ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВСУ у кримінальних справах за 2010 -2016 роки (застосування закону при призначенні покарання)

1. Якщо диспозицією відповідної частини статті Особливої частини КК повторність не передбачена як кваліфікуюча ознака злочину, то вона (повторність) може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання (постанова від 10 жовтня 2011 року, справа № 5-17кс11).

Відповідно до частини четвертої статті 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Як видно із постановлених у справі судових рішень, за ознакою повторності кваліфіковані лише дії засудженої, які утворюють склад злочину, передбачений частиною четвертою статті 191 КК України.

У частині другій статті 191, частинах першій та другій статті 366 КК України, за якими також кваліфіковані дії засудженої, повторність як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, не передбачена, а тому вона могла бути врахована як обставина, що обтяжує покарання, яке призначено особі, винній у вчиненні цих злочинів.

2. Згідно з ч. 3 ст. 68 КК України за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу (постанова Верховного Суду України від 12 квітня 2012 р. у справі № 5-7кс12).

За змістом ч. 3 ст. 68 КК за вчинення замаху на злочин суд не може призначити покарання, що перевищує дві третини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

У справі стосовно К. суд касаційної інстанції погодився із рішенням суду першої інстанції в частині застосування кримінального закону при призначенні покарання за злочин, передбачений ч.

3. Неврахування зменшення обсягу обвинувачення, зміни сукупності злочинів та загальних засад призначення покарання, передбачених статтею 65 КК призвело до неправильного застосування положень статті 70 КК в частині визначення остаточного покарання (постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 червня 2013 року, справа № 5-25 кс 13).

У конкретній справі було встановлено, за Г. за скоєння трьох злочинів, передбачених частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 та 257 КК, за сукупністю злочинів було визначено остаточне покарання - позбавлення волі на строк 13 років з конфіскацією всього майна, що є власністю засудженого. Позбавлення волі на зазначений строк було призначено за злочин, передбачений статтею 257 КК, і як більш суворе покарання поглинуло інші менш суворі, що становили сукупність злочинів (принцип поглинення покарань, передбачений частиною першою статті 70 КК).

За наслідками касаційного перегляду кваліфікація діяння за статтею 257 КК визнана неправильною, Г. у скоєнні цього діяння було визнано невинуватим у зв'язку з відсутністю складу злочину, вирок у цій частині скасовано із закриттям справи за цим обвинуваченням.

Водночас касаційний суд погодився з рештою вироку, зокрема й з рішенням про застосування принципу поглинення покарань. При цьому визнав, що засудженого слід вважати засудженим не до покарання, яке випливає зі зміненої сукупності злочинів (частина четверта статті 187, частина перша статті 263 КК), - позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією всього майна, що є власністю засудженого, а до покарання, яке визначив суд першої інстанції з урахуванням покарання за статтею 257 КК, - позбавлення волі на строк 13 років і додаткове покарання.

Таке правозастосування не відповідає положенням частини першої статті 70 КК, оскільки зменшення обсягу обвинувачення, зміна сукупності злочинів і відсутність обґрунтування щодо обрання іншого принципу визначення остаточного покарання за зміненою сукупністю злочинів зобов'язувало касаційний суд застосувати принцип призначення покарання, який обрав суд першої інстанції, або ж, виходячи із положень статті 65 КК та меж перегляду, мотивувати необхідність застосування іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів

4. Регулювання кримінально-правових відносин, спричинених вчиненням суспільно небезпечного діяння, здійснюється нормою закону про кримінальну відповідальність, вибір якої залежить від змісту (природи) фактичних обставин суспільно небезпечного діяння (справа № 5-3кс13; № 5-15кс14 від 29 травня 2014 року).

5. При призначенні покарання у виді штрафу в розмірі, передбаченому санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, цей розмір визначається в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установленого законодавством України на час постановлення вироку, із визначенням його у грошовій сумі, здійснивши перерахування розміру в гривнях, виходячи з вимог закону щодо визначення суми одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (№ 5-154кс від 1 жовтня 2015 року).

Предметом перегляду є застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої статтею 53 КК, зокрема питання про те, в якому вимірі - грошовому чи у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян - належить призначати покарання у виді штрафу.

Норми статті 65 КК зобов’язують суд призначати покарання як у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, так і відповідно до положень Загальної частини КК та з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного й обставин, що пом>якшують та обтяжують покарання.

У санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК покарання у виді штрафу встановлено в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.

Нормою Загальної частини КК, яка визначає поняття та правила застосування даного виду покарання, є стаття 53, згідно з якою, штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині КК, з урахуванням положень частини другої цієї статті. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п>ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу. Положення частини п’ятої цієї статті, які регулюють порядок заміни несплаченої суми штрафу покаранням іншого виду, розраховують таку заміну, виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто, кримінальний закон сформульовано однозначно, він чітко і послідовно вказує на єдиний вимір розміру покарання у виді штрафу - неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Згідно з Перехідними положеннями Податкового кодексу України (пункт 5 підрозділу 1 розділу ХХ), якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

У подібних правовідносинах - у справах, що наведені заявником як приклад правильного застосування кримінального закону, - касаційний суд, на відміну від справи Гандзюка О.Ю., правильно застосував норму закону, передбачену статтею 53 КК.

6. Суди повинні спершу призначити одне із видів основного покарання за нормою, яка передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, керуючись зальними засадами призначення покарання, а потім зарахувати строк попереднього ув’язнення. І лише зарахування строку попереднього ув’язнення у фактично призначене покарання для визначення його остаточного розміру може бути обчислено у днях (№ 5-118кс15 від 1 жовтня 2015 року).

Суд у контексті заявлених вимог та фактичних обставин справи, установлених судами нижчого рівня, зіставивши та порівнявши висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права в оспореному рішенні з висновками про застосування тієї самої норми права щодо подібних правовідносин у рішенні, наданому для порівняння, та за наявності процесуальних підстав, має надати висновок про застосування судом касаційної інстанції статті 73 КК, яке полягало в різному трактуванні її положень про обчислення строків покарання у днях.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження стосовно ОСОБА_1, прокурор в касаційному порядку просив переглянути рішення судів нижчих інстанцій з підстави неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, вказавши, що призначене засудженому покарання в днях не відповідає вимогам статті 73 КК. Суд касаційної інстанції, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, зазначив, що призначення ОСОБА_1 покарання, в тому числі в днях, обумовлювалось попереднім ув’язненням останнього в межах кримінального провадження, а призначення особі покарання в меншому розмірі, ніж ним відбуте за час його ув’язнення в межах провадження, є необгрунтованим.

Такий висновок суду касаційної інстанції суперечить положенням закону України про кримінальну відповідальність.

Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов’язаний керуватись суд, призначаючи покарання у конкретному кримінальному провадженні.

Вказані засади викладені в частині першій статті 65 КК, зі змісту якої вбачається, що суд при призначенні покарання зобов’язаний враховувати всі положення Загальної частини цього Кодексу, які пов’язані з призначенням покарання.

Із законодавчого визначення та судової практики випливає, що відповідно до статті 73 КК строкові покарання обчислюються в різних вимірах, якими є: 1) роки (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк); 2) місяці і роки (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців); 3) місяці (арешт); 4) години (громадські роботи). Отже, строки покарань не можуть обчислюватись у неділях, декадах тощо.

У певних випадках може виникнути потреба в обчисленні строкових покарань в одиницях вимірювання, відмінних від перелічених вище, у тому числі в днях. Обчислення строків покарання у днях допускається при: 1) заміні покарання іншим; 2) складанні остаточного покарання (здійснюється, як уже зазначалось, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків); 3) зарахуванні попереднього ув>язнення у порядку застосування частини п’ятої статті 72 КК.

Попереднє ув’язнення, відповідно до статті 1 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352­XII «Про попереднє ув’язнення», є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Зазначене дає підстави зробити висновок, що попереднє ув>язнення не є покаранням, оскільки особа перебуває в місцях ув’язнення ще до постановлення вироку в справі. Водночас зрозуміло, що фактично воно означає перебування особи в умовах ізоляції від суспільства і за характером обмежень, покладених на особу, фактично прирівнюється до позбавлення волі як виду покарання. Тому, відповідно до норм кримінального права, суди повинні обов’язково зараховувати попереднє ув>язнення у строк покарання, що призначається судом, а не враховувати цей строк, призначаючи покарання.

З огляду на викладене Суд дійшов висновку, що суди повинні спершу призначити одне із видів основного покарання за нормою, яка передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, керуючись зальними засадами призначення покарання, а потім зарахувати строк попереднього ув’язнення. І лише зарахування строку попереднього ув’язнення у фактично призначене покарання для визначення його остаточного розміру може бути обчислено у днях.

13. Для визнання кримінального провадження таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, застереження у статті 477 КПК щодо обтяжуючих обставин стосується викладених у диспозиції статті Особливої частини КК кваліфікуючих ознак конкретного правопорушення і не розповсюджується на передбачені частиною першою статті 67 КК обставини, які обтяжують покарання (№ 5-132кс15 від 8 жовтня 2015 року).