Захист акціонерних товариств від посягань на їх майно у судовому порядку

У випадках посягань «рейдерів» на майно АТ не завжди вдається врегулювати ситуацію, яка виникла, у позасудовому порядку. Відповідно, представники АТ змушені в судовому порядку захищати свої законні права та інтереси.

Відповідно до частини 2 статті 124 КУ, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Починаючи від проголошення Україною незалежності і до сьогодні судова система перебуває у стані реформування. Після проведення судової реформи залишився ряд проблем адміністративного, процесуального, кадрового характеру та проблем у веденні внутрішньої організаційної роботи.

Господарський процес є різновидом юридичної діяльності, яку регулюють норми господарського процесуального права, тобто встановлена нормами процесуального права форма діяльності господарських судів, спрямована на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарювання [7, с. 24].

Засади добросовісності, розумності та справедливості як вихідні ідеї в праві виявляють свою регулятивну силу в різних галузях права, доповнюючись галузевими принципами. У сфері господарської діяльності, яка потребує спеціальної регламентації з метою захисту публічних інтересів, інтенсивність регуляторної дії моральних норм виявляється нижчою порівняно із нормами позитивного права [10, с. 19]. Саме через це на сьогодні, на перший план повинні виходити каральна та компенсаційна функції юридичної відповідальності.

Господарський суд є однією з гілок судової влади (поряд із загальними судами), на яку законом покладено здійснення правосуддя у господарських відносинах. Він є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами [88, с. 129]. Саме господарський суд постає тією останньою ланкою, на яку розраховують акціонери після невдалих спроб попередити «рейдерський» напад, протистояти йому, відновити втрачене становище, майнові, зокрема, грошові втрати.

Варто погодитись із О.Г. Хрімлі, який визначає судовий захист прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва як здійснювану згідно зі встановленою підвідомчістю та підсудністю діяльність судових органів, спрямовану на відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва, а також на запобігання правопорушенням шляхом справедливого і своєчасного розгляду цієї категорії спорів [230, с. 5-6]. Хоча у межах цієї категорії можна виділити значну кількість категорій, менших за обсягом. Серед них важливе значення мають спори із захисту прав акціонерів від протиправних посягань конкурентів, а також незаконних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування. За позовною заявою суд, згідно із законом, може визнати рішення органів державної влади та управління незаконними і відновити право власності на володіння, розпорядження і користування майном [71, с. 136].

Юристи - практики та науковці неодноразово проводили круглі столи, на яких обговорювали позитивні та негативні аспекти діяльності господарських судів. Серед останніх можна навести думку голови Львівського апеляційного господарського суду Б. Плотніцького, який зазначає, що розгляд справ у господарських судах здійснюється значно швидше, ніж у судах цивільної та адміністративної юрисдикції, та, відповідно, це дає можливість відновити порушені права суб’єкта господарювання у найкоротші строки [122]. Варто погодитися з такою думкою, оскільки строк розгляду справи у господарському суді є найкоротшим у порівнянні з судами інших юрисдикцій та становить 2 місяці. Відповідно, для підприємства це позитивний момент у тому розумінні, що порушені права будуть відновлені у найкоротші терміни, а також у тому, що швидше буде подолано проблемну ситуацію і суб’єкт господарювання знатиме в якому напрямку можна рухатися далі. Це в певній мірі є позитивним і для сторони порушника, оскільки раніше буде знято захід із забезпечення позову.

Заступник голови Вищого господарського суду України Г.

Д. Притика, який очолював Вищий господарський суд, а до того Вищий арбітражний суд України у 1991-2006 роках, зазначає, що якщо зараз на Верховний суд «навалиться» весь обсяг касаційних скарг - він буде не в змозі забезпечити їх розгляд. Також, вчений і практик зазначає, що судді загальних судів не мають відповідного досвіду у розгляді комерційних спорів [237]. Тобто у разі перевантаженості суддів інших судів комерційними спорами, розгляд справ не буде завершуватися об’єктивно винесеним рішенням. Це станеться внаслідок того, що судді не отримають змоги приділити достатньо часу для об’єктивного та всебічного вивчення справи [203]. Проте на сьогодні така ситуація не виникла. А тому необхідно в цілому підтримати ефективно діючу систему господарських судів України і визнати переваги господарського судочинства у більш швидкому вирішенні спорів.

С.Ф. Демченко вказує, що ефективність господарського судочинства вимірюється за доступністю, справедливістю, неупередженістю, об’єктивністю й законністю правосуддя, оптимальністю строків прийняття остаточного (в конкретній судовій інстанції) судового рішення у справі і залежатиме від низки факторів. По-перше, це спеціалізація і професіоналізм у системі господарського судочинства, тобто чинники, які варто віднести до внутрішньосистемних, таких, на які можна впливати з боку самої судової системи. Крім того, ефективність судового контролю залежить і від метасистемних (таких, що знаходяться поза системою господарського судочинства) факторів. Усунення їх залежатиме вже від системи вищого порядку. Зокрема, це забезпечення реалізації у правозастосуванні принципу верховенства права, наявність (відсутність) колізії права тощо.

Справи, які розглядають у господарських судах, є великими за обсягами та потребують ґрунтовного вивчення і дослідження матеріалів. Враховуючи суттєві особливості практики розгляду про банкрутство (значний обсяг справ, складність процесуального механізму, необхідність системи арбітражного управління для виконання процедур, множина колізійних аспектів тощо) В.В. Джунь обґрунтовує доцільність створення вузькоспеціалізованих судів з юрисдикцією розгляду виключно справ про банкрутство, але в структурі судів господарської (комерційної) юрисдикції [65, с. 5]. Слід зазначити, що на сьогодні процесуальний захист АТ від посягань на їх майно здійснюється не лише у межах господарських судів. Так само і діяльність спеціалізованих судів можлива лише у межах судів господарських. Хоча через різні суб’єктивні причини відбуваються нападки на систему господарських судів, проте вона на сьогодні є усталеною, такою, що майже без серйозних нарікань працювала кілька десятиліть, спирається на норми кодифікованих актів господарського і матеріального, і процесуального законодавства.

Для позовної форми захисту права в господарському суді характерні ознаки, притаманні позовній (процесуальній) формі захисту права, яка існує в інших органах, при розгляді спорів про право: наявність вимоги однієї особи до іншої, яка виникає з порушеного або оспорюваного права і належить у силу закону розгляду у визначеному процесуальному порядку, встановленому законом (наявність позову); наявності спору про право. Господарське процесуальне законодавство закріплює право кожної заінтересованої особи звернутися до господарського суду із вимогою про захист свого порушеного або оспорюваного права й законного інтересу. Господарський суд розглядає спір про права, а якщо такого спору немає, то не може бути й позовного провадження господарського процесу. І.А. Балюк вказує, що позови поділяються на певні види: позов про визнання має на меті захист інтересів позивача, який вважає, що має певні суб’єктивні права, але вони оспорюються іншою особою; позов про присудження містить вимогу позивача визнати його певні суб’єктивні права, відповідно до яких відповідач повинен здійснити певні дії (так званий виконавчий позов); позов про перетворювання, спрямований на припинення, зміну, іноді виникнення нового матеріального правовідношення [7, с. 80-82].

У судовому порядку акціонери мають можливість довести вірність своїх аргументів лише на основі наведення якісно оформлених документів - як власних, так і своїх контрагентів. Тому працівники фінансового та правового відділів роботи АТ повинні бути надпедантами у доброму значенні цього слова. Уся документація повинна зберігатися протягом визначених законодавчими та інструкційними документами строків; документи повинні містити відповідні підписи і печатки, точні дати фактів - дій і подій; цифрова інформація повинна бути ретельно перевірена тощо.

У випадку, коли у сторін по справі у судовому провадженні є підстави вважати, що рішення суду може бути не виконане у майбутньому, якщо не прийняти на даному етапі заходи для забезпечення позову, то сторони на будь-якій стадії провадження у справі можуть подати заяву про забезпечення позову.

І.А. Балюк має рацію, коли зазначає, що гарантією захисту прав учасників господарського процесу є забезпечення позову. Інститут забезпечення позову спрямований на реальне і повне відновлення майнових прав учасників господарського процесу, порушених внаслідок неправомірних дій інших осіб. Під забезпеченням позову розуміється прийняття господарським судом передбачених законом засобів, які гарантують можливість реального виконання майбутнього рішення господарського суду [7, с. 86].

Відповідно до пункту 4 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року № 9, при встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності суб’єкта господарювання. Відповідно до пункту 5 названого акта ВСУ, при розгляді справ, предметом яких є оскаржене рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них та управлінні товариством тих його учасників, які не оскаржили це рішення, і суперечить змісту заходів забезпечення та меті їх застосування, яка полягає в захисті інтересів учасника процесу, а не в позбавленні (порушенні) прав інших осіб. Суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо) [166].

10 жовтня 2013 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», зареєстрований за № 642-VII [137]. Серед іншого Законом було внесено зміни до статті 67 ГПК України (у редакції, що діяла від 28.03.2014 року до 15.12.2017 року) [44]. Зокрема, вказаним Законом виключена норма про зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту та норма про те, що оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

На нашу думку, виключення вказаної норми істотно зменшить обсяг прав сторін у судовій інстанції. Зокрема, якщо судом було прийнято рішення на користь «рейдерів», а власник АТ, на яке вчинили посягання, подає позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту або оскаржує ухвалу про забезпечення позову, відповідно такий захід до забезпечення позову, як зупинення продажу арештованого майна, буде виключений із арсеналу способів для захисту майна [208, с. 233].

Варто погодитися з думкою Головного юридичного управління ВРУ, викладеному в Зауваженнях до проекту Закону про те, що зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту як заходу забезпечення позову, виключено у новій редакції необгрунтовано, адже він відповідно до законів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств» від 17 листопада 2009 року № 1720-VI та «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» від 4 листопада 2010 року № 2677-VI і деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» був запроваджений у господарському процесі за аналогією з цивільним процесом.

Партнер адвокатського об’єднання «СК ГРУП», керівник корпоративної практики Ю. Курило зазначає, що відсутність вказаного засобу забезпечення позову істотно впливає на обсяг прав і обов’язків учасників судового процесу, в тому числі для тих, які роблять спробу призупинити реалізацію майна в порядку виконавчого провадження за наявності спору про право власності [94]. Можливо, вірною є заборона на реалізацію спірного майна АТ за наявності невирішеного до кінця спору та після подання клопотання про це з боку не власника на той момент. Хоча з іншого боку, таким правом можуть зловживати. Тобто порушники і зловмисники можуть бути по обидві сторони.

Також, в Зауваженнях до проекту Закону вказано, що відсутність чіткого врегулювання питання про те, що оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, створює передумови для юридичної невизначеності та довільного тлумачення правових норм суб’єктами правозастосування [144]. Вважаємо, що довільного тлумачення закону тут не буде. Проте в який бік би дана норма та аналогічні їй не були «повернені», все одно буде загроза «рейдерського» нападу на АТ з одного або іншого боку. Позитивно слід оцінити запроваджену неможливість застосування в якості запобіжного заходу заборону на проведення загальних зборів АТ та прийняття ними важливих рішень. Проте «рейдер» може знаходитися якраз із іншого боку - серед акціонерів АТ, що беруть участь у таких зборах і голосують за певні рішення щодо зміни вартості контрольного пакету акцій, їх

розподілу між акціонерами та сторонніми особами, зміни структури та компетенції органів управління АТ тощо. Тому однозначно дати оцінку правильності заборони чи дозволу на продовження роботи найвищим органом управління АТ неможливо. Потрібно шукати паритет для усіх законних учасників відносин як в самому АТ (акціонерів), так і за його межами (кредиторів, держави в особі різних органів).

О.Г. Хрімлі зазначає, що сучасне ведення господарської діяльності часто супроводжується застосуванням антиконкурентних засобів, рейдерських атак тощо. У зв’язку з цим може мати місце практика зловживання забезпечувальними заходами, коли використовуючи прогалини у законодавчому регулюванні або упереджене ставлення суддів, суб’єкт господарювання може здійснювати недобросовісне втручання в господарську діяльність контрагента [230, с. 12].

Серед іншого Законом до КК України було внесено статтю 206.2. Відповідно до вказаної статті, передбачена відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації у тому числі частками, акціями, паями їх засновників, учасників, акціонерів, членів, шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації. Відповідальність відповідно до цієї статті, встановлена у вигляді обмеження волі на строк до трьох років. Передбачено і два кваліфікуючих склади злочинів [137].

Юристи - практики з появи названого Закону роблять обґрунтовані невтішні висновки. Зокрема, ними зазначається, що до прийняття вказаного Закону протиправні дії «рейдерів» можливо було кваліфікувати за статтями 187 «Розбій» та 296 «Хуліганство». При цьому встановлена відповідальність за розбій від трьох до семи років та відповідальність за хуліганство - обмеження волі на строк до п’яти років [128, с. 13]. Необхідно погодитися із названим юристом, адже зараз як мінімум необхідно збільшити відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації.

Радник юридичної компанії «Василь Кисіль і партнери» Н. Доценко- Білоус вважає: «Нові статті не матимуть практичного застосування. Наприклад, новий акціонер не зможе пройти до свого приміщення, адже йому перешкоджають у доступі, тому що вважають незаконним припинення права власності на акції. Має бути один документ, де було б чітко зазначено, що є «рейдерством», а що - ні», - вважає вона [128, с. 13].

Також, варто погодитися із думкою Головного юридичного управління ВРУ, викладеному в Зауваженнях до проекту Закону «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», зареєстрованому за № 642-VII, у яких зазначено, що пропозиція щодо встановлення відповідальності за статтею 206-2 КК України (диспозиція частини першої зазначеної статті) є невдалою, оскільки створює небажану конкуренцію цієї норми зі статтями 190 та 358 КК України; а нові статті 205-1, 206-2 КК України потребують

суттєвого доопрацювання.

На нашу думку, встановлення відповідальності за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації у вказаному вигляді, не забезпечить належного захисту від «рейдерів». Вважаємо, що відповідальність «рейдерів» за протиправне заволодіння акціями чи майном суб’єктів господарювання завдяки названому Закону буде більш м’якою, ніж це зараз передбачено на основі різних статей КК України. Можна висловити сумнів відносно спрямованості названого Закону на боротьбу із «рейдерством». Тому запропоновані у Законі зміни потребують внесення поправок, спрямованих серед іншого на посилення відповідальності та визначення у запропонованій статті КК України інших ознак, притаманних «рейдерству» [221, с. 323].

Вважаємо, що на сьогодні у кримінальному та іншому законодавстві вже існують норми, відповідно до яких встановлена відповідальність за протиправні посягання на майно. У зв’язку із цим нова стаття, що встановлює відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації, створює конкуренцію нормам з інших статей КК України. Тому процес удосконалення законодавства (зокрема кримінального) про «рейдерство» потребує свого продовження.

Також, Законом внесені положення у статтю 67 ГПК України (у редакції, що діяла від 28.03.2014 року до 15.12.2017 року) про те, що господарський суд, який розглядає спір про право власності на акції (частки, паї) товариства, не може винести ухвалу про забезпечення позову шляхом встановлення заборони на проведення загальних зборів акціонерів або учасників АТ та прийняття ними рішень, зокрема в частині зміни розміру статутного капіталу [137]. На нашу думку, вказані зміни мають позитивний характер, оскільки винесена судом ухвала про заборону забезпечення позову шляхом встановлення заборони на проведення загальних зборів та прийняття ними рішень не дозволить паралізувати роботу АТ через подання позову чи клопотання про вжиття такого запобіжного заходу «рейдерами». У розвиток цього положення необхідно розробити та запропонувати законодавчі норми, що передбачатимуть майновий ценз для акціонерів (кількість акцій у вигляді відносної величини у структурі капіталу АТ) у випадку подання ними тих чи інших позовів (конкретика спорів повинна віднайти місце у законодавстві) до АТ чи інших акціонерів. Зрозуміло, що це складна і копітка робота, яка має проводитися в межах окремого глибокого дослідження.

Ю.В. Курило вказує, що на практиці може виникнути ситуація, коли «рейдери», отримавши тимчасовий контроль над частками/акціями, здійснюють дії, спрямовані на «розмивання» часток у статутному капіталі шляхом його збільшення. Метою такої операції є, як правило, встановлення оперативного контролю над АТ, тому що в результаті такого розмивання в абсолютному значенні кількості акцій (або розмір частки у грошовому вираженні) у колишнього акціонера/учасника не зміниться, а у відносному - частка в статутному капіталі буде зменшена, що призведе до неможливості повноцінно реалізовувати функції з управління АТ, а також усуненню такої особи від впливу на прийняття ключових рішень, що забезпечують життєдіяльність АТ [94].

Л.Д. Руденко зазначає, що саме товариство, а не учасник є власником майна (стаття 12, 28 ЗУ «Про ГТ» [149]). Учасник в обмін на внесок отримує корпоративні права. Виходячи з цього, учасник не має права оскаржувати угоди та договори, укладені товариством щодо майна, до якого учасник не має прямого відношення. Тобто учасник не має права втручатись у господарську діяльність товариства шляхом оскарження укладених товариством угод поза відносинами представництва, а його волевиявлення з цього питання обмежене голосуванням на загальних зборах. У випадку, коли загальними зборами товариства приймається рішення з порушенням вимог закону або статуту товариства, учасник має право оскаржити або визнати недійсним саме рішення загальних зборів, але не договір, укладений на його основі. Це право залишається виключно за товариством [179, с. 56]. Варто погодитись із науковцем, оскільки це є одним із шляхів захисту товариств від посягань на майно. Таким чином, рейдер, який є власником акції, не має права оскаржувати договори, укладені товариством щодо майна.

На думку Головного юридичного управління ВРУ, викладену в Зауваженнях до проекту Закону, прийняття проекту як закону призведе до колізії відповідних норм та неповноти правового регулювання, оскільки текст законопроекту не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації положень [138]. Варто погодитись із вказаною думкою, оскільки зазначений Закон вимагає уточнення та доопрацювання з метою чіткого визначення способу та порядку усунення правових колізій у законодавстві.

Згідно зі статтею 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи [44]. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими і електронними доказами; висновками експертів; поясненнями свідків.

На практиці провадження у справах у господарських судах використовують письмові докази, як основну доказову базу. Судді у господарському судочинстві надають перевагу письмовим доказам при прийнятті рішення. Це пов’язано з тим, що письмові докази є документами АТ, сприяють прийняттю об’єктивного рішення по справі та мають властивість тривалий час зберігати інформацію. Відповідно вказані докази є основними в господарському судочинстві при розгляді справ. Положенням щодо використання показань свідків для прийняття рішення по справі не надано належної уваги у ГК України. Проте заборони щодо використання вказаних доказів не встановлено.

І.А. Балюк зазначає, що письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами. Офіційні документи, видані органами державної влади, громадськими організаціями, посадовими особами та іншими суб’єктами господарювання частіше досліджуються в господарському процесі. Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не пов’язані з виконанням яких-небудь повноважень. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. У статті 91 ГПК України лише визначено, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарській практиці. Проте види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали [44]. Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Науковець визначає письмові докази як предмети, що відображають (віддзеркалюють) відомості, які мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів. І.А. Балюк зазначає, що законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, оскільки у суб’єкта господарювання в силу його стану є представник. Але, коли громадянин- СПД діє в господарському суді самостійно без представника, то науковець вказує, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази [7, с. 62-66].

На нашу думку, позитивним є те, що у господарському процесі використовують письмові докази. Проте потрібно приділяти належну увагу і усним доказам, а саме поясненню акціонерів товариства. Це необхідно для того, щоб суддя зміг у повному обсязі ознайомитись із справою, заслухавши пояснення третіх осіб (або свідків), які залучені та отримав дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Вважаємо за необхідне чітко зазначити, які факти встановлює у судовому засіданні суддя, які докази повинен оцінити для прийняття об’єктивного рішення по справі та для унеможливлення зловживання «рейдерами» подачею до суду безпідставних позовів. У зв’язку з цим необхідно проаналізувати судову практику.

Вважаємо, що необхідно погодитись із Т.Є. Крисань, яка зазначає, що загальний аналіз сучасного стану корпоративних прав в Україні дає змогу констатувати, що його недоліки пов’язані з недовершеністю або взагалі відсутністю відповідних норм матеріального та процесуального права. Першочергово йдеться про норми, які регулюють порядок реалізації корпоративних прав та порядок і способи їх захисту. Прикладами можуть слугувати десятки звернень учасників ТОВ, утворених двома засновниками, до господарських судів з позовами про примусове виключення учасника з товариства за систематичні порушення у його роботі у зв’язку з нез’явленням другого учасника на загальні збори тощо. У 99,9 % випадках господарські суди відмовляють у задоволенні позовних вимог, оскільки чинним законодавством передбачений порядок виключення учасника тільки за рішенням загальних зборів, що у результаті призводить до неможливості захисту прав учасника, який дійсно намагається реалізовувати свої корпоративні права [91, c.163].

При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв’язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення. Також, суд повинен обов’язково встановити факт порушення оскаржуваним рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи такого порушення не встановлено, у господарського суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог [91, с. 164]. На нашу думку, необхідно погодитись із науковцем, оскільки при проведенні оцінки доказів, поданих до суду, суддя повинен встановити факт порушення оскаржуваним рішенням прав та законних інтересів акціонера. Вірна оцінка унеможливить «рейдерам» зловживати поданням до суду та допоможе захистити законні права та інтереси акціонерів. Також, вказана норма сприяє захисту законних прав та інтересів добросовісних акціонерів, оскільки надає можливість визнати недійсними загальні збори акціонерів у випадку порушення оскаржуваним рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства.

Невід’ємну частину процесуального порядку господарсько- правового захисту АТ від посягань на їх майно, окрім законодавства, становить судова практика. Незважаючи на те, що у нашій державі судді не беруть до уваги практику розгляду аналогічних справ в інших регіонах, варто звернути увагу на практику винесення рішень. На нашу думку, перш ніж звертатись із позовом до суду, необхідно проаналізувати судову практику, зокрема те, якими НПА судді керувались при прийнятті рішення. Вважаємо за доцільне розглянути та проаналізувати рішення з ЄДРСР.

Варто навести приклад із судової практики, у якому вказується про обставини, які необхідно довести позивачеві та встановити судді для прийняття об’єктивного рішення по справі щодо визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів:

ВГСУ у постанові від 23 січня 2007 року у справі за позовом ДП «Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.К. Антонова» до спільного українсько-російського підприємства з іноземними інвестиціями у формі ЗАТ «Укрсибтрансавіа» про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів цього ЗАТ, вказав: суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач не є власником акцій ЗАТ «Укрсибтрансавіа» та не має правових підстав на участь у загальних зборах акціонерів ЗАТ, дійшов правильного висновку про те, що рішення загальних зборів не порушують права і охоронювані законом інтереси позивача, у зв’язку з чим позов задоволенню не підлягає [136]. У вказаному прикладі із судової господарської практики зазначено, що суддя для прийняття об’єктивного рішення у справі повинен встановити чи дійсно особа є акціонером АТ та чи дійсно права її порушені. Це мінімізує «рейдерам» можливість звертатись із безпідставними позовами до судових інстанцій.

У практиці роботи господарських судів трапляються випадки, коли «недобросовісні» сторони не з’являються у судові засідання. Незважаючи на статтю 195 ГПК України, в якій вказано, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше дев’яноста днів [44], прийняття рішення у справі переносять із одного засідання на інше. Відповідальність за нез’явлення на засідання до суду встановлена статтею 185³ КпАП України [82] та ст. 135 ГПК України [44]. Зокрема, у вказаній статті встановлено відповідальність за неповагу до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд позивача, відповідача, якщо їх явка визнана судом обов’язковою. Проте на практиці вказану відповідальність не застосовують. Відповідно, сторони не з’являються у судові засідання. У частині 4 статті 202 ГПК України вказано, що у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду. Відповідно до пункту 4.9 Постанови Пленуму ВГСУ від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування ГПК України судами першої інстанції», господарський суд зобов’язаний з’ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об’єктивно оцінити їх поважність [156]. Поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об’єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій. При цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов’язків, покладених на нього судом. У разі неповідомлення позивачем таких причин суд вправі, в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами. Проте ухвала про залишення позову без розгляду може бути скасована у вищій інстанції, у зв’язку з тим, що господарський суд при прийнятті рішення повинен всебічно, у повному обсязі та об’єктивно розглянути в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності.

Відповідно до положення статті 246 ГПК України, суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу [44]. Проте вищі інстанції майже у всіх випадках скасовують окремі ухвали.

Судді господарських судів, в тому числі при вирішенні корпоративних спорів, приймаючи рішення, керуються Постановою пленуму ВГСУ. Вказані документи мають рекомендаційний характер. При оскарженні рішень «рейдери» можуть посилатися на рекомендаційний характер постанов, які не мають законодавчої сили і внаслідок цього «рейдери» можуть наполягати на скасуванні рішень судів першої інстанції.

У ЄДРСР не має чіткої системи, за допомогою якої можна відслідковувати справи з однаковими сторонами, за одним і тим самим підприємством. «Рейдери» можуть подавати до судів позови до кількох відповідачів. При цьому позивачу надають можливість вибрати за яким місцем знаходження подавати справу до суду. Одночасно «рейдери» подають справи, частково змінивши предмет позову до різних судів за місцезнаходженням відповідачів (сторони у позовах однакові). Відповідно справа розглядається одночасно у різних судах, а предмети позовів незначною мірою відрізняються один від одного. Судді не можуть відслідкувати чи в інших судах вже відкрито провадження у подібних справах [214, с. 228].

На нашу думку, необхідно у ЄДРСР встановити графу про предмет та, можливо, про назву АТ. Це необхідно для того, щоб судді могли без перешкод відшукати по назві АТ або по предмету справи, які перебувають на даний час на розгляді у судах та з якого предмету позову уже прийнято рішення по вказаному підприємству.

У 1991 році, коли був прийнятий ГПК України, юристи та сторони у справі в основному добросовісно виконували покладені на них обов’язки, зокрема надавали правдиві докази у справі та достовірні свідчення у судових засіданнях. При цьому судді було достатньо письмових доказів для прийняття рішення у справі. На даний момент необхідно брати до уваги покази свідків, оскільки юристи «недобросовісно» ставляться до власних обов’язків та «викривляють» справу на власну користь. Уявляється доцільним заслухати думку кількох свідків у судовому засіданні для прийняття об’єктивного рішення у справі.

При прийнятті ГПК України у 1991 році усі підприємства були державної форми власності. Відповідно і Кодекс прийнято в цілому для врегулювання відносин між підприємствами державної форми власності. На даний момент підприємств з державною формою власності залишилась відносно невелика кількість. Це слід постійно враховувати у ГПК України. Також вважаємо, що необхідно встановити жорсткішу відповідальність за нез’явлення у судові засідання. На нашу думку, необхідно удосконалити ЄДРСР для отримання інформації про подання позовів з однаковими сторонами та по однакових предметах спору у різні судові інстанції.

Отже, у підрозділі були розглянуті погляди вчених і практиків щодо норм законодавства, спрямованих на захист АТ від посягань на їх майно, проведено аналіз та запропоновано зміни і доповнення до окремих норм процесуального законодавства. Було зазначено, що на практиці при розгляді справи у господарському суді як доказову базу необхідно у більшій мірі застосовувати письмові докази. Якщо у сторін при розгляді справи у судовій інстанції є підстави вважати, що рішення суду може бути невиконане у майбутньому, то сторони на будь-якій стадії провадження у справі можуть подати заяву про забезпечення позову. Норми, які регулюють порядок реалізації корпоративних прав та порядок і способи їх захисту є недосконалими та потребують доопрацювання. Незважаючи на те, що ВРУ прийняла Закон, відповідно до якого внесено зміни до КК України щодо встановлення відповідальності за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації, у тому числі частками, акціями, паями їх засновників, учасників, акціонерів, членів, шляхом вчинення угод із використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації, норми Закону в цілому потребують доопрацювання та уточнення з метою усунення колізій із нормами інших НПА та вироблення завершених правових механізмів реалізації його положень.