Встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення:

1) встановлення факту реєстрації шлюбу

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі ДРАЦСу. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки й чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів ДРАЦСу.

У свою чергу, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення факту саме реєстрації шлюбу.

Тобто, якщо в органах ДРАЦСу не зберігся запис про реєстрацію шлюбу чи відмовлено в його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту такої реєстрації, то особа має право звернутися до суду із заявою про встановлення відповідного факту в порядку окремого провадження, але лише, якщо встановлення факту реєстрації шлюбу має юридичне значення для особи, тобто від нього залежить виникнення, зміна або припинення її особистих немайнових чи майнових прав.

Таким чином, докладному аналізу підлягає генеза правового регулювання реєстрації шлюбу саме державними органами.

Адже в дохристиянській Русі шлюб регулювався звичаєвим правом та язичеськими обрядами і вважався звичайною майновою угодою, що вільно укладалася та розривалася. Після надання церкві із запровадженням християнства на Київській Русі монопольного права регулювання шлюбних відносин, на Русі почали формуватися норми вітчизняного шлюбного права [8, с. 45, 46]. Оскільки, як указує О. І. Сафончик, християнство було взято з Візантії, чиєю метрополією стала російська церква, то на території Російських земель були введені візантійські норми шлюбного права, а головним збірником законів стала Кормча книга [183, с. 279].

Однак Б. В. Совенко з цього приводу зазначає, що християнська форма шлюбу не сприймалася населенням аж до XVI ст. - укладався цивільний (громадянський) шлюб, заснований на народних звичаях [191, с.

Водночас варто наголосити, що вже реформи Петра І започаткували новий період в історії шлюбних відносин, який умовно можна назвати державно- церковним (прерогативу регулювання їх перебрала на себе держава), на відміну від попереднього - церковно-державного (X-XVII ст.). Так, перш ніж укласти шлюб, потрібно було виконати низку умов, які робили шлюб легальним (указ Петра І від 03 квітня 1702 р.). Подальші реформи царя привели до того, що релігійне розуміння шлюбу перетворилося на принцип законодавства. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1744 р. відновила церковне заручення, проте надалі царським самодержавством було видано низку указів, які регламентували шлюбні відносини. Отже, в XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду (найвищий орган управління Російської православної церкви) та укази імператорів, які втручалися і коригували канонічне право з огляду на державні інтереси. Церква перетворилася на звичайний департамент, а духовенство - на чиновників [124, с. 38, 41-42, 44]. Таким чином, як зазначає М. К. Цатурова, у XVI-XVIH ст. почало з’являтися світське законодавство, яке регулювало важливі інститути сімейного права і розпочався процес заміни церковного законодавства світським, тому сімейні відносини перебували у сфері подвійного регулювання. Однак світські закони нерідко залишалися тільки на папері через те, що їх реалізація покладалася на церкву, яка не завжди схвалювала нововведення державної влади [222]. Подібну точку зору висловлює і В. В. Ластовський, зазначаючи, що державне право Росії синодального періоду (1721-1917 рр.) поглинало церковне право, перетворюючи його на власну складову [89, с. 23].

Отже, дослідивши засади законодавчого регулювання та думки вчених, можна стверджувати, що фактично до XVI ст. порядок шлюбу регулювався звичаєвим правом, із XVI по ХУІІІ ст.

Однак, як указує М. О. Німак, дещо по-іншому вирішувалися питання розгляду та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин, на західноукраїнських землях під час їх перебування у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. - початку ХХ ст. Так, під час правління австрійської імператриці Марії-Терези церква здійснювала законодавчу та судову владу над подружжям, а державні закони визначали лише цивільні наслідки шлюбу. Проте вже Йосиф ІІ поступово передав шлюбні справи до відання держави, а згодом подружнім патентом від 16 січня 1783 р. оголосив самостійним ціле подружнє право, згідно з яким усі шлюбні справи належали до компетенції держави. Із деякими незначними змінами цей патент увійшов до ЦК Австрії 1786 р., а пізніше до ЦК Галичини 1797 р., а відтак як Глава ІІ, до ЦК 1811 р., що діяв на території Галичини [117, с. 40-41].

Крім того, досліджуючи рецепцію норм австрійського цивільного законодавства у правовій системі Західноукраїнської Народної Республіки, М. І. Луцький зазначає, що Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв на території як Галичини, так і Буковини, й особлива увага в ньому приділялася сімейному праву. У цьому кодексі зберігся церковний шлюб [106, с. 79, 80].

