Священний союз.

Час появи перших міжнародних організацій пов’язаний зі становленням Вестфальської системи міжнародних відносин, а саме з укладенням Вестфальського миру 1648 p., яким покладено початок формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил між державами або союзами держав.

Слід зауважити, що ще в стародавні часи можемо спостерігати виникнення союзів, коаліцій, як правило, воєнних, метою створення яких була швидше спільна боротьба проти ворога, аніж завдання співробітництва у господарській чи політичній сферах. Міжнародні конференції мали характер переговорів щодо завершення воєнних кампаній. І лише Віденський конгрес 1814 — 1815 рр. започаткував, на переконання більшості дослідників, процес творення міжнародних організацій у сучасному розумінні цього слова. Першість ділять Священний Союз трьох імператорів (Росії, Австрії та Пруссії), та Центральна комісія судноплавства по Дунаю, утворена Віденським конгресом для регулювання режиму судноплавства по цій водній артерії.

З 1 листопада 1814 року по 8 червня 1815 року. у Відні відбувався так званий Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, яку очолював австрійський дипломат Клемент Венцель Лотар фон Меттерніх. Його мета полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Обговорення продовжувалося, незважаючи на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I в березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його остаточної поразки при Ватерлоо 18 червня 1815 року.

На Віденському конгресі були присутні 2 імператори, 4 королі, 2 принци, 3 великих герцога, 215 глав княжих будинків, 450 дипломатів. Це були пишні збори. Сюди, крім того, з'їхалися представники знаті багатьох європейських країн. Але вже в перші дні Віденського конгресу між переможцями виникли непереборні суперечності, особливо між трьома найбільш впливовими на континенті державами — Англією, Росією і Австрією, кожна з яких

претендувала на домінуючу роль в післявоєнній Європі.

Віденський конгрес. Жан-Батист Ісабей, 1819.

Війна, що продовжувалася в Європі повних 10 років, принесла величезні втрати країнам континенту. Вона перемелювала в своїх жорнах міста, села, сотні тисяч людей від Москви до Атлантичного побережжя, від Ла-Маншу до Адріатики, від Нормандії до Сицилії. Це була справжня світова війна XIX ст. - передвісник тих світових воєн, які відбулися в світі вже в XX столітті. І як всяка «тотальна війна», вона врешті-решт викликала жах і сум'яття народів і правителів. І тепер, після перемоги однієї сторони, здавалося, що мир можна було б влаштувати на постійних, стабільних підставах, усунути причини кривавих європейських драм кінця XVIII - початку XIX ст.

Досвід світової історії показує, що ці розрахунки були ілюзні, але той же досвід показує, що на якийсь час змучені і налякані війною народи і уряди в перший післявоєнний час готові виробляти важелі мирного устрою життя народів і держав, піти на компроміси.

26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали у Парижі так званий «Акт Священного Союзу». Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання. Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом. 19 листопада 1815 р. до Священного союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан- мусульманин не міг брати участь у Священному союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Правителі держав Священного союзу: російський цар Олександр І, прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, австрійський імператор Франц І.

Ініціатором цього союзу європейських держав став Олександр I. Вже в пору наростання суперечностей з Наполеоном, страшившись всеєвропейської бійні і безглуздої загибелі людей, російський імператор в 1804 р., посилаючи свого друга Новосильцева до Англії, дав йому інструкцію, в якій накреслив ідею підписання між народами загального мирного договору і створення Ліги народів. Він пропонував ввести в стосунки між державами норми міжнародного права, за якими були б визначені переваги нейтралітету, а країни узяли б на себе зобов'язання не починати війни, не вичерпавши заздалегідь всіх засобів, представлених посередниками. У цьому документі він ратував за «Кодекс міжнародного права».

Правда, Олександр був не настільки наївний, щоб вірити «у вічний мир» і в те, що європейські держави тут же приймуть ці нові правила. Та все ж важливий крок у бік правового регулювання міжнародних відносин був зроблений. Потім, проте, солдатські чоботи багатотисячних армій розтоптали на полях Європи з 1805 по 1815 рр. ці благі задуми. І ось тепер Олександр I знов повернувся до своєї ідеї, але вже не як захоплений ідеаліст, над ідеями якого тоді жартували в Лондоні, що готувався до кровопролитного протиборства з агресивною французькою військовою машиною, а як государ, за плечима якого була перемога у великій війні, а сам він стояв на чолі величезної армії в Парижі і міг для підкріплення пропонованого нового порядку речей поставити у вигляді гарантії миру і безпеки під рушниці 800 тисяч солдатів.

Основні положення договору про Священний союз Олександр І написав власноручно. Вони містили наступні статті: «підтримувати між державами узи братської дружби, надавати один одному допомогу у разі дестабілізації міжнародного стану, управляти своїми підданими у дусі братерства, правди і миру, вважати себе за членів єдиного християнського співтовариства.

Таким чином, ідеї Священного союзу, який дійсно став прообразом міжнародних організацій XX ст., були виконані самими благими намірами, і Олександр I міг бути задоволений своїм дітищем. Незабаром майже всі країни Європи, окрім острівної Англії, прилучилися до Союзу, але і Англія активно брала участь в роботі його конгресів і мала на їх політику достатньо сильний вплив.

Конгреси Священного союзу.

Зовнішня політика держав-членів Священного союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії. Священний союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу. У Священному союзі, особливо у перші роки його існування, велику

роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.

Усього відбулося чотири конгреси Священного союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції. Перший конгрес Священного союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти країн.

Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії). На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня - 14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, а на це мали зважати уряди.

Значно ускладнила становище Священного союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.

Але слід зауважити, що по суті рішення Віденського конгресу і Священного союзу створили в Європі так звану «віденську систему», яка, чи погано, чи добре, але існувала 40 років, оберігала Європейський континент від нових великих воєн, хоча суперечності між провідними державами Європи як і раніше існували і були достатньо гострими.

Це виявилося відразу ж після введення «віденської системи» в життя, і головним її випробуванням стали не стільки територіальні претензії держав одна до одної, скільки наростання на континенті революційного руху, який був логічним продовженням грандіозних перетворень суспільного життя країн Європи, початих Англійською і продовжених Великою французькою революцією. Свого часу ці революції починалися як протидія віджилим свій вік абсолютистським феодальним режимам, а потім переростали в зрівняльний рух левеллерів (у Англії), в якобінський терор, а закінчилися диктатурою Кромвеля в Англії, Наполеона - у Франції і обернулися на початку XIX ст. всеєвропейською війною, захопленнями чужих територій, руйнуванням цивілізаційних цінностей людства. У цих умовах перед Священним союзом і його лідером Олександром I стояло непросте завдання - підтримати дійсно прогресивні з погляду цивілізації конституційні настрої і інститути, сумістити їх з еволюційним розвитком європейських держав без кривавих драм, нищівних воєн, жорстоких розправ. Ось в цьому, основному, питанні члени Священного союзу дивилися на речі по-різному.

Пам'ятаючи події Іспанської революції 1820 р. і про революційні жахи власної країни, Франція вимагала негайної і рішучої інтервенції на підтримку іспанської монархії. Олександр I, навпаки, визнав події в Іспанії правомірними і конституційними, оскільки народний рух зробив своїм прапором конституцію, парламентаризм і сам іспанський король присягнув конституції. Тепер мова йшла про те, щоб захистити легітимні права короля.

Потім спалахнули революції в Італії і Португалії. В 1820 р. відбулася безкровна революція в Неаполі і король Фердинанд II був вимушений проголосити конституцію за іспанським зразком і погодитися на скликання парламенту. Проте успіхи південних революціонерів надихнули північні провінції Італії, що знаходились під владою австрійських Габсбургів. Там почався могутній суспільний рух. Легітимний каркас Європи затріщав по швах. Австрія вимагала військового втручання і згоди на це Росії. Але ліберально настроєний Олександр I опирався цим насильницьким заходам. Крім того, вступала в дію і велика політика: Росія зовсім не була зацікавлена в переважному посиленні Австрії в Європі.

Проте, Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж. Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100- тисячний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824 р.),

колишніх іспанських колоній остаточно підірвало єдність Священного союзу. У 1825 - 1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно- конституційний рух. Усі ці події показали даремність спроб Священного союзу покінчити з революційним і національно - визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхені Греція, Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Таким чином, уявлення про Священний союз як абсолютно реакційну і контрреволюційну організацію не витримує критики. Так благі наміри Олександра I і засновників Священного союзу врешті- решт були зім'яті егоїстичними політичними інтересами держав. Крім того, зоря нової революції під знаменням національно- визвольного руху, яка з 20-х рр. XIX ст. піднімалася над Європою, знову вселяла жах засновникам «віденської системи». У цих умовах завагалися навіть ліберали, до яких відносився і Олександр I. Його розчарування трансформацією Священного союзу було щирим і гірким, а його обурення підступними діями егоїстичних союзників було глибоким і хворобливим. Та все ж російський цар поволі, але вірно відходив від своїх ідеалістичних уявлень про післявоєнний устрій Європи. Вже на початку 20-х рр. на прикладі подій в Іспанії, Італії, на прикладі повстання власного Семенівського полку в центрі Петербурга він з абсолютною ясністю зрозумів, яка прірва лежить між його ліберальними мріями, обережними конституційними кроками і бурею народних революцій або військових заколотів. Реальне дихання народної свободи страхало творця Священного союзу і примушувало його дрейфувати управо.

Та все ж, не дивлячись на глибокі суперечності, що розривали Священний союз з самого початку його існування, він багато в чому сприяв стабілізації ситуації в Європі, вніс до європейської практики нові гуманістичні ідеї, не дав Європі скотитися до нового військового і революційного екстремізму, хоча так і не перетворився на сильну наднаціональну організацію. Проте Європейський континент 40 років після Віденського конгресу жив у відносному мирі і спокої. І велика заслуга в цьому належала так званій «віденській системі» і Священному союзу.

Із часом між головними учасниками Союзу почали загострюватися протиріччя, і на середину 30-х рр. XIX ст. він фактично перестав існувати.