Дунайська комісія. Міжнародний телеграфний союз

Ріка Дунай відіграє надзвичайно важливу роль в економіці й системі водних сполучень Західної Європи. Після спорудження в 1992 р. на території ФРН каналу Майн-Дунай виникла трансрегіональна водна магістраль Рейн-Майн-Дунай довжиною 3503 км, у тому числі, з ділянками: р.

В українській дельті Дунаю виокремлюються три основні рукави: Кілійський, Очаківський, Старостамбульський.

Найповноводнішим є Кілійський рукав, уздовж якого проходить сучасний державний кордон між Україною та Румунією.

Історично дельта Дунаю була об’єктом боротьби між Османською імперією і Росією. Після війни 1806 - 1812 рр. кордон між двома державами проходив по Кілійському і Старостамбульському гирлах. Потім він змінювався й проходив відповідно по Сулинському, а пізніше по Георгієвському гирлу. Поразка в Кримській війні (1853-1856) призвела до того, що Росія була змушена передати гирло Дунаю Молдовському князівству. Важлива з економічної та військово-стратегічної точки зору територія була повернута Росією в 1878 році після перемоги над Туреччиною. Кордон між Росією і Румунією установився, як це мало місце в 1812 р., по Кілійському і Старостамбульському гирлах.

Правовий статус використання Дунаю визначався створеною в 1856 р. Європейською Дунайською комісією (ЄДК) до складу якої ввійшли: Австрія, Росія, Франція, Великобританія, Пруссія, Сардінія й Туреччина. Засновники Європейської Дунайської Комісії чітко усвідомлювали економічне та стратегічне значення цієї водної артерії. ЄДК акцентувала свою увагу на дельті ріки Дунай, оскільки регулювання цих питань означало регулювання виходу в море.

Важливим політико-економічним аспектом роботи першої європейської Дунайської комісії з використання р. Дунаю стало рішення 1880 р. про будівництво каналу Дунай-Чорне море. Наявність такого каналу значно посилювала транспортні можливості використання цієї водної артерії. Гідрологічні характеристики вказували на те, що найбільш прийнятним варіантом міг бути канал через Старостамбульський рукав, де довжина барової частини, на якій повинні вестись поглиблювальні роботи, могла скласти до 3 км. Проте ЄДК, керуючись політико-економічними мотивами, а саме - бажанням обмежити діяльності Росії на Дунаї, прийняла рішення будувати канал на маловодному Сулинському рукаві. Будівництво тривало 24 роки. На суші були побудовані з’єднувальні канали, які спрямовували русло ріки. Загальна їх довжина склала більше тридцяти одного кілометра. Окрім того, було прорито морську частину каналу, яка нині складає 9 км. У результаті проведених гідротехнічних робіт гирло було випрямлене, довжина Сулинського рукава скоротилась на 21 км.

З метою посилення водостоку в цьому напрямку у 1902 р. на місці розгалуження Дунаю на Кілійське та Тульчинське гирла біля мису Ізмаїльський Чатал було споруджено струменево-направляючу дамбу, яка на третину перекрила Кілійський рукав, зменшивши відповідно його водостік.

До основних міжнародних актів, які стосуються міжнародного дунайського судноплавства, відносяться:

- Конвенція про режим судноплавства на Дунаї (Белград, 1948); Белградська конвенція підвела риску під діяльністю Європейської Дунайської комісії (ЄДК);

- Заключний акт Наради по безпеці і співробітництва в Європі (Хельсінкі, 1975);

- Європейська угода про найважливіші водні шляхи міжнародного значення (Женева, 1996);

- Додатковий протокол до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї (Будапешт, 1998);

- Декларація загальноєвропейської (Роттердамської)

конференції по внутрішньому водному транспорту (Роттердам, 2001);

- Меморандум про взаємопорозуміння відносно розвитку пан

європейського транспортного коридору № 7 (Дунай)

(Роттердам, 2001);

- Декларація про заснування Процесу дунайського співробітництва (Відень, 2002);

- Декларація загальноєвропейської (Бухарестської) конференції по внутрішньому водному транспорту (Бухарест, 2006).

В 2007 році в Женеві прийнята Резолюція № 258 з розгорнутим планом дії по реалізації рішень Бухарестської конференції (2006), а саме: - гармонізація і інтеграція законодавчої бази; узгоджений розвиток внутрішнього водного транспорту; - розвиток інфраструктури і оточуюче середовище.

Розвиток міжнародних протоорганізацій диктував розвиток техніки засобів зв'язку. Для того, щоб зв'язок нормально працював, необхідно було розробити правила експлуатації засобів зв'язку. На основі загальної постійної проблеми почали виникати МПО. 1850 р.

- Пруссія, Австрія, Баварія, Саксонія утворили Телеграфний союз, до якого пізніше приєдналися всі німецькі держави і Нідерланди. В грудні 1855 р. - Бельгія, Іспанія, Франція, Швеція утворили Телеграфний союз Західної Європи. Через 10 років вже стало ясно, що такі союзи необхідні. Тому 1 березня 1865 р. на конференції в Парижі була підписана конвенція про створення міжнародного Телеграфного союзу.