Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність)

Дослідження категорій компетенції, юрисдикції, підвідомчості, підсудності, а щодо третейського розгляду і такого особливого поняття як «арбітребельність», їхнього співвідношення знаходить своє найповніше відображення у процесуальній науці, однак і досі зазначені питання залишаються дискусійними.

Доволі традиційною моделлю співвідношення цих понять є така концепція, відповідно до якої під компетенцією в цілому розуміється сукупність повноважень певного органу, які поділяються на предметні (повноваження розглядати певні категорії справ, які становлять предметну компетенцію) та функціональні (повноваження на вчинення певних дій процесуального характеру при розгляді справи, що становлять функціональну компетенцію) [85, с. 5-6]. Таким чином, відносно третейського суду компетенція означає здатність третейського суду виконувати і функції з розгляду та вирішення цивільно-правового спору, що визначені не тільки законом чи регламентом третейського суду, а й третейською угодою сторін (вирішувати питання про відкриття провадження у справі, встановлювати наявність чи відсутність компетенції на розгляд переданого спору, а як результат - виносити рішення). При цьому, відсутність компетенції третейського суду може бути як абсолютною, коли будь-який третейський суд повинен відмовити у розгляді справи (внаслідок відсутності третейської угоди, її недійсності тощо, непідвідомчості спору третейським судам), так і відносною (відсутність компетенції лише у даного конкретного третейського суду на розгляд переданої справи, однак наявність компетенції у іншого, наприклад, у разі передачі за третейською угодою спорів щодо стягнення заборгованості за договором на розгляд одному третейському суду, а спорів щодо інших питань виконання договору - до іншого) [138, с. 27-28]. Юрисдикція ж є частиною компетенції органу, що має повноваження на вирішення правових спорів, і у вузькому значенні застосовується для позначення предметної компетенції, тому під юрисдикцією третейського суду слід розуміти повноваження даного органу на вирішення цивільно- та господарсько-правових спорів в рамках процесуальної форми, встановленої відповідно до Закону України «Про третейські суди», регламенту постійно діючого третейського суду та третейської угоди сторін.

І якщо компетенція характеризує певний орган з боку його повноважень (тобто визначає сукупність прав і обов’язків правозастосовного органу з вирішення визначеного кола справ), то підвідомчість - юридичну справу з боку її здатності бути розглянутою певним юрисдикційним органом [112, с. 260]. Свого часу Ю. К. Осіповим було запропоновано наступну класифікацію підвідомчості, що знайшла свою підтримку більшістю науковців: виключна підвідомчість, яка передбачає встановлену законом можливість передання спору на вирішення лише до одного конкретного органу (наприклад, спори щодо позбавлення батьківських прав підвідомчі лише суду), та численна - передбачає закріплення компетенції одразу декількох юрисдикційних органів вирішувати конкретний спір. Остання в свою чергу поділяється на альтернативну (що визначається за вибором особи, яка звертається за захистом своїх прав), договірну (визначається за угодою сторін), імперативну (розгляд спору провадиться різними органами, однак у визначеній послідовності) і змішану, що поєднує ознаки попередніх [120, с.

32]. З огляду на наведену класифікацію підвідомчості, третейському розгляду, як формі розв’язання цивільно-правових спорів, притаманні ознаки як договірної підвідомчості (оскільки зазвичай третейський суд залучається до розгляду на підставі третейської угоди), так і в деяких випадках альтернативної підвідомчості (у випадку, коли позивач пред’являє позов до третейського суду за відсутності укладеної третейської угоди, а відповідач своїми діями не заперечує проти такого розгляду, тобто фактично вибір способу захисту порушеного права обрав позивач, а відповідач або погодився з цим, або не вчинив жодних дій щоб заперечити проти цього).

Однак в науковій літературі неодноразово ставилися питання щодо неможливості використання категорії «підвідомчість» відносно третейського розгляду: замість цього М. А. Дубровіна пропонує використовувати термін «допустимість розгляду спору третейським судом» [74, с. 79]; О. Ю. Скворцов пропонує відмовитися від категорії «підвідомчості» справ третейському суду» на користь «арбітрабельності спору», яка на його думку є більш вузьким поняттям щодо підвідомчості та становить один з її елементів [169, с. 21]; К. В. Михайлова також пропонує використовувати термін «арбітрабельність» або «належність» з метою недопущення проблем наближення державних та третейських судів, термінологічно відмежувавши їх [109, с. 108]. М. О. Рожкова вказує, що за допомогою доктрини арбітрабельності окреслюється коло справ, підвідомчих третейським судам, а поняття арбітрабельності означає предметну підвідомчість спорів цим судам, тобто, «підвідомчість» є ширшим поняттям, ніж «арбітрабельність» [165, с. 127].

