Справедливий суд для „Скаженого Пса” Ірвіна

Також у 1961 році Суд постановив рішення у справі, що її багато хто вважає найважливішою в даній проблематиці, - Irvin v. Dowd. Ірвінові, клопотальнику, було висунуто обвинувачення у вбивстві в штаті Індіана, і з огляду на громадський резонанс навколо злочину, в якому його звинуватили, було задоволено його прохання про перенесення розгляду справи до сусіднього графства, проте клопотання про відкладення розгляду було відхилено.

Розглядаючи ситуацію з відбором присяжних, Суд з'ясував, що спочатку в списку кандидатів було 430 осіб. Суд задовольнив клопотання про вмотивоване відхилення 268 кандидатур; 103 було відхилено через свідоме запереченням цими людьми смертної кари; крім того клопотальник використав максимально можливу кількість відводів без зазначення причин - 20. Представник штату дав відвід без зазначення причин лише 10 особам. Звіт про відбір присяжних, що складався з 2783 сторінок, засвідчив, що 90 відсотків опитаних громадян мали певну думку щодо вини, „в діапазоні від простої підозри до абсолютної переконаності”. Крім всього іншого восьмеро з дванадцяти кінець кінцем відібраних членів журі вважали Ірвіна винним.

Суд постановив, що присяжний, який сформував думку, не може бути безстороннім, проте далі заявив таке:

„Втім, не ставиться вимоги, щоб присяжні зовсім нічого не знали про факти та питання, що стосуються справи. У ці часи швидкісних, повсюдних та різноманітних засобів комунікації слід очікувати, що до важливої судової справи буде привернуто увагу місцевої громадськості, і навряд чи можна знайти серед тих, хто найкраще підходить на роль присяжного, когось, хто ще не сформував певного враження або думки щодо обставин справи. Це особливо стосується кримінальних справ. Якщо стверджувати, що просте існування будь-якого свідомого уявлення про вину або невинність звинуваченого, і не більше того, достатнє для заперечення презумпції об'єктивності присяжного, то це означало б запровадження неможливого стандарту. Цілком достатньо, щоб присяжний був здатний облишити своє враження або думку і винести вердикт, що ґрунтується на представлених у суді доказах”.

Далі Суд послався на принципи, викладені в рішенні у справі Reynolds, зокрема на те, що тягар доведення лежить на клопотальникові, що він повинен довести фактичне існування упередженості і що висновок суду, який розглядав справу, „не повинен бути відхилений касаційним судом, якщо тільки його помилковість не є очевидною”.

„Коли так багато людей і так багато разів визнали упередженість, такій заяві про об'єктивність не можна надавати великої ваги”.

Суд дійшов висновку, що за таких обставин скасування вердикту стало обов'язковим:

„Коли на карту поставлено життя клопотальника, не можна вважати надмірною його вимогу, щоб його судили в атмосфері, не збуреній такою величезною хвилею громадських пристрастей, і щоб справа розглядалась іншим журі, а не таким, дві третини членів якого визнають, ще не вислухавши жодного свідчення, що переконані в його винності”.

Суддя Франкфуртер подав згідну думку, в якій заявив:

„Хіба ж можуть здатні помилятися чоловіки та жінки винести безсторонній вердикт, виходячи виключно з того, що вони чують у суді, коли ще до того, як вони зайняли свої місця в журі, їхній розум упродовж кількох місяців наповнювався матеріалами преси та радіо, покликаними довести вину звинуваченого? Гарантоване таким чином визнання вини становить заперечення найелементарніших уявлень про належний судовий процес”.

Аналізуючи цю справу, слід перш за все зауважити, що факти, пов'язані з її висвітленням у досудовий період, були більш кричущими, ніж ті, з якими Суд мав справу будь-коли раніше. Крім загального тла глибокої та різкої упередженості і крім показового звіту про відбір присяжних обсягом 2783 сторінок, згідно з яким восьмеро з 12 кінець кінцем відібраних присяжних вважали Ірвіна винним, варте уваги те, що в газетних статтях містилися дві речі, які, на думку більшості судів, є найшкідливішими для відповідача, а саме, список його попередніх судимостей та факт зізнання.

Те, що саме екстремальність фактичної ситуації, а не якась революційна тенденція, змусила Верховний Суд постановити рішення про скасування, знайшло підтвердження наступного року.

Газетні повідомлення приділяли головну увагу тому фактові, що зі скарбниці профспілки водіїв вантажних машин забиралися великі суми грошей, які використовувалися Беком для особистих цілей. Багато говорилось і про те, що Бек кілька разів скористався П'ятою поправкою під час слухання в спеціальному комітеті сенату Сполучених Штатів з питань неналежної діяльності в сфері праці й управління. У своєму запереченні проти складу великого журі Бек не стверджував, що конкретно хтось із присяжних був необ'єктивним або упередженим, а заявляв, що під час процедури відбору суддя не з'ясував, чи вплинув негативний громадський резонанс на когось із присяжних, а також що суддя не застеріг велике журі належним чином проти упередженості.

Суд відхилив ці аргументи, заявивши, що Беку було забезпечено неупереджене велике журі і що інструкції судді були адекватними. З приводу інструкцій Суд зауважив, що якби суддя, який вів процес, зупинився на питанні негативного громадського резонансу і на тому, що Бек скористався П'ятою поправкою, поставши перед сенатським комітетом, то цим самим він лише підкинув би поліно у вогонь, і це в кінцевому підсумку завдало б Беку більшої шкоди.

У запереченнях Бека проти малого журі знову-таки не виокремлювався конкретно хтось із присяжних, а стверджувалося, що громадський резонанс навколо судового процесу автоматично унеможливив відбір об'єктивного журі і що будь-яке журі, вибране з числа жителів регіону, в якому його судили, слід вважати упередженим.

Суд заявив:

„Ми не можемо сказати, що досудовий громадський резонанс був настільки сильним і широким, або що все журі виявило таку небезсторонність, що суд не повинен був повірити словам присяжних і мав би визнати наявність упередженості або наперед сформованої думки як доведений факт.

Відмова Суду скасувати рішення в справі Beck v. Washington чітко показує, що його ухвала в справі Irvin v. Dowd не означала радикального відходу від колишніх прецедентів, а стала необхідним наслідком екстремальної ситуації.

Зауважимо, що при розгляді справи Бека Суд визнав важливою ту обставину, що Бек не подавав клопотань про обґрунтований відвід жодного з присяжних, яких було кінець кінцем відібрано. Суд також процитував уривок з рішення у справі Darcy v. Handy, в якому йдеться про те, що тягар доведення суттєвої необ'єктивності повинен лежати на клопотальникові і що це доведення має бути „таким, що ґрунтується на реальних обставинах”, а не просто припущенням. У розгляді та вирішенні справи не взяли участі ні суддя Франкфуртер, ні суддя Вайт (White). Суддя Блек (Black), до якого приєднався Верховний Суддя Воррен (Warren), не пристали на ухвалене рішення.