<<
>>

Деліктна відповідальність незалежно від вини за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки у сфері здійснення медичної діяльності

У юридичній літературі досить широкого поширення набула точка зору, відповідно до якої правопорушення є не єдиною підставою юридичної відповідальності.

Її поява пов’язана, насамперед, з тим, що допускається можливість відповідальності не тільки за наявності складу правопорушення, й при його усіченому складі - такому, де в наявності тільки об’єкт, об’єктивна сторона й суб’єкт правопорушення.

При цьому вина правопорушника відсутня у силу тих або інших факторів.

Проблема «відповідальності без вини», тобто за відсутності складу правопорушення розроблена найбільш докладно в цивілістиці.

Однак слід мати на увазі, що питання про «відповідальність без вини» ставилося не тільки у сфері дії цивільного права, але і стосовно загальної теорії права, зокрема загальної теорії юридичної відповідальності та її підстав [438, с. 73-76].

Не зупиняючись докладно на характеристиці існуючих точок зору щодо підстав відповідальності, відзначимо лише найбільш важливі з них. Звичайно, їх групують у чотири концепції: 1) концепція «винних з винятком засад»; 2) концепція «двох засад», тобто відповідальність, що допускається як за винне правопорушення, так і за його відсутності; 3) концепція «достатності об’єктивних моментів», тобто фактичне допущення так званого «об’єктивного

зобов’язування»; 4) концепція «відповідальності виключно за винне правопорушення» [245, с. 118-127; 342]. На наш погляд, згадані концепції можуть бути згруповані у дві групи: 1) визнання можливості відповідальності тільки за винне правопорушення; 2) визнання можливості відповідальності за наявності об’єктивно протиправного діяння.

Прихильники допустимості відповідальності без вини вважали, що будь-яке застосування санкції вже є відповідальністю, тому що з суто практичних міркувань у нинішніх умовах неможливо обмежити поняття відповідальності тільки випадками правопорушень, пов’язаних з осудом правопорушника, тобто, винних правопорушень [11, с.

194]. «Безвинна відповідальність», на їхню думку, так само як і відповідальність за вину, виконує всі властиві їй функції та допомагає досягти цілей встановлення відповідальності, у тому числі спричиняє і виховний вплив. Однак навряд чи з таким припущенням можна погодитися. Адже, як відзначалося вище, завдання загальної й приватної превенції досягаються шляхом осуду порочної волі правопорушника й, таким чином, його виправлення. Сутність етичного і правового докору правопорушникові саме й полягає в тому, що він використовує надане йому розумом панування над собою й над природою для здійснення антигромадського, шкідливого для суспільства вчинку.

Здатність людини приймати рішення й на їх підставі здійснювати вольові вчинки, усвідомлюючи їхню суспільну значимість, входить до складу елементів правопорушення. Тому вона є однією з умов юридичної відповідальності суб’єкта за здійснення суспільно-шкідливих, протиправних діянь [537, с. 702-703].

У разі відсутності такої здатності особу не можна притягати до відповіді, тому що у виборі в цих умовах якогось певного діяння її воля участі не приймала й, отже, здійснення діяння від неї не залежало. Інакше кажучи, тут відсутня вина, як об’єктивований у суспільно-шкідливому вчинку результат вільного вибору людської волі [511, с. 14-18].

Якщо враховувати, що однією з головних цілей юридичної відповідальності є виховання й перевиховання правопорушників, запобігання правопорушень на майбутнє, стимулювання дотримання правових норм (виховно-попереджувальна функція), то можна дійти висновку, що особі, яка не усвідомлювала характер своїх дій або не могла керувати ними, не можна ставити в докір це діяння - адже тут не може йтися про те, щоб переробити волю або свідомість цієї особи [437, с. 46].

Слід зазначити, що в літературі робилися спроби довести можливість покладання відповідальності без вини за умови, що вона: 1) не суперечить принципу справедливості, тому що проявляється в компенсаційних санкціях; 2) не відвертає від участі в суспільних процесах; 3) не позбавлена виховного впливу («стимулює, не засуджуючи») [200, с.

43].

Однак ці міркування вважаються недостатньо вагомими, тому що важко представити виховний вплив відповідальності без вини. Особа, знаючи, що можливим є притягнення до відповідальності й без вини, буде байдуже ставитися до наслідків своїх дій. Тому може мати місце досягнення результату, протилежного бажаному. Із вказівкою на ці можливі негативні наслідки, наведена точка зору неодноразово піддавалася обґрунтованій, на наш погляд, критиці в літературі [292, с. 155-161]. При послідовному проведенні в життя ідеї про можливість відповідальності за наявності лише об’єктивно протиправного діяння, вона виявляється дуже близькою до об’єктивного поставлення в вину, небезпеку якого не можна применшувати [277, с. 54-62].

Таким чином, положення про те, що підставою юридичної відповідальності є тільки повний склад правопорушення, начебто, не викликає сумнівів. Однак в цивільному праві, нерідко зустрічається застосування санкцій незалежно від вини особи. Наприклад, власник джерела підвищеної небезпеки зобов’язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом (наприклад, автомобілем і т.п.), якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого (ст. 1187 ЦК України). Таким чином, у цьому випадку обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду. Саме на цьому й подібних положеннях закону й ґрунтується теза про можливості існування відповідальності в цивільному праві при «неповному складі» правопорушення, при відсутності вини й т.п. [302, с. 17] Вихід полягає у тому, що вводиться родове поняття «засобів правового захисту» або «захист суб’єктивних прав», що містить у собі вужчі поняття «засоби юридичної відповідальності» й «засоби захисту» [36, с. 7]. Загальним для них є те, що обидві ці правові категорії є видами державного примусу, реакцією держави на порушення суб’єктивних прав або виконання неналежним чином юридичних обов’язків, засобами охорони й захисту суспільних відносин.

«Відповідальність без вини» - це особливий випадок, який відрізняється від відповідальності, спосіб відновлення майнового стану особи, яка постраждала від правопорушення. Г.К. Матвєєв вказує: «Випадки безвинної відповідальності можна було б не називати відповідальністю, а говорити лише про обов’язок відшкодувати шкоду» [304, с. 311]. Інші автори наполягають на тому, що відшкодування збитків або сплата неустойки невинним правопорушником - це саме відповідальність [496, с. 423] або це обов’язок, а не відповідальність [93, с. 109], чи суперечить принципу справедливості, і якщо закон передбачає обов’язок однієї особи відшкодувати випадково заподіяні збитки іншій особі, то це обов’язок заснований на принципі ризику і є не відповідальністю, а її моделлю - квазівідповідальністю [218, с. 92]. Отже, незалежно від вини правопорушника обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду буде цивільно-правовою відповідальністю.

В. Варкало є прихильником теорії «організаційно-технічної превенції» [97, с. 222], яка стверджує, що відповідальність без вини власника джерела підвищеної небезпеки пояснюється тим, що вона має особливе превентивне значення, виступає в ролі стимулу по вдосконаленню техніки для власників джерел підвищеної небезпеки, а в результаті приводить до скорочення кількості випадків заподіяння шкоди. Однак чи така відповідальність стимулює власників джерел підвищеної небезпеки? Мабуть, ні, тому що можливостей по вдосконаленню техніки недостатньо.

Настання відповідальності тільки за наявності вини несправедливе щодо потерпілого, оскільки його право на відшкодування збитків залежить від обставин, які не мають для нього значення. Але водночас, несправедливою буде відповідальність без вини, оскільки при цьому не враховується суб’єктивне ставлення до вчиненого самого порушника.

Теорія суб’єктивного ризику найбільшого розвитку отримала в працях В.А. Ойгензіхта. В рамках даної теорії затверджується, що відсутність провини при покладанні відповідальності не означає відсутність взагалі якого-небудь суб’єктивного чинника, умови цивільно-правової відповідальності. Таким суб’єктивним чинником є ризик правопорушника. Ризик - це такий суб’єктивний стан особи, коли вона усвідомлено допускає з більшою або меншою вірогідністю можливе спричинення яких-небудь збитків в майбутньому, при цьому особа не повинна передбачати неминучість їх спричинення. Свідоме допущення шкідливих наслідків наближає ризик до провини [342, с. 56].

Зазначають, що ризик не може бути суб’єктивною умовою відповідальності, подібно до вини. Вина і ризик різні за своєю суттю. Суть вини - вільний вибір суб’єктом негативного варіанта поведінки, ризик є швидше необхідністю. Ризик свідчить лише про усвідомлений вибір роду діяльності, а не характеризує відношення особи до своїх протиправних дій [175, с. 58-59].

Аналізуючи питання деліктної відповідальності незалежно від вини у лікарській практиці, зазначимо, що досвід останніх років показав, що у сфері деліктних зобов’язань, які випливають із заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки у сфері медичної практики, ще залишаються проблеми, які очікують свого оптимального вирішення. Це пов’язано насамперед з тим, що законодавство не містить визначення поняття джерела підвищеної небезпеки при здійсненні медичної діяльності, а в науковій літературі з цивільного права воно є дискусійним. Ефективне суспільство в умовах ринкової економіки передбачає активне використання аномальних зобов’язань, важливе місце серед яких займають ризикові (алеаторні) деліктні зобов’язання, з притаманним їм високим ступенем заподіяння випадкової шкоди, що ґрунтується не на принципі вини, а на принципі ризику, нетипового для вітчизняної доктрини деліктної відповідальності.

У наукових дослідженнях питання деліктної відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки розглядалися, зокрема у працях таких науковців: Д.В. Боброва, О.Л. Жуковська, Н.В. Терещенко, Г.Л. Пендяга, І.С. Тімуш, Р.А. Майданик, Н.І. Майданик, І.В. Волосенко. За змістом ст. 1187 ЦК України, обов’язок відшкодування шкоди покладається на володільця джерела підвищеної небезпеки. Пропонують, щоб у разі якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншій особі, яка не є винною у спричиненні шкоди у зв’язку з такою взаємодією, вона відшкодовується особами, які спільно її нанесли незалежно від їхньої вини [564, с. 212].

Джерело підвищеної небезпеки пов’язане із медициною [74; 75; 589]. Відповідно до ч. 2 п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами справ за позовами про відшкодування шкоди» під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична або фізична особа, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору найму, довіреності тощо).

Встановлюючи відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки законодавець, перш за все, враховує інтерес потерпілого [403].

Не дивлячись на те, що в медичній і правовій літературі висловлювалася точка зору, згідно з якою до джерела підвищеної небезпеки у сфері медичної діяльності можна віднести, наприклад, рентгенівські установки, родонові ванни, кобальтові гармати, ядерні водії серця, лазерні апарати, прилади з використанням ультразвуку, отруйні, наркотичні, сильнодіючі лікарські препарати, вибухові та вогненебезпечні лікарські засоби (ефір та ін.), використання електричних струму, проте, на наш погляд, і деякі види медичної діяльності містять в собі вірогідність випадкового спричинення шкоди життю і здоров’ю пацієнта і тим самим створюють підвищену небезпеку для нього, оскільки лікар не завжди має можливість повністю проконтролювати процес надання медичної допомоги і можливі результати своєї діяльності. Важливо відзначити, що думка, згідно якій джерелом підвищеної небезпеки є певного роду діяльність, що створює підвищену небезпеку для оточення - «пацієнта», знайшла своє віддзеркалення ще в роботах М.М. Агаркова, В.І. Серебровського, О.С. Іоффе, О.А. Красавчикова, В.Г. Верднікова і ряду інших класиків цивілістичної науки. Так, зокрема, М.М. Агарков писав: «Джерелом підвищеної небезпеки... є не річ, а певна діяльність по її використанню» [1, с. 338]. Він вважав, що підвищеною небезпечною діяльністю є виробництво, зберігання і застосування «мікробіологічних препаратів, які представляють собою небезпеку зараження» [2, с. 68]. О.А. Красавчиков виділяв «мікробіологічні джерела підвищеної небезпеки», відносячи до них різні хвороботворні мікроби [245, с. 65-66]. На сьогодні існують віруси біологічного походження, які впливають на здоров’я людини ( «ВІЛ», H1N1, Ебола).

На думку О.С. Іоффе та Б.С. Антимонова, джерелом підвищеної небезпеки є певного роду діяльність [205, с. 398; 18, с. 123]. З точки зору В.Г. Верднікова, джерелом є визначені види людської діяльності [102, с. 396]. Джерела підвищеної небезпеки - це предмети матеріального світу створені в основній своїй масі

руками людини. Зрозуміло, що такими джерелами є далеко не всі предмети, а лише ті, які володіють специфічними особливостями або властивостями [245, с. 28]. Джерело підвищеної небезпеки - це завжди дія або система дій... і не має значення характер діяльності: виробничий, господарський, науково -

дослідницький або адміністративно-управлінський. Випадки, в яких

відповідальність визнається законом джерелом небезпеки, характерні тим, що виникнення в них шкідливого результату визначається, як правило, не поведінкою людини (заподіювача шкоди, потерпілого), а визначальною причиною виступає саме діяльність певного роду. Причому ця діяльність не обов’язково повинна бути комерційною, господарською або професійною [18, с. 123]. Е.А. Флейшиць зазначає, що «під джерелом підвищеної небезпеки розуміються властивості речей або сили природи, які при досягнутому рівні розвитку техніки не піддаються повністю контролю людини, а не підкоряючись повністю контролю, створюють високий ступінь вірогідності спричинення шкоди життю і здоров’ю людини або матеріальним благам» [515, с. 132]. Л.А. Майданник та Л.Ю. Сергеєва як джерело підвищеної небезпеки розглядали предмети матеріального світу, діяльність яких в процесі їх використання не піддається повному контролю людиною [307, с. 48].

К.Б. Ярошенко визначала джерело підвищеної небезпеки як діяльність, пов’язану зазвичай з експлуатацією об’єктів, які через природні або створені людиною властивості і якості на сучасному рівні розвитку техніки залишаються ще не повністю підконтрольними людині [578, с. 5-9]. На її думку, протиправність не є обов’язковою умовою настання відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки [576, с. 45].

Детально слід розглянути проблему джерела підвищеної небезпеки в медицині. Медична діяльність складається з комплексу прийомів і засобів, необхідних для відновлення здоров’я, вельми неоднорідних за своїм складом. Особливість теперішнього часу - це швидкий прогрес медичної науки і техніки, впровадження їх досягнень в практику. У медицині науково-технічний прогрес розширив діагностичні можливості і лікувальні методи, у зв’язку з цим стали можливими втручання лікаря в глибинні життєві процеси організму, причому далеко для цього організму не байдужі. Упровадження в клінічну практику нових методів діагностики і лікування, що раніше вважалися неможливими, привело до появи ряду характерних ускладнень, що по-різному впливають на патогенез і перебіг захворювання, що в кінцевому результаті можуть призвести до смерті хворого. У медицині отримало широке використання приладів, речовин, технологій, які з погляду цивільного права можуть бути віднесені до джерела підвищеної небезпеки, оскільки здатні заподіяти деколи більше шкоди, ніж сама хвороба. Шкода, заподіяна сильнодіючими лікарськими засобами (морфій, кокаїн і т.п.), рентгенівськими променями, променями лазера, новими медичними технологіями при проведенні медичних експериментів, відповідно до ст. 1187 ЦК України відшкодовується незалежно від вини. Відповідальність, передбачена ст. 1187 ЦК України, є відповідальністю «без вини» або відповідальністю «за випадок» - за випадково заподіяну шкоду. Медична діяльність неоднорідна і не може бути в цілому віднесена до джерел підвищеної небезпеки, хоча окремі методи лікування відповідають визначенню останнього [129, с. 185-186]. Наслідки, які не охоплюються і не повинні охоплюватися передбаченням відповідальної особи, не можуть бути поставлені йому у вину і є випадком (casus) [494, с. 100-101]. Випадкова шкода може виникнути при здійсненні будь-якої діяльності. Якщо випадкова шкода була завдана в результаті збігу обставин виняткового характеру (вони нестійкі, неповторювані в своєму виникненні) і порушник не міг і не повинен був передбачати їх настання і враховувати їх в своїй діяльності, то в таких ситуаціях випадкова шкода лягає на того, в чиїй майновій сфері вона настала. Якщо ж випадкова шкода носить передбачуваний характер, що повторюється, як це має місце при експлуатації джерел підвищеної небезпеки, то існує і абстрактне передбачення можливості виникнення випадкової шкоди, а значить і реальна можливість вживання заходів по його запобіганню в майбутньому. Покладання відповідальності за випадково виниклу шкоду в подібних випадках спонукає як заподіювача шкоди, так і інших осіб, що здійснюють аналогічну діяльність, застосовувати додаткові заходи, спрямовані на запобігання випадковій шкоді [459, с. 88]. Наприклад, при введенні пацієнтові лікарських речовин - антибіотиків в чистому вигляді або таких що містять антибіотики, в обов’язковому порядку необхідно за 25 хвилин до ін’єкції робити під’язикову пробу на індивідуальну чутливість до даної лікарської речовини. З метою зменшення ризику розвитку медикаментозних ускладнень у пацієнтів, яким показані лікарські препарати з високим потенціалом можливих ускладнень, рекомендується приймати їх з «прикриттям», наприклад, антибіотики часто приймають з антигістамінними препаратами. Покладання відповідальності за випадково виниклу шкоду в подібних випадках спонукає як заподіювача, так і інших осіб, що здійснюють аналогічну діяльність, застосовувати заходи, спрямовані на запобігання випадковій шкоді [39, с. 15]. Так, Т.Б. Мальцман, пояснюючи підвищену відповідальність, вказує на важкість встановлення вини деліквента. На її думку, складність самої діяльності дає можливість деліквенту зовні правдоподібно у ряді випадків пояснити відсутність своєї вини та додає, що під абсолютним контролем діяльності необхідно розуміти можливість негайно, в будь-якій операції, повністю усунути недоліки або необхідним чином змінити цю діяльність [299, с. 31].

Медична дія без відповідного доступу до патологічного органа, є додатковою травматизацією, і може супроводжуватися побічними ефектами. Крім того, медична дія може не відповідати тяжкості патологічного процесу, тобто бути недостатньою, і тоді шкода здоров’ю посилюється прогресом патології, або може бути надмірною, в результаті чого шкода здоров’ю від медичної дії більша, ніж від самої хвороби. Таким чином, при здійсненні медичної діяльності виникає певний ризик настання несприятливих наслідків для здоров’я і життя пацієнта, що дає підставу деяким авторам висловлюватися про неминучу шкідливість медичної допомоги [502, с. 135]. До діяльності, що створює підвищену небезпеку для життя і здоров’я пацієнта, на наш погляд, можна віднести, наприклад, медикаментозну терапію і як її вид - вакцинацію.

Проблема побічної дії лікарських речовин привертає всю більшу увагу, набуваючи медико-соціального значення у зв’язку з наростаючим потоком надходження нових медикаментів і збільшенням числа ускладнень при їх вживанні. До побічних реакцій приводять різні причини, а особливості фармакологічної дії самого лікарського препарату в терапевтичних дозах не завжди визначають їх. Призначення декількох лікарських препаратів одночасно при поганому уявленні про їх взаємодію призводить до негативних наслідків для організму пацієнта. Необхідно враховувати і той факт, що при призначенні лікарських засобів лікар, як правило, орієнтується тільки на інструкцію, представлену фармацевтичною фірмою, а остання не завжди об’єктивно відображає інформацію про побічні дії препарату. При проведенні медикаментозної терапії (застосування протимікробних, противірусних і протипаразитарних засобів, анальгетиків, анастетиків, барбітуратів, серцево- судинних засобів, засобів, що впливають на нервову систему, протисудомних засобів, вакцин) завжди присутній ризик небажаних ефектів. У цьому сенсі показовим є приклад проведення вакцинації проти кору: у момент введення вакцини 12-річному хлопчикові виникла побічна реакція, що призвела до повного паралічу нижньої половини тулуба; згодом був встановлений діагноз «вакцинальний мієліт на грудно-поперековому рівні» [211].'

Так, відповідно до ст. 1187 ЦК України відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, настає за відсутності вини заподіювача шкоди. Джерелом підвищеної небезпеки визнається діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, та інших осіб. Певна медична діяльність (наприклад, здійснювана з використанням рентгенівських чи лазерних установок) може бути джерелом підвищеної небезпеки. Існує ще один виняток. Відповідно до ст. 1209 ЦК України продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) несе відповідальність за шкоду, завдану особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.

За даними спеціальної медичної літератури, проведення вакцинації завжди містить підвищену небезпеку непередбачуваних, неконтрольованих ускладнень, пов’язаних з особливими властивостями вакцин. Наприклад, у 25% випадків застосування вакцини від кору та краснухи в пацієнтів виникає артралгія - біль у суглобах (на 8 млн осіб - 1-2 млн випадків), у 10% виникають артрити - запалення суглобів (на 8 млн - від 400 до 800 тис. людей). Крім того, може виникнути тромбоцитопенія - порушення згортання крові (1 випадок на 300 тис. доз, для 8 млн осіб - це 26 випадків), коровий енцефаліт (1 випадок на 1 млн. доз, тобто на 8 млн - 8 осіб) [303]. Прищепні реакції на вакцини можуть бути локальними і загальними. Найчастіше трапляються невиражені місцеві реакції, але іноді розвиваються інфільтрація, набряк, больова реакція. У хворого підвищується температура тіла, з’являються болі в суглобах, висипання у вигляді кропив’янки, риніт, бронхоспазм, а у важких випадках - анафілактичний шок. У клініці був випадок, коли жінка до захворювання на пневмонію вже отримувала різні антибіотики і не мала алергічних реакцій, а після введення еритроміцину померла від анафілактичного шоку. Найбільш частою причиною є домішки, наприклад, білки яєць, присутні у вакцинах, наявність консервантів, доданих в сироватковий матеріал (наприклад, антибіотики). В середньому сучасна лікарська терапія супроводжується ускладненнями у 19-33% хворих, до 8% пацієнтів госпіталізується з приводу лікарських ускладнень, у 2-3% пацієнтів з медикаментозними ускладненнями неправильне лікування може закінчитися смертю [196, с. 297-298]. З урахуванням вищевикладеного, медикаментозна терапія повністю відповідає ознакам джерела підвищеної небезпеки як діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність спричинення шкоди внаслідок неможливості повного контролю за нею з боку медичних працівників [227, с. 3235].

Чи можна віднести до джерел підвищеної небезпеки діяльність хірургів, гінекологів, анестезіологів? Ні, оскільки дані види діяльності не завжди відповідають двом ознакам, що дозволяють віднести їх до джерел підвищеної небезпеки, а саме: шкідливість і непідконтрольність людині. Ці ознаки повинні бути завжди в сукупності. Шкідливість, підконтрольна людині, не створює підвищеної небезпеки, наявність якої підсилює відповідальність за заподіяну шкоду. Відсутність непередбачуваної шкоди взагалі знімає питання про підвищену відповідальність. М.М. Малеїна відзначає, що хірургічний метод лікування не виключає небезпеки (ризики) для пацієнта, але використання хірургічних інструментів здійснюється під контролем волі і свідомості людини, отже, хірургічна діяльність не може бути віднесена до джерела підвищеної небезпеки [298, с. 154].

Звичайно, віднесення деяких видів медичної діяльності до джерела підвищеної небезпеки може викликати певні заперечення, що базуються на тому, що медична діяльність в цілому спрямована перш за все на збереження і зміцнення здоров’я людей, запобігання і лікування хвороб, а тому, згідно ст. 1187 ЦК України, не може бути кваліфікована як діяльність, пов’язана з підвищеною небезпекою для пацієнтів. К.Б. Ярошенко вважає, що не можна встановлювати відповідальність лікарні за шкоду, заподіяну нею при використанні джерела підвищеної небезпеки під час лікування хворих (наприклад, при рентгенотерапії), оскільки лікування має на меті усунути небезпеку, що виникла для організму. Автор вважає, що встановлення принципу відповідальності незалежно від вини медичних закладів перед пацієнтами призвело б до того, що лікарні стали якомога менше звертатися при лікуванні до механізмів, лікувальних променів, які сьогодні є чи не найперспективнішими методами лікування [577, с. 217]. Проте А.М. Савицька, навпаки, вважає, і ми також підтримуємо цю точку зору, що «відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, закон не пов’язує ні з метою, для якої він використовується, ні з умовами його використання» [433, с. 71-72].'

Вірогідність заподіяння шкоди може бути достатньо високою і виявлятися як одноразово, так і мати характер, що повторюється, при здійсненні певних дій медичного характеру, і для пацієнта не має значення чи заподіяна йому шкода певним видом діяльності, що належить до джерела підвищеної небезпеки або конкретною одноразовою шкідливою дією. Вважаємо, що шкідливість одноразової лікарської дії - джерела підвищеної небезпеки - може бути іноді більшою, ніж багатократне, тривале здійснення підвищеної небезпечної діяльності, конкретних видів медичної діяльності. Тому, як нам здається, необхідно проводити чітке розмежування між медичною діяльністю в цілому, що не носить шкідливий характер, і окремими її видами та конкретними діями суб’єктів медичної діяльності, які у ряді випадків можуть бути віднесені до джерела підвищеної небезпеки. Крім того, розглядаючи цю проблему, необхідно враховувати і думку О.А. Красавчикова, відповідно до якої «небезпека - це не суб’єктивна і не штучна ознака, а явище об’єктивного порядку, не залежне від того, наскільки адекватні йому наші суб’єктивні уявлення, думки і переживання. Це тільки об’єктивна можливість настання відповідних обставин, і не більше. Можливість і дійсність не тотожні, хоча остання і припускає існування першої. Щоб в таких випадках можливість була реалізована, обернена в дійсність, повинні мати місце певні факти, а саме: факти спричинення, при яких відповідна небезпека залишається потенційною» [245, с. 21]. Дійсно, будь-яка небезпека тією чи іншою мірою відносно конкретизована і не існує «взагалі».

М.М. Малеїна також відзначала, що оскільки лікувальна діяльність неоднорідна, вона не може бути визнана в цілому джерелом підвищеної небезпеки, але окремі методи (способи) лікування відповідають визначенню джерела підвищеної небезпеки, виробленому юридичною наукою і практикою [298, с. 146].

Критерій «небезпеки» повинен бути визначений об’єктивно, тобто в самій діяльності певного роду. Об’єктивну думку про «небезпеку» як про відому можливість нещасного випадку не можна виводити з одиничного випадку заподіяння шкоди. В одиничному випадку можна встановити конкретну причину і причинний зв’язок, що дійсно існує в цьому випадку здійснюваних дій [18, с. 4748], але разом з тим, не має сумніву, що надання медичної допомоги в іноді може завдати шкоду. В процесі здійснення медичної діяльності ті або інші конкретні дії медичного характеру можуть бути віднесені до джерела підвищеної небезпеки. На наш погляд, треба вести мову не про всю медичну діяльність як таку, що містить підвищену небезпеку, а про конкретну шкідливу дію. Певною мірою таку ж позицію займає і А.М. Савицька, що відносить лікування рентгенотерапією до джерела підвищеної небезпеки. Вона стверджує, що не лікувальна діяльність в цілому є джерелом підвищеної небезпеки, а рентгенівські промені, гамма- промені, радій. Таким чином, йдеться лише про ту частину лікувальної діяльності, яка пов’язана з використанням предметів і засобів, що є джерелом підвищеної небезпеки [433, с. 71-73]. Правда, тут же автор стверджує, що променева терапія сама по собі не є небезпечною для організму, але за певних умов, через свої специфічні властивості, здатна створити радіоактивність в небезпечних для життя людини дозах. Однак, О.А. Красавчиков стверджував, що «поняття завдання шкоди в радянському цивільному праві не може бути відірване від категорії суб’єкта, його дій і засобів спричинення шкоди. У вказаному понятті не можуть протиставлятися дії заподіювача тим матеріальним засобам, які були «в руках» того, хто діяв. Будь-яка форма руху (механічна, хімічна тощо) немислима поза матерією, без певної матеріальної субстанції» [245, с. 22]. Проте, на наш погляд, проведення променевої терапії певною мірою завжди містить підвищену небезпеку непередбачуваних ускладнень внаслідок неможливості повного контролю за нею з боку медичних працівників, тому віднести дану діяльність до джерела підвищеної небезпеки в цілому цілком було б доцільно.

Насамкінець визначимо, що суб’єктами, які мають право на відшкодування шкоди завданої внаслідок використання джерела підвищеної небезпеки, можна вважати: 1) осіб, які втратили годувальника; 2) осіб, які втратили працездатність, в тому числі завдана шкода їх особистості, незалежно чи вони перебували в цивільно-правових відносинах із власником джерела; 3) особи, які перебували у трудових відносинах із власником джерела.

Таким чином, відповідальність без вини в медицині можлива, але має бути чітко передбачена в законі у зв’язку із непередбачуваними наслідками лікування, тобто реагуванням організму.

4.4.

<< | >>
Источник: БУЛЕЦА СІБІЛЛА БОГДАНІВНА. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Деліктна відповідальність незалежно від вини за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки у сфері здійснення медичної діяльності:

  1. ЗМІСТ
  2. Деліктна відповідальність незалежно від вини за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки у сфері здійснення медичної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -