Поняття й ознаки щорічних відпусток

Розроблення чіткого й зрозумілого понятійного апарату є одним з важливих напрямків удосконалення трудового законодавства на нинішньому етапі його розвитку, оскільки ані КЗпП України, ані Проект ТК України не відображають наукових надбань у цій сфері.

Під понятійним апаратом в юридичній науці розуміють сукупність засобів, які відображають предмети і явища правової дійсності, а саме понять і категорій як їх різновидів, що існують у формі слів або словосполучень (частину з яких складають терміни або термінологічні словосполучення), а також способів передачі інформації - визначень та термінів або термінологічних словосполучень, цільовим призначенням яких є доведення інформації до користувача [195, с. 10]. З огляду на це в межах нашого дослідження необхідно сформулювати науково обґрунтовану дефініцію категорії «щорічні відпустки».

Оскільки щорічні відпустки є одним з видів відпусток взагалі, всі ознаки, характерні для останніх, притаманні і щорічним відпусткам. Тому головною метою цього підрозділу є вивчення тих рис щорічних відпусток, що відрізняють їх від інших видів відпусток, і формулювання авторської дефініції таких відпусток, яка відображатиме ці ознаки.

Необхідність надання працівнику щорічної відпустки зумовлено особливостями людського організму, який потребує відпочинку для поновлення працездатності, оздоровлення та зміцнення. Тривала відсутність працівника на робочому місці відповідає інтересам не тільки його, а й роботодавця, адже перебування у щорічній відпустці сприяє зміцненню здоров’я працівника та, як результат - зменшенню днів вимушеної його непрацездатності через хвороби. До того ж тривала перерва у трудовій діяльності корисна і для емоційного розвантаження працівників.

Зауважимо, що важливість відпочинку для працівників у перші роки становлення явища щорічних відпусток була підкріплена правилом, що містилось в п. 4 Правил 1918 р.: відплатна робота під час перебування у відпустці заборонялась [14]. Це положення було згодом відтворено у ст. 110 КЗпП 1918 р. [42] та п. 137 Загального Положення про тарифи від 17 жовтня 1920 р. [90]. Проте вже у КЗпП 1922 р. [43] відповідну норму було скасовано.

На необхідність передбачення норми, яка забороняла би виконання роботи під час щорічної відпустки на іншому підприємстві, вказував В. Ф. Франціян [190, с. 132-134].

Л. Я. Гінцбург зазначав, що попри відсутність законодавчої заборони, оплатна робота все ж не повинна мати місця під час відпустки, оскільки остання надається для відпочинку і тому має використовуватись за призначенням. Одним з аргументів ученого було положення норми, згідно з якою відпустка за сумісництвом надавалась одночасно з відпусткою за основним місцем роботи [22, с. 34]. Чинне законодавство не залишило такого імперативного припису, замінивши його на більш лояльну норму (п. 6 ч. 7 ст. 10 ЗУ «Про відпустки»), де зазначається, що щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного строку безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням сумісників надаються одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Іншими словами, працівник-сумісник вправі сам вирішувати, чи бажає він отримати відпустку на роботі за сумісництвом одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Очевидним є той факт, що законодавець в силу змін, які відбуваються у суспільстві, поступово відсторонюється від регламентації питання, як працівник проводитиме свою щорічну відпустку.

Така ситуація, на нашу думку, суперечить природі щорічних відпусток, оскільки без відпочинку працездатність людини суттєво знижується: цілорічна робота негативно впливає на її здоров’я й ефективність виконуваної роботи. Якщо ж особа під час відпустки у змозі працювати на іншому робочому місці, виникає запитання: чому роботодавець за основним місцем роботи повинен оплачувати час відпочинку, який таким для працівника не є? Водночас ми усвідомлюємо складність економічного становища більшості громадян України і як наслідок - необхідність працювати на декількох підприємствах.

Попри важливе значення щорічних відпусток, жоден з чинних національних законодавчих актів не містить їх дефініції; бракує її й у Проекті ТК України. Звичайно, законодавче закріплення визначення правової категорії «щорічні відпустки», яке дозволило б чітко відмежовувати цей вид відпусток від суміжних, є бажаним для уникнення проблем правозастосовного характеру.

Аналіз міжнародних документів не вносить ясності до цього питання. Станом на червень 2014 р. чинними є 4 Конвенції МОП, які стосуються щорічних відпусток: № 52 «Про щорічні оплачувані відпустки»

(ратифіковано Україною 14 вересня 1956 р.); № 132 «Про оплачувані відпустки» 1970 р. (ратифіковано Україною 29 травня 2001 р. і разом з цим денонсовано дію Конвенції № 52 [138]); № 146 «Про щорічні оплачувані відпустки морякам» 1976 р. [63, с. 1817-1823] і № 101 «Про оплачувані відпустки в сільському господарстві» 1952 р. [62, с. 1047-1055], проте жодна із них не пропонує визначення поняття «щорічна відпустка».

Наукою трудового права, навпаки, проведено чимало досліджень з метою сформулювати визначення розглядуваного поняття. Так,

В. Ф. Франціян зазначав, що до 40-х років ХХ ст. в юридичній літературі роз’яснювалася практика застосування законодавства про відпустки, однак мало уваги приділялося самому визначенню відпусток для відпочинку [189, с. 138].

Уперше дефініцію конструкції «відпустка для відпочинку»

запропонував М. Г. Александров у підручнику «Радянське трудове право» (1950 р.) [1, с. 211]. Згодом у кожній наступній його редакції вчений робив визначення досконалішим. Урешті-решт у 1972 р. воно мало таку форму: «Щорічною відпусткою ... називається передбачений законодавством безперервний відпочинок протягом певної кількості робочих днів на рік, який повинен надаватися працівникам зі збереженням заробітної плати й місця роботи (посади)» [162, с. 322].

У 1957 р.

Значно вужче визначення належить Р. З. Лівшицю: «Відпустка - це час щорічного безперервного відпочинку протягом установленого законом строку, коли за працівником зберігається робота чи посада й середній заробіток» [52, с. 8].

В. Ф. Франціян під відпусткою для відпочинку розумів гарантоване законом щорічне вивільнення працівника від виконання трудових, державних та громадських обов’язків на період, передбачений законодавством про працю (а у деяких випадках - локальними актами), для безперервного відпочинку за роботу протягом певного часу, зі збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку [190, с. 31]. Тим самим фахівець об’єднав у своєму трактуванні найбільшу кількість ознак відпустки для відпочинку: (а) гарантованість її надання, (б) сферу дії, (в) щорічність її надання, (г) можливість встановлення тривалості в законодавстві й локальних актах, (д) безперервність відпочинку у період відпустки, (е) її зв'язок з певним стажем

роботи, (є) основна ціль - відпочинок, (ж) збереження на час відпустки місця роботи (посади); (з) збереження на час відпустки середнього заробітку.

О. С. Хохрякова застосовує інший підхід, залишаючи за межами дефініції більшість із ознак, що властиві усім відпусткам: відпустка для відпочинку - це певне число вільних від роботи днів (понад вихідні та святкові неробочі дні), що надаються щорічно працівнику для безперервного відпочинку і відновлення працездатності зі збереженням місця роботи (посади) і заробітної плати. При цьому, вона зазначає: щорічна відпустка - це прийнята в законодавстві назва відпустки для відпочинку [191, с. 23]. Цим самим підкреслюється факт, що, попри вказівку на ознаку щорічності, основною відмінною ознакою щорічних відпусток є їх мета - надання працівнику часу для відпочинку та відновлення працездатності.

Л. П. Гаращенко робить акцент на меті надання щорічної відпустки: «Щорічна відпустка - це визначена законом або на його основі певна кількість календарних днів, яка складається із щорічних основної і додаткової відпусток, що надаються працівникам кожного робочого року з метою відновлення працездатності та задоволення інших життєвих важливих потреб та інтересів зі збереженням за цей період місця роботи (посади) та заробітної плати» [17, с. 93, 94].

В. В. Готра до ознак щорічної відпустки відносить: (а) є реалізацією конституційного права на відпочинок, (б) надається усім працівникам, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем за виконувану роботу; (в) надається протягом робочого року; (г) тривалість для окремих категорій працівників різна, але існує законодавчо закріплена мінімальна тривалість щорічної відпустки - 24 календарних дні; (д) її мета полягає в тому, що працівник протягом відповідного періоду відпочиває від виконання покладених на нього трудових обов’язків. Під щорічною відпусткою вчений пропонує розуміти проміжок часу (основна й додаткова відпустки), протягом якого працівник звільняється від виконання своїх трудових функцій і який він має право використовувати для відпочинку або задоволення власних потреб і який надається один раз на рік [26, с. 100, 151].

Дослідивши точки зору, що існують в доктрині трудового права, наведемо власні міркування щодо ознак і визначення поняття «щорічна відпустка». Усі науковці сходяться у думці, що найзначущішою рисою щорічних відпусток є мета їх надання - сприяння працівнику у відновленні його фізичних сил та працездатності. При цьому важливо пам’ятати, що першопричиною появи такої цілі є виконання особою своїх трудових обов’язків. Для отримання права на щорічну відпустку працівнику не треба додержуватись будь-яких інших умов (приміром, складання іспитів у навчальному закладі чи догляд за близьким родичем). Саме в поєднанні цих двох елементів - підстави й мети надання - полягає ключова відмінність щорічних відпусток від інших видів відпусток.

Логічним продовженням наведеного висновку є зазначення того, що надання працівнику щорічної відпустки є обов’язком роботодавця. Ця властивість певною мірою притаманна й іншим видам відпусток, але з одним застереженням: обов’язок роботодавця виникає лише з моменту звернення працівника з відповідною заявою, а до цього такого обов’язку роботодавець не має. Коли ж мова йде про щорічні відпустки, обов’язок роботодавця не залежить від волі працівника, а випливає з положень законодавства (як це відбувається у випадку з вихідними днями або перервою для харчування, що мають місце незалежно від волевиявлення працюючого).

Якщо з приводу того, що надання працівнику щорічної відпустки є обов’язком роботодавця, заперечень бути не може, то питання, чим виступає використання щорічної відпустки для працівника - правом чи обов’язком - є щонайменше дискусійним. Стаття 2 ЗУ «Про відпустки» має назву «Право на відпустки» і прямо говорить, що в кожного працівника є право, а не обов’язок на відпустку. Логічно припустити, що оскільки є право, то повинна бути й можливість відмовитися від його реалізації. Але особа, яка вступила у трудові правовідносини, не має законної можливості відмовитись від реалізації права на щорічну відпустку, оскільки чинним законодавством заборонено повністю замінювати її грошовою компенсацією. За бажанням працівника замінити останньою можна лише частину щорічної відпустки, при цьому тривалість наданої працівникові щорічної й додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарні дні.

Можливо, використання щорічної відпустки на сьогодні - це обов’язок працівника? Проте жодне вчення про трудові правовідносини чи трудовий договір не передбачає його обов’язку щодо використання щорічної відпустки. Так само й національне законодавство ніколи не містило відповідальності особи за невиконання «обов’язку» використати щорічну відпустку. Отже, механізм часткової заміни щорічної відпустки грошовою компенсацією, закріплений у ст. 24 ЗУ «Про відпустки», виступає проміжним варіантом розв’язання описаної проблеми: законодавець, з одного боку, визнає, що використання працівником щорічної відпустки є правом, від реалізації якого можна відмовитись, але з другого боку, усвідомлюючи недостатню правову культуру роботодавців і працівників, остерігається регламентувати процедуру повної заміни щорічної відпустки грошовою компенсацією.

Звичайно, така ситуація потребує суттєвого доопрацювання. У ст. 3 Конституції України зазначається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [47]. Отже, держава має створювати умови для збереження життя та здоров'я осіб, які знаходяться в її правовому полі, в тому числі й умови щодо забезпечення відпочинку осіб, які перебувають у трудових правовідносинах.

У преамбулі Г лобального плану дій (з охорони здоров'я працівників) на 2008-2017 роки, схваленого Всесвітньою організацією охорони здоров'я 23 травня 2007 р., підкреслюється, що здоров'я працівників є необхідною попередньою умовою підвищення продуктивності праці й економічного розвитку [35]. Якщо виходити з того, що трудове законодавство має на меті створення не тільки мінімального рівня захисту прав працівників, а й максимального рівня захисту їх здоров’я, треба з’ясувати, наскільки щорічна відпустка є необхідною для цього. Якщо відповідь на це запитання буде позитивною, то варто закріплювати обов’язок працівника використовувати щорічну відпустку, якщо ж негативною, то мова йтиме про його право на щорічну відпустку і як наслідок - про можливість повної відмови від його реалізації.

Видатний канадський фізіолог-ендокринолог Ганс Сельє, вивчаючи біологічні закономірності виникнення у людей стресу, дійшов висновку, що організм завжди однаково реагує на зовнішні подразники: (1) спочатку має місце реакція тривоги через недосвідченість та невміння впоратись із ситуацією; (2) на зміну їй приходить фаза опору, коли людина вправно досягає поставлених цілей; (3) потім настає етап виснаження, витрачання запасів енергії, що призводить до стомлення (разом ці фази отримали назву «загальний адаптаційний синдром», а сам винахід цієї закономірності в медичній науці вважається таким, що значно випередив свій час [144]). На думку вченого, така циклічність відтворюється у мініатюрі декілька разів на день, а повною мірою — протягом усього життя. Дослідник вказує, що після тяжкого виснаження лише тривалий відпочинок може відновити опірність та здатність до адаптації до попереднього рівня [155].

Іншими словами, щорічна відпустка виступає тим інструментом, за допомогою якого відбувається відновлення організму після тривалого виснаження, що має місце протягом робочого року. Відсутність тривалого відпочинку призводить до того, що організм людини постійно перебуває у фазі виснаження, що, з одного боку, заважає їй виконувати трудові обов’язки належним чином, а з другого — спричиняє більш швидке старіння.

Усвідомлюючи небеззаперечність такого підходу, схиляємося до думки, що надання працівникові щорічної відпустки є необхідним як для збереження його здоров'я, так і для забезпечення більш ефективного економічного зростання. Вважаємо, що законодавець, керуючись прагненням збереження трудового потенціалу країни та науковими досягненнями у галузі фізіології та гігієни праці, повинен регламентувати, що використання працівником щорічної відпустки є його обов’язком, а не правом.

Ця теза дає можливість зробити щонайменше 2 висновки. По-перше, оскільки використання щорічної відпустки стає одним із трудових обов’язків працівника, відмова від її використання є порушенням трудової дисципліни, за що до нього належить застосовувати заходи дисциплінарної відповідальності. По-друге, надання працівнику права на часткову заміну щорічної відпустки грошовою компенсацією стає нелогічним, оскільки її тривалість є величиною, що вираховується спеціалістами різних галузей знань і виступає мінімальним періодом часу для належного відновлення його організму. Крім цього, виплата працівнику грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки ставить у невигідне становище роботодавця, який має оплачувати цей час у подвійному розмірі. Якщо звернутися до норм про оплату надурочних робіт, де має місце схожа ситуація, то залучення працівника до їх виконання дозволяється лише у виключних випадках, які надають роботодавцю можливість відреагувати на певні несприятливі виробничі ситуації. Отже, подвійна оплата надурочних робіт є інтересом самого роботодавця, а подвійна оплата часу невикористаної щорічної відпустки більшою мірою є інтересом працівника. Тому, беручи за основу ідею балансу інтересів працівника і роботодавця, вважаємо за необхідне вилучити із законодавства про працю норму, яка дозволяє за бажанням працівника замінювати йому частину щорічної відпустки грошовою компенсацією. У разі ж виникнення потреби залучення особи, яка перебуває у щорічній відпустці, до виконання трудових обов’язків слід застосовувати процедуру відкликання.

Важливим елементом щорічних відпусток є періодичність їх надання: як правило, один раз протягом робочого року (тобто 12 місяців, починаючи від дня, коли виникли трудові правовідносини між працівником та

роботодавцем). Ураховуючи можливість виникнення різних життєвих і виробничих обставин, законодавець допускає деякі винятки із цього положення. Так, на прохання працівника щорічну відпустку може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. При цьому невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців по закінченні робочого року, за який вона надається. На відміну від цієї вимоги, інші види відпусток надаються з різною регулярністю, що залежить від конкретних обставин. Деякі види відпусток можуть так і не надатися конкретному працівнику протягом його трудової діяльності, оскільки необхідні для цього обставини не трапились.

Відзначимо, що законодавець спершу не позначав, який саме рік мається на увазі при наданні відпусток - робочий чи календарний. Так, згідно з нормою ст. 1 Правил 1918 р. робітники і службовці мали право на відпустку один раз протягом року [14]. Незмінною ситуація залишилась і в наступних нормативних актах, що регулювали питання щорічних відпусток. Лише Правила про чергові та додаткові відпустки 1930 р. (далі - Правила 1930 р.) в абз. 2 п. 1 конкретизували, що чергова відпустка надається один раз на робочий рік [105]. В усіх подальших законодавчих документах саме такий підхід було збережено; сьогодні аналогічну норму закріплено в ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про відпустки».

Оскільки для правової дефініції небажаним є вживання словосполучення «як правило», для відображення ознаки періодичності відпусток слід винайти іншу конструкцію, аніж «як правило, раз протягом робочого року». Право на використання першої щорічної відпустки виникає у працівника у момент виникнення трудових правовідносин. Право на наступні щорічні відпустки виникає з першого дня кожного наступного робочого року. Тому вважаємо, що саме момент виникнення права на щорічну відпустку, а не момент його реалізації повинно бути відображено у визначенні поняття «щорічна відпустка». З одного боку, такий підхід точніше відображати сутність явища, а з другого - дозволить уникнути ненаукових формулювань.

Додатково зазначимо, що виконання роботодавцем обов’язку щодо надання щорічної відпустки викликає зустрічне зобов’язання з боку працівника - допрацювати робочий рік, за який вона надана. Адже щорічна відпустка надається за відпрацьований робочий рік, а не за факт виникнення трудових правовідносин, який є підставою лише для виникнення права на щорічну відпустку. У подальшому тексті дисертації буде проаналізовано, у який спосіб працівнику належить виконувати це зобов’язання.

Ще однією ознакою розглядуваних відпусток є їх оплачуваність: за період перебування у щорічній відпустці працівнику провадиться виплата, що відповідає його заробітку за аналогічний період роботи. Оскільки не для усіх видів відпусток матеріальна забезпеченість виступає невід’ємним елементом, ця риса має знайти своє відбиття у дефініції категорії «щорічна відпустка».

На нашу думку, треба виділити ще одну ознаку щорічних відпусток, яка відрізняє їх від інших видів. Конкретний період надання щорічної відпустки узгоджується між працівником і роботодавцем (ч. 10 ст. 10 ЗУ «Про відпустки»); у той саме час визначення строків надання інших видів відпусток відбувається без такого узгодження: дати початку й закінчення залежать від конкретних обставин, а не від сторін трудових правовідносин (наприклад, час сесії у навчальному закладі, пологи, строки проведення змагань тощо).

У деяких із перелічених визначень говориться про те, що відпустка щорічна складається із основної й додаткових відпусток. На наше переконання, питання класифікації не повинно мати місця у дефініціях, оскільки їх головною метою є узагальнення сутнісних ознак поняття. Питання ж поділу явища на види є наступним кроком на шляху вивчення його природи, яке жодним чином його не характеризує.

Таким чином, виокремлюємо такі ознаки щорічних відпусток:

1) надання відпустки - обов’язок роботодавця, а використання - обов’язок працівника;

2) правом на отримання щорічної відпустки працівник володіє з моменту виникнення трудових правовідносин;

3) мета - надання працівнику можливості відпочити й відновити свою працездатність;

4) періодичність - право на щорічну відпустку виникає у працівника на початку кожного робочого року, починаючи з першого;

5) оплачуваність - працівник отримує за час перебування у щорічній відпустці виплату в розмірі, еквівалентному розміру оплати праці за аналогічний період роботи;

6) строки надання встановлюються за погодженням між роботодавцем і працівником.

Усі інші ознаки, які згадуються в наведених нами дефініціях, віднесено до ознак позаробочого часу або відпусток, а тому в цій частині дослідження не згадуються.

Підсумовуючи викладене в підрозділі, пропонуємо закріпити в законодавстві таке визначення: щорічна відпустка - оплачувана відпустка, що надається працівнику для відпочинку й відновлення працездатності за відпрацьований робочий рік, право на яку виникає в нього на початку кожного робочого року, починаючи з першого, і строки якої визначаються за погодженням між роботодавцем і працівником.

2.2.