МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ: ДОГОВІР, ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ВСІМА ЙОГО СТОРОНАМИ

Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за потужністю арсенал ядерної зброї у світі після Росії та США.

нення ДО ПОВНОГО ядерно-,■ _л

^г. Крилата ракетаХ-102 для літака ТУ-160

го роззброєння. У 1994 році

Україна приєдналася до ДНЯЗ як без’ядерна держава та, передавши свої ядерні боєголовки в Росію для ліквідації, остаточно звільнилася від ядерного потенціалу в 1996-му.

У 1991 році Україна мала ядерний арсенал, що складався приблиз­но з 1900 стратегічних ядерних боєголовок і 2500 одиниць тактич­ної ядерної зброї. В арсенал входили міжконтинентальні балістичні

Надзвуковий стратегічний бомбардувальник-ракетоносець ТУ-160

Міжконтинентальна балістична ракета Р-36М (88-18, «Сатана»)

ракети: 130 одиниць 88-19 і 46 одиниць 88-24, а також 25 одиниць Ту-95 і 19 одиниць Ту-160 — стратегічних бомбар­дувальників, здатних нести крилаті ракети з ядерними бо­єголовками.

Влітку 1993 року концеп­ція Тристоронньої угоди між Україною, Росією і США, яка остаточно набула форми За­яви Президентів, викликала дискусії між трьома сторона­ми. Із цих обговорень амери­канські представники зроби­ли висновки, що Україна буде готова ратифікувати Договір про стратегічні наступальні озброєння (СНО) і приєдна­ється до ДНЯЗ як без’ядерна держава в обмін на гарантії безпеки та територіальної не­доторканності, певну фінансо­ву допомогу для реалізації пла­ну ядерного роззброєння.

Стратегічний ракетний комплекс 15П961 (88-24)

за ратифікацію Договору СНО, але визначила 13 додаткових умов. Ці умови включали гарантії безпеки, фінансової допомоги для утиліза­ції, компенсації за вже відправлену до Росії тактичну ядерну зброю, а також визнання того, що тільки 36% пускових установок і 42% боє­головок на українській території мають бути ліквідованими. Резолю­ція Ради отримала різку критику з боку США та спровокувала відпо­відні погрози з боку Росії.

Переговори щодо Тристоронньої заяви почали в грудні 1993 року, їх було завершено в середині січня 1994-го. У рамках цих домовленос­тей Україна відмовлялася від ядерної зброї в обмін на гарантії без­пеки, фінансової допомоги, а також затвердження графіка реалізації денуклеаризації. Попри невідповідність змісту Заяви всім поперед­нім умовам Верховної Ради, наші парламентарі погодилися розпоча­ти процедуру ратифікації в лютому 1994 року та схвалила приєднан­ня України до ДНЯЗ у листопаді цього року.

Ядерні боєголовки України було передано в Росію до 21 травня 1996 року. До січня 2002-го всі стратегічні бомбардувальники на укра­їнській території було демонтовано, передано РФ або перетворено для невійськового використання, усі міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) було ліквідовано або в розібраному вигляді очікували ліквідації, а пускові установки МБР знищили. Загалом Україна отри­мала понад 500 мільйонів доларів американської фінансової допомо­ги для утилізації за програмою Нанна-Лугара зі зменшення загрози, яку спричинює зброя масового знищення.

Ювілей, затьмарений агресією

5 грудня 2014 року була 20-та річниця підписання лідерами Укра­їни, Великої Британії, Росії та США (Л.

Б. Єльциним, Б. Клін­тоном) Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюджен- ня ядерної зброї. Дві інші ядерні держави та постійні члени Ради Безпеки ООН — Китай і Франція — офіційно висловили аналогічні гарантії Україні у фор­мі відповідних заяв (Заява Уряду КНР від 04.12.1994 і Декларація Франції із супровідним листом Президента Ф. Міттерана від 05.12.1994), хоча формально й не підписували Бу­дапештський меморандум. Головна відмінність цих заяв від змісту Меморандуму полягає у відсутності пункту про обов’язкове проведен­ня консультацій у разі виникнення ситуацій, які торкаються питань цих зобов’язань. Україна, зі свого боку, зобов’язувалася вивести всю ядерну зброю з території держави. Тактичну ядерну зброю з України було виведено ще в 1992 році, увесь процес ядерного роззброєння

завершився 1996-го, а остан­ню шахтну пускову установку міжконтинентальних ракет РС-22 (88-24) було знищено у 2001 році [1, 2].

Хоч як це прикро й парадок­сально, але водночас симво­лічно, що 2014 рік — «ювілей­ний» для Меморандуму — став роком російської агресії, ко­лапсу та руйнації міжнарод­них «гарантій»/«запевнень», закладених у цьому унікаль­ному й важливому міжнарод­но-правовому документі.

Міжнародно-правове визначення та критерії військово-політичної агресії

У міжнародному праві є чітке визначення поняття «агресія» («полі­тична агресія») та, відповідно, «держава-агресор». «Активність» Росії на території України, починаючи з анексії Криму в лютому-березні

2014 року й до сьогодні, відповідно до положень міжнародного пра­ва, цілком відповідає визначенню поняття міжнародної політичної та воєнної «агресії» [3,4].

Як бачимо, ситуація з російською військовою присутністю, що скла­лася в Україні, цілком відповідає визначенню та критеріям агресії.

