Широка дискусія навколо міжнародно-правового статусу Меморандуму

У 2009 році напередодні 15-ї річниці укладення Будапештського меморандуму в українському парламенті й експертному середовищі відбувалася дискусія щодо необхідності його ратифікації, надання йому статусу «політико-правового документа» чи прийняття іншого документа «зобов’язувального характеру щодо гарантування безпе­ки України».

У березні 2010 року було оприлюднено звер­нення ВРУ до ядерних держав із закликом щодо зміцнення гарантій безпеки Україні, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. У зв’язку з 15-ю річницею Меморандуму відбулося офі­ційне дипломатичне листування України з країнами-підписантами на найвищому рівні. Партнери-гаранти нашої держави, насамперед Росія та США, висловили готовність підтвердити та посилити зазна­чені гарантії щодо України. На жаль, такі пропозиції та запевнення не було реалізовано, вони залишилися на рівні загальнополітичних заяв, намірів і теоретичних дискусій.

У грудні 2009 року на шпальтах газети «День» відбулася дискусія двох відомих українських фахівців із міжнародного права, послів О. Чалого та професора В. Василенка щодо питань вагомості Буда­пештського меморандуму для вибору стратегії зовнішньої табезпеко- вої політики України.

Олександр Чалий

будучи апологетом «по- заблоковості» та ней­трального статусу Укра­їни, стверджував, що Меморандум (політико- правовий документ) був «єдиним міжнародним документом, який за­фіксував стратегічний консенсус усіх ключо­вих гравців сучасної геополітики стосовно формули безпеки Укра­їни». Проте, оголосив­ши своєю стратегією не «позаблоковий» статус, а вступ до НАТО, на думку О. Чалого, Україна фактично намагалася порушити цей стратегічний консенсус і «йти проти законів глобаль­ної геополітики», чого не могла собі дозволити жодна, навіть більш потужна, європейська держава [9]. Прибічник безальтернативності участі України в Північноатлантичній системі колективної безпеки В. Василенко вважає, що в Будапештському меморандумі відсутній «належний механізм реального захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності», що змусило Україну інтенсифікувати розбудову своїх відносин з ЄС і НАТО [10].

Як свідчать українські учасники переговорів з підготовки тексту Меморандуму, стратегія української делегації полягала в тому, щоби кінцевий текст був юридично-зобов’язальним. Водночас стратегія партнерів полягала в наголосі на політичному характері гарантій. У результаті було досяг­нуто компромісного варіанта — міжнарод­но-правова домовле­ність, яка фіксує реаль­ні політико-правові гарантії незалежності, суверенітету й тери­торіальної цілісності України та встановлює спеціальний механізм дипломатичного захис­ту в разі їх порушення.

Володимир Василенко

Про певну слабкість гаран­тій, які було надано Україні ядерними державами, свід­чить те, що в англомовному тексті Меморандуму (в його назві) було використано термін «security assurances» (безпекові запевнення), що є слабкішим за термін «security guarantees» (безпе­кові гарантії).

За словами одного з американських учасників переговорного процесу з підготовки Меморандуму, колишнього посла США в Укра­їні, а нині політолога-науковця С. Пайфера, питання вибору тер­міна — «guarantees» чи «assurances» — викликало дискусію під час переговорів. Перший термін використовували для надання гаран­тій членам НАТО, що передбачає військові зобов’язання. Але аме­риканська адміністрація не була готова надавати Україні будь-які військові зобов’язання, тим більше, було зрозуміло, що сенат не за­безпечить можливість ратифікації договору з такими жорсткими зобов’язаннями. Як стверджує С. Пайфер, Меморандум планували як політичну угоду. Він передбачав «запевнення, але не військові гаран­тії». Водночас учасники Меморандуму мають чіткі зобов’язання реа­гувати навіть без застосування військової сили. Відсутність жорсткої реакції Заходу на російську агресію, на думку американського дип­ломата, дискредитує західні безпекові гарантії та негативно впливає на стабільність режимів нерозповсюдження [11]. Аналогічну пози­цію поділяє і низка інших західних дослідників.

Від весни 2014 року, із початку російської агресії [3] й анексії Кри­му, російські політики та навіть окремі науковці — фахівці з міжнарод­ного права та міжнародних відносин — намагаються виправдовувати агресивні дії В. Путіна. Вони стверджують: оскільки Будапештський меморандум не ратифікувала жодна зі сторін-підписантів, документ «не пройшов процес надання йому юридичної сили через відповідні парламентські процедури», що надає Росії «реальну правову відмов­ку». Вона нібито не має відповідних зобов’язань, а сам Меморандум можна вважати юридично нікчемним.