Призвідці упередженості в справах 1851 - 1951 років

На підставі упередженості журі було скасовано багато судових рішень, однак тут нас цікавлять головним чином справи, в яких призвідцем упередженості було визнано інформаційне висвітлення.

Перша розглянута Верховним Судом справа, що має певне значення в цьому плані, - це United States v. Reid; рішення у цій справі, що стосувалася вбивства, яке трапилося на американському пароплаві в далеких морях, було прийнято 1851 року. Підсудний подав клопотання до суду нижчої інстанції про повторний суд, посилаючись при цьому, зокрема, на неналежну поведінку двох присяжних, котрі під час слухання справи читали газетне повідомлення про подані докази. Підсудний долучив дані під присягою свідчення цих двох присяжних, які стверджували, що прочитали окремі частини повідомлення, проте це не вплинуло на їхні судження. Судді Верховного Суду не захотіли навіть взяти до уваги такі свідчення, проте залишили питання відкритим, заявивши:

„Адже ми дотримуємося думки, що факти, доведені присяжними, - хай їх наведено і в беззаперечних свідченнях, - не можуть бути підставою для проведення повторного суду. В газетах не було нічого такого, що мало на меті вплинути на їхнє рішення, і обоє вони клянуться, що ці газети не справили найменшого впливу на їхній вердикт”.

У 1878 році Суд постановив рішення в справі Reynolds v. United States, в якому виклав перші директиви з цього питання і на яке посилався в багатьох своїх наступних ухвалах. У зазначеній справі, в якій ішлося про двоєженство, два моменти, на які вказував відповідач у своїй апеляції, полягали в тому, що клопотання підсудного про відвід деяких присяжних було необгрунтовано відхилено і що клопотання прокурора про відвід деяких інших присяжних було необгрунтовано задоволено. Спробувавши проаналізувати, що необхідно для того, щоб присяжного можна було вважати неупередженим, суд заявив:

„Згідно з правовою теорією, присяжний, у якого сформувалася думка, не може бути неупередженим.

Розглянувши факти, Суд дійшов висновку про відсутність такого вияву упередженості, який не залишив би нічого на сумління або розсуд суддів, попри те, що присяжний мав певну гіпотетичну думку щодо справи. Було визнано, що часто те, як присяжний поводиться, коли дає свідчення, точніше „вказує на справжній характер його думки, ніж його слова”, що суддя, який веде процес, зазвичай краще здатний оцінити ситуацію, і що касаційний суд не повинен відміняти ухвали, обґрунтовані фактами, за винятком беззаперечних випадків.

„Тягар доведення лежить на оскаржувачі. Якщо він не доведе фактичного існування в свідомості присяжного такої думки, яку можна вважати підставою для презумпції упередженості, відхиляти кандидатуру присяжного не обов’язково, і суд не помилиться, якщо відмовиться зробити це”.

У 1886 році Верховний Суд постановив рішення у справі про вбивство Hopt v. Utah, в якій однієї з підстав для апеляції була ухвала суду щодо кількох клопотань про відвід присяжних. Територія Юта на той час мала кілька актів, що регулювали провадження в кримінальних справах; один з них передбачав таке:

„Жодній особі не можна дати відвід як присяжному через те, що вона сформувала або висловила щодо справи або питань, винесених на розгляд такого журі [присяжного], думку, яка ґрунтується на поширених чутках, твердженнях у громадських журналах або загальній злій славі, за умови, що суд вирішить - після того, як ця особа зробить відповідну заяву під присягою чи в інший спосіб, - що вона може і буде, попри таку думку, приймати рішення щодо винесених на її розгляд питань неупереджено та об’єктивно”.

В апеляції відповідач оскаржив відмову суду нижчої інстанції задовольнити клопотання про обґрунтований відвід чотирьох присяжних. Трьом з цих чотирьох кандидатур відповідач або окружний прокурор дали відвід без зазначення причин, а коли склад журі було сформовано, у відповідача ще залишалося право на кілька клопотань про відвід без зазначення причин.

Отже, щодо цих трьох осіб причина, зазначена відповідачем, не могла бути виявом упередженості, оскільки відповідач не вичерпав свій ліміт на відводи без зазначення причин. Четвертий присяжний визнав, що довідався про справу з газет, що говорив про неї і що сформував свідому думку, проте не пригадує, щоб будь-коли висловлював її. Далі він пояснив, що його думка може змінитися тільки під впливом доказів, проте він вважає, що може брати участь у слуханнях як присяжний і при цьому діяти так, ніби ніколи не чув про справу, а те, що він чув, не має жодного значення.

Підтвердивши вимоги закону і відмовившись скасувати вирок щодо відповідача, Суд заявив:

„Відповідно до прямих вимог Закону від 1884 року, цьому кандидатові на роль присяжного не можна було дати відвід за думку, сформовану або висловлену ним на підставі тверджень у громадських журналах, якщо суд вирішив - після того, як кандидатом було зроблено відповідну заяву під присягою чи в інший спосіб, - що він може і буде, попри таку думку, приймати рішення щодо винесених на його розгляд питань неупереджено та об’єктивно. Ми вважаємо, що опубліковані в газеті докази або те, що сприймається як докази, є „твердженням у громадському журналі” в значенні, вжитому в законі; а тому ухвала суду щодо компетентності присяжного в таких випадках є вирішальною”.

Зверніть увагу на різницю між думкою та упередженістю. Присяжний вважається компетентним, хай навіть він і сформував думку, прочитавши газетну статтю, якщо він заявляє, що не відчуває упередженості і що буде об’єктивним і прийме рішення в справі лише відповідно до доказів та закону.

Наступного, 1887 року Суд постановив рішення в справі Ex Parte: Spies. У цьому випадку Суд відхилив апеляцію, подану особою, визнаною винною у вбивстві. Однією з підстав для апеляції, наведених відповідачем, було оскарження правозгідності закону штату Іллінойс, який зокрема передбачав таке:

„...причиною для відводу не може бути те, що присяжний прочитав у газеті повідомлення про злочин, у скоєнні якого звинувачується ув’язнений, якщо такий присяжний підтвердить під присягою, що вважає себе здатним винести об’єктивний вердикт відповідно до закону та доказів; крім того при розгляді будь-якої кримінальної справи та обставина, що особа, призвана на роль присяжного, сформувала думку або враження, що ґрунтується на чутках або газетних твердженнях (щодо справедливості яких вона не висловлює жодної думки), не може бути підставою для відводу її з числа присяжних, які розглядатимуть цю справу, якщо вона заявить під присягою, що вважає себе здатною винести справедливий і неупереджений вердикт у цій справі відповідно до закону та доказів, а суд визнає таке твердження таким, що відповідає дійсності”.

Суд процитував фрагмент рішення у справі Hopt v. Utah, в якому сказано, що підсудному не заподіюється шкода, коли його клопотання про обґрунтований відвід було відхилено, після чого він дав відвід присяжному без зазначення причин, якщо на момент остаточного сформування складу журі його ліміт на відводи без зазначення причин не був вичерпаний. Суд заявив, що закон Іллінойсу не суперечив конституції цього штату, яка містила положення про неупереджене журі, подібне до відповідного положення Конституції Сполучених Штатів.

Далі Суд звернувся до питання про присяжних, яких було відібрано попри клопотання про обґрунтований відвід після того, як відповідач вичерпав свій ліміт на відводи без зазначення причин. Тут Суд знову виявив небажання скасовувати ухвалу судді нижчої інстанції, у присутності якого присяжні давали свідчення під час допиту. Слід зауважити, що закон містить вимогу не лише про те, щоб потенційний присяжний заявив під присягою, що вважає себе здатним „винести справедливий і неупереджений вердикт”, але й про те, щоб суд визнав „таке твердження таким, що відповідає дійсності”.

Справа Simmons v. United States, рішення в якій було прийнято 1891 року, стосувалась апеляції від особи, визнаної винною в провокуванні розтратника, допомозі йому і нецільовому витрачанні коштів. Тут суддя нижчої інстанції розпустив перший склад журі, коли дізнався, що один з присяжних збрехав під присягою під час співбесіди і що цей та інші присяжні прочитали опубліковану відповідачем у газетах статтю, в якій містилися коментарі щодо доказів. Після того як друге журі визнало його винним, відповідач оскаржив розпуск першого журі. З цього приводу Верховний Суд заявив таке:

„Не потрібні аргументи, щоб довести, що суддя, одержавши таку інформацію, мав усі підстави дійти висновку, що через таку публікацію, з огляду на особливі обставини її появи, журі при розгляді справи не могло діяти так, щоб кожен присяжний виявляв ту незалежність і свободу, які необхідні для справедливого вирішення спору між сторонами.

Отже, Суд знову підтвердив правильність прийнятого суддею на власний розсуд рішення у справі такого роду.

У 1892 році Верховний Суд ухвалив рішення у справі Mattox v. United States, яка стосувалася вбивства на території індіанської резервації, розташованої в межах судового округу Канзас Сполучених Штатів Америки. Відповідач подав кілька даних під присягою свідчень присяжних, деякі з котрих заявили, що після того як слухання справи було закінчено і присяжні радилися, але ще не дійшли згоди щодо вердикту, до нарадчої кімнати принесли газету з коментарями щодо справи і прочитали їх присяжним. У статті стверджувалося, що відповідач буде щасливчиком, якщо його визнають невинним, оскільки докази проти нього дуже переконливі, так що, як очікується, дебати присяжних не триватимуть і години, а промова прокурора була настільки сильною, що друзі відповідача „облишили всі сподівання на будь- який інший результат крім визнання вини”. У свідченнях не вказувалось, який вплив - якщо він взагалі був - справило на присяжних читання газети; присяжні обмежилися заявами про те, що вони прочитали.

Суд дійшов висновку, що хоча свідчення присяжних щодо чинників, які вплинули на їхні дебати, неприйнятні як підстава ні для оскарження, ні для підтвердження вироку, проте суд може взяти до розгляду свідчення, пов'язані з будь-якими фактами, які можуть мати стосунок до питання про існування зовнішнього впливу. Отже, свідчення, в яких заявляється, що присяжні прочитали газету, є прийнятними, проте будь-яка заява щодо впливу статей на позиції членів журі неприйнятна. Верховний Суд визнав виключення свідчень з матеріалів справи окружним судом помилкою, яку можна виправити. Отже, в цьому випадку скасування рішення обґрунтовувалося виключенням свідчень окружним судом, а не потраплянням газети до нарадчої кімнати.

Thiede v. Utah - ще одна справа, провадження в якій було відкрито відповідно до закону території Юта. Однією з підстав для тверджень про судову помилку було відхилення клопотання відповідача про обґрунтований відвід чотирьох присяжних, які під час відбору засвідчили, що читали газетні повідомлення про дане вбивство, сформували певні враження в результаті читання, проте могли відкинути ці враження і розглянути справу об'єктивно на підставі наданих доказів. Суд постановив, що зі свідчень присяжних ясно видно, що вони відповідають вимогам закону території Юта, тож відхилення клопотань не було помилкою.

У рішенні в справі Holt v. United States від 1910 року Верховний Суд підтвердив правильність рішення окружного суду Сполучених Штатів у західному дистрикті Вашингтон щодо визнання підсудного винним у вбивстві, вчиненому на території військового поселення. Відповідач стверджував, що мала місце судова помилка, оскільки суд нижчої інстанції відхилив клопотання про обґрунтований відвід одного з присяжних. Цей присяжний визнав, що сприймав газетні повідомлення про справу як факти і не дотримувався іншої думки крім запозиченої із газет, проте інші докази здатні дуже легко змінити його думку, хоча „будуть потрібні якісь докази, щоб викреслити її”. Він сказав, що прийме своє рішення відповідно до доказів або з огляду на їх відсутність на суді. Суддя Холмс (Holmes), повідомляючи суд про свою думку, заявив:

„Касаційний суд не повинен відкидати результат визначення судом першої інстанції глибини переконань члена журі та його упередженості або неупередженості, якщо тільки помилка не є очевидною; в даному випадку це далеко не так”.

Відповідач також стверджував, що присяжним було дозволено розділитись, і поки вони перебували окремо, дехто з них прочитав газетну статтю про дану справу. Суд заявив, що хоча деякі присяжні і могли прочитати матеріал щодо справи, однак з цього не випливає, що вони в результаті стали упередженими. Суддя Холмс зауважив:

„Якщо проста можливість упередженості або корупції вважатиметься підставою для презумпції їх наявності, буде важко зберегти інститут суду присяжних в умовах сьогодення”.

Отже, Суд підтвердив свої відомі з попередніх справ настанови щодо того, що присяжний може вважатися компетентним, навіть коли він уже сформував думку, і що питання стосовно упередженості присяжного є питаннями про факти, відповідь на які має давати суддя, котрий веде процес, а його рішення не слід скасовувати, за винятком „по-справжньому дуже очевидних обставин”.

Ця справа посприяла подальшому затвердженню правила, згідно з яким не досить, щоб пов'язана зі справою стаття в газеті могла справляти вплив; потрібен факт такого впливу.

Однією з відоміших справ подібного роду був суд 1919 року над звинуваченим у вбивстві першого ступеня Робертом Ф. Страудом (Robert F. Stroud), відомим як Пташник з Алькатрасу, котрого судили за вбивство охоронця в тюрмі Левенворт, штат Канзас. Однією з основних підстав, зазначених у клопотанні про скасування судового рішення, було те, що суд нижчої інстанції помилково не задовольнив клопотання про перенесення слухання справи до іншого регіону. Перед судом місцева преса надрукувала частину свідчень свідків звинувачення, що містилися в матеріалах попередніх слухань даної справи. Суддя не допустив жителів графства Левенворт до складу журі, проте відхилив клопотання про перенесення слухання справи до іншого регіону. Левенворт був одним з 50 графств судового округу, жителів якого відбирали до числа присяжних. Щодо деяких присяжних було заявлено клопотання про обгрунтований відвід на тій підставі, що вони були прихильниками смертної кари для осіб, визнаних винними у вбивстві першого ступеня. Суд визнав, що одне з цих клопотань слід було задовольнити. Проте оскільки цьому чоловікові було дано відвід без зазначення причин і він не був членом журі, і оскільки підсудному було надано на дві можливості більше, ніж передбачав закон, для відводу без зазначення причин, помилкова постанова не вплинула на об'єктивність розгляду справи апелянта. Суд не знайшов підтверджень того, що кандидатури будь-кого з присяжних, котрі розглядали справу, могли викликати заперечення, а тому відмовився скасувати рішення суду нижчої інстанції.

Певно, ця справа є найяскравішою ілюстрацією використання наявних запобіжних заходів з метою гарантувати, що справу підсудного розглядатиме неупереджене журі; вона показує, що питання про те, які саме заходи підходять у кожному конкретному випадку, краще за все залишити на розсуд судді, що веде процес. У цьому випадку суддя не повірив, що обнародування матеріалів у газеті зробило необхідним перенесення процесу до іншого регіону, проте, не допустивши жителів графства Левенворт до складу журі, він фактично забезпечив відповідачеві заміну контингенту потенційних присяжних.

Слід коротко згадати справу Moore v. Dempsey. П'ятеро чорношкірих громадян, визнаних судом у штаті Арканзас винними у вбивстві білого чоловіка, оскаржили визнання свого вчинку вбивством першого ступеня. Вироки було скасовано, проте не у зв'язку з висвітленням суду в газетах. Справа так розпалила пристрасті всієї місцевої громади, що Верховний Суд дійшов висновку, що за таких обставин справедливий суд був би неможливим. „...жоден присяжний не міг би проголосувати за виправдання і після цього продовжувати жити в графстві Філіпс”, - визнав Суд.