Застосування критерію „безпосередньої й очевидної загрози” щодо справ про неповагу

Пізніше того самого 1941 року суд ухвалив рішення у супутніх справах Bridges v. California та Times Mirror Co. v. Superior Court. Саме тоді було вказано на необхідність застосування критерію „безпосередньої й очевидної загрози” („clear and present danger”) у справах про вияв неповаги до суду в опублікованих матеріалах.

Критерій безпосередньої й очевидної загрози було вперше сформульовано членом Верховного Суду Олівером Венделлом Холмсом (Oliver Wendell Holmes) 1919 року в рішенні у справі Schenck v. United States. Чарльза Т. Шенка (Charles T. Schenck) було визнано винним у підбурюванні громадян шляхом поширення памфлетів до опору мобілізації на Першу світову війну. Суддя Холмс написав:

„Ми визнаємо, що в багатьох місцях і у звичайні часи відповідачі, говорячи все те, про що йдеться в розповсюджуваних матеріалах, не виходили б за межі своїх конституційних прав. Проте характер кожної дії залежить від обставин її вчинення... Найбільш строгі положення про захист свободи слова не захистять людину, що безпідставно почала кричати в театрі „Пожежа!” і цим викликала паніку. Вони навіть не захистять людину від заборони вимовляти слова, наслідки яких були б такими ж, як і наслідки дій... У кожному випадку постає питання про те, чи вжиті слова було вжито за таких обставин і чи вони мають такий характер, що при цьому виникає безпосередня й очевидна загроза спричинення суттєвих негативних наслідків, яким конгрес має право запобігати. Це питання про близькість та ступінь. Коли країна перебуває в стані війни, багато з того, що можна говорити у мирний час, настільки заважає її зусиллям, що такі висловлювання є неприпустимими, поки громадяни воюють, і що жоден суд не вважатиме їх захищеними будь-яким конституційним правом”.

Справа Bridges виникла після того, як профспілковий лідер Гаррі Бріджес (Harry Bridges) надіслав відкриту телеграму міністрові праці, в якій назвав рішення, ухвалене певним суддею, обурливим і заявив, що його профспілка „не збирається дозволяти судам штатів скасовувати рішення, прийняте більшістю голосів членів,...

Верховний Суд Сполучених Штатів відмінив рішення суду Каліфорнії, постановивши:

„Тут, як і в справі Nye, нам не потрібно визначати, чи мав закон на меті чітко окреслити межі передбачених Конституцією максимальних повноважень стосовно накладання покарання в справах про неповагу до суду. Проте в цьому законі ми вбачаємо, з історичної точки зору, повагу до заборон, що містяться в Першій поправці, - не просто як до вказівок щодо формулювання політики, а як до наказів, порушення яких є неприпустимим.

В історії не знайти доказів на підтримку твердження, що критерії, застосовні згідно з Конституцією до інших видів висловлювань, не є застосовними у справах про неповагу до суду, виявлену в позасудових публікаціях щодо справи, яка перебуває у розгляді.

Слід визнати, що громадськість з набагато більшою ймовірністю зацікавиться суперечливою подією сьогодення, ніж узагальненням історика або вченого, хоч би яким глибоким воно було. Оскільки судові рішення, про які йде мова, ведуть до покарання за слова, сказані під час розгляду справи, їхні обмежувальні наслідки стосуються саме того часу, коли інтерес громадськості до обговорюваних питань має, з природних причин, бути найбільшим. Крім того заборона не тільки запроваджується в критичний момент, а ще й, скоріш за все, стосується найважливіших тем обговорення.

Проте ми не можемо почати з припущення, що публікації того роду, про які тут ідеться, справді загрожують змінити природу судових процесів і що задля збереження судової об’єктивності необхідно, щоб судді мали такі повноваження притягати до відповідальності за неповагу до суду, яка дозволить їм перекрити всі канали громадських висловлювань з приводу будь-яких питань, що стосуються справ, які перебувають у розгляді”.

У 1946 році Верховний Суд підтвердив своє рішення у справі Bridges, скасувавши вирок за неповагу до суду в справі Pennekamp v.

„Отже, ми повинні зіставити вагу права на свободу слова, на яке посилаються скаржники, з небезпекою примусу й залякування судів, спричиненою фактичними обставинами розглядуваної справи.