Артикулом Х конкордату між Папою Римським Пієм ІХ та цісарем Францом Йосифом І 1855 р. було постановлено, що шлюбні справи належать до компетенції церковного суду, а лише цивільні наслідки шлюбу - до компетенції державного суду. Але вже Законом «Про подружжя» від 25 травня 1868 р. справи, що виникають із шлюбних правовідносин, були віднесені до компетенції держави [117, с. 41].

На підставі викладеного можна зробити висновок, що в період з кінця XVIII ст. і до початку ХХ ст. на території західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії держава мала суттєвіший вплив на шлюбні правовідносини, ніж церква порівняно з українськими землями, які входили до складу Російської імперії.

Початок становлення державної регламентації шлюбно-сімейних правовідносин у радянській Україні простежується з моменту впровадження громадянської реєстрації [90, c. 11].

Так, Рада Народних Комісарів Української РСР 20 лютого 1919 року прийняла відповідні декрети «Про організацію відділів записів актів громадянського стану» та «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів громадянського стану».

Відповідно до цих декретів держава визнавала обов’язковим лише цивільний шлюб, церковний шлюб визнавався особистою справою подружжя. Допускалась єдина форма укладення цивільного шлюбу - реєстрація його в органах ЗАГСу [30, c. 116].

Усім духовним установам, яким була раніше підвідомча реєстрація шлюбу, декретом «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів громадянського стану» передбачалося негайно здати відповідні книги записів у місцеві відділи ЗАГСу. Порядок створення цих відділів і регламентація їх діяльності визначалася зазначеним декретом «Про організацію відділів записів актів громадянського стану» [108, c. 7].

Відповідно до примітки 3 декрету «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів громадянського стану» церковні та релігійні шлюби, укладені до видання цього декрету, з додержанням умов і форми, передбачених у ст. ст. 3, 5, 12, 20, 31 або 90 законів цивільних, що діяли раніше (продовження зводу законів т. 10, ч. 1, вид. 1914 р.), мали силу зареєстрованих цивільних шлюбів [221, с. 109-110].

Крім того, цим декретом на території радянської України були введені книги актів громадянського стану. У результаті цього зареєстрований після 20 лютого 1919 р. церковний шлюб не породжував юридичних наслідків і факт його реєстрації не встановлювався.

Таким чином, починаючи з 1919 р. (за деякими винятками), укладення шлюбу зумовлювало виникнення в осіб прав та обов’язків подружжя лише в разі його державної реєстрації. Науковці не дійшли одностайних висновків в оцінці зазначеного правового явища. Наприклад, на думку Т. О. Лахач, державна регламентація шлюбно-сімейних відносин у радянській Україні 1920-1930-х рр.

Однак видається за необхідне не погодитися із наведеною позицією, «адже покликанням релігійних інституцій є опіка душевним та духовним станом індивіда, водночас як держава шляхом прийняття відповідних нормативно- правових актів зобов’язана надавати своєму громадянину можливість розпоряджатися отриманими суб’єктивними правами на власний розсуд» [95, с. 259]. Як влучно зазначає А. Б. Райчук, необхідно дотримуватися принципів розвитку законодавства в гармонійному поєднанні з розвитком суспільних відносин. Якщо законодавець запропонує зміни, до яких суспільство ще не готове, такі положення ним не будуть сприйняті. Якщо ж законодавець відставатиме від розвитку суспільних відносин, регулювання таких відносин буде неефективним [150, с. 135]. Так, «надаючи тій чи іншій життєвій обставині статусу юридичного факту, право може стимулювати поширення суспільно схвалюваної поведінки, виключати утискання прав і законних інтересів учасників суспільних відносин, перешкоджати поширенню і укоріненню негативної поведінки членів сім’ї» [250, с. 237]. На підставі викладеного видається, що запровадження державної реєстрації шлюбу дало можливість, по-перше, остаточно вилучити з-під контролю церкви шлюбні правовідносини; по-друге, більш ефективно захистити інтереси не лише держави, а й подружжя та їхніх дітей [96, с. 40].

Наступним важливим етапом регулювання питання реєстрації шлюбу було прийняття нормативно-правового акту, який би системно регулював зазначені відносини. Уже на початку 1920-х рр. Народний комісаріат юстиції Української РСР почав широку підготовчу роботу з прийняття відповідного кодексу.

