1.4. Повноваження на укладення міжнародного договору

Що саме слід розуміти під висловом "укладення міжнародного договору"? Віденська конвенція 1969 р. не дає визначення цьому терміну. Тому, виходячи з міжнародної практики, можна запропонувати наступ­не: укладення міжнародних договорів охоплює всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи на­буттям цими договорами чинності для даної держави.

· ведення переговорів, складання та прийняття тексту договору;

· встановлення автентичності тексту та

· надання згоди державою на обов'язковість для неї відповідного міжнародного договору.

Інколи ведуть мову ще про одну попередню стадію - договірна ініціатива, тобто про пропозицію однієї чи групи держав укласти певний міжнародний договір. На мою думку, договірний процес як такий зазначеними пропозиціями не завжди починається, оскільки інколи для цього потрібні інші дії суб'єктів міжнародного пра­ва. Висловлювання пропозицій не обов'язково має своїм наслідком виникнення договірного процесу. Між тим, кожна з перелічених вище стадій договірного процесу має той чи інший формальний наслідок, про який йдеть­ся й у Віденській конвенції 1969 р.

З того, про що йшлося раніше випливає, що у до­говірному процесі участь беруть не власне держави, а їх відповідні представники, тобто особи, уповноважені представляти держави у тому договірному процесі, в якому ця держава бере участь.

За Віденською конвенцію 1969 р. повноваження особи представляти державу у договірному процесі або оформлюються належними повноваженнями, або з практики відповідних держав чи з інших обставин ви­пливає, що вони мали намір розглядати певну особу як таку, що представляє державу для цих цілей та не ви­магати пред'явлення повноважень.

Відповідно до п. 1 "с" статті 2 Конвенції "повно­важення" означають документ, який виходить від компетентного органу держави і за допомогою якого одна чи декілька осіб призначаються репрезентувати цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави на обов'язковість для неї договору або з метою вчинення будь-якого іншого акту, що стосується договору. При чому, надання пов­новажень регулюється виключно внутрішнім законо­давством кожної окремої держави і в повноваженнях повинно бути чітко зазначено, на які саме стадії укла­дення договору вони розповсюджуються.

Інакше кажучи, загальним правилом, за Конвенці­єю, є пред'явлення повноважень особами як доказ то­го, що вони дійсно мають право на укладення від імені певної держави конкретного міжнародного договору. Однак зазначене не означає, що міжнародний договір, який було укладено особами, які не мали на це належ­них повноважень, ніколи не буде визнано юридично дійсними. Дане питання Конвенція (стаття 8) залишає на розсуд самої держави, оскільки остання може у по­дальшому визнати відповідний акт, тобто - признати дії такої особи легітимними, підтвердивши, тим са­мим, повноваження зазначеної особи діяти від її імені. При чому, у даному випадку ні строк, ні форма такого підтвердження юридичного значення не мають.

Проте, не завжди акти осіб, що не мають конкрет­них повноважень відповідної держави, не мають юри­дичної сили. У ч. 2 статті 7 Конвенції міститься ще три виключення з загального принципу:

З огляду на їх функції без необхідності пред'явлення повноважень вважаються такими, що мають право пред­ставляти свою державу:

а) глави держав, глави урядів і міністри закордон­них справ - з метою вчинення всіх актів, що стосу­ються укладення договору;

в) глави дипломатичних представництв - з метою прийняття тексту договору між акредитуючою держа­вою і державою, де вони акредитовані;

с) представники, уповноважені державами репре­зентувати їх на міжнародній конференції чи у міжна­родній організації або в одному з її органів - з метою прийняття тексту договору на такій конференції, в та­кій організації або у такому органі.

Коментуючи ці положення Конвенції (хоча це прямо не випливає з наведеного вище тексту) О. М. Талалаєв вказує, що друга категорія осіб має повноваження і на другу стадію укладення міжнародних договорів, тобто – на встановлення автентичності тексту.

Що стосується міжнародної організації, то вона репрезентується особою, яка має спеціальні повнова­ження, або особою, яка повинна це робити за прави­лами даної організації (стаття 7 Віденської конвенції 1986 р.).