§ 1. Особливості правової охорони природного середовища у містах та інших урбанізованих територіях

Процес урбанізації в нашій країні призвів до негативних екологічних насл ідків у вигляді концентрації промислових об'єктів на обмеженій території і руйнування природного середовища великих міст.

Концепція національноїекологічноїполітикиУкраїни на період до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 880-р від 17 жовтня 2007 року¹, визначила сучасні екологічні проблеми загальнодержавного рівня. В неї зазначено, що антропогенне та техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в кілька разів перевищує відповідні показники у розви­нутих країнах світу та продовжує зростати. Тривалість життя в Україні становить у середньому близько 66 років (у Швеції- 80, у Польщі - 74 роки). Значною мірою це зумовлено антропогенним навантаженням на навколишнє середовище, зо­крема його забрудненням підприємствами головним чином гірничо-видобувної, металургійної та хімічної промисловості. В Україні найвищий в Європі рівень розораності земель, споживання водних ресурсів, вирубування лісів.

Комплексне уявлення про забезпечення правової охорони природного середовища містта інших урбанізованихтериторій формується шляхом узагаль­нення екологічного, санітарного, містобудівного законодавства, законодавства про охорону здоров'я та іншого спеціального законодавства. Так, охорона урба- нізованого природного середовища та його природних компонентів регулюється Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від

Офіційний вісник України.

Питома вага серед нормативно-правових актів щодо правової охорони природного середовища міст та інших урбанізованих територій містяться у під- законних актах. Найбільш важливими серед них є наступні: Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верхов­ної Ради України від 5 березня 1998 року, постанова Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року, указ Президента України «Про пріоритетні завдання у сфері містобудування» від 13 травня 1997 року, постанова Кабінету Міністрів України «Про містобу­дівний кадастр населених пунктів» 25 березня 1993 року, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року, постанова Кабінету Міністрів України «Про містобудівний кадастр» від 25 травня 2011 року, розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» від 17 жовтня 2007 року та інші нормативні акти.

До нормативно-технічних документів, регулюючих окремі питання охоро­ни навколишнього середовища при плануванні та забудові населених пунктів, відносяться будівельні норми і стандарти у сфері містобудування, а саме: наказ Міністерства охорони здоров'я України № 173 від 19 червня 1996 року «Про за­твердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів», Державні будівельні норми - Містобудування: планування і забудова міських і сільських поселень (ДБН 360-92), затверджені наказом Мінінвестбуду України від 17 квітня 1992 року та інші.

Навколишнє середовище населених пунктів складається з двох частин: штучної і природної. Саме у такому сенсі термін «навколишнє середовище» розглядається в Модельному законі про охорону навколишнього середовища, прийнятому Радою Європи в 1994 році. Руйнівна дія штучним середовищем, створеним людиною, середовища природного створює екологічні проблеми. Гармонійна взаємодія штучного і природного середовища означає екологічне благополуччя. Законодавство про охорону урбанізованого природного середови­ща спрямоване на підтримку екологічного благополуччя в населених пунктах.

Виходячи із змісту ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», урбанізоване середовище є сукупністю природних і природно- соціальних умов та процесів місць масового проживання населення в їх взаємозв'язку, що безпосередньо впливають на здоров'я людини. Це природний комплекс населених пунктів (довкілля населених пунктів). Правова охорона урбанізованого природного середовища в містах та інших населених пунктах є сукупністю правових засобів, спрямованих на забезпечення сприятливого і безпечного стану навколишнього природного середовища в населених пунк­тах. Формою правової охорони цього середовища є діяльність, спрямована на виявлення і усунення чинників негативного впливу на неї. Такими чинниками є способи дії на навколишнє середовище, що становлять загрозу для здоров'я і життєдіяльності людини.

Особливістю правової охорони урбанізованого природного середовища є однотипний набір чинників в різних населених пунктах і стандартизований арсе­нал правовихзасобівуправління вказаними чинниками.

Правові засоби управління негативними чинниками включають: екологічні вимоги по плануванню і забудові населених пунктів, їх впорядкуванню, забез­печенню правового режиму зелених, санітарно-захисних і інших охоронних зон, нормування рівня шуму і скиду шкідливих речовин в навколишнє середовище стаціонарними і пересувними джерелами, правове забезпечення розробки регіональних і локальних екологічних програм, забезпечення санітарного режиму населених пунктів, охорону земель, вод і атмосферного повітря в населених пунктах, забезпечення радіаційної безпеки населення, підтримка системи реагування на надзвичайні екологічні ситуації, екологічний моніто­ринг навколишнього середовища населених пунктів, міжнародна співпраця у сфері забезпечення сприятливого і безпечного середовища, юридична відпо- відальністьза порушення заходів правової охорони урбанізованого природного середовища та інші заходи.

Правовий режим охорони урбанізованого природного середовища - по­няття більш широке, ніж правовий режим охорони окремих природних об’єктів і комплексів, що є елементами цього середовища. Охорона середовища і охо­рона елементів середовища співвідносяться між собою як загальне і окреме, оскільки будь-яка правова міра охорони елементу природного середовища є одночасно елементом правового режиму охорони цього середовища в цілому. Крім охорони окремих елементів середовища, охорона природного середовища населених пунктів включає і правові заходи загального характеру, спрямовані на забезпечення сприятливого і безпечного природного середовища в цілому.

Разом з особливостями правової охорони природних компонентів урба­нізованого середовища, що відносяться до однотипних негативних чинників і правових заходів управління цими чинниками, можна виділити також особ­ливості правової охорони урбанізованого природного середовища, пов’язані з диференціацією негативних чинників і правових заходів управління цими чинниками. Ці особливості полягають в тому, що, не дивлячись на спільність екологічних проблем для всіх населених пунктів, конкретний набір негативних чинників і гострота їх прояву є особливими для кожного населеного пункту. Крім того, населені пункти сільського типу мають екологічні проблеми, відмінні від екологічних проблем міст, а гострота прояву негативних чинників в крупних містах, як правило, вище за таку в малих містах.

Особливістю правової охорони природного середовища населених пунктів є зміщення тягаря правового регулювання від центру на місця. Іншими словами, правова охорона їх природного середовища здійснюється, як правило, місцеви­ми нормативними актами, а на державному рівні встановлюються лише загальні нормативи, вимоги, зразки і моделі управління негативними чинниками. Тому, не дивлячись на спільність екологічних проблем населених пунктів, конкретний набір правових засобів управління негативними чинниками в різних населених пунктах різний і обумовлюється як матеріально-технічними можливостями населеного пункту, так і особливостями інтенсивності негативних чинників в даному населеному пункті. Такий підхід відповідає Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України від 24 груд­ня 1999 року, відповідно до якої, правові основи державної політики у сфері сталого розвитку населених пунктів розробляються на загальнодержавному, регіональному і місцевому рівнях^[396].

Концепція встановлює, що сталий розвиток населених пунктів є соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєво­го середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання природних ресурсів, технологічного переоснащення і реструк­туризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури, поліпшен­ня умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження та збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини. Виходячи з наведеного ви­значення, заходи з охорони природних компонентів урбанізованого середовища є складовою частиною державного механізму забезпечення сталого розвитку населених пунктів.