Як зазначають науковці, під час обговорення «Основних положень» і наступних проектів кодексу найбільш гостра дискусія розгорнулася, головним чином, з питання про правові наслідки шлюбу та обов’язковість його реєстрації, а, відповідно, і з питання про допустимість фактичних шлюбних відносин.

Однак, питання про форму шлюбу інакше вирішилося в кінцевому варіанті проекту сімейного кодексу Української РСР, а саме: шлюб підлягав реєстрації в органах ЗАГСу. Тільки реєстрація шлюбу в органах ЗАГСу була безспірним, до спростування судом, доказом наявності шлюбу [108, с. 22-24; 23, с. 55].

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану був затверджений 31 травня 1926 року третьою сесією Центрального Виконавчого комітету Української РСР, а 01 вересня цього ж року вступив у дію. Текст цього Кодексу був опублікований у Зібранні узаконень Української РСР у 1926 р., № 67-69, ст. 440 [73].

Як зазначалося вище, у ст. 105 цього Кодексу було закріплено, що шлюб підлягає реєстрації в органах ЗАГСу. Тільки зареєстрований шлюб породжував права й обов’язки подружжя, передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Таким чином, починаючи з Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану Української РСР 1926 р. і надалі в КпШС Української РСР 1969 р. [75] та СК України 2002 року, було закріплено, що лише шлюб, зареєстрований відповідними державними органами, породжує в осіб права та обов’язки подружжя. Як наслідок, встановленню в судовому порядку підлягав та підлягає факт власне реєстрації шлюбу, а не його укладення. Отже, оскільки укладення шлюбу за відсутності його реєстрації не породжувало та не породжує подружніх та інших прав, то, відповідно, встановлення факту укладення такого шлюбу не може мати юридичного значення для особи, тобто від нього не залежить виникнення, зміна або припинення її особистих немайнових чи майнових прав.

Як уже зазначалося, у ЦПК Української РСР 1924 та 1929 рр. були передбачені справи окремого провадження, зокрема, про встановлення обставин, від наявності яких залежить виникнення публічних прав громадян. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 239 ЦПК Української РСР 1929 р. до справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян, належали справи про встановлення, зокрема, фактів одруження.

У ч. 2 ст. 1 та ч. 4 ст. 4 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік [49] було передбачено, що судам підвідомчі справи окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, які мають юридичне значення (без деталізації таких справ). І лише у п. 4 ч. 1 ст. 273 ЦПК Української РСР 1963 р. було закріплено, що суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації шлюбу та, відповідно, главою 37 цього Кодексу врегульовано порядок розгляду та вирішення таких справ.

У контексті дослідження цього питання теж варто зазначити, що порядок розгляду та вирішення таких справ регулювався також постановами Пленумів ВС.

Так, у постанові Пленуму ВС СРСР від 29 червня 1945 р. № 9/8/V [229, c. 141-142] було зазначено, що у зв’язку з тим, що в цивільних процесуальних кодексах союзних республік (за винятком ЦПК Української РСР, Грузинської РСР і Молдавської РСР) немає прямих вказівок про порядок розгляду справ про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян, - у судовій практиці виникло питання про підсудність таких справ судам і порядок їх розгляду. Як зазначено вище в цій постанові було визначено перелік справ про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян (у тому числі в сімейних відносинах), підсудність таких справ, вимоги до заяви про встановлення одного із названих фактів. У вказаній постанові містилися положення і про те, якщо під час розгляду справи виникне спір про право, то суд припиняє подальший розгляд справи порядком окремого провадження, а також, що ухвала суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах ЗАГСу або підлягає оформленню в нотаріальних органах не замінює собою документів, виданих цими органами, але є тільки підставою для одержання цих документів. Зауважимо, що такі положення знайшли своє відображення й у чинному ЦПК України.

Ця постанова Пленуму ВС СРСР втратила свою чинність у зв’язку із прийняттям постанови Пленуму ВС СРСР від 07 травня 1954 р. № 3 [133]. Указана постанова за своїм змістом була подібною до постанови 29 червня 1945 р. № 9/8/V. Але, наприклад, до переліку справ про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян уже було долучено справи про встановлення факту реєстрації усиновлення, шлюбу, розлучення. Також у вказаній постанові були передбачені дії суду, які він зобов’язаний вчинити в порядку попередньої підготовки таких справ до судового розгляду.

Надалі питання про встановлення факту реєстрації шлюбу регулювалося Постановами Пленуму ВС СРСР від 25 лютого 1966 р. № 2 [76, с. 109-111] та ВС України від 31 березня 1995 р. №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» [139, с. 264-271] (далі - Постанова Пленуму ВС СРСР від 25 лютого 1966 р. № 2 та Постанова Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5, відповідно), які вже були прийняті після законодавчого закріплення в ЦПК порядку розгляду та вирішення справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, у сімейних відносинах. У вказаних постановах ідеться про найбільш складні питання, які виникають під час розгляду таких справ.

Слід також зауважити, що в ухвалі ВС СРСР було передбачено, якщо шлюб між особами було зареєстровано на тимчасово окупованій території і він не суперечив законодавству про шлюб, сім’ю та опіку відповідної радянської республіки, то така реєстрація шлюбу породжувала юридичні наслідки [196, с. 39-40].

Таким чином, варто відзначити, що як матеріальні, так і процесуальні норми права, а також правозастосовна практика попередніх часів, які стосувалися реєстрації шлюбу, були послідовними щодо необхідності реєстрації шлюбу та порядку встановлення факту саме його реєстрації. При цьому прогалини процесуального законодавства у разі необхідності усувалися постановами Пленумів ВС.

Нині порядок розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, передбачено в ЦПК України в главі 6 розділу IV. Зокрема, як зазначалось вище, у п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України закріплено, що суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації шлюбу.

2) встановлення факту реєстрації розірвання шлюбу

Як уже зазначалося, 20 лютого 1919 р. було прийнято декрети «Про організацію відділів записів актів громадянського стану», «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів громадянського стану» та «Про розлучення».

У Декреті «Про розлучення» відмінялася церковна процедура розлучення, шлюб розривався внаслідок прохання про це обох або хоча б одного з подружжя (п. 1). Згідно зі ст. ст. 2, 7 цього Декрету прохання про розлучення повинні були подаватися в місцеві підвідділи ЗАГСу [190, c. 170-171].

У Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану Української РСР 1926 р. було скасовано судовий порядок розлучення, а, як наслідок, заяви про розірвання шлюбу розглядалися органами ЗАГСу.

Однак уведення такої спрощеної процедури розірвання шлюбу призвело до того, що особи легковажно ставилися до своїх сімейних обов’язків, унаслідок чого кількість розлучень стрімко зростала. Тому 08 липня 1944 р. був прийнятий Указ Президії ВР СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» і заснування ордену «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства», відповідно до п. 23 якого було встановлено, що розлучення проводилося через суд [74, с. 46-47].

Новий КпШС Української РСР був прийнятий 20 червня 1969 року, згідно зі ст. 39 якого розірвання шлюбу проводилося в судовому порядку, а в разі наявності взаємної згоди на розірвання шлюбу подружжя, яке не має малолітніх дітей та розірвання шлюбу з особами безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства або засудженими до позбавлення волі - в органах ЗАГСу.

У чинному СК України передбачено, що орган ДРАЦСу розриває шлюб за заявою подружжя, яке не має дітей та за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або недієздатним (ст. ст. 106, 107). А в судовому порядку розривається шлюб за спільною заявою подружжя, яке має дітей або за позовом одного з подружжя (ст. ст. 109, 110).

Щодо генези встановлення факту реєстрації розірвання шлюбу, то відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 239 ЦПК Української РСР 1929 р. до справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян, належали також справи про встановлення факту розлучення.

Але лише у п. 4 ч. 1 ст. 273 ЦПК Української РСР 1963 р. було закріплено законодавчо, що суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації розірвання шлюбу та, відповідно, главою 37 цього Кодексу врегульовано порядок розгляду та вирішення таких справ.

На даний час у п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України закріплено, що суд розглядає, зокрема, справи про встановлення факту реєстрації розірвання шлюбу.

3) встановлення факту реєстрації усиновлення

Після повалення царського режиму і до прийняття Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти цивільного стану Української РСР 1926 р. правового регулювання усиновлення не існувало, усиновлювачі брали дітей у сім’ю, приписували їх до себе і вважали своїми дітьми, тобто, з 1918 по 1926 р. закон не допускав реєстрації усиновлення. Відбувалося так зване фактичне усиновлення, яке не породжувало прав і обов’язків, передбачених у разі законного усиновлення [30, с. 361].

І лише у главі 5 Кодексу про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР 1926 р. був установлений порядок усиновлення.

Так, відповідно до ст. ст. 41, 42 цього Кодексу усиновлення проводилося за проханням усиновлювачів органами опіки і піклування та підлягало обов’язковій реєстрації в загальному порядку реєстрації актів громадянського стану.

А відповідно до ст. 47 зазначеного Кодексу, якщо до видання цього Кодексу неповнолітній був прийнятий в сім’ю як член сім’ї, але це усиновлення у зв’язку із відсутністю до цих пір узаконень про усиновлення не було зареєстровано, усиновлювачу надавалося право протягом шестимісячного строку з дня видання цього Кодексу строку здійснити це усиновлення в установленому порядку, із вказівкою часу фактичного усиновлення.

Після спливу цього строку усиновлення дітей цими усиновлювачами проводилося в загальному порядку.

Органам опіки і піклування надавалося право пропонувати особам, здійснившим усиновлення до видання цього Кодексу, провести реєстрацію усиновлення.

На підставі вищенаведеного можна зробити висновок, що правові приписи, закріплені у ст. 47 цього Кодексу, позбавили суд права встановлювати факт усиновлення, здійсненого повз процедуру його реєстрації як до, так і після 1926 р.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 239 ЦПК Української РСР 1929 р. до справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян, належали справи про встановлення фактів народження, одруження, розлучення, смерті або іншого факту, який треба записати в книгах ЗАГСу у випадках, зазначених в Положенні про реєстрацію актів громадянського стану.

А відповідно до п. 2 Постанови Пленуму ВС СРСР від 29 червня 1945 р. 9/8/V [229, c. 141-142] до справ, які підлягають розглядові судом як справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав громадян, належали, зокрема, справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленого або усиновителя, якщо під час їх життя усиновлення не було оформлено належним чином. Тобто, навіть якщо усиновлення не було належним чином здійснено в зазначеному випадку, то факт усиновлення міг бути встановлений у судовому порядку.

Положення, що справи про встановлення факту реєстрації усиновлення є складовою справ про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав громадян, було збережено і в п. 3 Постанови Пленуму ВС СРСР від 07 травня 1954 р. № 3 [133].

Однак у п. 5 цієї Постанови Пленуму ВС СРСР було закріплено, що справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленого або усиновлювача, якщо за життя усиновлення не було оформлено належним чином, не можуть прийматися судом до розгляду.

Після цього суди протягом довгого часу відмовляли у прийнятті заяви про встановлення факту усиновлення, навіть якщо воно відбулось до 1926 р., у тому числі й до революції, аж до 1995 р., коли була прийнята Постанова Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5, де в п. 10 зазначено, що відповідно до п. 4 ст. 273 ЦПК суди можуть встановлювати факти реєстрації усиновлення (удочеріння), шлюбу, розлучення, народження і смерті, якщо в органах реєстрації актів цивільного стану не збереглися відповідні записи, або відмовлено в їх відновленні, або вони можуть бути відновлені на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акту цивільного стану [139, c. 268].

При цьому, оскільки реєстрація усиновлення (удочеріння) була введена в Україні з березня 1926 р., а норми її проведення виключені з КпШС Законом України від 23 липня 1992 р., судом за наявності доказів може бути встановлений факт усиновлення (удочеріння) за час, коли реєстрація не проводилася [30, c. 363].

Водночас необхідно звернути увагу на те, що слід відрізняти встановлення в порядку окремого провадження факту усиновлення, здійсненого без його реєстрації, та встановлення факту реєстрації усиновлення. Так, видається, що жодних застережень відносно встановлення саме факту реєстрації усиновлення не було і такий факт міг бути встановлений в порядку окремого провадження, починаючи з 1926 р.

У подальшому після прийняття КпШС Української РСР 1969 р. та внесення змін до нього порядок усиновлення неодноразово змінювався, але в чинному СК України передбачено судовий порядок усиновлення (ст. ст. 223-225 СК України). Судовий порядок усиновлення закріплений і у ЦПК України (розділ IV, глава 5), а на підставі п. 4 ч. 2 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту саме реєстрації усиновлення.

Утім варто розрізняти порядок здійснення усиновлення та його реєстрації. Порядок реєстрації усиновлення регулюється Законом України від 01 липня 2010 р. № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» [50], Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (далі - Правила від 18 жовтня 2000 року № 52/5) [113] та Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими Наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 р. № 96/5 (далі - Правила від 12 січня 2011 р. № 96/5) [112].