В свою чергу, Т. В. Сліпачук зазначає, що саме відносно третейських судів інститут підвідомчості не є застосовним у своїй класичній формі, оскільки однією з основних його характеристик стає така специфічна риса, як «допустимість» договірного передання спору конкретному третейському суду. При цьому, оскільки в Україні законодавчо поділена компетенція міжнародного арбітражу і внутрішніх третейських судів, на розгляд яких спори з іноземним елементом не можуть бути передані, виникає доволі складна система, у відношенні до якої такі класичні інститути процесуального права, як підвідомчість, вимагають суттєвої адаптації при їх застосуванні» [174, с. 107]. Оскільки зазначеними вище науковцями не заперечується, що «арбітрабельність» є властивістю справи, яка означає можливість певного цивільно-правового спору чи категорії спорів бути предметом третейського розгляду, можна погодитися з позицією вказаних науковців щодо можливості використання категорії «арбітрабельність» у якості більш лаконічного синоніму поняття «підвідомчість справи третейському суду».

Натомість, поняття підсудності у третейському розгляді для визначення розмежування повноважень між третейськими судами не застосовується, оскільки підсудність передбачає розмежування повноважень судів всередині системи судів певної юрисдикції в залежності від визначених критеріїв: функціонального (розподіл компетенції між ланками судової системи) та територіального (розподіл компетенції між судами однієї ланки судової системи в залежності від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного органу). Третейські ж суди не утворюють певної системи, яка б до того ж характеризувалася інстанційністю, а територіальна підсудність фактично завжди є договірною: сторони у третейській угоді обирають конкретний третейський суд (постійно діючий чи ad hoc).

Реалізовуватися встановлення арбітрабельності спорів може як закріпленням певних загальних критеріїв для визначення підвідомчості справ третейському суду, так і закріпленням у законодавстві переліку категорій спорів, що можуть або, навпаки, не можуть розглядатися третейським судом. Встановлення виключного переліку спорів, що можуть розглядатися третейськими судами не є поширеною світовою практикою, оскільки у цьому разі необхідно або занадто детально перераховувати усі категорії спорів (що фактично неможливо, враховуючи різноманіття та динамічність цивільних правовідносин), або ж, як наслідок, - штучно суттєво звузити сферу застосування третейського розгляду, що не відповідає природі інституту альтернативного вирішення спорів та обмежує право особи розпоряджатися своїми правами, в тому числі і правом на обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права.

Найбільш поширеним є спосіб встановлення арбітрабельності спорів саме шляхом закріплення певних критеріїв. Так, Цивільно-процесуальним кодексом Швейцарії, що набрав чинності 01 січня 2011 року, до предмету третейського розгляду було віднесено будь-які вимоги, якими сторони вправі вільно розпоряджатися (libre disposition des parties), тобто включаються також і вимоги з немайнових прав [214, с. 119; 22]. Встановлюючи певні загальні критерії арбітрабельності спорів за такою моделлю, визначення підвідомчості певних категорій спорів відбувається шляхом тлумачення норм щодо арбітрабельності у зв’язку з іншими нормами права, що не гарантує стабільності віднесення тих чи інших категорій спорів до підвідомчих третейським судам. Яскравим прикладом у цьому є проблема встановлення меж арбітрабельності цивільно- правових спорів у Російській Федерації, де Федеральним законом «Про третейські суди в Російській Федерації» закріплено лише загальну норму, що на розгляд третейського суду може бути передано будь-який спір, що випливає із цивільних правовідносин, якщо інше не закріплено федеральним законодавством, у зв’язку з чим спори щодо нерухомого майна поступово витіснялися судовою практикою з решти арбітрабельних спорів, що на даний час призвело до застосування виключної компетенції державних судів на розгляд спорів щодо нерухомості.

Встановлюючи загальний критерій для визначення підвідомчості справи третейському суду, одночасно можуть вказуватися і певні виключення. Так, Цивільним процесуальним кодексом Польщі сторонам надано можливість, якщо інше не передбачено спеціальним нормативним актом, передати до арбітражу спори, що стосуються майнових та немайнових прав, стосовно яких може бути укладено мирову угоду в державному суді, за винятком спорів щодо стягнення аліментів (ст. 1157) [13]. Цивільний процесуальний кодекс

Німеччини (§1030) предметом арбітражного розгляду визначає будь-яку майнову вимогу, а також немайнову вимогу, за якою сторони правомочні укласти мирову угоду. Дана норма не поширюється на правовідносини, щодо яких законом окремо встановлено неможливість арбітражного розгляду чи можливість розгляду за наявності певних умов [5], до них, зокрема, можна віднести спори із сімейних відносин, відносин із розірвання шлюбу, відносин щодо опіки над повнолітніми особами, спори щодо нерухомості, які стосуються права власності на неї, права переважної купівлі, встановлення чи зняття обтяжень, поділу та розмежування (спільної) власності, спори, які виникають із відносин земельного сервітуту, а також спори про захист володіння [103, с. 230].

Так само і ст. ст. 1, 6 Закону України «Про третейські суди» визначають підвідомчість справ третейським судам виходячи як зі встановлення загального критерію («спори, що випливають з цивільних та господарських правовідносин»), так і передбачаючи значний перелік спорів, виключених з компетенції третейських судів. Обрання законодавцем змішаної моделі встановлення підвідомчих третейським судам категорій спорів має свої переваги: з одного боку дозволяє найширше охопити усе різноманіття можливих цивільно- та господарсько-правових відносини, а окремі виключення конкретних категорій спорів обумовлені особливим порядком захисту прав у відповідній сфері. Однак занадто широкий перелік виключень, закріплений у ст. 6 Закону, має свої недоліки: фактично третейський суд усувається від розгляду значної кількості можливих спорів, що нівелює розуміння третейського розгляду у якості реальної альтернативи державному судочинству, а також ставить під питання взагалі доцільність існування та діяльності третейських судів. З усіх виключених категорій спорів, що не підвідомчі третейського суду, окремо слід зупинитися на деяких з них, оскільки очевидно, що справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів та у спорах, пов’язаних з державною таємницею, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції (зокрема адміністративними) або Конституційним Судом України, не є ані цивільно- правовими, ані господарсько-правовими, тому встановлення їхньої непідвідомчості третейському суду не викликає зауважень. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, за своєю суттю є безспірними (власне не містять спору про право) та вирішуються в порядку окремого провадження за ЦПК України, внаслідок чого неможливе звернення з позовом до третейського суду, що додатково закріплено і у ст. 235 ЦПК України. Справи, у яких хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України, непідвідомчі третейському суду в силу встановленої підвідомчості даної категорій спорів державним судам чи міжнародному комерційному арбітражу. Щодо решти непідвідомчих категорій спорів у науковій літературі тривають дискусії (справедливо зазначити, що такі дискусії щодо перегляду меж арбітрабельності спорів характерні не тільки для України).

Варто також зазначити, що компетенція третейських судів на розгляд певних категорій спорів може бути встановлена не тільки на законодавчому

рівні. Деякі постійно діючі суди, обирають напрям на спеціалізацію у вирішенні спорів в окремій сфері. Наприклад, Регламентом Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Фундація медичного права та біоетики України» встановлено, що третейський суд може розглядати будь-який спір між сторонами (фізичними та юридичними особами), який виникає з правовідносин у сфері охорони здоров’я договірного і позадоговірного характеру та віднесений до його компетенції згідно з чинним законодавством України та Положенням про Третейський суд [156]. Створення в подальшому таких спеціалізованих третейських судів однозначно є позитивним явищем, оскільки сприяло б вирішенню певних проблем третейського судочинства, що прямо не пов’язані з якістю законодавчого регулювання, наприклад, щодо підвищення довіри учасників правовідносин у певній сфері до третейського суду, а також підвищення якості самого третейського розгляду спорів у обраній сфері.

На теперішній час державна політика одним із своїх завдань має на меті проведення судової реформи шляхом втілення у життя положень Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 року №276/2015, яка передбачає підвищення ефективності правосуддя та оптимізація повноважень судів різних юрисдикцій шляхом, в тому числі, розширення способів альтернативного (позасудового) врегулювання спорів, зокрема, шляхом практичного впровадження інституту медіації і посередництва, а відносно третейського розгляду - розширення переліку категорій справ, які можуть вирішуватися третейськими суддями або розглядатися судами у спрощеному провадженні тощо [149]. Як видається, основним напрямом розширення компетенції третейських судів, в першу чергу, повинно стати поширення підвідомчості на такі категорії спорів як індивідуальні трудові спори; спори щодо захисту прав споживачів; спори, що випливають з корпоративних правовідносин, оскільки виключення даних категорії спорів з переліку підвідомчих третейському суду тільки з міркувань недопущення численних зловживань не є достатньо аргументованим: держава, що декларує спрямованість на побудову громадянського суспільства, навпаки повинна гарантувати якомога ширший спектр можливостей для вибору ефективного способу захисту порушеного права. А недопущення зловживань у третейському розгляді повинно відбуватися не шляхом звуження переліку арбітрабельних категорій спорів, а шляхом посилення державного контролю за третейським розглядом, в тому числі і під час оскарження рішень третейських судів та їх звернення до примусового виконання.

Перш ніж розглядати можливість розгляду трудових спорів третейськими судами, необхідно визначитись, що ж являє собою категорія «трудовий спір». На даний час ані чинним законодавством, ані проектом Трудового кодексу України не закріплено легального визначення трудового спору, однак в Кодексі законів про працю України знайшов закріплення порядок вирішення індивідуальних трудових спорів. В той же час, проект Трудового кодексу України у ст. 379 містить визначення індивідуального трудового спору, під яким розуміється трудовий спір між працівником і роботодавцем, що виникає при здійсненні трудових відносин, а в окремих випадках до їх початку або після їх припинення. Предметом індивідуального трудового спору даний законопроект визначає питання укладення, зміни, припинення трудового договору, встановлення або зміни умов праці, оплати праці, виконання вимог трудового законодавства, угод, колективного чи трудового договору, інших вимог працівником або роботодавцем щодо порушення їх прав. [151].

Законопроект у ст. 343 містить і поняття колективного трудового спору (конфлікту), хоча визначення йому не надає, залишаючи це питання, як і питання порядку функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), на врегулювання спеціальним законом: на даний час це Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року №137/98-ВР, яким визначено поняття колективного трудового спору (конфлікту) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю [146]. Тобто існує законодавчий поділ трудових спорів на індивідуальні та колективні, при чому колективні трудові спори відповідно як до згаданого закону, так і до проекту Трудового кодексу України, не відмежовані від колективних трудових конфліктів.

Проаналізувавши основні положення ст. ст. 221-230 Кодексу законів про працю України щодо утворення і порядку розгляду спорів комісією по трудових спорах (далі - КТС), можливо визначити спільні риси з третейським розглядом, які полягають у наступному: 1) являють собою розгляд спору, що проводиться окремим органом, залученим до вирішення трудових спорів;

2) формування персонального складу КТС здійснюється сторонами, при чому робітників повинно бути не менше половини її складу, що подібно до формування складу третейського суду ad hoc; 3) рішення КТС та третейського суду можуть бути виконані у примусовому порядку, хоча самі по собі і не є виконавчими документами: у разі невиконання у встановлений строк власником або уповноваженим ним органом рішення КТС працівникові комісією по трудових спорах видається посвідчення, яке має силу виконавчого документа, в той час як примусове виконання рішення третейського суду забезпечується можливістю видачі державним судом виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Також можливо встановити й певні відмінності від третейського розгляду: 1) КТС створюється на постійній основі загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації, чи колективом їх цехів та підрозділів з числом працюючих не менш як 15 чоловік та розглядає спори безпосередньо того підприємства чи підрозділу, де її створено, тоді як третейські суди можуть створюватися для вирішення конкретного спору, а створені на постійній основі при певних організаціях - уповноважені розглядати спори інших осіб, що звертаються за третейським захистом; 2) різняться вимоги до третейських суддів (вища юридична освіта одноособового третейського судді постійно діючого третейського суду, чи хоча б одного з суддів при колегіальному розгляді) й члена КТС, до яких певних вимог не висувається; 3) формування КТС з числа робітників (яких повинно бути не менше половини її складу) з одного боку повинно гарантувати спрямованість на захист прав саме працівника, однак організаційна та матеріальна залежність робітників-членів КТС від роботодавця, організаційно - технічне забезпечення діяльності КТС роботодавцем ставлять під сумнів повну незалежність даного органу. В свою чергу, незалежність третейських суддів є одним із принципів третейського розгляду, що забезпечується також і можливістю відводу третейського судді; 4) принципова відмінність у порядку звернення до КТС, яка є первинним органом вирішення індивідуального трудового спору (за винятком спорів, передбачених ст. 232 Кодексу законів про працю України), та до третейського суду, який фактично є єдиним юрисдикційним органом, уповноваженим на підставі третейської угоди віршувати спір; 5) звернення особи до КТС не позбавляє її права у разі незгоди з винесеним рішенням звернутися за захистом порушеного права до суду, що виключено для третейського розгляду [87].

Таким чином, розгляд індивідуального трудового спору комісією по трудових спорах являє собою спосіб факультативного альтернативного вирішення спорів юрисдикційним органом з залученням незалежних осіб, метою якого є вирішення спору шляхом винесення обов’язкового рішення, що може бути виконано у примусовому порядку. Саме через подібність даного юрисдикційного органу до третейського суду його іноді іменують ківазіарбітражним [98, с. 165]. Наявність відмінностей третейського розгляду від розгляду спорів КТС не завжди свідчить про переваги останньої: при всіх схожих рисах, третейський розгляд гарантує сторонам більш кваліфікований та незалежний розгляд спору, остаточність рішення, а можливість звернення до постійно діючого третейського суду чи створення третейського суду для розгляду конкретного спору не залежить від кількості робітників - до такого способу позасудового вирішення спору можуть вдатися і невеликі підприємства з числом працюючих менше п’ятнадцяти осіб.

Відмінністю у законодавчому регулюванні розгляду індивідуальних трудових спорів комісією з трудових спорів відповідно до тексту доопрацьованого проекту Трудового кодексу України (далі - Проект), є наступні положення:

1) як випливає з назви Глави 2 «Примирні процедури з розгляду індивідуальних трудових спорів» Книги 9 «Індивідуальні трудові спори» та положень ст. 382 Проекту, КТС перетворюються на примирний орган, який може утворюватися з метою врегулювання індивідуальних трудових спорів шляхом пошуку взаємоприйнятних рішень і примирення сторін таких спорів. Тобто діяльність таких комісій наближається до посередництва;

2) на відміну від чинного законодавства, де КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації (тобто без участі роботодавця, а кількість робітників у КТС повинна бути не менше половини її складу), законопроектом запропоновано утворення КТС та визначення її кількісного складу за погодженням між роботодавцем і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) за умови включення до складу рівної кількості представників від роботодавця та працівників (тобто це завжди буде парна кількість членів КТС);

3) засідання КТС наразі є правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів, тоді як Проектом передбачається «правоможність» засідання, якщо на ньому присутні не менше половини представників, які входять до складу КТС від кожної зі сторін;

4) за чинним законодавством КТС приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні, тоді як за Проектом рішення КТС приймається за згодою між представниками роботодавця та працівників, які беруть участь у її засіданні, а у разі незгоди хоча б одного з членів комісії з рішенням, що пропонується до прийняття, воно вважається неприйнятим;

5) у разі незгоди з рішенням КТС працівник, власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити його до суду, тоді як Проект встановлює таку можливість лише для працівника. Незрозумілим залишається питання, яким же чином у разі прийняття Проекту будуть розглядатися державним судом справи щодо оскарження рішення КТС. Якщо за мету даного органу було обрано винесення взаємоприйнятних рішень і примирення сторін, то очевидно, що досягти цього можна лише шляхом взаємних поступок, а отже винесене рішення, здебільшого, буде засноване не на тих гарантіях, що передбачені трудовим законодавством, а на тому консенсусі (при чому одностайному), якого досягли члени КТС, а отже таке рішення однозначно буде скасоване судом;

6) чинне законодавство регламентує строки добровільного виконання рішення КТС та встановлює можливість звернення працівника до КТС за посвідченням, що має силу виконавчого документа та може бути виконано у примусовому порядку. Проектом же визначено, що хоча рішення КТС і є обов’язковим для сторін індивідуального трудового спору, все ж підлягає добровільному виконанню у строк, визначений рішенням. Тобто можливості примусового виконання не передбачено;

7) Кодексом законів про працю України встановлено перелік трудових спорів, вирішення яких є виключною компетенцією суду, тоді як за рештою спорів КТС у разі її створення може бути первинним органом, що розглядає спір. Проект, в свою чергу, виходить з того, що будь-який трудовий спір може бути розглянутий судом (при цьому не вказано перелік трудових спорів, які можуть розглядатися виключно судами), а КТС залучається до вирішення спору у разі її утворення лише за бажанням працівника. Тобто вбачається, що КТС зможуть розглядати будь-які індивідуальні трудові спори без жодних виключень.

З огляду на такі якісні відмінності моделі КТС за Проектом Трудового кодексу України вже відсутні підстави вважати її квазіарбітражним органом, оскільки в основу покладено мету винесення взаємоприйнятних рішень і примирення сторін. Однак, зосереджуючись на чинному законодавстві, з огляду на існування такого квазіарбітражного органу, який по суті являє собою спосіб альтернативного позасудового вирішення спорів, видається можливим встановити арбітрабельність індивідуальних трудових спорів, виключивши з компетенції третейських судів лише ті спори, які відповідно до ст. 224 Кодексу законів про працю України підлягають безпосередньому розгляду у судах чи в іншому визначеному законом порядку, та безспірні вимоги сторін трудових правовідносин, що можуть бути розглянуті виключно в рамках непозовних проваджень у державному суді (наприклад, вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати у наказному провадженні чи факт належності особі документа про трудовий стаж, якщо ім’я, по батькові та прізвище в ньому не збігаються з тими, що зазначені в її паспорті або в свідоцтві про народження - в окремому провадженні) чи іншим способом, передбаченим законом [38, с. 187-188]. Постійно діючий третейський суд, або ж третейський суд ad hoc, третейськими суддями якого можуть бути також обрані і працівники даного підприємства, можуть успішно замінити собою КТС, тому пропонується викласти п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейськкі суди», якою передбачена неарбітрабельність трудових спорів у такій редакції: «6) справ у спорах, що виникають з трудових відносин, окрім індивідуальних трудових спорів, що можуть бути предметом розгляду комісії по трудових спорах відповідно до статті 224 Кодексу законів про працю України;». Одночасно з цим має бути встановлено пріоритетність третейського розгляду: у разі наявності третейської угоди та при існуванні на підприємстві КТС, спір має бути вирішений третейським судом. При цьому сторони спору отримають остаточне рішення третейського суду, що повинно відповідати інтересу добросовісної сторони на якнайшвидше вирішення спору.

Щодо поширення компетенції третейських судів на вирішення колективних трудових спорів, слід зазначити, що дане питання неможливо вирішити без ґрунтовних змін трудового законодавства. За чинного регулювання колективні трудові спори не відмежовані від колективних трудових конфліктів, що виключає застосування до даної категорій позовної форми захисту, про що свідчить позиція колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладена в Ухвалі від 07 травня 2009 року у справі №6-22269св08, в якій зазначено, що колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних, є спорами непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із питань: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. Оскільки при виникненні трудових конфліктів порушення прав немає, а йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, то в такому разі застосовується примирно-третейський порядок їх вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [162, с. 8-9].

Так само, як і державному суду, третейському суду не властиве врегулювання конфліктів: його мета, вказана у ст. ст. 2, 3 Закону України «Про третейські суди», полягає саме у вирішенні спору про право. Тому для встановлення арбітрабельності колективних трудових спорів, перш за все, необхідно встановлення різного правового режиму вирішення трудових розбіжностей: трудові конфлікти повинні вирішуватися у позасудовому порядку шляхом переговорів, примирними комісіями, а з прийняттям закону про медіацію - і шляхом медіації, а трудові спори - в позасудовому (в тому числі і третейському) чи судовому порядку. Такі законодавчі зміни пропонуються, наприклад, Новою моделлю вирішення трудових спорів в Україні, розробленою Експертною групою Шведсько-українського проекту в сфері вирішення трудових спорів із залученням Шведського агентства з питань реконструкції і розвитку «SIDA» [114], однак на теперішній час вони не знайшли свого відображення у Проекті Трудового кодексу України.

Виключення іншої категорії - спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) - з компетенції третейського суду пояснювалося авторами законопроекту намаганням захистити більш слабку сторону споживчих правовідносин від нав’язування умов третейського застереження, при цьому було акцентовано увагу саме на споживачах послуг банку та кредитних спілок як найбільш поширеній категорії третейських справ. Однак, зазначеної мети дані зміни так і не досягли. Першою причиною цьому є той факт, що законодавець помилково та необгрунтовано вважає утиском слабкої сторони сам факт укладення третейської угоди зі споживачем і подальший розгляд спору недержавним органом, а не безпосередньо спосіб укладення третейської угоди - частіше це третейське застереження, що включається до типового договору. Така проблема властива не тільки при укладанні споживчих договорів з банками чи кредитними спілками, а отже потребує вирішення не з позиції виключення значної категорії спорів з компетенції третейського суду, а з позиції врегулювання порядку укладання третейських угод шляхом приєднання.

У країнах ЄС захист споживача забезпечується положеннями Директиви 93/13/ЕЕС про несправедливі умови у споживчих договорах від 05 квітня 1993 року, якою гарантуються мінімальні стандарти захисту прав споживачів: визнається несправедливою умова договору, яка не обговорювалася індивідуально, якщо в порушення вимоги добросовісності така умова викликає значну невідповідність в правах та обов’язках сторін на шкоду споживачу [6]. Аналогічні за змістом норма міститься і в ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», однак в законодавстві ЄС цьому питанню надано додаткове регулювання: умовою, що не обговорювалася індивідуально, вважається умова, визначена заздалегідь, а тому споживач не міг вплинути на її зміст, особливо за заздалегідь складеним стандартним договором (ст. 3). Додаток до Директиви містить перелік умов, які є несправедливими, серед яких, на відміну від українського законодавства, прямо зазначено умову, яка має намір виключити чи завадити праву споживача звернутися до суду чи застосувати будь-який інший засіб юридичного захисту, особливо вимоги щодо передачі спору виключно до арбітражу, не передбаченого правовими нормами (п. «q»). Слід також зазначити, що відповідності з Додатком ХХХІХ до Глави 20 «Захист прав споживачів» Розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано Верховною Радою України із заявою Законом від 16 вересня 2014 року №1678-VII) положення даної Директиви 93/13/ЕЕС мають бути впроваджені Україною протягом трьох років з дати набрання чинності цією Угодою про асоціацію [190].

Повертаючись до положень Закону України «Про третейські суди», другою причиною, чому законодавче виключення споживчих спорів з компетенції третейського суду не вирішило проблеми захисту слабшої сторони, була можливість розгляду третейським судом спорів між продавцями (виконавцями, виробниками) та споживачами не зважаючи на такий законодавчий припис. Можливість ця випливала з того, що поняття спору щодо захисту прав споживачів законодавчо не визначено, а тому, враховуючи положення ст. 16 ЦК України (відповідно до якої захист прав особи здійснюється в тому числі шляхом подання позову до суду) та ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (якою встановлено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом), спорами щодо захисту прав споживачів вважалися спори, у яких позивачем є споживач, а не будь-який спір за участю споживача.

Суди загальної юрисдикції вимоги про стягнення заборгованості (зокрема, заявлені банками) довгий час не визнавали спорами щодо захисту прав споживачів, оскільки підставами позову було невиконання боржником умов кредитного договору, тобто договірних зобов’язань, які регулюються нормами цивільного законодавства України та на які не розповсюджується дія Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, у таких спорах банк- позивач не є споживачем, а тому суди вважали, що правових підстав для застосування до спірних правовідносин п. 14 ст. 6 Закону України «Про третейській суди», і як наслідок п. 2 ч. 1 ст. 389-10 ЦПК України, немає (наприклад, така позиція висловлена в Ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2015 року у цивільній справі №755/7189/15-ц [199]).

Проаналізувавши судову практику, Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) у п. 5 Постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року №5 також надав відповідне роз’яснення, вказавши, що банки у даних спорах не є споживачем [147], з чого можна зробити висновок, що і спори, у яких кредитори (у тому числі банки) виступають із позовами до споживачів про захист прав кредиторів, не відносяться до категорії спорів про захист прав споживачів і не виключені з компетенції третейських судів. Саме тому за вже укладеними третейськими угодами банківські установи не були обмежені у праві звернення до третейського суду з позовом до споживача, тоді як споживачі були позбавлені можливості не тільки ініціювати третейський розгляд шляхом подання позову до третейського суду, а й можливості пред’явлення зустрічного позову в третейському провадженні, що вже розпочалося.

Існувала також можливість розгляду третейськими судами спорів за участю позивачів-фізичних осіб, які не заявляли вимог про захист прав споживача, оскільки Законом України «Про третейські суди» виключені з компетенції третейського суду саме спори про захист прав споживачів, а не будь-які спори за участю фізичних осіб. З цих підстав як державні, так і третейські суди вважали можливим розглядати позови фізичних осіб, які, хоча й вважаються споживачами, але не посилаються у своєму позові на порушення їхніх прав як споживачів, не зазначають, яке саме право споживача порушено, коли і в чому це виявилося, а також способи захисту, яких необхідно вжити. Тобто спір розглядався як звичайний договірний спір без врахування специфіки споживчих правовідносин.

Однак нещодавнє рішення Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі №6-64цс15 кардинально змінило погляд на укладення третейської угоди зі споживачем. Згідно з правовою позицією, висловленою у Постанові Верховного Суду України у даній справі, третейські угоди, укладені після набрання чинності законом щодо виключення споживчих спорів з компетенції третейських судів (тобто з 12 березня 2011 року) між фізичною особою (споживачем) і банком є порушенням вимог п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди», і тому в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним [130]. Тобто, з такого формулювання випливає, що третейські угоди, укладені до 12 березня 2011 року залишилися дійсними. В мотивувальній частині рішення у аналогічній справі Верховний Суд України також робить важливий висновок: відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах, а тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів» [133]. Отже, відповідно до цієї позиції у третейського суду відсутня компетенція і на розгляд спорів за позовом фізичних осіб, що не заявляють вимог про захист прав споживача, хоча, виходячи з характеру правовідносин, є споживачами.

Таким чином, цими рішенням найвища судова установа вперше непрямо (через визнання недійсними третейських угод) закріпила розуміння неарбітрабельності спору щодо захисту прав споживачів не тільки як спору ініційованого споживачем, а й за його участі у якості відповідача. В подальшому, своєю Постановою у справі №6-856цс15 від 02 вересня 2015 року за заявою Заявника-споживача про скасування рішення третейського суду щодо стягнення з нього заборгованості за кредитним договором Верховний Суд України вже прямо та однозначно вказав, що незалежно від дати укладення третейської угоди рішення третейського суду, ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», підлягає скасуванню, оскільки третейським судам непідвідомча дана категорія спорів [134].

Враховуючи вищенаведене, велику роль у повному виключенні споживчих спорів з компетенції третейських судів зіграв не стільки законодавчий припис (оскільки, керуючись ним, донедавна права звернення до третейського суду позбавлявся лише споживач), скільки подальша судова практика, зокрема правові позиції Верховного Суду України у зазначених справах, якими було надано розширювальне тлумачення поняттю «спір щодо захисту прав споживача», фактично ототожнивши його зі споживчим спором.

В той же час, більшість економічно розвинених країн, навпаки, стимулюють розгляд споживчих спорів саме в позасудовому порядку, оскільки це зменшує завантаженість державних судів, дозволяє недержавним інститутам громадянського суспільства більш ефективно захищати права споживачів (наприклад, створенням третейських судів при асоціаціях споживачів), а також найбільш повно враховувати інтерес споживача, оскільки для даної категорії спорів характерне не стільки прагнення особи до юридичного врегулювання конфлікту, скільки намагання якнайшвидше та у повному обсязі задовольнити власні побутові потреби. При цьому держави законодавчо гарантують, що третейському розгляду будуть підлягати тільки ті спори, згода на вирішення яких арбітражем була отримана добровільно та усвідомлено. Спрямованість до недержавного вирішення споживчих спорів в ЄС ґрунтується, в тому числі, і на положеннях Директиви №2013/11/EU від 21 травня 2013 року «Про альтернативне вирішення спорів зі споживачами», якою для держав-членів встановлюються мінімальні стандарти впровадження процедур АВС щодо споживчих спорів [10]. Свобода застосування конкретного способу АВС, гарантована ст. 10 Директиви, включає в себе забезпечення державами-членами необов’язкового характеру угоди між споживачем та продавцем щодо застосування АВС, якщо вона була укладена до виникнення спору і якщо воно має наслідком позбавлення споживача права передати спір на розгляд суду.

Традиційно як споживачів, так і найманих працівників відносять до так званої «слабкої сторони» у правовідносинах [73, с. 10], хоча у законодавстві такий термін не закріплено. Регламент Ради ЄС №44/2001 про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень в цивільних та комерційних справах від 22 грудня 2000 року до слабких сторін (weaker party) відносить застрахованих осіб, споживачів та найманих працівників, передбачаючи для них право обрання більш сприятливих правил визначення юрисдикції судів [7]. Тобто визначення слабкої сторони базується на наявності у однієї зі сторін первісно менш вигідного економічного становища, що без законодавчого «вирівнювання» та підтримки призводить до дисбалансу прав, обов’язків та можливостей сторін. І як вбачається з Регламенту, законодавча підтримка проявляється не тільки шляхом встановлення особливостей укладення, виконання чи розірвання договорів, закріплення мінімально необхідних трудових гарантій, а й шляхом встановлення особливостей захисту порушених прав слабкої сторони (правил визначення підсудності, розподілу тягаря доказування тощо).

Таким чином, можна вважати достатньою законодавчою підтримкою слабшої сторони у споживчих та трудових правовідносинах в питанні передачі спору на розгляд третейському суду встановлення особливості укладення третейської угоди зі споживачами та найманими працівниками: така угода має бути свідченням вільного волевиявлення та не може бути їм нав’язана. Саме тому можливим вбачається виключення п. 9 та п. 14 ст. 6 Закону України «Про третейські суди» з одночасним доповненням ст. 5 «Право передачі спору на розгляд третейського суду» зазначеного закону частиною 3 такого змісту: «3. Умова договору про передачу спору на вирішення третейському суду, однією зі сторін якого є споживач або найманий працівник, дійсна лише у випадку, якщо такий договір укладений після виникнення підстав для пред ’явлення позову.».

Іншою категорією спорів, на які пропонується поширити повноваження третейських судів, є справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (крім трудових спорів), що традиційно становлять виключну компетенцію господарських судів (в силу ст. 12 Господарського процесуального кодексу України), хоча досі тривають дискусії щодо визнання таких правовідносин цивільно-правовими (О. В. Долинська, Є. О. Суханов, І. В. Спасібо-Фатєєва) чи господарсько-правовими (О. М. Вінник, Т .В. Кашаніна, В. К. Мамутов). Не долучаючись до даної дискусії, варто зазначити, що достатньою характеристикою корпоративних спорів є їх приватно-правовий характер.

Не зважаючи на встановлення неарбітрабельності корпоративних спорів, третейські суди все ж можуть розглядати деякі спори, які за своєю суттю є корпоративними. Пов’язано це тим, що наразі відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, в той час як положення ст. 6 Закону України «Про третейські суди» щодо виключення корпоративних спорів з компетенції третейських судів і стосуються розгляду справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником. Тобто спори такого роду за участі юридичних осіб, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо) можуть бути підвідомчі третейським судам. Хоча слід зазначити, що такий висновок обумовлений лише тлумаченням норм господарського процесуального та третейського законодавства і прямо законодавчо не закріплений, а тому третейський суд повинен самостійно дійти висновку про наявність у нього компетенції на розгляд такого спору.

Враховуючи приватно-правовий характер корпоративних правовідносин, логічним буде поширення на них компетенції третейського суду. Однак практичною проблемою, з якою неминуче зіткнеться поширення арбітрабельності на корпоративні спори за чинного регулювання - питання укладення третейської угоди. Звісно, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження, окремого договору, шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв’язку, направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. В свою чергу, В. М. Кравчук, підтримуючи передачу корпоративних спорів на вирішення третейському суду, розглядає також і можливість включення третейського запису до установчих документів [92, с. 75], однак враховуючи, що кількість учасників господарського товариства може бути значною, підписання кожним з них установчих документів, які б містили третейське застереження, є вкрай складним процесом, значну складнощі виникатимуть відносно відкритих акціонерних товариств, що пов’язано з особливостями електронного обігу цінних паперів. До того ж, за чинного правового регулювання третейське застереження може бути укладено у вигляді третейського застереження в договорі чи контракті, якими статут товариства не є, а тому відсутня можливість закріплення в них у якості одного із пунктів третейського застереження.

2.3.

<< | >>
Источник: БУТ ІЛЛЯ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ ТРЕТЕЙСЬКИМИ СУДАМИ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність):

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Поняття та правова природа третейського розгляду цивільно-правових спорів
  4. Поняття, види та зміст третейських угод
  5. Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність)
  6. 3.1. Правові наслідки розгляду справи третейськими судами
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -