Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

Одне з центральних місць серед функцій держави займає охорона прав та законних інтересів громадян, фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушеного права, забезпечення неухильного дотримання законності та громадського порядку, боротьба з кримінальними та іншими правопорушеннями.

Таку діяльність прийнято називати юридичною діяльністю. Юридична діяльність - це вид соціальної діяльності, який здійснюють юристи з використанням правових засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних юридичних проблем.

За суб’єктами розрізняють такі види юридичної діяльності:

1) правоохоронна діяльність;

2) судова діяльність;

3) правозахисна діяльність.

Розглянемо кожен із видів юридичної діяльності та органи які їх реалізують.

I. Правоохоронна діяльність

У сучасній Україні повноваженнями з виконання правоохоронної функції наділені понад тридцять органів.

У відповідності з існуючими науковими розробками даний вид державної діяльності має ряд істотних ознак.

1. Правоохоронна діяльність має владний характер, який полягає у захисті певних суспільних відносин уповноваженими органами. Це певний різновид діяльності, яка здійснюється від імені та за дорученням держави, відповідними (уповноваженими) органами та посадовими особами, їх приписи є обов’язковими для адресатів. З метою припинення протиправної діяльності правоохоронні органи в рамках своїх повноважень використовують як запобіжний захід - примус.

2. Правоохоронна діяльність має правозастосовний характер рішень, що приймаються. Її особливість полягає не у встановленні нових норм права, а у застосуванні чинних норм. Дії та результати дій суб’єктів правоохоронної діяльності спрямовані не на себе, а на інших суб’єктів, створюючи, змінюючи, захищаючи, підтверджуючи або припиняючи права та обов’язки останніх.

3. Правоохоронна діяльність здійснюється не будь-яким способом, а лише із застосуванням юридичних заходів впливу до правопорушників. До них прийнято відносити заходи державного примусу і стягнення, регламентовані законом.

Державний примус - це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів їх посадових та службових осіб на поведінку людей. До нього можна віднести як заходи юридичної відповідальності, що накладаються без врахування волевиявлення правопорушника, заходи забезпечення кримінального провадження (наприклад, виклик слідчим, дізнавачем, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; відсторонення від посади; запобіжні заходи такі як, тримання під вартою підозрюваного в кримінальному провадженні, застава, домашній арешт тощо). Якщо вчинено кримінальне правопорушення (злочин або кримінальний проступок), то може бути призначено покарання регламентоване законом; якщо завдано майнову шкоду, що не тягне кримінальної відповідальності, то може бути покладено обов’язок відшкодування цієї шкоди.

Серед заходів юридичного впливу важливе місце відводиться попередженню протиправних дій, їх профілактиці, яка здійснюється лише в передбачених законом рамках.

4. Застосовувані в процесі її здійснення юридичні заходи впливу повинні суворо відповідати приписам закону. Тільки в законі можуть бути встановлені підстави для застосування конкретного заходу впливу і чітко визначатись її зміст. Орган, який застосовує такий вплив, зобов’язаний по пунктам виконувати відповідні приписи.

Наприклад, у ст. 195³ Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено, що застосування спеціальних засобів самооборони з порушенням встановлених правил - тягне за собою накладання штрафу від чотирьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, передбачене частиною першою цієї статті - тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти до десяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони^[2].

5. Характерною ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення службовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвинувачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрюваного, повідомлення про підозру тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується вимог і до складання процесуальних актів іншими суб’єктами правоохоронної діяльності, а саме прокурора, слідчого, дізнавача, оперативного працівника тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

6. В решті-решт, істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб 'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуально уповноважена державою службова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовуються широко. Проте воно не знайшло обґрунтування, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їх діяльності, повноваження окремих органів та службових осіб є досить розширеним. Так, на думку В. С. Ковальського правоохоронна діяльність - це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням установлених у законі процедур для здійснення цієї діяльності^{[3] [4].}

У свою чергу К. Ф. Гуценко, М. А. Ковальов вважають, що правоохоронна діяльність — такий різновид державної діяльності, яка здійснюється з метою охорони прав фізичних, юридичних осіб, а також самої держави спеціально уповноваженими органами шляхом застосування заходів юридичного впливу відповідно до закону при неухильному дотриманні передбаченого ним порядкуй.

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями:

а) діяльність державних органів із організаційного забезпечення діяльності органів судової влади;

б) діяльність з виконання функцій з підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді, функція представництва та наглядові функції;

в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування кримінальних правопорушень;

г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Тепер розглянемо, які ж державні органи держави уповноваженні реалізувати вказані напрями правоохоронної діяльності.

