<<
>>

Функція правосуддя: поняття та сутність

У літературі одну із традиційних (основних) кримінально-процесуальних функцій, пов'язаних із винесенням підсумкового рішення у кримінальному провадженні, іменують: функцією вирішення справи [300; 321; 420, с.

24; 421, с. 24; 442, с. 420; 541, с. 164; 585; 1153, с. 272]; функцією вирішення справи (правосуддя) [419, с. 8; 485, с. 14; 806]; функцією правосуддя [1, с. 149; 1129, с. 34]; функцією судового розгляду і вирішення кримінальної справи [1191, с. 63]; функцією вирішення справи у суді [1141, с. 142]. У літературі, підготовленій на основі нового КПК, ця функція іменується функцією вирішення кримінального провадження по суті (правосуддя) [418, с. 34]; функцією судового розгляду та вирішення справи (правосуддя) [422, с. 17]; функцією розгляду та вирішення кримінального провадження (правосуддя) [674, с. 147].

Як уявляється, така різниця у номінації функції виходить із відсутності нормативної та доктринальної єдності щодо сутності цієї функції. Крім того, у зв'язку із прийняттям нового КПК виникли додаткові складнощі у найменуванні цієї функції. Так, ч. 3 ст. 22 КПК передбачає, що під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

При цьому питання викликає таке найменування однієї з основних кримінально-процесуальних функцій, як «судовий розгляд», при тому що подібне найменування традиційно використовується для позначення центральної частини кримінального процесу.

Навіть О.О. Левендаренко, який вважає цю назву більш правильною, зазначає, що враховуючи, що судовий розгляд кримінальних справ є стадією кримінального провадження, а не напрямком діяльності суду, здається більш розумним називати функцію суду все ж таки «правосуддя», оскільки саме про цю функцію суду йдеться в Основному законі України (до речі, ст. 31 всупереч ст. 23 нового КПК вже називає цю функцію правосуддям) [465].

Відмова від раніше вказаної у ст. 161 КПК 1960 р. назви цієї функції - вирішення справи викликана, на наш погляд, тим, що концепт «кримінальна справа» перестав бути системоутворюючим для КПК. Якщо раніше, аналізуючи текст КПК 1960 р., можна було погодитися із тим, що поняття «кримінальна справа» можна розуміти у двох значеннях: у широкому значенні як фіксацію діяльності органа дізнання, слідчого, прокурора і суду по збиранню, дослідженню й оцінці доказів у встановленому законом порядку у відповідних документах і у вузькому значенні як сукупність зібраних і відповідним чином упорядкованих документів, які фіксують факт, зміст і результати провадження слідчих і судових дій, а також всі обставини, які стосуються даного провадження та мають значення для справи [438, с. 24], то у КПК 2012 р. поняття «кримінальна справа» вживається у значенні лише матеріалів кримінального провадження (ст. 317 КПК).

Як зазначає В. Вапнярчук, розробники КПК відмовилися від терміна «кримінальна справа» на досудовому розслідуванні (вважаємо, що це правильно, оскільки, як зазначав професор В.С.

Зеленецький (під час особистого спілкування), кримінальна справа - це сукупність певних процесуальних документів і ніякого провадження в ній здійснюватися не може) й замість нього оперують терміном «кримінальне провадження» (у розумінні здійснення розслідування конкретного правопорушення) [101, с. 219].

Складно повністю погодитися із найменуванням «вирішення кримінального провадження», бо категорія «кримінальне провадження» за своїм змістом не тотожна категорії кримінальної справи, оскільки частково синонімічний характер у КПК 2012 р. мають категорії «кримінальна справа» у значенні сукупності документів та «матеріали кримінального провадження». Про часткову синонімію можна стверджувати у даному випадку через те, що за КПК 1960 р. поняттям «кримінальна справа» охоплювалася сукупність документів, яка формувалася як під час досудового розслідування, так і у судових стадіях кримінального процесу. В діючому КПК України поняття «матеріали кримінального провадження (кримінальна справа)» використовується тільки при правовій регламентації порядку судового провадження [886, с. 75]. Таким чином, натепер існують складнощі із визначенням чіткого найменування цієї основної кримінально-процесуальної функції.

