5.1.1. Історія розробки Другої директиви. Концепція обов'язкового капіталу

Друга директива з гармонізації корпоративного права, яка з самого початку свого існування отримала неофіційну назву "Директива про капітал", була прийнята Радою ЄЕС в 1976 році.

Причиною появи даної Директиви стала не тільки необхідність гармонізації засобів захисту інтересів кредиторів та учасників товариств у межах Співтовариства, але й намагання уникнути формування так званих "корпоративних оазисів". Законодавство таких країн як Великобританія, Ірландія, Нідерланди, Люксембург, Бельгія не встановлювало вимог відносно мінімального розміру капіталу компаній (хоча у багатьох з цих країн існували норми права, які певним чином впливали на необхідність створення та підтримки капіталу, достатнього для функціонування товариства) [39, c. 116]. Існування таких країн негативно впливало на ситуацію у Співтоваристві, бо призводило до формування згаданих вище "оазисів", де компанії могли створюватися без будь-якого істотного капіталу і потім здійснювати свою діяльність у межах Співтовариства. Показовою з цього питання може бути відома справа "Сентрос" (Centros Ltd v Erhvervs-og Selsekabssyrelsen [274]^{^[33]}).

При розробці Другої директиви перед експертами та Єврокомісією виникло складне питання – яку систему захисту майнових інтересів акціонерів та кредиторів обрати. На той час у Європі склалися дві базові системи. Перша з них, континентальна, базувалась на доктрині обов’язкового чи твердого капіталу (legal capital), і отримала назву системи попереднього (ex ante) контролю. Така система передбачала встановлення широкої мережі заходів превентивного контролю, спрямованих на забезпечення формування хоча б мінімального капіталу при створенні товариства та підтримки його у розмірі, достатньому для захисту інтересів учасників та кредиторів товариства, протягом всього строку його існування. Система передбачала здійснення контролю за виплатою дивідендів та іншими виплатами з капіталу, викупом товариством власних акцій, правочинами із засновниками, зміною розміру капіталу тощо.

Система мала й істотні недоліки: а) мінімальний обов’язковий капітал виступав істотним бар’єром для заснування товариства, тобто обмежував свободу підприємництва; б) розмір мінімального обов’язкового капіталу, за певними виключеннями, не враховував розміру товариства та сферу його діяльності (для певних товариств цей розмір капіталу був завеликим, для інших – зовсім незначним); в) акумульований капітал міг бути витраченим досить швидко (і навіть встановлені численні заходи щодо контролю не були здатні врятувати ситуацію).

Друга система захисту, англосаксонська, не містила вимог стосовно формування у компанії мінімального капіталу або забезпечення контролю за формуванням капіталу на стадії створення компанії (чи збільшення капіталу). Передбачалися лише вимоги щодо оцінки негрошових вкладів – для захисту інтересів учасників компаній. Захист інтересів кредиторів компанії здійснювався за допомогою інших засобів: а) шляхом традиційних способів забезпечення зобов’язань перед кредиторами та страхування відповідальності; б) через заходи, спрямовані на підтримку розміру капіталу, акумульованого учасниками; в) введенням у корпоративне законодавство спеціальних інститутів – дискваліфікації директорів, включаючи директорів de facto і тіньових директорів, "fraudulent trading" (діяльності, спрямованої на оману кредиторів компанії), "wrongful trading" (помилкової підприємницької діяльності) тощо [детальніше див. 66, с. 103 – 126, 211 – 213]. Засоби останньої групи у сукупності охоплюються поняттям "підняття корпоративної завіси" [детальніше див. 66, c. 111, 112; 64, с. 4-7] і для них характерним є притягнення до відповідальності за боргами компанії її учасників, директорів або інших пов’язаних осіб (найчастіше дочірніх компаній). Тобто, замість забезпечення наявності у компанії певного капіталу, який виступав би гарантом інтересів її кредиторів, право захищало інтереси останніх шляхом притягнення до субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями компанії винних осіб.

Таку систему захисту умовно часто називають системою подальшого (ex post) контролю, оскільки механізми захисту інтересів кредиторів та учасників включалися після створення компанії, часто вже на стадії її неплатоспроможності. Недоліками системи подальшого контролю були підвищені ризики банкрутства компаній, велика кількість судових процесів, оскільки "послідуючий контроль не може здійснюватися інакше, ніж шляхом судової перевірки" [39, c. 125], непрогнозованість розвитку ситуації (учасники, директори та інші пов’язані із компанією особи завжди знаходились під ризиком того, що суд притягне їх до відповідальності за боргами компанії, що призводило до порушення принципу обмеженої відповідальності).

Таким чином, обидві системи захисту інтересів кредиторів та учасників компанії мали як свої переваги, так і недоліки. Тому при розробці Другої директиви були взяті до уваги політичні мотиви – оскільки більшість держав Співтовариства у тій чи іншій мірі притримувалась концепції обов’язкового капіталу, ця концепція і була покладена в основу Директиви. Це було зроблено з метою зменшити протидію держав-членів прийняттю цієї Директиви та сприяти більш ефективній, "безболісній" її імплементації у національне право. Для урахування інтересів країн, які не притримувались системи попереднього контролю, було вирішено обмежити дію Директиви і застосовувати її лише до акціонерних товариств (публічних компаній). Втім, оскільки Директива встановлювала мінімальні вимоги, її положення могли поширюватись державами-членами й на інші види товариств.

<< | >>

↑

Источник: Кібенко Олена Рувімівна. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2006. 2006

Скачать оригинал источника

Еще по теме 5.1.1. Історія розробки Другої директиви. Концепція обов'язкового капіталу:

- Корпоративне право України - Корпоративное право РФ -