прав, то у судовому порядку він встановлений бути не може. На наявність чи відсутність юридичного характеру того чи іншого факту вказує мета, з якою особа прагне його встановити. Так, у разі звернення до суду для встановлення факту родинних відносин між батьком заявника, який перебував у статусі прийомної дитини, та його прийомними батьками, з метою реалізації заявником права на спадкування за такими прийомними батьками, встановлення вказаного факту не має юридичного значення для заявника. Могло би мати значення встановлення факту проживання разом із спадкодавцем (прийомними батьками, одним із них) однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. Суд може встановити фактичну відсутність зазначеної у заяві мети як під час прийняття заяви до розгляду, так і під час розгляду справи.

- встановлення факту не пов’язується з подальшим вирішенням спору про право. Наявність спору про право, встановлена у процесі розгляду справи, означає неможливість її розгляду в порядку окремого провадження і тягне за собою правові наслідки у вигляді залишення заяви без розгляду.

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Відсутність такої можливості має бути заявником належним чином підтверджена, зокрема, доказами звернення до уповноважених на видачу чи відновлення документів органів чи осіб.

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. При цьому ВСУ наводить перелік фактів із 18 пунктів, які на його думку не можуть бути встановлені в судовому порядку та просить звернути увагу на нього, оскільки велику кількість справ про встановлення зазначених фактів суди задовольняють.

Науковцями використовуються різні підходи до розуміння та класифікації юрисдикції та підвідомчості. У зв’язку із тим, що це питання було предметом численних наукових досліджень, відзначимо лише, що юрисдикцію більшість вчених розглядають у вузькому [48, с. 7; 59, с. 53] та широкому значенні [150, с. 179-185] ці поняття ототожнюють [30, с. 105] та розмежовують [Цивільне процесуальне право України : [249, с. 181; 38, с. 66-67].

Загальновідомим є виділення виняткової та умовної цивільної юрисдикції. Відповідно до правил виняткової цивільної юрисдикції розгляд цивільних справ здійснюється виключно судом. Г. В. Чурпіта, аналізуючи справи сімейно-правового характеру непозовного провадження, обгрунтовано вказує, що у разі недотримання встановлених законом умов зазначені такі справи можуть підпадати під цивільну юрисдикцію інших юрисдикційних органів, зокрема органів ДРАЦСу, або розглядатися за правилами іншого виду цивільного судочинства – позовного провадження. [251, с. 147-148].

Т. Ц. Кашперська приходить до висновку, що розгляд справ про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами, а також факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу є виключною цивільною юрисдикцією суду.

Водночас за правилами умовної цивільної юрисдикції справи про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, а також встановлення факту батьківства (материнства) розглядаються судом або органами ДРАЦСу [40, с.118].

Таким чином, розгляд цивільної справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення має здійснюватись судом не у всіх випадках, а лише у разі настання визначених законом умов. Більшість справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть розглядатися за правилами умовної цивільної юрисдикції.

Не менш важливим є питання підсудності у справах окремого провадження. Щодо визначення юридичної природи підсудності, то слушною видається відповідна позиція С. С. Бичкової, відповідно до якої підсудність слід розглядати як властивість цивільних справ, за допомогою якої їх розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду [249, с. 105]. Цю позицію підтримує і Г. В. Чурпіта [251, с. 148].

Видається виваженою думка С. С. Бичкової, яка вказує на те, що необхідність встановлення виключної підсудності пов’язана із забезпеченням кращих умов для справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, а також для виконання ухваленого за результатами їх розгляду рішення. У зв’язку із особливостями окремих вимог обставини, що мають значення для розгляду справи, легше і швидше з’ясувати саме за місцем знаходження матеріального предмета спору, більшості доказів, проведення основних процесуальних дій [Цивільне процесуальне право України: [249, с. 203].

На визначення питань про підсудність справ окремого провадження розділом IV - щодо справ окремого провадження вказує Пленум ВСУ у п.5 Постанови[137].

Підсудність справ про встановлення факту, що має юридичне значення, визначена ст. 257 ЦПК України. Так, відповідно до ч.1 ст. 257 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Таке правило є загальнопоширеним, наприклад, відповідно до ст.290 Цивільного процесуального закону Латвії заява про встановлення юридичного факту також подається у суд за місцем проживання заявника [11].

За загальним правилом у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, цивільне процесуальне законодавство України визначає виключну територіальну підсудність, однак є і спеціальне правило щодо підсудності справ за ухвалою ВСУ, закріплене ч. 2 ст. 257 ЦПК України.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 257 ЦПК України підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді ВСУ.

Як свідчить аналіз судової практики, відповідні клопотання за умови дотримання процесуальних вимог, як правило, задовольняються. Так, відповідно до ухвали ВСУ від 5 жовтня 2015 року клопотання громадянки України, яка постійно проживає за її межами, - у Федеративній республіці Німеччина, задоволено на підставі частини другої ст. 257 ЦПК України, визначено підсудність справи за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, Кіровському районному суду м. Дніпропетровська.

Критерії визначення підсудності законодавцем не закріплено, тому заявник може, за наявності відповідного обґрунтування (наприклад, наявність тимчасового місця проживання в Україні) просити ВСУ визначити підсудність з урахуванням його інтересів. В іншому разі питання вирішуватиметься на розсуд суду.

У питаннях підсудності було встановлено спеціальне правило, шляхом доповнення ЦПК України ст. 257-1 [240].

Тобто в порядку окремого провадження може бути застосовано правила альтернативної територіальної підсудності у разі вибору одного із передбачених у законі судів при поданні таких заяв, як, про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України чи про встановлення факту смерті такої особи (ч. 1 ст. 257–1 ЦПК України).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 257-1 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

Заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.

У зв’язку із цим є необхідність бульш детально зупинитись на особливостях визначення підсудності для встановлення вказаних фактів.

Так, територія, яка є тимчасово окупованою, визначена у ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Зокрема, для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією є:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина [68].

Вказане стосується і реалізації права на звернення до суду у порядку окремого провадження для встановлення факту, що має юридичне значення.

Окрім того, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлена неможливість здійснення правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях.

Законодавцем змінено територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам. Зокрема, розгляд цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, – місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва (ч. 1 ст. 12 вищезазначеного Закону).

Як бачимо, у частині визначення підсудності положення ч. 1 ст. 257-1 ЦПК України та положення ч. 1 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не узгоджуються: якщо ЦПК України закріплює право на звернення до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника, то норма вказаного Закону встановлює підсудність місцевим загальним судам міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва.

З тієї точки зору, що зміни до ЦПК України внесені пізніше і є спеціальними щодо встановлення фактів народження та смерті особи на тимчасово окупованій території України можна було б стверджувати про обґрунтоване застосування саме положень ЦПК України, однак пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону закріплено правило про те, що закони та інші нормативно-правові акти України діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Вказане потребує внесення відповідних змін до законодавства з метою узгодження відповідних положень ЦПК України та Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Такими, що у більшій мірі сприяють реалізації права на встановлення визначених у ст. 257-1 ЦПК України фактів видаються положення саме ЦПК України.

Слід підкреслити, що аналіз як основного проекту Закону № 6232 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»[146], так і альтернативного проекту Закону [147] свідчить про те, що у пропонованих редакціях статті 318 проекту ЦПК України, яка визначає особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України збережена чинна редакція відповідної норми ЦПК України, що не вирішує розглянуту проблему. Взагалі слід відзначити, що в частині врегулювання відносин встановлення фактів, що мають юридичне значення, розробники обох законопроектів зберегли чинні положення без змін та доповнень.

Слід звернути увагу і на питання підсудності розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридине значення, у районі проведення антитерористичної операції.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» [69] у зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя окремими судами в районі проведення антитерористичної операції змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим в районі проведення антитерористичної операції таким судам, та забезпечити розгляд, серед іншого, цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим в районі проведення антитерористичної операції, апеляційним судам, розташованим в районі проведення антитерористичної операції, - місцевими загальними судами, апеляційними судами, що визначаються головою ВССУ.

Ч. 2 ст. 6 цього Закону, як і в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», закріплено положення про те, що закони та інші нормативно-правові акти України діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Як результат, відповідно до розпорядження ВССУ визначено територіальну підсудність, серед інших, цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, апеляційним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції [134].

Таким чином можна спостерігати певну фрагментарність врегулювання питання підсудності, за якої у певних випадках зміни вносяться до ЦПК України, а в інших – залишаються предметом регулювання спеціальних актів, які є актами тимчасового характеру, дія яких напряму залежить від існування/припинення існування обставин, що зумовили їх прийняття.

Заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, за загальним правилом мають подаватися до суду за правилами загальної територіальної підсудності, за місцезнаходженням відповідача, а саме: до фізичної особи – за зареєстрованим у встановленому порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому порядку місцем її перебування; до юридичної особи – за її місцезнаходженням (ст. 109 ЦПК України).

Так як у справах окремого провадження немає відповідача, визначено інший склад учасників (заявник, інші заінтересовані особи, їхні представники, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб) то цю норму слід розуміти у прив’язці до місця проживання, місця перебування чи місцезнаходження заявника.

Можливою є ситуація, за якої заявників буде кілька. У цьому випадку слід говорити про активну процесуальну співучасть, а, отже, має застосовуватись альтернативна територіальна підсудність: заява може бути подана за місцем проживання будь-якого із заявників.

Так, у справі про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ч. 2 ст. 256 ЦПК України), видається цілком можливим подання заяви до суду за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання або за зареєстрованим у встановленому порядку місцем перебування чоловіка або жінки.

Т. Ц. Кашперська, дослідивши інститути цивільної юрисдикції та підсудності цивільних справ про встановлення фактів, що мають значення для охорони сімейних прав та інтересів, приходить до висновку, що заяви про встановлення фактів, що мають значення для охорони сімейних прав та інтересів, подаються до суду за правилами виключної територіальної підсудності, а за наявності умов, визначених ч.2 ст. 257 ЦПК України, також підсудності за ухвалою суду вищої інстанції [40, c. 118].

Погоджуючись із зробленими автором висновками, розглядаючи питання цивільної юрисдикції та підсудності цивільних справ про встановлення юридичних фактів в цілому та з урахуванням змін у законодавстві, можна запропонувати систематизувати правила підсудності у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, наступним чином.

За загальним правилом заява про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за правилами виключної територіальної підсудності.

У разі, коли має місце процесуальна співучасть, заява може бути подана за місцем проживання будь-якого із заявників, тобто має застосовуватись альтернативна територіальна підсудність.

У разі, якщо із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, звертатиметься громадянин України, який проживає за її межами, підсудність має бути визначена ухвалою судді ВСУ.

Альтернативна територіальна підсудність має місце і у разі, якщо заява подається про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України: вона може бути подана до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

У разі, якщо заява подається про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, вона може бути подана за межами такої території України.

Надалі увага у цьому розділі буде зосереджена на особливостях розгляду та вирішення цивільних справ про встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення.

Питома вага таких справ у справах окремого провадження значна. Так, згідно зі статистичними даними ДСА (п. 4.1) кількість цивільних справ окремого провадження, розглянутих місцевими загальними судами, збільшилася на 30,1 % і становила 34,2 тис. [26,3 тис.]. Із ухваленням рішення розглянуто 31,6 тис. [23,4 тис.] справ окремого провадження, у тому числі заявлені вимоги задоволено у 31,1 тис. [22,7 тис.] справ окремого провадження, або 98,3 % [97,2 %] від кількості розглянутих із ухваленням рішення. У структурі розглянутих справ окремого провадження 73,9 % [56,5 %], становили справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (25,3 тис.) [3].

У ч.1 ст. 254 Цивільного процесуального закону Латвійської Республіки, яка закріплює загальні вимоги до заяви у порядку окремого провадження, а саме:

-найменування суду;

-імя, прізвище, особистий код і місце проживання заявника і заінтересованої особи, а для юридичної особи – її найменування, реєстраційний номер і місцезнаходження (юридична адреса). Особистий код чи реєстраційний номер вказуються, якщо вони відомі;

-предмет і обгрунтування заяви;

- обставини, на яких ґрунтується заява і докази, які їх підтверджують

- закон, на якому ґрунтується заява;

- прохання заявника;

- перелік документів, які долучаються;

- час складання заяви

Підписує заяву заявник чи його представник. Якщо підписує заявник, то до заяви долучається довіреність чи інший документ,який підтверджує його повноваження.Заява подається у суд з додатками за числом заінтересованих у справі осіб.

Спеціальні вимоги до змісту заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, закріплені у ст. 291Цивільного процесуального закону Латвійської Республіки, а саме: мета, для якої заявнику потрібно встановити відповідний факт. Встановлена вимога, що до заяви долучаються докази, які підтверджують неможливість отримання заявником відповідних документів чи неможливість відновлення загублених, викрадених чи знищених документів [11].

Відповідно до ст. 284 ЦПК Республіки Узбекистан заяви у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, подаються в суд за місцем проживання заявника (позивача).

У заяві повинно бути вказано, з якою метою заявнику необхідно встановити цей факт, а також повинні бути наведені докази, які підтверджують неможливість отримання заявником належних документів або неможливість відновлення втрачених документів [17].

В українському законодавстві вимоги до заяви сформульовано дещо ширше. Так, відповідно до частини 1 ст. 258 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено:1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують факт.

Відповідно до частини 2 ст 258 ЦПК України до заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Таким чином, суд, приймаючи до розгляду заяву, повинен враховувати закріплені у ст. 258 ЦПК України усі у сукупності вимоги щодо її змісту, а також вимоги щодо змісту і форми позовної заяви, встановлені ст. 119 ЦПК України.

У науковій літератур і вказується, що для обгрунтування своїх заперечень проти встановлення факту заінтересованим особам треба ознайомитись із змістом заяви та мати можливість подати докази, які підтвердили б. що їх суб’єктивні парва порушуються. Отож заявник має подавати до суду заяву та, на нашу думку, не менше однієї копії [243, c. 680-681].

ВСУ звертає увагу на те, що «важливе значення має вимога про обов’язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування. З урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначає коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справі» [205].

До прикладу, в ухвалі суду Іллічівського районного суду у справі 264/4959/13-ц про встановлення факту відсутності волі на повернення в країну акцентовано увагу на значенні мети для висновків суду. Судом вказано, що правовідносини, про які йдеться у заяві, виникли в процесі кримінального судочинства. Мала місце екстрадиція ОСОБА_1, здійснена на підставі чинного судового рішення поза його волею, наявність чи відсутність якої не має жодного юридичного значення для вчинення відповідної процесуальної дії. Суд звертає увагу на те, що діюче цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих і майнових прав громадян. Обставини, що мають значення для субєктів кримінального процесу, не можуть досліджуватися і встановлюватися в порядку окремого провадження за нормами цивільного процесуального законодавства, а отже ця справа підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства[215].

З аналізу статті 121 ЦПК України випливає, що якщо у заяві не дотримано умов, визначених статтею 258 ЦПК України, суддя постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави для залишення заяви без руху і надає заявникові строк для усунення недоліків. У разі недотримання вказівок суду заява буде вважатися такою, що не подана, і підлягатиме поверненню заявникові шляхом постановлення суддею відповідної ухвали.

Не видається правильною практика окремих судів, які на етапі прийняття заяви до розгляду досліджують та дають оцінку долученим до неї доказам. Залишення заяви без руху у такому випадку не передбачено, лише у випадку визначеному ч. 4 ст. 256 ЦПК України, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, у інших випадках згідно ст. 235 ЦПК України суд має дотримуватись загальних правил, встановлених ЦПК України. Для прикладу, в ухвалі Комсомольського районного суду у справі № 667/1592/15-ц заяву було залишено без руху з урахуванням невірності термінології, застосованої заявником (зацікавлені особи, замість заінтересованих, визнання факту, а не його встановлення) та, власне, у результаті оцінки відповіді завідуючого Другої нотаріальної контори «вбачається, що причиною неможливості видачі свідоцтва про право на спадщину заявнику є інші причини, а не відсутність доказів прийняття нею спадщини після померлого чоловіка, тобто встановлення факту прийняття спадщини не призведе до реалізації спадкових прав заявника». Правила залишення позовної заяви без руху, повернення заяви визначено ст. 121 ЦПК України, докази досліджуються під час судового розгляду ( ст. ст. 179, 185 ЦПК України) та оцінюються судом в установленому порядку (ст.212 ЦПК України) [216].

Також заявники можуть подати заяву про повернення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, як правило, коди відповідна потреба відпала, або, як приклад, з метою доопрацювання заяви (наприклад, ухвала від 16 квітня 2015 року про повернення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення на доопрацювання). У таких випадках, якщо заявник до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому заяви, суд її повертає заявнику.

Такою, що не відповідає вимогам ЦПК України є заява про встановлення факту, що має юридичне значення, «на майбутнє». Однак відповідні звернення до суду мають місце. Зокрема, Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя суд у у справі № 335/407/15-ц вказує, що вирішення питання про майбутні правовідносини сторін знаходяться за межами компетенції суду. Встановлення юридичних фактів встановлюється на момент виникнення або настання якоїсь події, а не в майбутньому і встановлення юридичних фактів на майбутнє,законом не передбачено. Суд залишив заяву без руху, вказавши заявнику, серед іншого, на необхідність конкретизувати мету встановлення факту з врахуванням того, що судом не встановлюються юридичні факти на майбутнє[217].

Дійсно, як випливає із аналізу ЦПК, встановленню в порядку окремого провадження підлягають факти, які виникли, а не факти, які можуть виникнути у майбутньому, адже у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Конструкція встановлення факту, який виникне у майбутньому, не відповідає суті цієї категорії справ та не дозволяє стверджувати, що такий факт породжуватиме відповідні юридичні наслідки для фізичних осіб, що його встановлення не буде пов’язане з наступним вирішенням спору про право чи, наприклад, в у повноваженого органу не буде можливості вчинити відповідну дію (зареєструвати факти народження, смерті тощо).

І якщо, наприклад, у власника, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, є право на звернення до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ч. 2 ст.386 ЦК України), то безспірність окремого провадження не припускає можливості захисту інтересів заявника шляхом встановлення факту, який виникне у майбутньому.

Аналіз судової практики свідчить, що одна із найбільш поширених помилок, якої допускаються заявники, це не зазначення у заяві заінтересованих осіб, що має своїм наслідком залишення заяви без руху (наприклад, Ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі № 404/785/15-ц, Ухвала Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області у справі № 398/4637/14-ц) [218; 219].

У разі оскарження рішень суду щодо встановлення фактів, які мають юридичне значення, однією із найбільш поширених помилок є подання відповідної скарги із порушенням встановленого строку зачасти без прохання у його поновленні (наприклад, Ухвала судді ВССУ у справі № 6-22175ск15, Ухвала судді ВССУ від 13 липня 2015 року у справі № 6-22175ск15 [212; 213].

Цивільний процесуальний закон Латвійської республіки передбачає можливість позивача поєднувати в одному позові кілька пов’язаних між собою вимог, також вправі це зробити і суддя, якщо у провадженні суду є кілька однорідних справ, в яких приймають участь одні і тіж сторони, чи справи, в яуих один позивач пред’являє до суду позов до кілької відповідачів чи кілька позивачів – до одного відповідача, якщо таке обєднання сприятиме більш швидкому і правильному розгляду справи і сторони не заперечують (ст. 134). Так само справи можуть бути і роз’єднанні: суддя може доручити позивачу виділити одну вимогу чи кілька вимог із з’єднаних вимог в окремий позов, якщо визнає доцільним окремий розгляд вимог, а також суд, який розгляда справу, своєю ухвалою може виділити одну вимогу чи кілька вимог із об’єднаних вимог в окрему спарву, якщо їх розгляд в одному провадженні став утрудненим чи неможливим (ст. 135). Ці правила поширюються і на справи окремого провадження [11].

ВСУ у пункті 4 Постанови Пленуму звертає увагу на те, що при подачі однією особою заяв про встановлення декількох фактів, що мають юридичне значення, всі ці заяви відповідно до правил ст.144 ЦПК можуть бути об’єднані і розглянуті судом в одному провадженні. Інші вимоги не можуть розглядатись у провадженні про встановлення фактів, що мають юридичне значення [136].

Наразі відповідні відносини урегульовано ст. 126 ЦПК України, якою визначаються правила об’єднання та роз’єднання позовів.

Слід погодитись із позицією ВСУ, адже можливість розгляду в рамках одного провадження заяв про встановлення однорідних фактів, що мають юридичне значення, є цілком допустимим в силу положень ЦПК України, насамперед, частини 3 ст. 235 ЦПК України щодо розгляду судом справ окремого провадження з додержанням загальних правил ЦПК України з урахуванням встановлених винятків. Окрім того, є висока вірогідність наявності однорідних фактів, розгляд справ про встановлення яких в рамках окремих проваджень є процесуально недоцільним та таким, що невиправдано перенавантажуватиме суди. Наприклад, однорідними можуть бути факти про родинні відносини та перебування на утриманні у разі встановлення цих фактів для призначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника (матиме значення як факт утримання, так і факт віднесення до числа членів сім’ї, зокрема, родичів).

Відповідно, якщо заявником подано декілька заяв про встановлення однорідних фактів, суд має право постановити ухвалу про об’єднання їх в одне провадження, а у разі, якщо подано одну заяву про встановлення однорідних юридичних фактів – вона підлягатиме розгляду в установленому порядку за умови відповідності встановленим вимогам до змісту та форми заяви.

У разі, якщо в особи, яка потребує встановлення факту, що має юридичне значення, виник спір, прямо пов’язаний із встановленням такого факту, то вона має звертатись до суду з відповідним позовом і обгрунтовувати свої позовні вимоги на основі юридичних фактів (підстава позову) і відповідним чином формулювати позовні вимоги (предмет позову). Тобто справи, які за своєю природою і ознаками відносяться до справ позовного провадження мають розглядатись за правилами позовного провадження, ті ж, які відповідають природі та ознакам окремого провадження, відповідно, - за правилами окремого провадження. В іншому разі матиме місце підміна суті та призначення різних видів провадження, що суперечить правилам та принципам цивільного судочинства. Це може викликати і цілком очікувані труднощі, пов’язані із підсудністю, сплатою судового збору тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» [92] судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством. Ч. 2 цієї статті встановлено випадки, коли судовий збір не справляється. Серед них слід назвати ті, які стосуються предмета дослідження. Так, судовий збір не справляється за подання:

- заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням;

- заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

- заяви про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій.

Як слідує із ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання заяви у справах окремого провадження (для фізичних осіб) складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у той час як ставки за подання позовної заяви різняться, як приклад: 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб при поданні фізичною особою або фізичною особою - підприємцем позовної заяви майнового характеру, і 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб при поданні позовної заяви про розірвання шлюбу тощо.

Таким чином, розмір судового збору різниться за подання позовних заяв чи заяв у справах окремого провадження. При звільненні від сплати судового збору заявнику слід зазначати про це у заяві та долучати документ, що підтверджує право на таке звільнення. Це кореспондує положенням ст. 119 ЦПК України про обов’язковість долучення до заяви документа, що підтверджує сплату судового збору та упередить виникнення ситуації із залишенням заяви без руху, що передбачено у разі не сплати судового збору положеннями ч. 1 ст. 121 ЦПК України.

Аналіз судової практики свідчить, що і в рамках позовного провадження встановлюються факти, що мають юридичне значення. Так, ухвалою ВССУ від 04 січня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження з підстав того, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи не було допущено порушення норм процесуального чи матеріального права. Рішенням суду першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд задоволено позовну вимогу: встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 однією сім’єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по 06 травня 2008 року, а в решті позовних вимог (визнання права власності на частину нерухомості у спільній сумісній власності) відмовлено [214]. По суті, судом у рамках позовного провадження встановлено лише факт, що має юридичне значення.