Юридичною особливістю цього міжнародно-правового визначен­ня є те, що воно було ухвалене Резолюцією, а не за результатами під­писання багатостороннього міжнародного договору. Цього «недо­ліку» позбавлене визначення агресії, сформульоване в Лондонській конвенції, ухваленій 3-5 липня 1933 року під егідою Ліги Націй 12-ма державами, зокрема СРСР — ініціатором і автором проекту тексту до­кумента. Це міжнародний договір, що накладає на його підписантів конкретні міжнародно-правові зобов’язання, а в тексті визначено 5 критеріїв агресії.

за допомогою власних ЗС, навіть без оголошен­ня війни, на територію іншої держави; нападе своїми сухопутними, морськими чи повітря­ними силами, навіть без оголошення війни, на територію судна чи по­вітряні судна іншої дер­жави; піддасть морській блокаді береги або пор­ти іншої держави; на­дасть підтримку зброй­ним бандам, які, будучи сформованими на її те­

риторії, вторгнуться на територію іншої держави, або відмовиться, незважаючи на вимогу країни, проти якої здійснено вторгнення, ужити на власній терито­рії всіх залежних від неї заходів для позбавлення згаданих злочинців усілякої допомоги чи заступництва». При цьому «жодне політичне, військове, економічне чи інше міркування не може бути вибаченням чи виправданням агресії».

Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.

Конвенція 1933 року є безтерміновою та чин­ною нині для держав, що її підписали, та їхніх правонаступників / про­довжувачів, зокрема для РФ. Важливою особли­

вістю цього документа є те, що він мав конкретне практичне правове за­стосування ще в грудні 1939 року, коли Гене­ральна Асамблея Ліги Націй, ідентифікувавши на його основі акти агре­сії СРСР проти Фінляндії (радянсько-фінська зимо­ва війна 1939 р.), виклю­чила Радянський Союз із Ліги Націй. Отже, Лон­донська конвенція не є лише теоретичним до­кументом, а й міжнарод­

ним ДОГОВОрОМ, ЗаСТОСу- Карл Філій Ґотліб фон Клаузевіц

вання якого мало суттєві практичні правові наслідки. Зазначені дії Росії проти України в полі­тологічній літературі та ЗМІ останнім часом прийнято називати «гі­бридною війною», прояви якої принципово відрізняються від війни «класичної» (її основні принципи сформулював видатний німецький військовий теоретик і класик військового мистецтва К.

Відсутність рішучої протидії світової спільноти цій агресії [1, 3], конкретних дій, спрямованих на захист територіальної цілісності та непорушності кордонів України з боку ядерних держав-гарантів у рамках Будапештського меморандуму, із самого початку викликала цілу низку критичних заяв високих представників міжнародного по- літикуму та громадськості. Зокрема, Генеральний секретар ООН Пан

Президент України Петро Порошенко, Президент Польщі (2010-2015) Броніслав Кемеровський і Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун

Гі Мун наприкінці березня 2014 року, після анексії Росією Кримсько­го півострова, заявив, що ядерні держави порушили зобов’язання, гарантовані Україні Будапештським меморандумом, надійність цих гарантій серйозно підірвано, а наслідки є глибинними. Як для наці­ональної безпеки України, так і для національних нормативних до­кументів із нерозповсю- дження ядерної зброї. Тодішній Міністр закор­донних справ Польщі (пізніше — маршал Сейму) Р. Сікорський у вересні 2014 року заявив: «... якщо ці гарантії мають бути пе­реконливими для Ірану чи Північної Кореї, то підписанти Меморандуму мусили б прийти Україні на допомогу...».

Збройні сили Російської Федерації анексують АР Крим

Спроби дискредитації Будапештських «гарантій»

Протягом останніх півтора року в міжнародних ЗМІ можна було знайти чимало заяв та коментарів політиків і науковців — представ­ників країн-підписантів Будапештського меморандуму — і не лише ро­сійських, які намагалися необгрунтовано спростувати чинність Буда­пештських «гарантій» та обов’язковість їх виконання для всіх сторін цього документа. Водночас ініціаторами цих спростувань і фальсифі­кацій були саме російські політики й кремлівські «правники».

Нижче зазначено низку неспростовних доказів того, що Будапешт­ський меморандум є чинним міжнародним договором для його сто- рін-підписантів («гарантів» незалежності та непорушності кордонів України), обов’язковим до виконання. Насамперед це стосується Російської Федерації — головного порушника будапештських «гаран­тій».

Серед цих гарантій/зобов’язань є такі: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загро­зи силою чи її застосування проти територіальної цілісності та

Керченська протока. Незаконне привласнення острова Тузла Росією за допомогою спорудження дамби на косі, 2003 рік

політичної незалежності України... ніякі озброєння ніколи не будуть використа­ні проти неї, окрім випадків самооборони; утримуватися від економічного примусу тощо [6]. Росія порушила ці міжнародні гарантії в кінці лютого - у березні 2014 року військовою анексією Крим­ського півострова та подаль­шою агресією на Донбасі, яка продовжується до сьо­годні. Що стосується інших Будапештських «гарантів», то вони, формально не пору­шуючи своїх зобов’язань, не змогли протидіяти та запо­бігти російській агресії.

Те, що РФ не збирається дотримуватися своїх зобов’язань пова­жати територіальну цілісність і непорушність кордонів України, стало зрозумілим іще наприкінці 2003 року — у зв’язку з подіями, пов’язаними з українською косою Тузла в Керченській протоці [7], після яких деякі політики почали пропонувати поновлення Україною ядерного статусу. Хоча слід зауважити, що порушувала Будапешт­ський меморандум Росія ще й раніше — коли здійснювала економіч­ний тиск, зокрема щодо поставок енергоносіїв в Україну, введення необгрунтованих обмежень на український експорт окремих видів сільськогосподарської та іншої продукції.