Вважаємо, що, ураховуючи ідеологію та термінологію нового КПК, слід відмовитися від термінологічного звороту «вирішення кримінальної справи»; цей зворот для позначення досліджуваної функції є логічним лише тоді, коли під кримінальною справою одночасно розуміються і юридичне провадження, і певний життєвий випадок, з приводу якого воно здійснюється, і як сукупність документів. Враховуючи, що кримінальне провадження у КПК визначено як досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ст. 3 КПК), йдеться про кримінальну процесуальну діяльність від самого її початку і до кінця, що і утворює зміст поняття «кримінальне провадження» [887, с. 26]. Виходячи із сформульованих у науці положень, його можливо розуміти як врегульовану нормами кримінального процесуального законодавства діяльність оперативних підрозділів, слідчого, керівника органу досудового розслідування, прокурора, слідчого судді та суду, яка ґрунтується на передбачених законом засадах по виявленню ознак складу кримінального правопорушення, досудовому розслідуванню, судовому розгляду та вирішенню кримінальних справ, спрямована на виконання завдань кримінального провадження [422, с. 7]. Таким чином, зворот «вирішення кримінального провадження» також буде некоректним.

Для того, щоб визначитися із коректним найменуванням розглядуваної функції, слід найперше визначити її сутність.

У доктринальних джерелах можна виокремити два підходи щодо визначення сутності цієї функції. Відповідно до першого, ця функція здійснюється лише судом шляхом вирішення кримінальної справи у судовому засіданні [253; 392, с. 15; 749, с. 25; 751, с. 23; 1141, с. 142]. У такому контексті актом правосуддя визнається тільки вирок [1, с. 152-153]. У відповідності до іншого підходу, вирішення справ пов'язується не лише із діяльністю суду [300; 580, с. 15-16; 832, с. 200; 1111, с. 57-58; 1137, с. 136; 1175, с. 135-136].

Для того щоб визначити правову природу функції, що розглядається, слід встановити зміст «вирішення справи по суті». У літературі не склалося єдиної концепції щодо сутності терміна «вирішення справи по суті» [749, с. 1111, с. 57-58, 228-229; [1137, с. 134]. Аналіз наявних точок зору дозволив автору на основі положень КПК України 1960 р. зробити висновок, що обґрунтованою була позиція, що справа може бути вирішена по суті і шляхом її закриття на досудовому слідстві відповідно до п. 1, 2, 5, 8 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК України [166, с. 257].

Разом з тим у КПК 2012 р. законодавець відійшов певним чином від відомої у науці концепції первинного та підсумкового обвинувачення [807; 1101, с. 9] або слідчого та державного [295, с. 8], визнавши у ч. 4 ст. 110 КПК, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. Судовий характер обвинувачення підкреслюється у ряді досліджень [666; 773, с. 90; 1190, с. 7-8]. За такої концепції відсутності слідчого обвинувачення (однак за наявності кримінального переслідування, що здійснюється у досудовому розслідуванні) вже некоректним буде твердження про вирішення справи. Таким чином, ця функція потребує нової назви. Як нами доведено вище, у контексті поданої до суду вимоги уповноважених кримінальним процесуальним законодавством осіб щодо державно-правової реакції на порушення особою кримінально-правової заборони слід розглядати кримінальний позов. Позов, у відповідності до загальної теорії позову, вирішений може бути лише суб'єктом, який є незалежним від сторін позову та виступає у спорі арбітром. Таким арбітром для кримінального позову є суд, який здійснює вирішення кримінального позову у формі правосуддя.

Правосуддям є така процесуальна діяльність, підсумковим рішенням якої є вирішення питання по суті висунутого обвинувачення /підозри, твердження про вчинення особою іншого суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

Щодо підозри при здійсненні правосуддя можна стверджувати лише у контексті клопотання про звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності, оскільки фактично ставиться вимога про визнання його причетності до вчинення кримінального правопорушення. Питання про констатацію винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення є достатньо дискусійним у літературі, зокрема, у контексті презумпції невинуватості [61, с. 195-199, 187; 611; 1156; 1223; 216, с. 135-164], і, не розглядаючи детально це питання, оскільки вони виходить за межі нашого дослідження, солідарізуємось із Ю.В. Бауліним у тому, що коли в кримінальному законі йдеться про «особу, яка вчинила злочин», то при цьому не завжди вимагається наявність обвинувального вироку, як би це не стверджувалося. Тому не можна говорити про порушення цього принципу і тоді, коли суд (а не пересічний громадянин, як при затриманні злочинця), звільняючи особу від кримінальної відповідальності, констатує наявність у діянні такої особи ознак злочину [61, с. 198].

Про вирішення питання по суті висунутого обвинувачення /підозри свідчить наявність у процесуальному рішенні тверджень про наявність або відсутність частини обставин, що являють собою кінцеву мету доказування, тобто надання відповіді на питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого підозрюється /обвинувачується особа; 2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; 3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення /чи встановлені достатні докази для повідомлення особи про підозру.

Закриття кримінального провадження за п. 6,7,8 ч.1 ст. 284 КПК не є вирішенням питання по суті пред’явленого обвинувачення, відповідно не є правосуддям, оскільки питання про істинність обвинувачення не вирішується. У цьому випадку закриття кримінального провадження є констатацією наявності певних підстав, за яких провадження не є можливим. Те ж стосується і закриття кримінального провадження при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення, оскільки у цьому разі відсутня необхідність вирішення основного питання кримінальної справи, тобто взагалі немає питання, яке потребує свого вирішення у судовому розгляді. Як нами обґрунтовано вище, закриття кримінального провадження України у судовому провадженні за п. 5,6,7,8 ч. 1 ст. 284 КПК, та за п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК має ознаки функції судового контролю, оскільки в ухвалі суду фактично не вирішується питання про істинність чи доведеність обвинувачення, а констатується наявність обставин, які перешкоджають кримінальному переслідуванню, або відсутність волевиявлення компетентного органу на здійснення кримінального переслідування.

Ухвали про закриття кримінального провадження у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності (за п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК), а також за п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК також відносяться до актів правосуддя. При винесенні ухвали про закриття кримінального провадження у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності вирішується питання по суті пред’явленого обвинувачення або підозри, оскільки ці підстави є нереабілітуючими, при їх застосуванні фактично встановлюється вина підозрюваного, обвинуваченого: саме тому передбачений судовий порядок вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами. Отже, така діяльність суду має всі ознаки вирішення справи по суті та правосуддя.

Вирішенням по суті, як уявляється, є закриття кримінальних проваджень за п. 5 ст. 284 КПК України, оскільки цим самим вирішується питання про долю обвинувачення.

Враховуючи визначення терміна «правосуддя», можна вказати, що воно безпосередньо пов'язане із вирішенням кримінально-правового конфлікту кримінально-процесуальними засобами. Суд, безумовно, можна визнати суб'єктом вирішення кримінально-правових конфліктів: так, у літературі правосуддя розглядається як засіб вирішення кримінально-правового конфлікту [452, с. 52], а судова влада у цілому визначається як належне судам виключне владне повноваження вирішувати конфлікти правового характеру, що виникають у суспільстві, шляхом здійснення в особливій процесуальній формі правосуддя та прийняття обов'язкових для виконання та забезпечених примусом рішень [452, с. 15].

Суб'єктом досліджуваної кримінально-процесуальної функції є суд першої інстанції; суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції. Функція правосуддя здійснюється у тих судових та судово-контрольних стадіях, де вирішується кримінальний позов (підготовче судове провадження, судовий розгляд, апеляційне провадження) або перевіряється правильність його вирішення (апеляційне провадження, касаційне провадження, перевірка за нововиявленими обставинами), оскільки у цих стадіях або вирішується питання про доведеність підозри чи обвинувачення і застосування заходів кримінально - правового характеру, або перевіряється правильність вирішення питання про доведеність та /або вирішення питання про застосування заходу кримінально- правового характеру. У судово-контрольних стадіях кримінального

провадження правосуддя поєднується із здійсненням судового контролю, крім провадження із перевірки судових рішень Верховним Судом України, оскільки у цій стадії інша спрямованість діяльності суду, вона має лише контрольний характер.

Таким чином, проаналізувавши правову природу досліджуваної основної кримінально-процесуальної функції, можна зробити деякі висновки. По-перше, поіменування цієї функції як «судовий розгляд» є некоректним, оскільки, по суті, допускається ототожнення стадії кримінального провадження та кримінально-процесуальної функції. Аналіз понять «кримінальна справа» та «кримінальне провадження» за КПК України 2012 р. указує на те, що некоректним є і поіменування цієї функції як «вирішення кримінального провадження». Як уявляється, більш обґрунтованим є її поіменування як функції правосуддя, яка являє собою обумовлений завданнями кримінального провадження напрямок діяльності суду у судовому провадженні щодо розгляду та вирішення кримінального позову, який реалізується за допомогою кримінально-процесуальних засобів у формі, регламентованій кримінальним процесуальним законодавством.

3.3.2.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме Функція правосуддя: поняття та сутність:

  1. 1.1. Поняття судової влади, її суть та функції
  2. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  3. 3. Зміст поняття державного управління
  4. Організаційно-функціональні принципи правосуддя
  5. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  6. § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах
  7. § 2. Доступність правосуддя як міжнародний стандарт
  8. § 1. Поняття принципів цивільного судочинства
  9. Поняття і сутність судової влади
  10. Поняття юридичного тлумачення
  11. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  12. Система кримінально-процесуальних функцій
  13. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -