Альтернативні способи вирішення спорів у сфері права інтелектуальної власності
На відміну від України, в якій судовий захист займає провідне місце, в міжнародній практиці перевага надається альтернативним способам урегулювання спорів.
Альтернативні способи вирішення спорів застосовуються з метою розв’язання спору між сторонами без звернення до державних органів, у позасудовому порядку.
Вирішення конфлікту - це завершальна стадія соціального конфлікту, на якій припиняється протидія і суб’єкти долають суперечності (повністю або частково), що призвели до зіткнення.
Формою вирішення юридичних конфліктів називають сукупність дієвих операцій, що здійснюються на основі правових норм суб’єктами конфлікту й особами, залученими до процесу вирішення, з метою припинення конфлікту.
Правозастосовна форма вирішення є можливою для всіх категорій юридичних конфліктів як приватноправових, так і публічноправових. Відмінність полягає, насамперед, у тому, що в першому випадку можливе використання зазначеної форми вирішення юридичних конфліктів лише за ініціативи і з відома конфліктуючих сторін (або однієї з них), а в другому - ініціатором може бути держава в особі відповідного органу чи посадової особи[478].
Досудове урегулювання спорів за загальним правилом є правом, а не обов’язком сторін конфлікту. Однак реалізується воно набагато рідше, ніж право на судовий захист.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 року, положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно - правовими актами.
Встановлення законом або договором досудовоговрегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням
..... ^ 487
юрисдикції судів і права на судовий захист .
При дослідженні досудового врегулювання спорів вважається доцільним визначити співвідношення таких категорій як «врегулювання спору до судового розгляду» та «досудове врегулювання спорів». Вбачається, що основна відмінність між означеними процедурами урегулювання спору полягає у факті подання позовної заяви до суду. В першому випадку позовна заява подана і можливість врегулювання спору до судового розгляду справи з’ясовується під час попереднього судового засідання. Так, відповідно до ст. 130 ЦПК України, попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду . Відповідно до ч. 3 ст. 111 Кодексу адміністративного судочинства України для врегулювання спору суд з’ясовує, чи не відмовляється позивач від адміністративного позову, чи не визнає відповідач адміністративний позов, і роз’яснює сторонам можливості щодо примирення[479] [480] [481] [482]. Згідно з ч.1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України сторони застосовують заходи 490 досудового врегулювання господарського спору . Таким чином сторонам, які подали позов до суду, надається можливість урегулювати спір до початку судового розгляду справи. Досудове урегулювання спору передбачає вирішення спору без подання позову до суду. В практичній діяльності сформувалась система альтернативних судовим процедур вирішення спорів, які дозволяють сторонам обрати найбільш прийнятний для них варіант та урегулювати конфлікт на взаємовигідних умовах. Альтернативне вирішення спорів визначається як група процесів, за допомогою яких вирішуються спори, конфлікти і справи, без звернення до судових органів. Останні включають переговори, медіацію, арбітраж, технології оцінки справи і приватного суддівства. Усі ці процеси були розроблені й удосконалені для того, щоб допомогти втягнутим у конфлікти сторонам дійти обопільної згоди у вирішенні справи[483]. Термін «альтернативне вирішення спорів» (Alternative Disput Resolution - ADR) вперше став застосовуватися в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів і сьогодні є офіційним та широко застосовується не тільки в правовій теорії, але й у законодавстві багатьох країн. Як зазначається у юридичній літературі, запозичення цього терміна юриспруденцією інших країн є цілком правомірним, оскільки мова йде не про копіювання термінології, а про відповідність сучасним світовим тенденціям взаємопроникнення й взаємозв’язку різних правових систем. Крім того, термін «альтернативні» найбільшою мірою відображує зовнішню сторону досліджуваної сфери - він означає не протиставлення правосуддю, а відмежування від нього й можливість вибору тієї чи іншої форми вирішення спору[484]. На думку Бондаренко-Зелінської Н.Л., альтернативне вирішення правових спорів (АВС) - це сукупність прийомів і методів позасудового врегулювання спорів, у результаті застосування яких сторони, що сперечаються, укладають взаємоприйняту угоду. Основне значення АВС полягає в тому, що за його допомогою відбувається фільтрування тих правових спорів, які дійсно потребують повного судового розгляду від тих, що можуть бути вирішені без участі суду. Крім того, дедалі більше людей звертається до способів альтернативного вирішення конфліктів, розуміючи, що навіть невеличкий судовий процес може зруйнувати їх взаємовідносини. Можливо саме тому, як вказують окремі науковці, на долю альтернативного вирішення спорів АВС в країнах ЄС припадає понад 70% усіх приватноправових спорів і лише 30% • 493 доходить до державних судів . Поняття «способи недержавного (приватного) вирішення спорів і врегулювання правових конфліктів», «інститути саморегулювання громадянського суспільства» є синонімічними. У літературі також використовуються терміни «позасудові форми» і «досудові форми», що є більш вузькими. Вони охоплюють набір окремих процедур (наприклад претензійний порядок врегулювання спорів). У деяких наукових працях ідеться про альтернативні форми вирішення спору, альтернативні засоби, методи, процедури вирішення правових конфліктів (спорів)[485] [486]. Альтернативні способи врегулювання спорів можуть бути класифіковані з точки зору їх розподілу на дві основні категорії на підставі належності до тієї чи іншої сфери правового регулювання: приватні та публічні. Термін «публічні» в даному аспекті є в певній мірі умовним. Він вказує не на правову природу альтернативних досудових процедур (вони представляють собою поєднання приватних і публічних елементів), а на їх належність до публічної державної судової системи. До приватних належать процедури, які застосовуються виключно на основі добровільного волевиявлення сторін, - переговори, посередництво, арбітраж, міні- суд і т.ін. Дані заходи є самостійними, незалежними у своєму регулюванні та існуванні від судової системи. Вони характеризуються більшим ступенем диспозитивності з мінімальним втручанням з боку держави. Роль останньої зводиться до офіційного визнання позасудової системи альтернативного вирішення правових спорів та забезпечення належних умов її функціонування. Зокрема, предметом законодавчої регламентації в багатьох штатах США є такі аспекти приватних способів врегулювання спорів: - визнання альтернативних процедур в якості бажаних і широко вживаних методів врегулювання правових конфліктів; - визначення категорій цивільних справ, що допускаються до альтернативного вирішення; - установлення переліку категорій цивільних справ, що не підлягають врегулюванню та вирішенню за допомогою ADR; - визначення поняття тієї чи іншої альтернативної процедури; - забезпечення гарантій конфіденційності як принципу альтернативного вирішення спорів; - установлення кваліфікаційних стандартів для осіб, які сприяють урегулюванню розбіжностей і вирішенню спорів в альтернативних процедурах; - забезпечення можливості примусового виконання рішень, винесених у відповідних процедурах; - визнання угоди, досягнутої в ході альтернативного урегулювання, такою, що має обов'язкову для обох сторін силу при наявності їх взаємного волевиявлення. До публічних належать засоби, що використовуються всередині судової системи. Дані засоби отримали назву Court-Annexed ADR або, буквально, «альтернативні засоби вирішення спорів, приєднані до суду». Вони охоплюють такі процедури, як досудові наради з урегулювання спорів, досудовий арбітраж і досудове посередництво, попередня незалежна оцінка матеріалів справи, спрощений суд присяжних і так звану приватну судову систему або приватний трибунал. Класифікація альтернативних форм урегулювання спорів на приватні та публічні дозволяє: отримати цілісне уявлення про альтернативне вирішення спорів як єдиний елемент правової системи, що включає різні сфери правового регулювання; дослідити специфіку кожної з цих сфер окремо; забезпечити диференційовану регламентацію тих чи інших процедур з урахуванням їх приватного або публічного характеру; передбачити можливість подальшого поділу альтернативних форм всередині кожної групи за більш вузькими 495 підставами . Кімберлі К. Ковач альтернативні способи вирішення спорів, до яких залучається третя незалежна особа, розділяє на три категорії. По-перше, способи, які передбачають винесення рішення. Дана категорія способів передбачає надання третій незалежній стороні права виносити остаточне, переважно обов’язкове для сторін рішення. До таких способів віднесено: приватний або спеціальний суддя - дозволяє сторонам спору запросити на оплатній основі колишнього суддю або суддю у відставці для того, щоб він у приватному порядку розглянув їх справу та виніс по ній рішення; арбітраж - як правило, арбітражний розгляд проходить під головуванням одного арбітра або колегії з трьох арбітрів. Арбітражній процедурі властиве дотримання багатьох формальних правил, які подібні до тих, що регулюють порядок доказування та провадження по цивільних справах в державних судах. Однак арбітражі мають власні регламенти. По-друге, оціночні (evaluative) способи, які передбачають проведення оціночної процедури, під час якої незацікавлена особа організує обговорення [487] сторонами спору (а часто - і їх представниками) сильних та слабких сторін їхніх позицій по справі. незалежна оцінка справи - процедура, під час якої нейтральна особа часто робить висновок відносно того, яке судове рішення може бути прийнято по даній справі. Основна мета незалежної оцінки справи полягає в тому, щоб надати об’єктивну, ні до чого не зобов’язуючу, конфіденційну оцінку справи, яка може бути використана сторонами та їх представниками під час подальших переговорів, спрямованих на врегулювання спірної ситуації. спрощений суд присяжних - процедура не передбачає прийняття обов’язкового для сторін рішення, проводиться за вказівкою суду або за вимогою сторін та являє собою квазісудовий процес під головуванням судді; міні-суд є гібридом декількох альтернативних способів урегулювання спорів: переговорів, незалежної оцінки справи та медіації. Використовується для врегулювання крупних комерційних спорів та має на меті забезпечити взаємодію керівників вищої ланки та їх юристів. По-третє, узгоджувальні процедури (facilitative), під час яких незалежна особа сприяє сторонам у досягненні взаємовигідної угоди, розуміння та вирішення проблеми. Незалежна особа не виносить рішення та не висловлює оціночних суджень по суті спору, а сприяє сторонам у досягненні взаємовигідної угоди. Існують три основні узгоджувальні процедури: медіація, примирення, досягнення згоди (консенсусу)[488]. Використання третейських судів і медіаторів - одні з основних способів вирішення спорів у країнах ЄС, на частку яких припадає понад 70 % усіх спорів і лише 30 % доходить до державних судів. Позитивний результат цього факту полягає в тому, що державні суди не перевантажені дрібними справами, а юридичні та фізичні особи знаходять захист своїх законних інтересів в альтернативних способах вирішення спорів. За даними дослідження Комісії ЄС, в деяких країнах ЄС альтернативні способи вирішення спорів є обов'язковими за •497 певними категоріями справ, що закріплено на законодавчому рівні . Також альтернативними способами вирішення спорів є. Фасилітація. Фасилітатор - це особа, яка відповідає за організацію переговорів. Під організацією розуміють вибір часу, місця ведення переговорів. За своєю природою, фасилітація дуже схожа на медіацію. Відмінність полягає в тому, що медіатор допомагає сторонам знайти взаємовигідне рішення для сторін, в той час як фасилітатор допомагає створити умови для переговорів. Термін «фасилітатор» широко використовується в англомовних країнах, але поки недостатньо відомий в Україні. Наприклад, міжнародна асоціація фасилітаторів (The Intemotional Association of Fasilitators), яка існує ще з 1989 року, сьогодні включає 1200 членів із 63 країн світу[489] [490]. Деколи фасилітотором називають особу, яка організовує круглі столи, тренінги, семінари, відповідального за додержання регламенту. Висновок експерта. Експертиза є процедурою із залученням незалежної особи, яка має спеціальні знання в певній галузі, що видає обов'язковий для сторін висновок з конкретних питань. Висновок експертизи широко використовується у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Г олландії, а також інших країнах. Ця процедура найбільш підходить для вирішення суперечок, які викликані незгодою сторін за якими-небудь фактичними обставинами. Однією з основних відмінностей висновку експерта від третейського суду є те, що експерт, як правило, не вирішує питання права, а тільки встановлює ті чи інші обставини, які входять до його компетенції[491]. Сторони можуть визначити, що за аналогією з третейським судом експертиза здійснюватиметься на підставі типових правил відповідного інституту. Наприклад, при Міжнародній торговій палаті існує Експертний центр (ICC Centre for Expertise). Аналогічні центри існують у Великій Британії, наприклад, Британська академія експертів (British Academy of Experts) і Королівський інститут експертів (Royal Institution of Chartered Surveyors). Процедура експертизи досить проста і не вимагає дебатів сторін, допиту свідків і тому подібного. Експерти не завжди зобов'язані мотивувати і обґрунтовувати своє рішення.[492] Наприклад, за законодавством Англії висновок експерта може бути скасовано тільки за наявності ознак шахрайства, фундаментальної помилки, а також за іншими чітко визначеними підставами[493]. ЦПК України передбачає, що сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. У зв’язку з укладенням мирової угоди суд повинен роз’яснити сторонам наслідки такого рішення. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження в справі. Закриваючи провадження в справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд має допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору[494]. Роль суду при визнанні мирової угоди - контрольна. Він повинен перевірити законність цього акта за кількома напрямами: 1) чи є процесуальна дія, а саме: чи укладено мирову угоду, чи є звернення сторін до суду про затвердження мирової угоди; 2) чи наділена відповідна категорія осіб, які беруть участь у справі, правом на укладення мирової угоди; 3) добровільність укладення мирової угоди і усвідомлення наслідків затвердження судом цього акта; 4) чи можливо з відповідної категорії справ укладення мирової угоди; чи допускається можливість домовленості сторін; чи не змінюють сторони своєю угодою імперативні норми закону; 5) чи всі особи беруть участь у справі і чи не порушує мирова угода їхніх прав, а також права осіб, не залучених до участі у справі; чи чітко викладено її умови; чи немає двозначності, нечіткості умов; чи не укладена мирова угода під умовою; 6) чи врегулюється даною мировою угодою спір; чи відповідають умови мирової угоди предмету спору, чи не зачіпаються інші права та обов’язки сторін. Визнання мирової угоди необхідне для перевірки умов такої угоди, чи не суперечить вона закону, а також чи не порушує права, свободи або інтереси інших осіб. Тобто, визначаючи підстави для закриття провадження у справі, законодавець дотримується поділу мирової угоди на два види: визнаної судом за клопотанням сторін і не визнаної судом за відсутності такого клопотання. В останньому випадку суд не перевіряє умови мирової угоди на предмет законності, він ніби «відсторонюється» і дає можливість сторонам укласти мирову угоду на власний ризик. Вбачаємо в даній нормі недоліки законодавства та необхідність судом в будь-якому випадку перевіряти мирову угоду на предмет законності, щоб унеможливити подальше порушення прав та законних інтересів осіб. На практиці доволі часто постає питання, чи вправі суд визнати мирову угоду частково, тобто на власний розсуд вилучити з поданої сторонами угоди певні положення, або доповнити чи уточнити умови мирової угоди? Вважаємо, що навіть коли деякі умови мирової угоди суперечать законодавству, суд не має права їх вилучати, оскільки порушуються принцип диспозитивності, свобода договору, вільне волевиявлення сторін. Суд із власної ініціативи не може вносити корективи, як і виправляти положення мирової угоди . Суд під час здійснення перевірки може лише вказати сторонам на невідповідність умов мирової угоди чинному законодавству. У разі коли сторони погоджуються привести положення мирової угоди у відповідність із законодавством або мають бажання її доповнити чи змінити, вони повинні подавати суду відповідні клопотання. Якщо ж сторони не погоджуються виправити положення мирової угоди і не подають клопотання та нової редакції мирової угоди, то суд відмовляє в задоволенні заяви про визнання мирової угоди в повному обсязі, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала не перешкоджає повторному укладенню мирової угоди і поданню її до суду для визнання. Ухвала про відмову у визнанні мирової угоди має бути мотивованою, суд зобов’язаний навести підстави, які спонукали його відмовити у визнанні мирової угоди, зокрема, вказати, які конкретно порушення закону було допущено сторонами, які положення угоди порушують права чи свободи осіб[495] [496]. Але як бути у випадку, коли умови мирової угоди не суперечать закону і не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб? Чи може суд у такому випадку відмовити у визнанні мирової угоди? На нашу думку, у разі відповідності мирової угоди закону і непорушенні прав, свобод чи інтересів інших осіб суд зобов’язаний визнати мирову угоду. Адже весь процес спрямований на врегулювання спору між сторонами, і тому надання суду можливості не визнавати мирову угоду в цьому випадку є недоцільним і таким, що не сприяє швидкому врегулюванню спору[497]. Серед переваг, що отримує суд, зазвичай називають такі: суд під час укладання мирової угоди уникає тривалого розгляду, тобто стає менш завантаженим; якщо мирову угоду затверджено судом, то сторони позбавлено можливості повторного звернення з приводу суперечки між тими самими особами, стосовно того ж предмета і за тих же підстав; у разі укладання мирової угоди на стадії підготовки справи до судового розгляду сторони йдуть на примирення свідомо; у судді не постає питання щодо дотримання термінів розгляду справ[498] [499]. Отже, укладаючи мирову угоду (розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, у чому проявляються приватні начала), сторони врегульовують спір процесуальним способом під контролем суду. Це повноваження суду як імперативна норма міститься в Цивільному процесуальному кодексі України . Мирова угода не є лише процесуально-правовим інститутом, а й матеріально- правовим, оскільки сторони, які її укладають і подають для визнання судові, мають на меті, насамперед, урегулювати на взаємовигідних умовах їхні матеріальні правовідносини, у результаті чого вони втрачають інтерес до примусового виконання рішення, а відтак закінчити провадження по справі. Найпоширенішим та найдоступнішим способом вирішення будь-якого правового спору є переговори, проведення яких передбачає діалог між сторонами конфлікту щодо можливих шляхів його вирішення. Водночас для того, щоб переговори були ефективними, їх учасники повинні мати достатній рівень правової культури, хоча б для того, щоб прийняте в результаті обговорення рішення (угода) відповідало вимогам законності і могло б бути реально виконане. Водночас не тільки громадяни України в переважній більшості не можуть похвалитися достатнім рівнем знань в галузі права, а й окремі представники юридичної професії, які некваліфікованими, а іноді й протиправними діями, порушують права своїх клієнтів, чим, по суті, дискримінують своїх колег і знижують рівень довіри до договірних представників. З огляду на це в переважній більшості випадків учасники спірних правовідносин не використовують увесь потенціал такого способу АВС, як переговори . Для національної практики поки що не є властивим часте звернення до альтернативних способів вирішення спорів. Поступово починає розширюватись практика звернення до процедури медіації. Однак найбільш поширеним способом альтернативного вирішення спорів є третейський суд[500] [501]. Відповідно до Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). До переваг третейського розгляду можна віднести такі можливості сторін. Обирати суд для розгляду конкретної справи (з числа постійно діючих) або формувати персональний та кількісний склад суду для вирішення справи. Оперативність вирішення спорів третейським судом. Припинення третейського розгляду укладанням мирової угоди. За наявності дійсної третейської угоди державний суд не може взяти справу до провадження. Неформальна обстановка розгляду спору, яка сприяє залагодженню конфлікту. Конфіденційність розгляду справи. Згідно ст. 29 Закону України «Про третейські суди», якщо хоча б одна із сторін висунула заперечення проти відкритого розгляду справи, ведеться закрите засідання. Ширший підхід до припустимості доказів, що дає змогу більш детально розглянути певну справу. Остаточність рішення третейського суду, яке можна оскаржити тільки в державному суді за наявності грубого порушення судової процедури, визначеної законом. Негайне виконання рішення третейського суду. Юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього закону[502]. Відповідно до чинного законодавства України[503] третейським судом, що має право розглядати спори, які виникають у тому числі у сфері інтелектуальної власності, є Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово - промисловій палаті України. До компетенції МКАС при ТІ 111 України належить розгляд спорів з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, а також їхні спори з іншими суб'єктами права України. При цьому сторонами у зазначених спорах можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Відповідно до п. 2 Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України і п. 1.1 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, МКАС при ТПП України, крім зовнішньоекономічних спорів торгового характеру, може розглядати зовнішньоекономічні спори, що виникають у сфері науково-технічного обміну, а також обміну іншими результатами творчої діяльності, тобто спори, що виникають у зв'язку з захистом прав інтелектуальної власності. До таких спорів відносяться, зокрема, спори про відновлення порушених авторських прав, укладання і виконання ліцензійних договорів, порушення майнових прав власника свідоцтва або власника патенту, винагороду автору, виплату компенсації, а також інші спори[504]. 5.3.