Вільне обговорення проблем суспільства є засадничим принципом американізму - принципом, який усі прагнуть зберегти. Обговорення, що відбувається після закінчення справи, може виявитися недостатнім, щоб підкреслити ту небезпеку для загального блага, яку можуть становити здогадно неправозгідні дії судді. Та з цього не випливає, що публічні коментарі будь- якого характеру щодо справ, які перебувають у розгляді, або судових проваджень можуть бути такими ж вільними, як і подібні ж коментарі після повного закінчення судового процесу. Між цими двома крайнощами лежать сфери обговорення, які розважливий автор оцінить з точки зору того, наскільки створення безпосередньої й очевидної загрози для об’єктивного і належного здіснення правосуддя вплине як на нього самого, так і на громадськість. Суди повинні мати повноваження захищати інтереси ув’язнених та сторін, що беруть участь у судових процесах, від негідних спроб добитися необ’єктивного судового рішення. У пограничних випадках, коли важко визначити, яка сторона винна у здогадно вчиненому правопорушенні, ми вважаємо, що конкретна свобода публічного коментування суттєво переважує можливу тенденцію впливати на вирішення справ, які перебувають у розгляді. Свобода обговорення повинна мати якнайширший діапазон, що узгоджується з неодмінною вимогою об’єктивного й належного здійснення правосуддя.

Що означає безпосередня й очевидна загроза об’єктивному здійсненню правосуддя? Відповіді не знайти в жодному визначенні.

Як ми зазначили, нам слід зіставити вплив слів із захистом, відповідно до принципів Першої поправки, викладених у Чотирнадцятій поправці, публічного коментування судових справ, що перебувають у розгляді. Ми робимо висновок, що, як показують матеріали даної справи, загроза об’єктивному здійсненню правосуддя не характеризувалася безпосередністю й очевидністю, необхідними для того, щоб зачинити двері перед допустимими публічними коментарями. Коли ці двері зачинені, виявляються закритими і всі ті двері, що позаду них”.

І ще раз, наступного року, Верховний Суд підтвердив, у рішенні в справі Craig v. Harney, принципи, викладені у Bridges. Цього разу видавець та деякі співробітники газети з міста Корпус Крісті, штат Техас, були визнані винними в неповазі до суду за публікацію редакційних статей та новин, в яких висловлювалася критика з приводу того, як один суддя вів розгляд справи. Газета назвала дії судді „свавільними” і „пародією на правосуддя”. Верховний Суд провів тест на наявність безпосередньої й очевидної загрози, цитований за рішенням у справі Pennekamp, і постановив:

„Історія повноважень щодо покарання за неповагу до суду... і однозначний припис Першої поправки постійно нагадують про те, що реалізація цих повноважень не повинна завдавати шкоди свободі слова та преси, за винятком випадків, коли немає сумніву, що висловлювання, про які йдеться, становлять серйозну та реальну загрозу здійсненню правосуддя.

У цьому розумінні статті з викладом новин були за будь-яких стандартів необ’єктивним повідомленням про те, що відбувалося.

У даному випадку маємо різкі, невиважені слова і, як нам видається, несправедливу критику. Проте суддя не може притягти до відповідальності за неповагу того, „хто осмілився опублікувати будь-що з метою позбавити його популярності або принизити його...” Нестриманість ужитих слів не є єдиним мірилом для застосування повноважень щодо покарання за неповагу до суду. Запалене ними полум'я повинне становити реальну, а не просто можливу загрозу здійсненню правосуддя. Ця загроза не повинна бути віддаленою або навіть імовірною; вона повинна становити безпосередню небезпеку”.

З часу, що пройшов після прийняття рішення у справі Bridges, Верховний Суд жодного разу не виявив, що загроза здійсненню правосуддя, про яку йшлося в будь-яких розглянутих ним справах, була достатньо „безпосередньою і очевидною” для того, щоб стати підставою для покарання. У своїй незгідній думці у справі Craig v. Harvey суддя Франкфуртер (Frankfurter) визнав таке:

„Надалі штати не можуть відкривати дисциплінарне провадження у зв'язку з прямими спробами вплинути на вирішення спору, що розглядається, за винятком випадків, коли неправозгідна поведінка створює фізичні перешкоди слуханню справи в суді або відбувається в безпосередній близькості до нього”.

Висловлювалася думка, згідно з якою, можливо, і не існує безпосередньої й очевидної загрози правосуддю тоді, коли особа, на яку буцімто впливає публікація, є суддею, чий загартований характер дає йому змогу не зважати на спроби громадян вплинути на нього, однак ситуація може бути зовсім іншою, коли рішення у справі має винести журі.

Саме така ситуація виникла 1950 року, коли розглядалася справа Baltimore Radio Show v. Maryland. Три балтиморських радіостанції передали інформацію про попередні судимості підозрюваного і про його зізнання. Звинувачений відмовився від права на розгляд своєї справи судом присяжних на тій підставі, що неупереджене журі було неможливо знайти. Суд нижчої інстанції визнав станції винними в неповазі до суду, оскільки передачі зашкодили об'єктивності суду. Апеляційний суд штату Меріленд скасував цю ухвалу, мотивуючи своє рішення, відповідно до позиції Верховного Суду, відсутністю безпосередньої й очевидної загрози правосуддю. Після цього в штаті Меріленд вже не можна було посилатися на відмінність між судом за участю та без участі присяжних. Пізніше Верховний Суд відхилив клопотання про розгляд питання щодо об'єктивності зазначеного судового процесу, проте заявив при цьому, що його відмова не означає схвалення прийнятого на процесі рішення.