А. Органи, які здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади.

Судова влада - це самостійна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами — судами, і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю у визначеній законом процедурі і з забезпеченням виконання, шляхом застосування юридичної відповідальності.

Однією з основних функцій судової влади є функція правосуддя.

Тепер повернемося до органів, які здійснюють організаційне

забезпечення діяльності органів судової влади. Слід сказати що їх є декілька.

1. Міністерство юстиції України^[5]. Міністерство юстиції України (Мін’юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України^[6].

Основними завданнями Мін’юсту щодо організаційного забезпечення діяльності судової влади є:

1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень;

2- ) забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством;

3- ) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації;

4) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту;

5) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту;

6) експертне забезпечення правосуддя тощо.

Система органів юстиції включає:

♦ Міністерство юстиції;

♦ Міжрегіональні управління Міністерства юстиції України^[7].

2. Вища рада правосуддя. Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів^[8].

Повноваження Вищої ради правосуддя визначенні у ст. 3 Закону України «Про Вища рада правосуддя».

Так, зокрема, вона:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;

3) забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді;

4) утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної

відповідальності суддів;

5) розглядає скарги на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

6) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

7) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;

8) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

9) вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;

10) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого, рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації;

11) ухвалює рішення про припинення відставки судді;

12) визначає кількість суддів у суді в порядку, визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;

13) затверджує Положення про Єдину судову інформаційно- телекомунікаційну систему та/або положення, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;

14) погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та діяльності служби судових розпорядників;

15) надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;

16) здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя відповідно до Бюджетного кодексу України;

17) затверджує за поданням Державної судової адміністрації України нормативи кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;

18) погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджетних видатків між судами, крім Верховного Суду;

19) призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державної судової адміністрації України, його заступників;

20) визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь;

201) призначає та звільняє з посад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

202) приймає рішення про звільнення членів Вищої ради правосуддя;

21) здійснює інші повноваження, визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

3. Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України.

Повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначені у ст. 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, Вища кваліфікаційна комісія суддів України:

1) веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому числі вакантних;

2) проводить добір кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит;

3) вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді;

4) вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції;

5) визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України;

6) затверджує форму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді, анкети кандидата на посаду судді, порядок складення відбіркового іспиту та методику оцінювання його результатів, порядок складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, порядок формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді), порядок проходження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді;

6¹) затверджує більшістю голосів від її складу, визначеного Законом України «Про судоустрій і статус суддів», регламент, що визначає порядок роботи Комісії в межах, встановлених цим Законом;

7) проводить кваліфікаційне оцінювання;

8) забезпечує ведення суддівського досьє, досьє кандидата на посаду судді;

9) бере у межах компетенції участь у міжнародному співробітництві, у тому числі встановлює зв’язки з іноземними закладами, установами та організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, є бенефіціаром, реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій;

10) здійснює інші повноваження, визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

4. Державна судова адміністрація України. Державна судова адміністрація України (ДСА України) є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених Законом України «Про судоустрій і статус суддів»^[9].

ДСА України підзвітна Вищій раді правосуддя у межах, визначених законом.

ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів.

Організаційне забезпечення становлять заходи матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, організаційно-технічного характеру, ведення судової статистики, діловодства та архіву суду.

Територіальними органами ДСА України є територіальні управління Державної судової адміністрації України. Рішення про утворення, реорганізацію та ліквідацію територіальних управлінь, визначення їх кількості приймається ДСА України за погодженням з Вищою радою правосуддя.

Повноваження Державної судової адміністрації України, визначенні у ст. 152 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та у ст. 6 Положення про Державну судову адміністрацію України затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17 січня 2019 № 141/0/15-19. Так, зокрема, вона:

1) представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік у межах повноважень, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;

2) забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом;

3) вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення;

4) вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;

5) забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;

6) організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах;

7) готує бюджетний запит;

8) організовує комп’ютеризацію судів для здійснення судочинства, діловодства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів;

9) забезпечує впровадження електронного суду; здійснює заходи щодо організації обміну електронними документами між судами та іншими державними органами і установами;

10) забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;

11) взаємодіє з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів;

12) розробляє та затверджує за погодженням із Вищою радою правосуддя Типове положення про апарат суду;

12¹) у випадках, передбачених Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Вищій раді правосуддя консультативний висновок, який є офіційним документом, що містить рекомендації та пропозиції щодо кількості суддів у суді (крім Верховного Суду), кількості суддів в апеляційній палаті вищого спеціалізованого суду;

13) організовує діяльність служби судових розпорядників;

14) контролює діяльність Служби судової охорони;

15) затверджує положення про бібліотеку суду;

16) здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Державної судової адміністрації України;

17) здійснює інші повноваження, визначені законом.

5. Служба судової охорони. Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах (ч. 1 ст. 161 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Вона підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.

Повноваження Служби судової охорони, визначенні у ст. 162 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Положенні про Службу судової охорони¹⁰.

Так, зокрема, вона:

1) забезпечує пропуск осіб до будинків (приміщень) судів, органів та установ системи правосуддя та на їх територію транспортних засобів;

2) забезпечує підтримання та реагує на порушення громадського порядку при розгляді справ судом, вживає заходів до припинення проявів неповаги до суду;

3) здійснює заходи з охорони, забезпечення недоторканності та цілісності приміщень судів, органів і установ системи правосуддя, недоторканності та цілісності розташованого у таких приміщеннях майна, запобігання, недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього;

4) здійснює заходи із запобігання загрозам особистій безпеці суддів, членів їх сімей, працівників суду, а також у суді - учасників судового процесу, виявлення та нейтралізації таких загроз; вживає у разі надходження від судді

¹⁰ Про затвердження Положення про Службу судової охорони : рішення Вищої ради правосуддя від 04 квіт. 2019 р. № 1051/0/15-19. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v1051910- 19. відповідної заяви необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї;

5) реагує в межах наданих законом повноважень на протиправні дії, пов’язані із посяганням на суддів, членів їх сімей, працівників суду, учасників судового процесу.

Службі судової охорони та її співробітникам для здійснення покладених на них повноважень надається право:

1) вимагати від осіб, які входять до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, пред’явлення документа, що посвідчує особу; перевіряти в осіб, які входять до приміщень суду, органів і установ системи правосуддя, документи, що посвідчують особу, та за наявності обґрунтованих підстав вважати, що перебування особи у приміщенні суду, органу, установи системи правосуддя створює загрозу безпеці суддів, працівників апарату суду, органів і установ системи правосуддя, порушення громадського порядку, обмежувати допуск таких осіб до приміщень суду, органів і установ системи правосуддя;

2) здійснювати поверхневу перевірку осіб, які входять до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, шляхом їх візуального огляду та огляду їх речей, проведення по поверхні вбрання осіб спеціальним приладом або засобом;

3) затримувати осіб, які незаконно проникли або намагаються незаконно проникнути до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, перевіряти у них документи, що посвідчують особу, здійснювати у встановленому законом порядку особистий огляд затриманих та огляд їх речей, які є при них, і передавати їх правоохоронним органам;

4) не допускати громадян до окремих приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, вимагати від них залишатися на конкретних місцях або залишити їх, тимчасово обмежувати фактичне володіння річчю, якщо це необхідно для забезпечення громадського порядку в суді, забезпечення особистої безпеки суддів та членів їх сімей, працівників суду, безпеки учасників судового процесу;

5) використовувати інформаційні ресурси в порядку, установленому для Національної поліції Законом України «Про Національну поліцію», одержувати в установленому порядку від керівників органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності за письмовим запитом Голови Служби або його заступників відомості, необхідні для здійснення покладених на Службу повноважень;

6) вживати заходів з метою запобігання протиправним посяганням на суддів, членів їхніх сімей, працівників суду, умисному пошкодженню або знищенню майна суду, органів і установ системи правосуддя;

7) застосовувати технічні прилади і технічні засоби, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засоби фото- і кінозйомки, відеозапису;

8) оглядати територію, будинки, приміщення суду, органів і установ системи правосуддя;

9) залучати за погодженням з керівниками правоохоронних та інших державних органів їх працівників, співробітників, військовослужбовців, технічні та інші засоби;

10) застосовувати зброю, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби в порядку та випадках, визначених Законами України «Про Національну поліцію» та «Про охоронну діяльність».

Б. Діяльність щодо виконання функцій з підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді, представництва та нагляду. Виконання зазначених функції, державою покладено на прокуратуру України. Вона становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому Законом України «Про прокуратуру», здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави^[10].

Діяльність органів прокуратури - один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах цієї держави, вона закріплена в Конституції України та в інших правових актах. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки тощо.

Згідно зі ст. 131¹ Розділу VIII Конституції України прокуратура здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і (розшуковими) діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом^[11].

Система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається статтею 7 Закону України «Про прокуратуру». До її складу входять:

1) Офіс Генерального прокурора;

2) обласні прокуратури;

3) окружні прокуратури;

4) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

В. Діяльність з виявлення, запобігання та досудове розслідування кримінальних правопорушень

Законодавство з виявлення та розслідування кримінальних правопорушень охоплює наступні види діяльності: а) оперативно-розшукова; б) дізнання;

в) досудове слідство.

Досудове розслідування є формою досудової підготовки матеріалів кримінального провадження, яке здійснюється у формі досудового слідства та дізнання.

Досудове слідство - форма досудового розслідування, в якій

здійснюється розслідування злочинів (п. 6 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Дізнання - форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК України).

У ст. 38 КПК України^[12] передбачено, що органами досудового розслідування є органи, що здійснюють досудове слідство і дізнання.

Досудове слідство здійснюють:

• слідчі підрозділи:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

г) органів Державного бюро розслідувань;

• підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю

Національного антикорупційного бюро України;

• підрозділи детективів органів Бюро економічної безпеки України.

Дізнання здійснюють підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

в) органів Бюро економічної безпеки України;

г) органів Державного бюро розслідувань;

ґ) Національного антикорупційного бюро України.

Досудове розслідування здійснюють слідчі, дізнавачі одноособово або слідчою групою, групою дізнавачів.

Оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів Державної прикордонної служби України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, дізнавача, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ

внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України - за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК України).

Під час виконання доручень слідчого, дізнавача, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.

Доручення слідчого, дізнавача, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним підрозділам.

Названі органи виконують такий напрям правоохоронної діяльності як виявлення, запобігання (у процесуальній та позапроцесуальній формі (ОРД)) та досудове розслідування кримінальних правопорушень (виключно у процесуальній формі).

Г. Діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку

Зазначені функції реалізують:

1. Служби безпеки України (СБУ);

2. Державна прикордонна служба України (ДПСУ);

3. Національна поліція України (НП);

4. Національна гвардія України (НГУ).

Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення, з правоохоронними функціями який забезпечує державну безпеку України (ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України»)^[13].

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної

законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України (ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України»).

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково- дослідні та інші заклади Служби безпеки України (ст. 9 Закону України «Про Службу безпеки України»).

Державна прикордонна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні^[14].

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України» від 16 жовтня 2014 р. № 533 основними завданнями Адміністрації Держприкордонслужби є:

1) реалізація державної політики у сфері охорони державного кордону, здійснення управління у сфері охорони державного кордону;

2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначеній сфері;

3) участь у розробленні та реалізації загальних принципів правового оформлення і забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;

4) здійснення управління територіальними органами - регіональними управліннями, Морською охороною, органами охорони державного кордону, органами забезпечення, навчальними закладами та науково-дослідними установами (далі - органи Держприкордонслужби).

Відповідно до ст. 6 Закону Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру:

У центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;

У територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;

У Морська охорона, яка складається із загонів морської охорони;

У органи охорони державного кордону - прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини;

У розвідувальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Загальна чисельність Державної прикордонної служби України становить 53000 осіб, у тому числі 45000 військовослужбовців.

У системі Державної прикордонної служби України є також навчальні заклади, науково-дослідні установи, підрозділи спеціального призначення та органи забезпечення^[15].

Національна поліція України (ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію») - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку^[16].

Відповідно до ст. 2 Закону завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Національна гвардія України (ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України») є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадської безпеки і порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій^[17].

Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.

Відповідно до ст. 2 Закону основними функціями Національної гвардії України є:

1) захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх насильницьким шляхом;

2) охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян;

3) участь у забезпеченні громадської безпеки та охороні громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та інших масових заходів, що створюють небезпеку для життя та здоров’я громадян;

4) забезпечення охорони органів державної влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, участь у здійсненні заходів державної охорони органів державної влади та посадових осіб;

5) охорона ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання державної власності, важливих державних об’єктів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

6) охорона спеціальних вантажів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

7) охорона дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні;

8) охорона центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України, охорона і оборона військових об’єктів, баз (закладів, установ) Національної гвардії України;

9) участь у здійсненні заходів, пов’язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, а також заходів щодо недопущення масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

10) участь у спеціальних операціях із знешкодження озброєних

злочинців, у боротьбі з диверсійно-розвідувальними силами агресора (противника), припиненні діяльності не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій на території України, а також у заходах, пов’язаних із припиненням терористичної діяльності;

11) участь у припиненні масових заворушень;

12) участь у відновленні правопорядку у разі виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, розблокуванні або припиненні протиправних дій у разі захоплення важливих державних об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

13) участь у підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю та здоров’ю населення;

14) участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, у відновленні діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

15) участь у ліквідації наслідків надзвичайних або кризових ситуацій на об’єктах, що нею охороняються;

16) участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

17) участь у виконанні завдань територіальної оборони;

18) оборона важливих державних об’єктів, спеціальних вантажів, переліки яких визначаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України;

19) участь у припиненні групових протиправних дій осіб, узятих під варту, засуджених, а також ліквідації наслідків таких дій в установах попереднього ув’язнення, виконання покарань;

20) забезпечення внесення відомостей до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та підтримання таких відомостей в актуальному стані у межах, визначених законодавством.

До складу Національної гвардії України входять:

1) головний орган військового управління Національної гвардії України;

2) оперативно-територіальні об’єднання Національної гвардії України;

3) з’єднання, військові частини і підрозділи, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України (ст. 5 Закону).

Організаційно Національна гвардія України складається з органів військового управління (головного органу військового управління Національної гвардії України та органів військового управління оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України), з’єднань, військових частин (підрозділів), вищих військових навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, закладів охорони здоров’я та установ.

До складу з’єднання Національної гвардії України можуть входити бригади, полки, батальйони, загони, роти тощо, а до складу військової частини Національної гвардії України можуть входити підрозділи (батальйони, ескадрильї, загони, роти тощо), спеціальні комендатури (комендатури), вузли зв’язку, центри, групи, взводи.

Для організації фізкультурно-оздоровчої і спортивної діяльності в Національній гвардії України відповідно до Закону України «Про фізичну культуру і спорт»^[18] можуть створюватися заклади фізичної культури і спорту, зокрема спортивні комітети, клуби, бази тощо, а для забезпечення розвитку спорту вищих досягнень - спортивні команди.

Поняття правоохоронного органу. Поняття правоохоронний орган широко використовується в правовій літературі. Поряд з тим, законодавче визначення правоохоронного органу на сьогодні відсутнє, а тому питання щодо включення того чи іншого органу до системи правоохоронних органів вирішується по різному. Чинне законодавство України також не дає чіткого визначення правоохоронної діяльності. Зокрема, Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.^[19], хоча і наводить перелік правоохоронних органів (Правоохоронні органи - органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції), але акцентує на можливості віднесення до правоохоронних органів і інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Дискусійним залишається питання щодо віднесення до числа правоохоронних органів судів. Одні автори беззаперечно вважають, що суд є одним із правоохоронних органів, причому основним, інші переконанні в тому що суди є незалежними органами судової влади і їх не можна включати в одну «команду» з органами прокуратури й виконавчої влади. Такої думки дотримуємося і ми. Суд це орган судової влади і він виконує судову діяльність, якій притаманні ознаки правоохорони так і правозахисту.

До ознак правоохоронних органів відносяться їх:

S державно-владний, юрисдикційний характер;

S підзаконність та точна регламентованість діяльності;

S правозастосовна суть рішень, що приймаються ними;

S застосування державного примусу в процесі виконання покладених на них завдань.

Таким чином, правоохоронні органи - це державні органи, основним (або головним) предметом діяльності якого є законодавчо визначенні функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності^[20].

II. Судова діяльність

Судова діяльність є різновидом юрисдикційної діяльності, якій

притаманні універсальні ознаки як правоохорони, так і правозахисту.

Суд, як уже було зазначено, може виконувати й правоохоронні дії. Суди самостійні та незалежні в своїй діяльності. Вони нікому не підзвітні й мають повноваження, якими їх наділено за відповідним законом, а акти суду, що набрали законної сили, мають силу закону у конкретній справі. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має ширший предмет, а отже й інший механізм охоронного права, який включає захист права не тільки в публічних, але й у приватних справах. Основним завданням судової діяльності є здійснення правосуддя, що об’єднує кілька форм судочинства, а саме: конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне, господарське. Судам належить центральне місце в системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів становить універсальний механізм із захисту й охорони права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, розгляд спорів (справ) у судовому засіданні.

Правосуддя є квінтесенцією регуляційної та охоронної функцій держави, які доповнюють одна одну, оскільки в них втілено охорону Конституції України, суб’єктивного права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.

Правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ^[21].

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124

Конституції України).

Систему судоустрою України складають суди, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (ч. 2 ст. 124 Конституції України)^[22] (суди, так званої загальної юрисдикції^[23] та Конституційний Суд України)^[24].

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» систему судоустрою складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд.

Найвищим судовим органом у системі судоустрою України є Верховний Суд^{[25] [26].}

Місцеві суди як суди загальної юрисдикції розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об’єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем. У сфері господарських відносин господарським судом захищаються права та законні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються законність та правове регулювання господарської діяльності.

Судовій діяльності притаманна і функція судового контролю. Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів їх посадових та службових осіб.

Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України²¹, а також (суди, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке

кримінальне обвинувачення (ч. 2 ст. 124 Конституції України)^[27], це так звані суди загальної юрисдикції, діяльність яких передбачена в Законі України «Про судоустрій і статус суддів»^[28]. Останні, зокрема, розглядаючи скарги з приводу рішень, дій та бездіяльності суб’єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тим самим контролюють органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 19, п. 2 ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного

судочинства України (КАСУ))^[29]. Відповідно до гл. 11 розділу II КАСУ здійснюється розгляд справ за правилами спрощеного позовного провадження. Крім того, судовому контролю підлягають нормативно-правові акти, прийняті органами виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами владних повноважень (ст. 264-266 КАСУ).

Конституційний контроль - особливий напрям правоохоронної діяльності з перевірки відповідності законів та інших правових актів Конституції України.

В Україні єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України. Він вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; офіційне тлумачення Конституції України; надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою; надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України тощо.

Таким чином, конституційний контроль, як особливий напрям правоохоронної діяльності здійснює Конституційний Суд України.

Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід’ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої права, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції - безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства - як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції України, як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституційності законів, інших нормативно- правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм.

Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрисдикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб’єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Суди надають і правову допомогу згідно з міжнародними договорами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловодство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов’язані із професійною судовою діяльністю. У зв’язку з цим судам надано матеріально-технічну базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що суди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій - судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Організація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпосередньо не пов’язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до апеляційної та касаційної інстанцій, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процедури є чітко визначеними, тому дії суду і судді можна досить легко перевірити. Так, процедура постановлення вироку у кримінальній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов’язковому порядку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винуватості обвинувачених (підсудних), застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголошуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ.

Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики та узагальнення судової практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.

III. Правозахисна діяльність

Правозахисна діяльність складається з кількох складників. Вони, зокрема, полягають у роз’ясненні громадянам їх прав та обов’язків. У Конституції України закріплюється важливе «право знати свої права» (ст. 57) та право на професійну правничу допомогу (ст. 59).

Суб’єкти правозахисної діяльності.

Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях (Мін’юст)^[30].

Нотаріат виступає наступним суб’єктом правозахисної діяльності. Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України «Про нотаріат»)^[31].

Правовою основою діяльності нотаріату є Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат». Цим законом регулюється діяльність нотаріату в Україні, визначається, хто може бути нотаріусом, встановлюється коло прав та обов’язків нотаріусів.

До недержавного правового інституту, що забезпечує право на захист від обвинувачення, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі при вирішенні справ у судах та інших державних органах відноситься адвокатура.

Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»)^[32].

Правова основа діяльності адвокатури передбачена Конституцією України, Законами України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. ^[33], «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р.^[34], Кримінальним процесуальним кодексом України від 13 квітня 2012 р.^[35] Цивільним процесуальним кодексом України від 13 березня 2004 р. ^[36].

Господарським процесуальним кодексом України від 6 листопада 1991 р.^[37] та Кодексом адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. ^[38] тощо.

Іншими суб’єктами правозахисної діяльності є:

- державні органи в особі органів Міністерства праці та соціальної політики України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи захисту прав споживачів;

- підприємницькі структури (як приватні підприємці, так і юридичні особи), що надають різні юридичні послуги, наприклад, консультації та роз’яснення законодавства, складання юридичних документів, представництво громадян у юрисдикційних установах тощо;

- громадські організації (наприклад, об’єднання із захисту прав споживачів, правозахисні організації тощо).

Отже, держава надає якомога широкий вибір для захисту тих, хто його потребує.

Отже, правозахисна діяльність полягає в наданні кожному громадянину правової допомоги, а також юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства в спірних питаннях із охорони права, зловживання правом, захисті фізичних осіб від обвинувачення та в державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами. Це одне з конституційних благ, фактор активної участі юридичних і фізичних осіб у правовому житті.

Таким чином, кожний напрям юридичної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування судових, правозахисних та «силових» структур державних органів, певні організаційні зв’язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

1.3.