Психологічні основи взаємодії слідчих та працівників оперативних підрозділів

Розглядаючи взаємодію слідчих з працівниками оперативних підрозділів, слід зазначити, що вказані працівники у процесі своєї професійної діяльності вступають у складні відносини, впливають один на одного, утворюють колективи, в яких вони, залежно від своєї посади та зумовленого нею правового статусу, виступають у різних ролях, займають ту чи іншу позицію, мають відповідне становище у колективі, відрізняються один від одного системою цінностей, мотивів, цілей.

Таким чином, взаємодія слідчих та працівників оперативних підрозділів являє собою складну систему певних відносин. В ній існує розподіл функцій, прав та обов’язків, координація та субординація.

Взаємодія слідчих та працівників оперативних підрозділів має дві важливі особливості:

— по-перше, окремі особи, які працюють в слідчих та оперативних підрозділах, підпорядковують свою діяльність та особисте спілкування вимогам службової дисципліни, нормам, закріпленим у статутах, інструкціях, присязі;

— по-друге, діяльність при вказаній взаємодії здійснюється з урахуванням встановленого законодавством правового статусу слідчого та оперативних працівників з урахуванням процесуальної самостійності слідчих.

Однак, взаємодія слідчих з працівниками оперативних підрозділів повинна розглядатися не тільки з точки зору її правової регламентації, але й з точки зору психологічного фактора, взаємодії та кореляції обох аспектів розглядуваного явища.

Психологічний аспект вивчення організації взаємодії передбачає наступні складові її змісту:

— психологічні функції взаємодії;

— структура відносин в колективі;

— психологічні характеристики слідчих та оперативних працівників;

— психологія відносин між ними.

Найважливішою психологічною функцією організації взаємодії є вивчення службових та позаслужбових міжособистісних стосунків між слідчими та працівниками оперативних підрозділів з метою досягнення оптимального співробітництва в колективі в цілому та між конкретними суб’єктами.

Реалізація цієї функції передбачає:

— розстановку та підбір кадрів відповідно до психологічних особливостей працівників, їх здібностей, схильностей та типологічних якостей особистості;

— створення необхідних передумов для найбільш сприятливих міжособистісних стосунків в колективі, тобто, для підтримання надійного та стабільного психологічного контакту;

— підтримування та стимулювання найбільш правильних формальних (службових) взаємовідносин;

— застосування психологічних знань керівниками слідчих та оперативних підрозділів для досягнення найбільш ефективної організації взаємодії при керуванні підлеглими;

— використання психолого-педагогічного фактора при організації взаємодії, поєднання імперативних методів з навчанням підлеглих основам правильної організації взаємодії.

Аналізуючи оптимальну для взаємодії структуру відносин в колективі, слід зазначити, що найбільш перспективними з точки зору взаємодії суб’єктів колективу є так звані малі групи. Кількість суб’єктів у вказаних групах в різній літературі визначається в межах від 5-6 до 9 членів, тобто, оптимальною середньою чисельністю слідчо-оперативної групи слід вважати 7±2 особи. Тому доцільно створювати постійно діючі слідчо-оперативні групи вказаної чисельності.

Існує два принципу формування таких груп:

— регіональний принцип, коли колектив слідчих та оперативних працівників обслуговує певну географічну зону;

— принцип розмежування за категоріями злочинів, коли група створюється для розслідування окремих видів злочинів.

Останній принцип здається більш перспективним, оскільки зосередження колективу на певному виді злочинів дозволяє швидше відшліфувати навички розслідування даної категорії злочинів, більш досконало вивчити законодавство, практику, вимоги прокуратури та судів щодо певної категорії злочинів, що в кінцевому рахунку сприяє підвищенню ефективності роботи слідчих та оперативних працівників.

Окремо доцільно створювати групу розслідування злочинів за «гарячими слідами» та групу розслідування злочинів минулих років.

Становище кожного члена такого колективу — слідчо-оперативної групи визначається перш за все її статусом, сукупністю прав та обов’язків й персональною відповідальністю кожного члена колективу.

Слідчий як процесуально самостійна особа, що відповідає за кінцевий результат розслідування, в колективі характеризується своєю організуючою та цілеспрямовуючою функцією. Він, маючи досвід розслідування кримінальних проваджень, відрізняється від оперативних працівників тим, що з самого початку розслідування бачить яким повинен бути його кінцевий результат, які питання повинні бути встановлені в результаті проведення слідчих (розшукових) дій, в той час, як оперативні працівники в силу специфіки своєї роботи бачать розслідування досить схематично.

Тому слідчий, організовуючи взаємодію, повинен приділяти достатню увагу поясненню працівникам оперативних підрозділів важливості з’ясування тих чи інших фактів і в дорученні деталізувати завдання працівникам оперативних підрозділів, ставити конкретні детальні питання, на які треба отримати відповіді.

Однак, на цьому ґрунті можливі і непорозуміння. Так, працівники оперативних підрозділів нерідко вважають, що слідчі працюють повільно, «в’язнуть у деталях», допускають невиправдану тяганину в прийнятті рішень, перестраховуються, а іноді перекладають на працівників оперативних підрозділів найважчі завдання, які з певних причин не бажають виконувати самі. Слідчі, в свою чергу, нерідко звинувачують працівників оперативних підрозділів у поспішності та необґрунтованості прийняття рішень, поверхневому, а іноді й формальному підході до виконання доручень, гонитві за показниками замість виконання реальної роботи, халатному ставленні до закріплення результатів слідчих (розшукових) дій.

Вказані взаємні докори та непорозуміння, які нерідко є небезпідставними, погіршують стосунки між слідчими та працівниками оператив- них підрозділів, викликають взаємну антипатію, знижують ефективність взаємодії. Уникнути подібних ситуацій або, принаймні, звести їх до мінімуму, допоможуть наступні рекомендації при організації взаємодії у складі слідчо-оперативних груп:

— очолювати таку групу повинен слідчий — особа з достатньо великим досвідом практичної роботи та життєвим досвідом, який має високі показники в роботі, користується повагою та авторитетом серед колег;

— слідчі повинні постійно підвищувати свій професійний рівень, вивчаючи чинне законодавство, практику, обмінюватися досвідом, спонукаючи до навчання працівників оперативних підрозділів та подаючи їм приклад;

— слідчі повинні роз’яснювати працівникам оперативних підрозділів особливості розслідування тих чи інших злочинів, в свою чергу, дізнаватися від них про особливості та можливості оперативної роботи, що дозволить краще скоординувати дії, направлені на розслідування злочинів;

— незважаючи на те, що в плануванні слідчих (розшукових) дій останнє слово обов’язково залишається за слідчим, сам процес планування повинен здійснюватися спільно слідчими та працівниками оперативних підрозділів, ініціативу останніх в цьому питанні слід заохочувати, оскільки робота з планування розслідування сприяє більш повному баченню картини злочину;

— у виборі засобів та методів виконання поставлених завдань і слідчі, і працівники оперативних підрозділів повинні бути самостійними, що сприяє підвищенню активності суб’єктів взаємодії, їх персональної відповідальності за прийняття рішень;

— обмін інформацією в групі повинен проводитися постійно. Недостатньо вчасно надавати письмову інформацію, яка нерідко дає неповну картину відображених в ній подій та фактів.

— підвищення колективної відповідальності за певну ділянку роботи. Слідчим та працівникам оперативних підрозділів дуже важливо усвідомити, що належне виконання кожним членом колективу своїх обов’язків дозволить покращити становище в розслідуванні конкретних злочинів;

— заохочення членів слідчо-оперативної групи до більш активного неформального спілкування у вільний час, що дозволить працівникам краще пізнати один одного, знайти спільні інтереси, що зміцнює відносини в колективі. Налагодженню стосунків сприяє спільний відпочинок, зайняття спортом тощо.

Оптимальна взаємодія членів колективу слідчо-оперативної групи багато в чому залежить від такого важливого психологічного фактору, як сумісність членів колективу. Під психологічною сумісністю слід розуміти взаємну синхронність дій членів групи, позитивний характер емоційних реакцій і адекватність їх позицій відносно один одного, спільність інтересів, потреб, а також відсутність яскраво виражених розбіжностей в типологічних якостях індивідів.

Важливе значення має і єдність, співпадання групових та індивідуальних цінностей. Суб’єктивно цінність — це установка, ставлення особи, а об’єктивно цінність — це спрямованість, зміст, суспільна значимість цінності. Розбіжність в установках та неспівпадання цінностей не можуть сприяти сумісності членів колективу.

Установка впливає на оцінку інших, на самооцінку, на взаємовідносини. Тіснота та близькість взаємовідносин прямо залежить від максимуму схожих, однакових оцінок членами колективу один одного.

Симпатії та антипатії можуть виникати підсвідомо, але з часом стають цілком свідомими та можуть бути пояснені самими суб’єктами.

Психологічна сумісність членів колективу залежить від багатьох чинників. Вона залежить від суб’єктивних та об’єктивних факторів. Але, тим більше, неможна говорити про фатальну безвихідь в разі виникнення психологічної несумісності.

По-перше, психологічну несумісність можливо попередити, використовуючи для цього різні засоби:

— правильний підбір кадрів та регуляцію відносин в колективі;

— визначення працівників для кожної ділянки роботи з таким розрахунком, щоб обрана ділянка роботи щонайбільше відповідала його індивідуальності та підготовці;

— перестановка осіб, які виявилися психологічно несумісними з більшістю членів колективу на інші посади або переведення до іншої групи;

— вивчення стосунків, що склалися в кожній групі;

— виховання керівником у підлеглих необхідних якостей тощо.

По-друге, якщо попередити психологічну несумісність не вдалося,

слід подумати про заміну деяких членів групи іншими. При цьому слід звернути увагу на неформальні відносини в колективі (дружні стосунки, симпатії між членами колективу, спільні інтереси тощо).

Наслідком несумісності членів колективу можуть бути і конфлікти. Вони можуть породжуватися як службовими стосунками, так і чисто психологічними факторами. Причиною службових конфліктів між елі- дчими та працівниками оперативних підрозділів може бути, зокрема, розподіл навантаження.

Конфліктність також може бути наслідком будь-яких особистих порушень певного члена колективу. Вона може бути зовсім не пов’язана зі службовою діяльністю тією чи іншою особи, а пояснюватися її суто характерологічними та особистісними якостями, порушеннями в емоційно-вольовій сфері, що тим чи іншим чином відбивається у поведінці суб’єкта, його стосунках з колегами під час виконання службових обов’язків.

Велику роль в попередженні та розв’язанні конфліктів повинні відігравати керівники слідчих та оперативних підрозділів. В даному випадку мова іде про дисциплінарну практику, суворе дотримання статутів та обов’язкове виконання наказів, що є характерною рисою діяльності всіх слідчих та оперативних підрозділів.

У будь-якому випадку, керівникам колективів, будь то керівники великих слідчих чи оперативних підрозділів або керівники слідчо- оперативних груп повинні усвідомлювати, що конфлікти в колективі легше попередити, ніж допустити їх розвиток, а вже потім вживати заходів до їх розв’язання.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Гордін Л.Я. Слідчо-оперативна група: проблеми створення та діяльності : [монографія] / Л.Я. Гордін. — Харків : Вид. «ФІНН», 2009. — 192 с.

2. Іщенко А.В. Наукове забезпечення протидії злочинності: [посібник] / А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, Я.Ю. Кондратьев. — К. : Національна академія внутрішніх справ України, 2002. — 224 с.

3. Мінюков П.І. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблеми керівництва досудовим слідством : Навчальний посібник / П.І. Мінюков,

A. П. Мінюков. — К. : Кондор, 2004. — 214 с.

4. Пивоваров В.В. Взаємодія органів досудового слідства та дізнання при розслідуванні кримінальних справ : Монографія /

B. В. Пивоваров, Л.І. Щербина. — X. : Право, 2006. — 176 с.

5. Письменний Д.П. Розслідування злочинів слідчою та слідчо- оперативною групою: правові й організаційні засади : Монографія /

Д.П. Письменний, В.М. Федченко. — Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т. внутр. справ, 2006. — 204 с.

6. Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ : Підручник / В.М. Плішкін ; за ред. Ю.Ф. Кравченка. — К. : НАВСУ, 1999 — 702 с.

7. Татаров О.Ю. Досудове провадження в кримінальному процесі України : теоретико-правові та організаційні засади (за матеріалами МВС) : [монографія] / О.Ю. Татаров. — Донецьк : ТОВ «ВПП «ПРОМІНЬ», 2012. — 640 с.

8. Тішенко В.В. Теоретичні і практичні основи методики розслідування злочинів : [монографія] / Тішенко В.В. // Одеська національна юридична академія. — О. : Фенікс, 2007. — 260 с.

9. Хитра А.Я. Взаємодія слідчого та органу дізнання при провадженні кримінальних справ : Курс лекцій / А.Я. Хитра, В.О. Кучер. — Львів : Львівський ДУВС, 2009. — 99 с.