Встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Як указує З. В. Ромовська, в Україні шлюб, який засновувався лише на народних весільних звичаях, побутував майже до XVI ст. як явище нормальне. Починаючи з XVI-XVII ст. церква взяла під свій контроль шлюбні відносини, і, як наслідок, засуджувала і забороняла життя жінки та чоловіка без шлюбу.

У подальшому в Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану Української РСР 1926 р. було закріплено, що тільки реєстрація шлюбу в органах ЗАГСу була безспірним, до спростування судом, доказом наявності шлюбу [108, с. 22-24].

Варто зауважити, що визнавалися лише ті фактичні шлюбні відносини, які існували до видання декрету від 20 лютого 1919 р. Із цього приводу був виданий спеціальний Циркуляр ВС Української РСР № 18 від 25 квітня 1924 р., у якому роз’яснювалося, якщо декрет надалі визнає обов’язковими зареєстровані шлюби і поряд із цим визнає шлюби, укладені раніше церковним шляхом, то тим більше він має визнавати шлюби, укладені раніше повз церкву [108, с. 7-8].

Крім того, у ст. 19 розділу V Указу Президії ВР СРСР від 08 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» і заснування ордену «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства» [184, с. 383-386] було закріплено, що лише зареєстрований шлюб породжує права та обов’язки подружжя, передбачені кодексами законів про шлюб, сім’ю та опіку союзних республік.

Особи, які фактично перебували у шлюбних відносинах до видання цього Указу, можуть оформити свої відносини шляхом реєстрації шлюбу із зазначенням строку фактичного спільного проживання.

Оформлення фактичних шлюбних відносин провадилося органами ЗАГСу на підставі спільної заяви обох членів подружжя і пред’явлення ними паспортів або інших відповідних документів. Після оформлення фактичних шлюбних відносин особи набували стосовно один до одного всі права та обов’язки, які випливали із зареєстрованого шлюбу, від дня їх фактичного спільного життя, зазначеного під час оформлення їхніх відносин в органах реєстрації актів громадянського стану.

Також Указом Президії ВР СРСР від 10 листопада 1944 р. «Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у випадку зникнення безвісти на фронті одного з подружжя» [76, с. 108] було встановлено, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які існували до видання вищезазначеного Указу від 08 липня 1944 р., не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті або зникнення безвісти на фронті однієї з осіб, яка перебувала в таких відносинах, - інша сторона має право звернутися до народного суду із заявою про визнання його чоловіком (дружиною) померлої або зниклої безвісти особи на підставі раніше діючого законодавства. У зазначеному Указі Президії ВР СРСР від 10 листопада 1944 р. не було встановлено якого-небудь строку давності для звернення до суду із заявою про визнання фактичних шлюбних відносин.

Порядок розгляду та вирішення цих справ регулювався Директивним листом Народного комісаріату юстиції СРСР від 16 листопада 1944 р. №Д-41 «Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у разі смерті або зникнення безвісти на фронті одного із подружжя» [73, с. 91-94].

Суттєві зміни до Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану Української РСР 1926 р. та ЦПК Української РСР 1929 р. були внесені Указом Президії ВР Української РСР від 15 вересня 1945 р., у якому, зокрема, була внесена ясність у питання підвідомчості суду справ про визнання фактичних шлюбів [119, с. 66].

Згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 25 лютого 1966 р. № 2 встановлення факту перебування в фактичних шлюбних відносинах могло мати місце, якщо ці відносини виникли до видання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 08 липня 1944 р.

Встановлення фактичних шлюбних відносин, які виникли після 08 липня 1944 р., діючим на той час законодавством не допускалося [76, с. 110].

Суд був не вправі встановлювати фактичні шлюбні відносини, які виникли до 08 липня 1944 р., якщо ці відносини були припинені подружжям до смерті одного з них. Не могли також бути встановлені фактичні шлюбні відносини, незалежно від часу їх виникнення, між живими особами. За бажанням ці особи були вправі зареєструвати свій шлюб в органах ЗАГСу з вказівкою строку спільного проживання.

Перебування одного з подружжя після смерті іншого в другому шлюбі не перешкоджало визнанню фактичних шлюбних відносин, які виникли до 08 липня 1944 р.

Оскільки в КпШС Української РСР 1969 р. було закріплено, що тільки шлюб, зареєстрований відповідними державними органами, породжує в осіб права та обов’язки подружжя, то такі відносини регулювалися цивільним законодавством і були цивільно-правовими, та, як наслідок, не є предметом даного дисертаційного дослідження.

Хоча відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 273 ЦПК Української РСР 1963 р. суд розглядав справи про встановлення перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб в органах ЗАГСу не міг бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя, як справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

І тільки в СК України законодавець закріпив норму, відповідно до якої надав тлумачення терміну сім’ї, зазначивши, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (ч. 2 ст. 3 СК України). І, відповідно, якщо проживання чоловіка та жінки має вищенаведені ознаки, то вони проживають однією сім’єю, а такі відносини є сімейними. Хоча відповідно до ч. 2 ст. 21 СК України проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Надалі у п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України було закріплено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, як справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

З цього приводу в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 р. в касаційному провадженні № 6-35020св13 зазначено, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України (чинний з 01 вересня 2005 року) справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу розглядаються судом. Ураховуючи принцип дії цивільного закону в часі, суди правильно дійшли висновку про неможливість встановлення факту проживання сторін однією сім’єю без укладення шлюбу за період до 01 вересня 2005 р. [207].

Цікаво, що суд касаційної інстанції пов’язує можливість встановлення такого факту не із набранням чинності СК України, а ЦПК України. Видається, що така позиція суду суперечить законодавству.

Так, у ЦПК 1963 р., який діяв до набрання чинності ЦПК 2004 р., у ч. 2 ст. 273 цього Кодексу було закріплено, що судовим порядком могли бути встановлені також інші факти, від яких залежало виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, якщо діюче законодавство не передбачало іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» [53] (який втратив чинність 20 червня 2007 р.) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, було їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Тому на підставі ч. 1 ст. 17 втратившого чинність Закону України «Про власність» та ч. 2 ст. 273 ЦПК 1963 р. суд міг встановлювати факт «фактичних шлюбних відносин», але наслідки таких відносин були тільки цивільно- правовими.

Утім, саме із набранням чинності СК України (01 січня 2004 р.) відносини проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу набули сімейно- правового характеру.

Така позиція підтверджується і судовими рішеннями ВС України, наприклад, постанови Судової палати у цивільних справах ВС України від 18 вересня 2013 р. у справі № 6-66цс13 [131], від 25 грудня 2013 р. у справі № 6- 135цс13 [132] та від 11 березня 2015 р. у справі № 6-211цс14 [130].

Отже, у СК України закріплено таку форму організації сім’ї, як проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. І хоча з цього приводу також немає єдності думок, наприклад С. Я. Фурса та Л. Ю. Драгневич зазначають, що за СК України шлюбні відносини деякою мірою нівелюються порівняно зі спільним проживанням чоловіка і жінки без шлюбу [216, с. 59].

Усе ж таки вважаємо, що інститут проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу відповідає вимогам та потребам суспільства. Адже, «механізм правового регулювання має відповідати вимозі динамічності, тому певні відносини, які виникають із розвитком суспільства, можуть потребувати правового захисту, отже, може підлягати розширенню предмет правового регулювання» [250, с. 238]. «Зміни, які відбуваються на сучасному етапі розвитку, підкреслюють посилення загального принципу поваги до людини, до її потреб і бажань, поряд із повагою до таких груп, як «сім’я» або навіть суспільство в цілому» [247, с. 134].

Тому, законодавець зобов’язаний захищати та охороняти права й інтереси чоловіка та жінки, які обрали таку форму співжиття як проживання однією сім’єю без шлюбу, шляхом визначення їхнього правового становища в матеріальному та процесуальному законодавстві.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки. По-перше, історична генеза порядку встановлення фактів родинних відносин між фізичними особами, а також перебування фізичної особи на утриманні в період з 1924 по 1963 рр. відбувалася подібно. Так, встановлення вказаних фактів не було передбачено у ЦПК Української РСР 1924 та 1929 рр.

По-друге, розгляд судом справ про встановлення фактів одруження та розлучення було закріплено вже в ЦПК Української РСР 1929 р. У подальшому у ЦПК Української РСР 1963 р. було також передбачено розгляд судом справ про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу. Такий правовий припис наявний і в чинному ЦПК України.

По-третє, оскільки в п. 5 Постанови Пленуму ВС СРСР від 07 травня 1954 р. № 3 було закріплено, що справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленого або усиновлювача, якщо за життя усиновлення не було оформлено належним чином, не можуть прийматися судом до розгляду, то суди протягом довгого часу відмовляли у прийнятті заяви про встановлення факту усиновлення, навіть якщо воно відбулось до 1926 р., у тому числі й до революції, аж до 1995 р., коли була прийнята Постанова Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5. Водночас у порядку окремого провадження міг бути встановлений факт реєстрації усиновлення, починаючи з 1926 р.

По-четверте, із набранням чинності СК України (01 січня 2004 р.) відносини проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу набули сімейно- правового характеру. Тому факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлений судом лише з 01 січня 2004 р. Утім на підставі ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» (який втратив чинність 20 червня 2007 р.) та ч. 2 ст. 273 ЦПК 1963 р. суд міг встановлювати факт «фактичних шлюбних відносин», але наслідки таких відносин були цивільно-правовими.

По-п’яте, на початку ХХ ст. правові засади регулювання провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні були різними для різних категорій справ, а прогалини законодавства усувалися постановами Пленумів ВС СРСР. І тільки з прийняттям ЦПК Української РСР 1963 р. всі розглядувані справи, крім встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, увійшли до переліку справ окремого провадження про встановлення фактів, що мають юридичне значення, який зберігся в чинному ЦПК України.