Шляхи удосконалення діяльності Апеляційної палати ДСІВ у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності

Конституція України у ст. 3 проголошує головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також встановлює принцип, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а вона відповідає перед людиною за свою діяльність.

Правильність і перспективність такого підходу підтверджується, зокрема, практикою світового співтовариства, зокрема положеннями міжнародно - правових актів. Вони не суперечать меті й принципам діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на відповідні міжнародно-правові акти. Певна річ, їх прийняття і гарантування у національному законодавстві повинні відбуватися з урахуванням реальних, насамперед економічних можливостей [104, с. 8].

Отже, для прийняття ефективних управлінських рішень важливими є наукові підходи, які змогли б покращити правову охорону об’єктів промислової власності.

Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, а також поява ринкового механізму саморегулювання не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально -курортні та інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх в інших формах і за допомогою інших методів: сприяння утворення ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозування, податкова, кредитна і дотаційна політика, пільгове квотування, заохочення науково-технічного прогресу тощо, тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно - адміністративного управління.

Слід врахувати, що й на сьогодні місце державного управління у регулюванні суспільних відносин є одним із найвагоміших. Не виключення є й сфера управління об’єктами промислової власності, де органи виконавчої влади, їх посадові особи покликані забезпечити належну охорону та захист суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти промислової власності.

Нормативно-правові акти у сфері інтелектуальної власності передбачають реалізацію механізму захисту прав заявників шляхом звернення до Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України, як однією із форм спеціального досудового захисту у сфері інтелектуальної власності, діяльність якої потребує удосконалення.

Вказаний спеціальний адміністративний порядок оскарження заперечень проти рішень ДСІВ щодо набуття прав на об’єкти промислової власності та заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні, покликаний захистити прав заявників, в першу чергу захист особистих прав у сфері інтелектуальної власності. Тому є незрозумілою думка, згідно якої «адміністративно -правовими способами, які передбачають участь держави, захист приватних прав, як правило, не здійснюються» [213, с. 83].

Така форма захисту передбачена для розв’язання певної категорії спорів, що виникають переважно на стадії реєстрації прав інтелектуальної власності. Щодо норм, якими урегульовано спеціальне адміністративне оскарження заперечень проти рішень ДСІВ слід вказати, що вони містяться переважно в подзаконному нормативно-правовому акті - Регламенті Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України від 15 вересня 2003 № 622 [214], прийнятому, як зазначено у преамбулі, відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [27], «Про охорону прав на промислові зразки» [ 28], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [29], «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [40], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [68].

Регламентація на рівні підзаконного акта відносин щодо процесуального порядку розгляду заперечень і заяв викликає застереження, наявність яких зумовлено нормою пункту 1 частини першої ст. 92 Конституції України, якою встановлено, що виключно законами України визначаються, зокрема гарантії прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно ст. 41 Основного Закону до таких прав належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Звернення до доктринальних положень загальної теорії права свідчать про те, що норми процесуального права можуть бути визначені тільки на рівні законодавчих актів. Це свідчить про потребу вдосконалення правового регулювання відносин у сфері здійснення спеціального адміністративного оскарження [215, с. 174]. У даному випадку мова йде про процесуальну форму захисту прав інтелектуальної власності в органі державного управління - ДСІВ.

У загальній теорії права сутність процесуального права розкривається через сукупність правових норм, які визначають процедуру (процес) реалізації норм матеріального права в різних формах правової діяльності уповноважених органів і посадових осіб. Вказується на наявність тенденції до законодавчого відокремлення процесуальними кодексами та відносну самостійність [216, с. 363].

Справи за поданими до Апеляційної палати запереченнями розглядаються на основі спеціальної (апеляційної) процедури. Рішення, прийняте

Апеляційною палатою за результатами розгляду конкретного заперечення, може бути оскаржене в судовому порядку.

До Апеляційної палати може бути подане заперечення стосовно: заявки на винахід; заявки на корисну модель; заявки на промисловий зразок; заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми; заявки на видачу свідоцтва на знак для товарів і послуг; заявки на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару; або рішення про остаточну відмову в наданні охорони знака, що є об’єктом міжнародної реєстрації, чи

копій затребуваних матеріалів [214].

Статистичні дані свідчать, що під час перевірки обґрунтованості рішень за заявками протягом 2009-2013 років Апеляційна палата Державної служби інтелектуальної власності України винесла 259 рішень про задоволення заперечення повністю або частково і 131 рішення про відмову у задоволенні заперечення та залишення рішення ДСІВ в силі. Співвідношення задоволених Апеляційною палатою ДСІВ заперечень становить 66, 4% по відношенню до розглянутих заперечень. За цей період в Окружних адміністративних судах України було порушено провадження по 22 справам, предметом яких було визначення не чинними та скасування рішень Апеляційною палатою ДСІВ. За результатами розгляду судами прийнято рішення про задоволення позовних вимог та скасування рішення Апеляційної палати ДСІВ по п’яти справам [217, с. 48].

Аналізуючи процедури реєстрації та введення в господарський обіг торговельної марки О. П. Світличний зазначає, що правопорушення відбувається під час отримання свідоцтва на торговельну марку у Держдепартаменті. Серед характерних порушень Держдепартаменту є: безпідставна відмова у державній реєстрації торговельної марки та недобросовісна реєстрація чужих позначень. На думку автора, здійснюючи недобросовісну реєстрацію торговельної марки, яка належить іншій особі, відповідальна особа Держдепартаменту може вчиняти це з метою примушення добросовісного власника викупити зареєстровану торговельну марку, а тому залежно від спричиненої матеріальної шкоди, така особа повинна нести юридичну відповідальність [218, с. 11].

У цьому сенсі діяльність Апеляційної палати ДСІВ потребує удосконалення, зокрема, в частині забезпечення однакових підходів під час розгляду однакових за своєю суттю заперечень та дотримання строків розгляду заперечень та заяв про визнання знаків добре відомими в Україні, що передбачено Регламентом Апеляційної палати ДСІВ та порядком визнання знака добре відомим в Україні.

На сьогодні норми законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [27], «Про охорону прав на промислові зразки» [28] та «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [68], не в рівній мірі захищають права третіх, коли в ході експертизи заявок щодо таких об’єктів, як винахід і корисна модель, топографія інтегральної мікросхеми та промислові зразки, законодавець, на відміну від таких об’єктів як торговельні марки та географічні зазначення, передбачив право третіх осіб оскаржувати рішення за заявкою проти реєстрації прав на них, що у певній мірі кореспондується із ст.

Відповідно до Регламенту Апеляційної палати ДСІВ право на звернення до Апеляційної палати в порядку, установленому цим Регламентом, мають:

- апелянт або його представник - із запереченням проти будь-якого рішення Державної служби щодо набуття прав на об’єкт інтелектуальної власності;

- власник знака - із заявою про визнання його знака добре відомим в Україні;

- Голова Державної служби інтелектуальної власності України - з протестом на рішення Апеляційної палати, прийняте за результатами розгляду заперечення.

На відміну від законів «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», право третіх осіб передбачено іншими законодавчими актами у сфері промислової власності. Зокрема, частиною восьмою ст. 10 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» передбачено, що будь-яка особа може подати до закладу експертизи мотивоване заперечення проти заявки щодо невідповідності наведеного в ній позначення умовам надання правової охорони. Майже подібний припис передбачений і нормами Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Частиною дев’ятою та частиною десятою ст. 11 цього Закону зазначено, що після опублікування офіційних відомостей про заявку на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару будь-яка особа має право ознайомитися в установленому порядку з матеріалами заявки. Крім того, протягом шести місяців від дати опублікування офіційних відомостей про заявку будь-яка особа може подати до Апеляційної палати заперечення проти реєстрації заявленої назви місця походження товару або заявленого географічного зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару.

У разі, коли таке заперечення подано, а мотиви третьої особи проти реєстрації прав на указані об’єкти визнаються експертом обґрунтованими та переконливими, то вказана аргументація може стати підставою для відмови в реєстрації прав на торговельну марку та «реєстрації заявленої назви місця походження товару або заявленого географічного зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару» [40].

У даному випадку, як неважко помітити, порівняно із нормами законів «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та «Про охорону прав на зазначення походження товарів», норми Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; «Про охорону прав на промислові зразки», надають право на оскарження тільки заявнику, при цьому обмежують право третіх осіб на оскарження в Апеляційній палаті ДСІВ, що порушує рівність учасників розгляду заперечення перед законом і Апеляційною палатою ДСІВ.

Враховуючи, що надзвичайно важливим для суспільства та держави є стан належної правової охорони прав на об’єкти промислової власності, такий вибірковий підхід законодавця не сприяє їх належній охороні, натомість, призводить до неузгодженості, та виникнення у подальшому конфліктів у правозастосовній діяльності та при судовому розгляді спорів з порушення прав на об’єкти промислової власності [219, с. 41].

У теоретичному та практичному відношенні такий підхід законодавця в частині надання права на подання до закладу експертизи мотивованого заперечення, тільки заявнику (апелянту), у суто прикладному плані це означає, що держава ставить в нерівні співвідношення об’єкти промислової власності при їх реєстрації.

Підставою такого твердження є нерівне співвідношення фактично рівних за своїм формально-юридичним статусом законів, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на різні об’єкти промислової власності. Законодавче закріплення пріоритету щодо одних об’єктів ставить в нерівні умови відносини правової охорони інших об’єктів промислової власності.

У зв’язку з цим, слід звернути увагу на необхідність внесення до спеціальних законів України у сфері промислової власності змін, в частині оскаржувати рішення в Апеляційній палаті ДСІВ щодо видачі охоронних документів (патентів, свідоцтв) третім особам.

З метою удосконалення суспільних відносин у сфері охорони прав на винаходи і корисні моделі, топографії інтегральних мікросхем та промислові зразки, пропонуємо внести зміни до норм законів: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; «Про охорону прав на промислові зразки».

З цією метою пропонуємо: абзац третій частини третьої ст. 22 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», викласти у такій редакції: «Будь-яка особа може подати до закладу експертизи мотивоване заперечення проти заявки щодо невідповідності наведеного в ній відомостей про певний патент умовам надання правової охорони, встановленим цим Законом»;

абзац другий частини третьої ст. 12 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», викласти у такій редакції: «Будь-яка особа може подати до закладу експертизи мотивоване заперечення проти заявки щодо невідповідності наведеного в ній відомостей про топографію інтегральної мікросхеми умовам надання правової охорони, встановленим цим Законом»;

абзац другий частини другої ст. 16 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» викласти у такій редакції: «Будь-яка особа може подати до закладу експертизи мотивоване заперечення проти заявки щодо невідповідності наведеного в ній відомостей про патент умовам надання правової охорони, встановленим цим Законом.

Водночас при вирішенні проблем правового забезпечення сфери інтелектуальної власності перетинається багато факторів та інтересів, які часто є протилежними. Первинно це є інтереси авторів, творців. Сюди слід віднести й інтереси підприємців, котрі використовують результати інтелектуальної діяльності з метою отримання прибутків, а також інтереси держави, яка в зазначених відносинах, з одного боку виступає гарантом закону, а з іншого - безпосереднім їх учасником. Сюди слід додати різні інтереси осіб, зокрема посадових осіб різноманітних органів влади, які залучалися до нормотворчого процесу. Це й різноманітні наукові концепції, що використовувалися у процесі нормо проектування [62, с. 8 ].

Наявність специфіки справ у сфері промислової власності, пов’язаних із захистом прав на об’єкти промислової власності, породжує дилему щодо розгляду таких спорів господарськими чи/або адміністративними судами. До запровадження системи адміністративного судочинства, справи пов’язані із порушенням прав на об’єкти права інтелектуальної власності у своїй більшості розглядалися господарськими судами. У той же час, прийняття процесуального законодавства з питань адміністративного судочинства привело до перерозподілу повноважень у вирішенні спорів за участю органів державної влади між господарськими і адміністративними судами. У першу чергу це стосується спорів, де однією зі сторін виступає Державна служба інтелектуальної власності України.

З приводу визначення компетенції адміністративних і господарських судів у сфері розгляду справ за іншими недійсними індивідуальних актів державних органів у відносинах промислової власності - єдині підходи відсутні. Як свідчить практика розгляду справ із оскаржень рішень Державної

служби інтелектуальної власності України, наприклад, про видачу патенту, переважає розгляд такої категорії справ адміністративними судами [220].

Більшість справ, пов’язаних з визнанням недійсними правовстановлювальних документів (у яких одним з відповідачів виступає орган державної влади, а іншим - власник патенту чи свідоцтва), тісно пов’язані з розглядом конфліктних ситуацій економічного характеру про порушення майнового права на об’єкт промислової власності. Так типовою є ситуація, коли позивач подає позов про припинення порушення прав, що надаються патентом, а відповідач, своєю чергою, пред’являє зустрічний позов про визнання цього патенту недійсним. Критерієм визначення підвідомчості спорів у сфері захисту промислової власності має бути характер предмета цих спорів, який зумовлений переважно господарською природою правовідносин щодо набуття, здійснення та захисту прав на об’єкти промислової власності [221, с. 51-52].

Віднесення до підвідомчості адміністративних судів господарських за своїм змістом і правовою природою спорів (податкових, щодо визнання недійсними актів державних органів), на думку В. С. Щербини не виправдовує себе лише через знаку їх публічності [222, с. 51-52].

О. П. Віхров та В. О. Коверзнев спираючись на особливість господарських правовідносин, вважають, що усі категорії господарських спорів повинні належати до юрисдикції господарських судів [223, с. 114].

Для визначення судової юрисдикції щодо захисту прав у сфері промислової власності, та усунення суперечностей розмежування судових юрисдикцій, науковцями та фахівцями у сфері інтелектуальної власності обговорюються питання створення спеціалізованого суду, котрий має здійснювати правосуддю виключно щодо захисту прав у сфері інтелектуальної власності. Що стосується діяльності патентних судів, то такі суди діють у багатьох країнах світу. Наприклад, в Австрії, Республіці Білорусь, Німеччини, Швеції, США, Великобританії, Кореї та інших країнах.

У питанні створення патентного суду у професійних колах достатньо давно. З цього приводу позиції науковців не одностайні. У своїй більшості вони обстоюють позицію про необхідність створення патентних судів в Україні, проте є й інші думки. Наприклад, С. О. Пархомчук відстоює позицію, що «запровадження в Україні патентного судочинства є складним завданням, все- таки створення Спеціалізованого суду з розгляду справ у сфері інтелектуальної власності та економічної конкуренції (патентного суду) видається необхідним кроком на шляху удосконалення існуючої судової системи України та створення дієвого механізму захисту прав інтелектуальної власності» [224, с. 230].

У свою чергу І. Ф. Коваль пише, «що одним із перспективних напрямів удосконалення судової реформи захисту прав на об’єкти судової форми захисту прав на об’єкти промислової власності в частині визначення судової юрисдикції спорів у зазначеній сфері має стати забезпечення повноцінної судової спеціалізації з питань захисту цієї категорії прав через створення патентних судів» [221, с. 53].

Про створення Патентного суду мова йшла і в «Концепції розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009 - 2014 роки», де зазначалося, що зростаюча щороку кількість виданих охоронних документів на об’єкти права інтелектуальної власності, підвищення активності правовласників щодо захисту своїх прав паралельно спричиняють збільшення кількості судових справ у цій сфері. В свою чергу, велика завантаженість судів загальної юрисдикції, недостатня кількість суддів відповідної кваліфікації призводять до того, що справи розглядаються по кілька років. Тому на часі впровадження альтернативних способів розв’язання спорів у сфері інтелектуальної власності, зокрема медіації, та вивчення питання, пов’язаного із створенням в Україні спеціалізованого Патентного суду (Суду з питань інтелектуальної власності) [225].

Підсумовуючи позиції щодо створення патентного суду, слід звернути увагу на твердження О. П. Орлюк, яка зазначає, що створення національної патентної юстиції підвищить ефективність судочинства у сфері захисту прав інтелектуальної власності, поліпшить рівень та якість захисту, забезпечить єдність правозастосовної практики, усуне відмінності до тлумачення законодавства, прискорить темпи розгляду спорів та суттєво скорить витрати на судочинство [226, с. 14].

Іншої позиції дотримується М. І. Баженов, який стверджує, що створення спеціалізованої судової інстанції є непотрібним для України, а ті недоліки в судовому захисті, що є наявними сьогодні, можна усунути шляхом запровадження спеціалізації суддів у судах загальної юрисдикції та адміністративних судах, а також чіткішого розмежування компетенції судів. Законодавчих перепон для цього немає, оскільки Закон «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що в судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів із розгляду конкретних категорій справ [227, с. 125].

Зовсім іншої позиції дотримується Н. П. Дригваль, який відстоює позицію, що у разі створення патентних судів, такі суди повинні бути віднесені до системи адміністративних судів задля виконання ним подвійної ролі: як органу правосуддя, і як органу з тлумачення та правильного застосування законодавства державними органами [228, с. 151].

Проте, така позиція була піддана критиці з боку І. Ф. Коваль. На її думку, у такому випадку юрисдикція спеціалізованого суду буде представлена спорам преважна більшість яких має господарський (економічний) характер, а тому не є іманентними адміністративній юстиції. З огляду на це більш виваженим є підхід до запровадження патентного суду як структурного елемента системи господарських судів [221, с. 52].

У практичному плані, існували й інші пропозиції про необхідність створення в системі господарських судів єдиного для території всієї держави конкурентно-патентного суду, який здійснював би правосуддя у сфері захисту конкуренції та інтелектуальної власності [229, с. 8].

Більш категоричною щодо діяльності адміністративних судів є позиція Н. С. Кузнєцова, яка відзначає, що адміністративні суди почали «перетягувати»

на себе більше спорів, аніж вони можуть і повинні розглядати, що свідчить про перекіс у розподілі категорій спорів між судами різних юрисдикцій [230, с. 78].

Як зауважує В. В. Комаров, можна констатувати, - КАС оформив специфічну модифікацію адміністративної юрисдикції, яку можна назвати розширеною, оскільки об’єктивно вона призводить до конкуренції юрисдикційних справ, що розглядаються цивільними, адміністративними і господарськими судами. Ця проблеми, як свідчить судова практика, не може бути вирішена лише завдяки формуванню судової практики ВСУ або відповідними Вищими спеціалізованими судами [231, с. 89].

Свою позицію у цьому питанні висловив і Пленум ВГСУ. Як зазначається в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості справ господарським судам» № 10 від 24 жовтня 2011 р. В пункті

3.2. Постанови зазначено, що з огляду на приписи частини другої статті 1 та статті 12 ГПК зазначені справи підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності у разі використанням у господарському обороті об’єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб’єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності, та відмовою в реєстрації об’єктів промислової власності [232].

Разом із тим, В. В. Рєзнікова зазначає, що ні ГПК, ні КАС не містять приписів, які би прямо вказували на те, що ці спори за участю згаданого суб’єкта владних повноважень як виняток мають розглядатися не адміністративними, а саме господарськими судами. Адже, керуючись формальними критеріями, що визначені чинним процесуальним законодавством, можна дійти висновку, що відповідні спори є публічно - правовими та відносяться до компетенції адміністративних судів, оскільки:

а) предметом спору є оскарження рішення суб’єкта владних повноважень - ДСІВУ, що є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра освіти і науки України;

б) ДСІВ виконує владні повноваження щодо видачі свідоцтва на знак для товарів та послуг. Разом з тим, при більш пильному погляді до проблеми стає очевидним, що хоч чинним законодавством і визначено статус ДСІВУ як центрального органу виконавчої влади, проте, як вбачається з аналізу його завдань та повноважень, цей орган здійснює безпосередньо не управлінські функції, оскільки відсутній підпорядкований суб’єкт, що є особливістю управлінської діяльності. Крім цього, неправомірною видачою свідоцтва іншій особі порушуються права законного власника свідоцтва, у зв’язку з цим він і звертається за захистом свого порушеного права власності до суду.

Фактично має місце спір про право (право інтелектуальної власності), а не спір у сфері публічно-правових відносин [233, с. 67- 68].

У подальшому В. В. Рєзнікова пише: «За наявності публічно -правового і приватноправового спору щодо реєстрації об’єктів права інтелектуальної власності та права на них, спочатку може бути вирішена адміністративна справа про реєстрацію, потім - цивільна чи господарська справа про право інтелектуальної власності, на яке претендують треті особи, і нарешті, за результатами розгляду цивільної чи господарської справи постанова в адміністративній справі може бути скасована за нововиявленими обставинами. Наприклад, визнання недійсним патенту (як і свідоцтва на знак для товарів та послуг) відносять до компетенції господарських судів (чи судів цивільної юрисдикції, якщо власник чи скаржник - фізична особа), а скасування рішення центрального органу виконавчої влади - судів адміністративних. Об’єднання відповідних позовних вимог заборонено законодавством. Так, частина третя ст. 21 КАС встановлює заборону щодо об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства (цивільного, господарського, адміністративного)» [233, с. 69].

Наведене свідчить не тільки про відсутність одностайної думки щодо створення патентних судів в Україні, юрисдикції господарських та адміністративних судів, складність вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності, але й конкретних пропозицій у вирішення цього питання.

Досвід зарубіжних країн з визначенням судової юрисдикції у сфері захисту прав інтелектуальної власності свідчить, що наприклад, в Італії всі справи, пов’язані з інтелектуальною власністю, розглядаються цивільними судами, але в кожному з них для покращення судової практики є окремі палати та судді, які спеціалізуються на розгляді вказаної категорії справ. Проте йдеться не про всі італійські суди, а про 12 найбільших, - тільки вони мають спеціалізацію у сфері інтелектуальної власності. У цій державі відсутній поділ на господарські суди та суди з розгляду цивільних і кримінальних справ. Натомість в Італії є єдиний цивільний суд, у якому зосереджено 12 вищеназваних судів. Оскарження рішень Італійського відомства з патентів та торговельних марок відбувається саме в Адміністративному суді, Існує також особлива адміністративна процедура, відповідно до якої такі рішення можна оскаржити до Міністерства економічного розвитку Італії [234].

Крім того, ми не повинні забувати, що 13 січня 2015 р. Верховною Радою України в першому читанні був прийнятий за основу проект Закону України №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд» [235] та зареєстрований у ВРУ проект Закону України №1497 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [236].

Зазначені проекти законів до другого читання мають бути об’єднано в один. Комітет Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя прийняв до них депутатські правки. Серед суттєвих відмінностей - відмова від системи судів господарської юрисдикції, передбачена законопроектом №1497. Яким передбачено об’єднання судів цивільної і господарської юрисдикції. Відмова від окремих господарських судів обумовлена тим, що вони розглядають ті самі приватноправові спори, що й суди цивільної юрисдикції, виділені лише за суб’єктною ознакою. Процедури господарського і цивільного судочинства не мають принципових відмінностей. Місцеві господарські суди будуть реорганізовані в окружні суди з розгляду цивільних і кримінальних справ, та розглядатимуть, крім цивільних (господарських) справ, також окремі категорії кримінальних справ, що дасть

можливість зменшити навантаження на місцеві загальні суди.

Мабуть мало хто сподівався, що прийнятий 2 червня 2016 року новий Закон «Про судоустрій і статус суддів» [237] вирішив таку довготривалу дискусію щодо діяльності патентних судів в Україні.

Вказаним Законом у системі судоустрою віднині діятиме Вищий суд з питань інтелектуальної власності. Проте, тільки практична діяльність цього суду надасть нам відповідь, чи спроможний новостворений суд забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності. Оскільки, Закон не вказує які визначені процесуальним законом буде розглядати справи цей суд.

Враховуючи вищевикладене, слід зазначити, що судова реформа в Україні, взагалі супроводжуватиметься низкою труднощів, які в першу чергу пов’язані із лобіюванням певних інтересів, фінансуванням. Проте, створений Вищий суд з питань інтелектуальної власності одночасно не вирішить проблемні питання у сфері охорони прав інтелектуальної власності. Зараз, як на нашу думку, необхідно зосередити свою увагу на реформуванні чинного законодавства у сфері інтелектуальної власності, в тому числі й промислової власності. Враховуючи реалії сьогодення, удосконалення законодавчих норм шляхом внесення змін до спеціальних законів з питань інтелектуальної власності та відповідних підзаконних актів теж потребує немало зусиль.