Ще в одній справі, № 585/2693/14-ц, позивач звернулась до суду з позовом про встановлення юридичного факту родинних відносин, встановлення юридичного факту належності правовстановлюючого документу та визнання права власності на спадкове нерухоме майно за заповітом. Суд у цій справі вказує, що «всупереч вимогам ч. 2ст. 118 ЦПК України, в одному позові неправомірно об’єднано різні вимоги - встановлення юридичних фактів, що відносяться згідноЦПК Українидо окремого провадження і розглядаються в суді за місцем мешкання заявника (а не позивача) і позов про визнання права власності на спадкове майно, що розглядається за місцем знаходження основної частини спадкового майна (а в даному випадку - це територіальність різних судів і областей) в позовному провадженні». Окрім того вказує, що«судовий збір має оплачуватися за кожне провадження окремо і приєднується до кожного провадження та на різні райони областей». Позовну заяву було залишена без руху, а у зв’язку із не усуненням недоліків - повернуто позивачу [220].Суд апеляційної інстанції, який розглядав скаргу на це рішення, прийшов до висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано залишив позовну заяву без руху, а потім, в зв’язку з не усуненням її недоліків, повернув як неподану, оскільки з матеріалів позову не вбачаєтьсяправовихпідстав для звернення до суду з позовною заявою про визнання права власності на спадкове майно за місцезнаходженням цього нерухомого майна та відзначає, що позивач непозбавлений конституційного права на захист своїх прав та інтересів у визначеномуЦПК Українисудовому порядку з дотриманням підсудності[221].

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 вересня 2015 року, в задоволенні позову про встановлення факту відсутності повторної реєстрації шлюбу та визнання неправомірним подання позову відмовлено. У контексті питання, що розглядається, видається обґрунтованою наступна позиція суду касаційної інстанції, яка розглядала касаційну скаргу на вказані рішення: «..умовою встановлення рішенням суду факту, який має юридичне значення, є відсутність спору про право цивільне. При наявності такого спору в судовому порядку підлягає вирішенню саме спір про право цивільне, а не встановлюватись факт. Обставини, пов’язані із встановленням факту, є предметом доказування у такій справі, тобто підставою позову.У поданій ОСОБА_1 позовній заяві вимога про вирішення спору про право цивільне ним не заявлена, а, як убачається із її змісту, встановлення факту необхідне останньому для оскарження судових рішень, якими за відповідачем визнане право власності на майно, що свідчить про існування між сторонами спору про право цивільне. З огляду на викладене, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні вимог, які були предметом розгляду» [222].

Справа, що розглядається, цікава і тим, що позивач звернувся за встановленням не передбаченого законодавством факту. Суд вірно вказав: «…встановлення факту відсутності реєстрації шлюбу чинним законодавством не передбачено, оскільки неможливо встановлювати і доводити ті події, яких не було. З огляду на те, що про реєстрацію шлюбу вчиняється актовий запис на підтвердження чого видається відповідне свідоцтво, то їх відсутність сама по собі свідчить про відсутність такої реєстрації поки не буде доведене протилежне рішенням суду, яким встановлено факт такої реєстрації».

У іншій справі, звертаючись до суду із заявою про встановлення юридичного факту на підставі ч. 2ст. 256 ЦПК України- складу сім’ї з 1994 року до вересня 2006 року, заявник не обґрунтувала, виникнення, зміна або припинення яких саме її особистих чи майнових прав залежить від встановлення цього факту. Cуд касаційної інстанції звернув увагу на те, що на порушення вимог ч. 4ст. 10 ЦПК Українисудне сприяв всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема, не уточнив вимог заяви та не з’ясував питання про те, виникнення, зміна або припинення яких саме особистих чи майнових прав ОСОБА_6 залежить від встановлення факту щодо складу сім’ї, та, виходячи з цього, не з’ясував питання в якому провадженні підлягає розгляду подана ОСОБА_6 заява (окремого чи позовного). Як результат - касаційна скарга була частково задоволена, а ухвалені у справі судові рішення – скасовано з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3ст. 338 ЦПК України[230].

Мають місце випадки звернення до суду при відсутності юридичної заінтересованості заявника. Наприклад, у справі № 274/3608/14-ц заявник звернувся до суду про встановлення факту відсутності у нього цивільних прав та обов"язків за договором, стороною якого він не являється [223].

Зустрічаються також випадки звернення до суду із встановленням фактів, які не підлягають розгляду в порядку окремого провадження. Так, із касаційної скарги вбачається спір про право, заявник звернувся до суду для встановлення факту володіння будинком на праві власності, однак будинок було збудовано у 1983 році самовільно і правоустановчі документи на нього не оформлено у встановленому законом порядку. Такі справи не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, виходячи із положень ст.105 ЦКв редакції 1963 р. У цій справі суд обґрунтовано констатував і наявність спору про право [229],

В юридичній літературі звертається увага, що якщо в заяві не встановлено, який саме факт просить встановити заявник та для якої мети, а також з яких причин неможливо одержати або відновити документ, що посвідчує даний факт. якими доказами цей факт підтверджується або до заяви не додано довідки про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, суддя згідно зі ст. 121 ЦПК постановлює ухвалу про залишення заяви без руху і надає заявникові строк для виправлення недоліків. Заявник може просити суд встановити факт, який не породить правових наслідків, на які помилково сподівається (розраховує) заявник. У такому разі суддя ухвалою повинен роз’яснити заявникові, якийфакт потрібно встановити для отримання блага, на яке претендує заявник[243, с. 681].

Відповідно до ст. 282 ЦПК Республіки Узбекистан суд залишає заяву без розгляду і пропонує особам, які приймають участь у справі, подати позов в загальному порядку, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, підвідомчий суду [17].

Найбільш поширеною підставою для відмови у відкритті провадження чи залишення заяви без розгляду є виявлення судом спору про праву. У залежності від того, на якій стадії спір виявлено залежать процесуальні дії, які має чинити суд. Так, ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси у справі № 712/11116/15-ц заяву залишено без розгляду, так як спір про право виявлено під час судового розгляду [224]. Виявлення спору при вивченні суддею заяви тягне за собою відмову у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право [225; 226; 227; 228].

Слід зауважити, що у разі, якщо під час розгляду справи виникне спір про право, вирішення якого має здійснюватись не за правилами цивільного судочинства, а, наприклад, господарського, суд не повинен залишати заяву без розгляду, а має, із урахуванням положень ч. 1 ст. 205 ЦПК України, своєю ухвалою закрити провадження у справі.

У разі, якщо заява не відповідає вимогам до змісту заяви, визначеним ст. 258 ЦПК України та загальним вимогам, визначеним ст. ст. 119, 120 ЦПК України, а також у разі, якщо судовий збір не сплачено, суддя повинен у відповідності до ст. 121 ЦПК України постановити ухвалу про залишення заяви без руху, повідомити про це заявника та надати йому строк для усунення недоліків (не більше 5 днів з дня отримання заявником ухвали). Як випливає із змісту ст. 293 ЦПК України ухвалу про залишення заяви без руху окремо від рішення суду оскаржити не можна. Хоч, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 133 Цивільного процесуального закону Латвійської Республіки така ухвала може бути оскаржена в установленому цим законом порядку, а строк такого оскарження рахується із дня отримання заявником ухвали. Строк для усунення недоліків законодавець Латвійської Республіки установив не менше 20 днів із дня направлення ухвали [11]. Аналогічним із положеннями ч. 2 ст. 121 ЦПК України чином латвійський законодавець передбачив, що якщо позивач в установлений строк усуне недоліки, позовна заява вважається поданою в день первісного надання її в суд (це правило поширюється і на заяви, які подаються у порядку окремого провадження).

Ч. 3 ст. 121 ЦПК України містить вичерпний перелік випадків, коли повертається заява на доданок до положень ч. 2 цієї статті.

Так, це наступні випадки:

- заявник до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому заяви. Як випливає із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа в установленому ЦПК України порядку має право звернутися до суду за захистом. Це право заявника, а свої права особа здійснює вільно, на власний розсуд ( ч. 1 ст. 12 ЦК України) та в межах, визначених законодавством. Подання заяви про повернення заяви не означає відмови від права на звернення до суду за захистом, адже це не перешкоджає їй звернутись до суду повторно.

- заяву подано недієздатною особою. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України). Цивільна процесуальна дієздатність є обов’язковою умовою самостійної участі у цивільному процесі. Недієздатна особа не здатна особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (ст. 29 ЦПК України), а тому в її інтересах мають діяти уповноважені на те особи.

- заяву від імені заявника подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Питання представництва розглядалось у попередньому розділі, однак слід підкреслити, що вчиняти від імені особи усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа, може представник, який має повноваження на ведення справи в суді (ч. 1 ст. 44 ЦПК України). Не уповноважена особа не має правових підстав на подання заяви від імені заявника. Не змінює це правило і те, що особа, яка подає заяву, може помилятись щодо природи своїх відносин із заявником чи/та обсягу своїх повноважень.

- справа не підсудна цьому суду. Правила підсудності обов’язкові для дотримання, на визначеність ЦПК України правил підсудності звертає увагу і ВСУ у п. 5 та п. 6 Постанови Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» [137].

- подана заява без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 ЦПК України. Заява подається до суду першої інстанції, з дотриманням правил розподілу справ згідно автоматизованої системи документообігу суду, визначених ч.2, ч.3 ст. 11 ЦПК України із правом заявника на об’єднання в одній заяві кількох вимог пов’язаних між собою. П. 1.3.1. цього Положення про автоматизовану систему документообігу суду передбачає, що автоматизована система забезпечує, серед іншого, об’єктивний та неупереджений розподіл судових справ між суддями з додержанням принципів випадковості та в хронологічному порядку надходження судових справ, з урахуванням завантаженості кожного судді (збалансованого навантаження [145].

Аналогічним чином, як і з ухвалою про залишення заяви без руху про повернення заяви суддя постановляє ухвалу (ч. 4 ст. 121 ЦПК України).

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі за наявності підстав, визначених ч.2 ст. 122 ЦПК України. До таких підстав належать наступні:

- заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Правила цивільної юрисдикції закріплені у главі 2 ЦПК України. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, визначені ст. 15 ЦПК України.

Інститут мирової угоди не відповідає засадам розгляду справ у порядку окремого провадження, так само як і право позивача на відмову від позову не може бути застосоване заявником у таких справах. А тому п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України не може бути застосваний як підстава для відмови у відкритті провадження у справі про встановлення факту, що має юридичне значення.

Також суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщоу провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Із своєчасним з’ясуванням вказаної інформації можуть виникати труднощі. Положенням про автоматизовану систему документообігу суду прямо не закріплені положення про пошук та перевірку наявності у тому чи іншому суді справи із спору між тими самими сторонами чи за заявою того самого заявника про той самий предмет і з тих самих підстав [145]. Разом з тим, окремі положення свідчать про широкі пошукові можливості автоматизованої системи. Так, відповідно до розділу ІІ цього Положення автоматизована система забезпечує оперативний пошук судових справ та документів за їх реквізитами, індексацію документів та їх контекстний пошук тощо. Для отримання інформації у суді діє підсистема електронного довідника (п. 2.8.2). окрім того, інформація про стан розгляду судових справ щоденно оприлюднюється на веб-порталі судової влади України у відповідності до п.2.8.5 цього Положення.

Положення пункту 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України про відмову у відкритті провадження з підстав наявності рішення третейського суду не може бути застосоване до відносин із встановлення фактів, що мають юридичне значення через пряму вказівку закону. Так, як випливає із положень ст.6 Закону України «Про третейські суди»третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, серед іншого, справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення[75].

Ще однією підставою відмови у відкритті провадження аналізована стаття вказує смерть фізичної особи, а також припинення юридичної особи, які є однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не може йтись про правовідносини як такі. У цих справах йдеться про факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб. Відповідно, смерть фізичної особи може бути підставою для відмови у відкритті провадження, якщо від факту, який підлягає встановленню, залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав лише померлої фізичної особи і правонаступництво не є допустимим.

Наприклад, для встановлення факту отримання військовослужбовцем каліцтва під час виконання ним обов’язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності з метою призначення і отримання одноразової грошової допомоги має право звернутись лише такий військовослужбовець, тому що саме він у відповідності до положень ст. ст. 16, 16-1. Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» має право на таку виплату [99].

А, наприклад, для встановлення факту смерті військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби), що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби, можуть звертатись і інші особи, які мають право на призначення і отримання допомоги: члени сім’ї, батьки та утриманці такого військовослужбовця. Тому у разі смерті заявника-члена сім’ї такого військовослужбовця допускається можливість правонаступництва.

На вирішення питання про про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі законодавець у ч. 4 ст. 122 ЦПК України встановив строк не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Положення цієї частини статті в частині отримання інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи не може застосовуватись до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення у зв’язку із тим, що отримання такої інформації пов’язане із особливостями участі та забезпечення реалізації прав відповідача у справах позовного провадження.

За наявності підстав для відмови у відкритті провадження, суд, у відповідності до ч. 6 ст. 122 ЦПК України повинен винести відповідну ухвалу, яка має бути невідкладно надіслана заявнику разом із заявою та всіма доданими до неї документами. Законодавець не забороняє заявникуу разі відмови у відкритті провадження у справі повторно звертатись із такою ж самою заявою (ч. 7 ст. 122 ЦПК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ЦПК України. Вимоги до змісту такої ухвали визначено ч. 5 ст. 122 ЦПК України.

<< | >>
Источник: САНІН БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення Київ, 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Порядок подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі:

  1. Особливості розгляду справ про встановлення фактів, що минуть юридичне значення
  2. ГЛАВА 6 РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  3. Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  4. Глава XXXI СПРАВИ ПРО ЗМІНУ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  5. § 5. Розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  6. Глава 21. РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  7. В яких випадках суд може відмовити у відкритті провадження у справі за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких випадках - відмовити у задоволенні заяви по суті, а в яких випадках -залишити заяву без розгляду?
  8. Які умови визначення юрисдикції суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення?
  9. У переліку справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 256 ЦПК), не зазначено про встановлення факту реєстрації народження. Чи можна цей факт встановити і при яких умовах?
  10. Встановлення фактів, що мають юридичне значення
  11. 72. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
  12. РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНСТИТУТУ ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, В ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  13. 1.1.Розвиток наукової думки та методи дослідження інституту встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства
  14. 1.2. Правова природа фактів, що мають юридичне значення і підлягають встановленню у порядку цивільного судочинства
  15. 1.3. Процесуальний статус осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  16. 2.1. Порядок подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі
  17. 2.2. Провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, до судового розгляду
  18. 2.3. Судовий розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -