<<
>>

Виникнення, розвиток, зліша і припинення цивільних процесуальних правовідносин

Дискусії, які ведуться навколо визначення підстав виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин, насамперед стосуються самої їх назви, оскільки в ЩІК поняття «цивільні процесуальні правовідносини» взагалі не застосовується, а також не надається відповідна кваліфікація виникнення, зміни чи припинення процесуальних правовідносин.

Тому це питання має теоретичний характер, але може застосовуватися на практиці.

Науковці вживають різні поняття для позначення факторів, які впливають на рух цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, називають комплекс обставин, який складається з передумов і підстав28; умови або передумови28; передумови30; підстави, приводу і процесуальної передумови31.

Зазначимо, що серед вчених-процесуалістів немає одностайності не тільки щодо термінології, але й щодо змісту зазначених понять. Одні вважають, що передумовами виникнення зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є норми цивільного процесуального права, правоздатність учасників, юридичні факти32. Інші - що підставою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є передбачені законом юридичні факти, а основною передумовою є процесуальний закон33.

М.Й. Штефан зазначав, що для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідними є наявність підстави, приводу і процесуальних передумов. Підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин автор називав факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред’явлення позовної заяви у справах позовного провадження; заяви у справах окремого та наказного проваджень. Приводом є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення, зміну припинення суб’єктивних майнових і особистих немай- нових прав. Передумови - це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу3*. Остання концепція вважається найбільш обґрунтованою, оскільки в ній враховуються всі найважливіші аспекти виникнення цивільних процесуальних правовідносин та можливості їх розвитку.

Виділення норми цивільного процесуального права як підстави виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин, неможливе через те, що судова система завжди існувала, але підставою для виникнення конкретних відносин із судом в особи виникає після звернення до суду. Так, завдяки встановленому у ст. 118 ЦПК порядку, будь-яка позовна заява приймається судом першої інстанції, реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості, який і має вирішувати питання про встановлення її недоліків (ст. 121 ЦПК), про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК) тощо. Саме такий порядок дозволяє особам безперешкодно звернутися до суду першої інстанції, оскільки у ЦПК встановлений відповідний обов’язок суду щодо прийняття заяв і встановлені вимоги, яким має відповідати позовна заява.

Саме з моменту прийняття позовної заяви або заяви про забезпечення доказів і виникають цивільні процесуальні відносини між судом та особою, яка звернулася до суду. Саме дія позивача або заявника спонукає діяльність суду, а в подальшому - і відповідача, третіх осіб, свідків та ін.

При цьому норма права може розцінюватися лише як певна форма, що дозволяє відмежовувати позовну заяву (дію позивача) відповідну встановленим у законодавстві вимогам від незаконної. Зв’язок між нормами цивільного процесуального права і цивільними процесуальними правовідносинами полягає у тому, що норми не тільки визначають права і обов’язки суб’єктів, але й вказують на шляхи і засоби швидкого і правильного розгляду і вирішення цивільних справ. Саме норми закріплюють можливість і умови, за якими особа може набути процесуального становища того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. Наприклад, обставини, які необхідні для того, щоб стати стороною у справі, зазначені в статтях 28-30,118-121 та інших нормах ЦПК України, Отже, норма права - це базис, навколо якого й розгортаються правовідносини, але вони не є підставою виникнення правовідносин. Цивільні процесуальні відносини, за загальним правилом, виникають з моменту пред’явлення позовної заяви (заяви окремого провадження, заяви про видачу судового наказу) до суду. Винятком із цього правила є подання заяв про забезпечення доказів, забезпечення позову у справах із захисту інтелектуальної власності, які подаються до пред’явлення позовної заяви до суду.

Згідно зі ст. З ЦПК приводом для звернення до суду є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу. Дане положення трансформується в вимоги, які пред’являються до позовної заяви, а саме - необхідно зазначити зміст позовних вимог. Для того, щоб такі вимоги стали конкретними, необхідно вказати: хто порушив або оспорив права позивача тощо, тобто визначити особу відповідача і пред’явити до нього конкретні вимоги через суд. Якщо заява не встановлює обставин правопорушення, оспорення права, не має вимог до відповідача або вони незаконні, а також особа не вказує на неможливість користування своїми правами внаслідок неможливості підтвердити певні юридичні обставини, то суд відмовить у прийнятті заяви чи у задоволенні вимог позивача чи заявника.

Обставини процесуально-правового характеру перерахувати при кваліфікації правовідносин немає сенсу, оскільки вони будуть аналізуватися при визначенні права на звернення до суду та відкритті провадження у справі, а також при розгляді підстав залишення заяви без розгляду тощо. Зокрема, коли до суду звертається не та особа, права якої порушені, то уповноважена особа зобов’язана надати відповідні докази її* повноважень: довіреність, ордер, договір або інші документи (ст. 42 ЦПК).

Можна і необхідно аналізувати не тільки стадію виникнення цивільних процесуальних правовідносин, коли вони складаються тільки між судом та особою, яка звернулася за захистом своїх прав, а й етапи їх розвитку, коли до участі в справі приєднуються інші учасники процесу. Тобто під розвитком цивільних процесуальних правовідносин пропонується розуміти збільшення кількості учасників цивільного процесу. Так, у разі відкриття провадження у справі відбувається розвиток цивільних процесуальних правовідносин, оскільки позначений у позовній заяві відповідач стає учасником цивільних процесуальних правовідносин і набуває відповідні процесуальні права, зокрема, заперечувати щодо притягнення його до участі в справі зі статусом відповідача, брати участь у попередньому судовому засіданні тощо. Досить часто в позовних заявах має місце прохання про залучення до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, органів державної влади та місцевого самоврядування тощо. Тому з відкриттям провадження у справі відбувається надання певним особам процесуального статусу, хоча у подальшому цей статус уточнюється у попередньому судовому засіданні.

Наступний етап розвитку цивільних процесуальних правовідносин може бути пов’язаний з попереднім судовим засіданням, де згідно зі ст, 130 ЦПК вирішується питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів тощо.

Відповідним розвитком цивільних процесуальних правовідносин може стати вступ у справу третіх осіб із самостійними вимогами щодо предмета спору та інші фактори, наприклад надання доручення іншому суду на вчинення відповідних процесуальних дій тощо.

Можна говорити про якісний розвиток цивільних процесуальних правовідносин у тому разі, коли відбуватиметься залучення до участі в справі як представника фахівця, який надасть розвитку позиції позивача або відповідача, третьої особи за рахунок юридично грамотного користування процесуальними правами та точного і обґрунтованого посилання на норми матеріального права. Тобто у цьому конкретному випадку мається на увазі розвиток правовідносин за якістю і кількістю вчинюваних процесуальних дій, оскільки діяльність фахівця у цивільному процесі, як правило, відрізняється від дій малокомпетентних осіб. Але, крім противної сторони і суду, таку якість іншим особам оцінити неможливо, оскільки для цього необхідно проводити аналіз діяльності двох осіб.

Під зміною правовідносин слід мати на увазі не тільки заміну одного суб’єкта іншим, а й зміну характеру взаємовідносин. Так, заявлений і задоволений відвід судді супроводжуватиметься зміною у характері правовідносин, оскільки діяльність кожного судді має індивідуальні риси, зумовлені його професіоналізмом, наявністю чи відсутністю заінтересованості у результатах розгляду справи тощо. Тому можна говорити про те, що зміни у правовідносинах можуть мати місце за різними обставинами і обумовлюються такими ознаками:

- зміна підстави або предмет позову тощо призводитиме до трансформації доказової діяльності позивача, якому, як правило, у цьому випадку необхідно буде довести нові юридичні обставини, а також такі зміни мають стосуватися й позиції відповідача;

- зміна суб'єктного складу призводитиме до зміни характеру правовідносин, зокрема, заява третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору також трансформуватиме відносини між суб’єктами, які беруть участь в справі. Так само заміна неналежного відповідача у справі або залучення співвідповідача призводитиме до зміни правовідносин тощо.

Дослідження у цьому напрямі дозволяють визначати процесуальну несумісність, яка до останнього часу однозначно не регламентована законодавством.

Судова практика

У судовій практиці мав місце випадок, коли особа допитувалася судом як свідок, а після скасування рішення суду апеляційним судом стала представником відповідача. Процесуальна неузгодженість була зумовлена тим, що в показаннях цієї особи була одна інформація, а коли та ж сама особа стала представником, то надавала пояснення зовсім протилежного значення. Виходить, що представника за давання явно неправдивих пояснень притягати до кримінальної відповідальності не можна, а свідка - можна. Про це і було заявлено у суді, але такі факти породжують протиріччя в статусі однієї і тієї самої особи.

У сучасному законодавстві неналежним чином регламентується зміна цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у ч. 2 ст. 34 ЦПК допускається розглядати справу спочатку лише у разі клопотання про це третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору, а не іншим особам, які беруть участь в справі. Але це положення суперечить принципу рівності прав сторін, реальній необхідності змінити правову позицію у справі, надати додаткові докази тощо. Тому істотні зміни у цивільних процесуальних правовідносинах мак>ть зумовлювати можливість інших суб’єктів адекватно на них реагувати.

Наприклад, за ч. 2 cm. 37 ЦПК допускається заміна сторони або третьої особи їх правонаступниками, але усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. Отже, у цих відносинах не відбувається істотних змін за їх змістом, хоча змінюється індивідуальний склад осіб, які беруть участь у справі, і потенційно правонаступник може змінити правову позицію у справі. Так само, коли особа замінює свого представника у справі, то така заміна потенційно може призвести до зміни правової позиції, але не завжди, тому що представник має діяти залежно від того, на якій стадії розгляду справи він вступив у процес.

Припинення цивільних процесуальних правовідносин можна пов’язувати з різними юридичними обставинами, наприклад, набранням рішенням суду першої інстанції законної сили, ухваленням Верховним Судом України рішення або постановлениям ним ухвали у зв’язку з винятковими обставинами (ст. 360 ЦПК), закриттям провадження у справі (ст. 206 ЦПК), залишенням заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК) тощо. Складність питання про припинення цивільних процесуальних правовідносин зумовлюється тим, що таке положення не закріплено у законодавстві і не існує наперед встановленої моделі сприйняття правовідносин в різних правових ситуаціях, оскільки передбачити їх неможливо. Зокрема, позивач фактично може відмовитися від продовження участі у справі, а може за об’єктивних причин не з’явитися у судове засідання, але наслідком буде залишення заяви без руху і припинення цивільних процесуальних правовідносин саме у цій справі. Так, неможливо встановити, з яких причин належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився у судове засідання і повторно не повідомив про причини неявки, а також від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (п. З ч. 1 ст. 206 ЦПК). З одного боку, йому дозволяється повторно звернутися до суду (ч. 2 ст. 206 ЦПК) і такі відносини формально будуть вважатися новими, а з іншого - за своєю суттю такі відносини будуть поновленням вже існуючих відносин. Така колізія зумовлюється тпм, що повторна заява може розглядатися іншим складом суду і з самого початку, хоча вчинені процесуальні дії та докази можуть потрапити у нову справу за клопотанням позивача, який проситиме приєднати справу за первісним позовом до нової справи.

Так само набрання рішенням суду законної сили не означатиме припинення процесуальних правовідносин, якщо строк на оскарження рішення суду був пропущений з поважних причин і апеляційний суд його поновить. Аналогічно, ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК), але в особи є право на її касаційне оскарження.

Тому можна вважати цивільні процесуальні відносини остаточно припиненими тоді, коли процесуальна діяльність судів у справі припиняється і відновленню не підлягає:

- внаслідок вичерпання всіх процесуальних способів захисту прав особи, включаючи перегляд рішень судів у провадженні у зв’язку з нововиявленими обставинами і Європейським Судом з прав людини;

- коли позивач відмовляється від позову формально та/або фактично;

- у разі вибуття з процесу сторони, коли правовідносини не допускають правонаступництва.

Наведений перелік не можна вважати вичерпним, оскільки і сторона може передумати або порадитися з іншим представником щодо доцільності продовження захисту власних прав, коли попередній представник вважав справу програшною тощо. Однак це питання слід вважати дуже важливим не тільки в теоретичному контексті, а й при практичному застосуванні.

Зокрема, мав місце парадоксальний випадок, коли особа посвідчила довіреність представника за власним місцем роботи — у державному управлінні справами Президента, оскільки там отримувала заробітну плату, здавала туди лікарняні листи, але, фактично, працювала в Секретаріаті Президента України. Як з’ясувала противна сторона - Державне управління справами Президента та Секретаріат Президента - це, формально, дві юридичні особи, хоча вони й об’єднані спільними структурними підрозділами, і на дій підставі просила суд залишити заяву без розгляду, оскільки вважала, що заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (п. 2 ч. 1 ст, 207 ЦПК). Суд залишив заяву без розгляду, хоча, на нашу думку, мав виходити з волевиявлення особи, яка передала довіреність представнику власноручно, та особливостей правового статусу організації.

Вважаємо, що у даній правовій ситуації має з’ясовуватися воля особи щодо залишення заяви без розгляду чи продовження розгляду справи, оскільки формальне застосування п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК не відображає волі особи, спрямованої на захист власних прав, призводить до необґрунтованої втрати часу та зусиль суду з розгляду справи. Згідно з таким підходом, частина осіб, зокрема особи без визначеного місця проживання, можуть залишитися беззахисними, оскільки через брак коштів не здатні посвідчити довіреність у нотаріуса тощо.

Тому питання виникнення, розвитку, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин мають бути узгоджені з положеннями ЦПК, в якому, зокрема, мають передбачатися чіткі підстави для припинення розгляду справи і правові наслідки його відновлення.

3.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Виникнення, розвиток, зліша і припинення цивільних процесуальних правовідносин:

  1. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
  2. Історія розвитку та становлення інститутів попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  3. Форми корупції у сфері здійснення нотаріальної діяльності та її вплив на розвиток нотаріальної системи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -