<<
>>

Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності

Найбільш дискусійним в теорії правовідносин завжди було і все ще залишається питання про об’єкти правовідносин.' Аналіз літератури з цієї проблеми дозволяє виділити три основні підходи до її вирішення.

Як об’єкти правовідносин розглядаються, по-перше, предмети матеріального світу і духовного світу (речі, продукти інтелектуальної діяльності, особисті немайнові блага тощо); по-друге, діяльність (дії, поведінка) учасників правовідносин з виконання своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків; по- третє, як предмети матеріального і духовного світу, так і діяльність учасників правовідносин з виконання своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (залежно від характеру конкретних видів правовідносин). Існують ще дві крайні точки зору, одна з яких визнає наявність безоб’єктних правовідносин (внаслідок того, що нею заперечується можливість бути об’єктом правовідносин для дій учасників), і друга, згідно з якою у одного правовідношення може бути декілька об’єктів. Обидві ці крайні точки зору не набули широкого поширення і підтримки в учених-юристів.

Досить непоганим є розуміння об’єкта правовідношення дане А.П. Дудіним: «об’єкт правовідношення - це предмет, на який спрямована діяльність суб’єктів правовідношення, здійснювана ними в процесі реалізації ними своїх юридичних прав і обов’язків» [178, с. 68]. Ними є не тільки речі, але і будь-які «правопридатні» соціальні блага, які в цивільних правовідносинах мають вартісну складову, що робить їх «оборотоздатними». У їх складі послуги виступають

одним із елементів цивільно-правового об’єктного континууму [263, с. 475-476], і, отже, володіють загальними властивостями об’єктів цивільного права (правовідносин).

Для глибшого виявлення об’єкта правовідносин у сфері медичного обслуговування населення плідною представляється категорія соціального блага, отримання якого забезпечується за допомогою реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Це загалом не нова думка. На початку XX ст. вона була висловлена такими відомими вченими-юристами як І.М. Коркунов і Г.Ф. Шершеневич. «Об’єкти прав, - писав «Г.Ф Шершеневич в одній зі своїх праць, - слід шукати в благах, що забезпечуються правом як цілі, а не у встановленій поведінці, як засобі» [556, с. 590].

Що є тим благом, інтерес і воля отримання якого, необхідність забезпечення і захисту якого пов’язані з цивільними правовідносинами, що виникають у сфері медичної діяльності? Основою права, як вважав Гегель, є духовне, і його найближчим місцем і початковим пунктом - воля, яка вільна, так що свобода становить її субстанцію і визначення, і система права - це є царство реалізованої свободи, мир духу, породжений їм самим як якась інша природа [124, с. 31].

У літературі висловлена думка про те, що категорія «блага» все ж таки не є універсальним критерієм виявлення об’єктів різних правовідносин. Наприклад, В.М. Протасов відзначає, що об’єкт правовідносин має подвійний зміст, а відповідний термін означає два різні явища. Одне з них - об’єкт інтересу - це різні блага, «які зобов’язані своєю появою та існуванням (для даних осіб) правовідношенню і відображають його цільове призначення, результативність». Серед об’єктів інтересу можуть бути і саме правовідношення в цілому (як правовідносини громадянства) або суб’єктивне право, правова поведінка, об’єкти правової поведінки і його результати. Друге явище - об’єкти правової діяльності - це «предмети, явища матеріального і духовного світу, які виступають об’єктами правової поведінки і мають для правовідношення юридичне значення» [415, с. 81, 89, 103]. В.І. Сенчищев зазначає, що «об’єкт» і «суб’єкт» правовідносин не можуть збігатися, тобто «об’єктом правовідносин» не може бути людина, незалежно від того, в якому зв’язку вона перебуває з правовідносинами: «суб’єкт» або «не суб’єкт» [444, с. 130-133]. Цивільне право не володіє механізмом, який би дозволяв впливати на поведінку зобов’язаної особи, оминаючи особистість і волю самої зобов’язаної особи.

«Об’єкт правовідносин» - поведінка зобов’язаної особи, у двосторонніх правовідносинах є два «об’єкта», бо зобов’язаними є обидві особи. Причому обидва «об’єкта» є самостійними і відмінними для кожного суб’єкта в одному і тому ж правовідношенні.

На думку Є.В. Пассека, немайнові відносини в зобов’язальному праві умовно можна розділити на три групи (окрім випадків завдання моральної шкоди і виникнення деліктних відносин):

1) послуги (лікарів, вчителів, адвокатів тощо);

2) зобов’язання, що виступають як доповнення до основного майнового зобов’язання (найм житлового приміщення із зобов’язанням повернення не пізніше встановленого часу і «не шуміти») або до речового права;

3) непойменовані зобов’язання (не грати в карти, не відвідувати розважальних закладів) [354, с. 25].

Це договори з домашнім лікарем, викладачами, адвокатами, в яких «немайновий інтерес складає їх головну суть і головний зміст» (причому помічається, що навіть невиконання ними своїх обов’язків ні тільки не тягне майнового збитку для кредитора, але і приносить йому певну вигоду у вигляді заощаджених грошей) [353, с. 25, с. 100]. Слід зазначити, що автор розділяє майновий інтерес в зобов’язанні і майнову цінність предмета зобов’язання, підкреслюючи, що це різні поняття. М. Вінавер відзначав із цього приводу, що «немайновий предмет зобов’язання і немайновий інтерес від невиконання зобов’язання - дві різні, хоча і часто змішувані речі» [105, с. 186]. Зазначимо, що зміст законного інтересу складається із двох елементів (прагнень): користуватися конкретним соціальним благом і звертатися в необхідних випадках за захистом до компететних органів держави або громадських організацій. Сутність його полягає у простому юридичному дозволі, відбитому в об’єктивному праві або випливаючому з його загального змісту - прагнення суб’єкта користуватися благом [265, с. 180].

Наявність інтересу свідчить про виникнення зобов’язання між сторонами, тобто лікарем та пацієнтом. Немайновий інтерес права на здоров’я при наданні медичної допомоги проявляється у його безоплатності. Однак це не означає, що воно зовсім не пов’язано з майновим інтересом, а саме - сторона, яка бере на себе обов’язок надавати медичну допомогу, не завжди робить це безоплатно, дії лікаря оплачуються другою стороною.

Іноді невиконання боржником своїх зобов’язань тягне за собою майнову шкоду для другої сторони: хвороба викликає витрати на виклик іншого лікаря, при купівлі ліків, може спричинити втрату заробітку. Таким чином, при наданні медичної допомоги ми маємо справу з немайновим інтересом, а випадковим у цих відносинах є майновий інтерес.

Таким чином, вважаємо, що у сфері здійснення медичної діяльності цивільний інтерес проявляється так:

1) вільне волевиявлення та рівність сторін;

2) гарантований судовий захист або захист іншими юрисдикційними органами;

3) наявність немайнового інтересу (бажання бути повністю здоровим) при наданні медичної допомоги є головним;

4) наявність майнового інтересу (бажання придбати найкращі ліки) є випадковим, тобто додатковим;

5) суб’єктивне право пацієнта пов’язано з об’єктивним обов’язком лікаря;

6) інтерес у сфері надання медичної допомоги має приватноправовий характер;

7) інтерес є фактом виникнення зобов’язання між сторонами [89, с. 71].

Для правовідносин, що виникають на основі закону або договору між

особою, що бажає отримати медичну допомогу, і відповідним медичним закладом відповідь на це питання не складе особливих утруднень. У цих випадках об’єктом правовідношення, що виникає в переважній більшості випадків за ініціативою особи, буде медична послуга, що надається йому медичною установою. Саме послуга є тим соціальним благом, отримання якого спонукає особу звернутися за допомогою до медичного закладу, тобто вступити з ним у правовідношення.

Медичною послугою є медична допомога певного виду і обсягу, що надається за платним договором або безоплатно. До медичних послуг чинне законодавство пред’являє цілий ряд особливих вимог: вони повинні відповідати певним стандартам медичної допомоги (переліку вимог - норм, правил, характеристик - щодо медичної допомоги і її результатів), стандартам якості медичної допомоги (переліку вимог, що характеризують ступінь відповідності наданій в певних економічних рамках медичній допомозі найбільш сприятливим кінцевим результатам). Аналогічні вимоги пред’являються і до медико- соціальних послуг, що є медико-соціальною допомогою певного вигляду і об’єму, що надається за платним договором або безоплатно.

Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України передбачається необхідність надання основної частини медичної допомоги населенню саме на первинному рівні [399], тобто треба невідкладно здійснити комплекс заходів щодо підвищення рівня забезпечення населення медичною допомогою та лікарськими засобами, особливо у сільській місцевості, виділення приміщень для сільських лікарських амбулаторій та вдосконалення системи профілактичних медичних оглядів населення, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги тощо [400].

Зазначимо, що 23 жовтня 2007 р. Європейська Комісія прийняла нову Стратегію «Разом для здоров’я: стратегічний підхід для Європейського Союзу на 2008-2013 рр.», щоб встановити цілі, якими будуть керуватися в майбутній роботі по охороні здоров’я на європейському рівні. У рамках Європейської Комісії, Стратегія дотримується другої програми дій Співтовариства у сфері охорони здоров’я на 2008-2013 роки з метою поліпшення безпеки здоров’я громадян; зміцнення здоров’я для поліпшення добробуту; генерації та розповсюдження медичних знань [187].

Цивільний кодекс не може і не повинен позбавляти суспільство від численних спеціальних законодавчих актів, а навпаки, повинен передбачати в своїх нормах ухвалення таких законів. Без спеціального законодавства не обійтися з двох причин: по-перше, спеціальний закон покликаний детально регулювати ту або іншу групу суспільних відносин; по-друге, багато суспільних відносин потребують комплексного правового регулювання [380, с. 45].

Розглядаючи відносини з надання медичної допомоги, А.М. Савицька робить висновок про договірну основу їх виникнення. Вона також відзначає, що об’єктом правовідносин, які існують між хворим і медичним закладом, є медичні послуги, послуги з лікування. Ці послуги відносять до категорії нематеріальних благ [433, с. 44-45].

Медична допомога як різновид медичної діяльності регулюється в основному нормами спеціального законодавства, що вимагає юридичного оформлення на рівні закону.

Отже, медичну діяльність з точки зору цивільного права можна визначити як діяльність із надання медичної допомоги або послуги, тобто сукупність дій із надання послуг і (або) виконання робіт з дослідження, зміцнення (підтримки) і збереження (відновлення), попередження та профілактики здоров’я людини в цілому, а також її окремих органів і тканин та забезпечення репродуктивних прав. Формою реалізації медичної діяльності є надання медичної послуги та медичної допомоги, які різняться за характером відплатності. Медична допомога може надаватися на оплатній та безоплатній основі; види медичної допомоги на оплатній основі мають відповідати видам безоплатної медичної допомоги. А медична послуга платна.

Реалізація медичної допомоги здійснюється шляхом втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб’єктів медичної діяльності - пацієнтів та медичних працівників в їх практичній діяльності. Оскільки право медичної допомоги закріплене в ЦК України і є особистим немайновим правом, це право повинно бути втілене в медичних відносинах, спрямовано на встановлення цивільних правовідносин. Без реалізації право на медичну допомогу втрачає своє соціальне значення і призначення. Проблема реалізації особистого немайнового права при наданні медичної допомоги вирішується шляхом використання правового механізму, який забезпечує і відповідальність при наданні медичної допомоги, і застосування санкцій при неналежному лікування. Поняття медичної допомоги є логічно ширшим від поняття «медична послуга», тому відносини між пацієнтом та лікарем, будучи товарно-грошовими, вартісними відносинами й опосередковуючи собою процес виробництва медичних послуг (у вигляді певного корисного ефекту), обмін їх на гроші та споживання цих послуг фізичною особою, набувають юридичної форми майнових відносин. Обґрунтовується точка зору, що характер майнових відносин з оплатного надання медичних послуг, а також наявність ознак, властивих винятково цивільно-правовому методу регулювання, насамперед юридична рівність, ініціативність учасників у становленні і розвитку названих правовідносин, диспозитивність, дозволяє зробити висновок про їх цивільно-правову природу [460, с. 8-11].

Коло цивільно-правових норм, які застосовуються до відносин з надання медичної допомоги повинно включати: по-перше, відносини власності в різних системах охорони здоров’я; по-друге, майново-договірні відносини, засновані на юридичній рівності, майновій самостійності учасників цивільного обороту. Зокрема, це договори між медичними закладами і пацієнтами по оплатному наданні медичних послуг. Але в даному випадку майново договірні відносини не можуть бути засновані на юридичній рівності майново самостійних учасників цивільного обороту. Цьому перешкоджає специфіка об’єктів регульованих правовідносин.

Дійсно, мало хто заперечуватиме, що пацієнт, який не володіє професійними пізнаннями в медицині, є слабшим учасником відносин, ніж - лікар-професіонал. Саме ця особливість і повинна враховуватися при формуванні спрямованості правового регулювання надання платної медичної допомоги в рамках цивільних відносин. Для належної дії принципу рівності необхідно «вирівняти» положення слабкої сторони, надавши її праву спеціальні публічні гарантії.

Таким чином, право медичної допомоги як основне особисте немайнове право виконує такі функції: 1) воно є носієм і гарантом свободи особи на звертання до закладу охорони здоров’я; 2) воно має визначити умови і межі свободи особи, відсікти біль і хворобу; 3) медична діяльність є необхідною для досягнення позитивного результату оздоровлення.

Поняття медичної допомоги і медичної послуги співвідносять як основне і додаткове. М.П. Дейкун відзначає, що «такі аспекти надання медичної допомоги, як дотримання стандартів, ціноутворення, якість медичних послуг, повинні бути під контролем держави незалежно від організаційної моделі системи та форм власності медичних закладів у ній» [170, с. 54].

В Угоді про надання медичної допомоги громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав швидка і невідкладна медична допомога названа комплексом медичних послуг, які подаються при гострих порушеннях фізичного або психічного здоров’я пацієнта, що загрожують його життю або здоров’ю оточуючих. Під плановою медичною допомогою розуміється комплекс медичних послуг, які надаються при порушеннях фізичного або психічного здоров’я пацієнта, що не становлять безпосередньої загрози його життю або здоров’ю оточуючих [509, с. 16-17].

Вважають, що право на медичну допомогу бере витоки з природного права людини на життя і знаходить своє закріплення в різних соціальних нормах, що діють у суспільстві. Відомі ситуації, коли фізична особа, яка захворіла або травмувалася, не звертається до медичних працівників, а здійснює самолікування та звертається по допомогу у вчиненні певних дрібних медичних дій до іншої людини, яка їй не відмовляє. У таких випадках відносини між фізичними особами з надання медичної допомоги відбуваються відповідно до соціальних норм - моралі, релігії, дотримання яких не забезпечується державою, а підтримується силою суспільного впливу. Отже, багато науковців вважають, що медична допомога є медичною послугою, яка охоплює заходи, спрямовані на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент їх надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності. У широкому розумінні медичні послуги є діями медичних працівників, які спрямовані на задоволення потреб людини стосовно здоров’я, у вузькому - дії медичних працівників, які спрямовані на задоволення потреб людини стосовно здоров’я, що не охоплюються поняттям медичної допомоги [383, с. 77]. Також вважають, що медична допомога є ширшим поняттям, ніж медична послуга. Медична допомога може надаватися як у рамках медичних послуг, так і поза ними. Відносини, пов’язані із наданням медичних послуг, входять до відносин із надання медичної допомоги, але не вичерпують їх [436, с. 155-156].

Медики вважають, що «послуги» в медичній практиці та науці не існує. Послуга, як і товар, має важливу визначальну властивість - свободу вибору і відмову від неї. У пацієнта немає вибору - окрім лікаря ніхто не вирішить проблем із здоров’ям і відмовитися від допомоги лікаря пацієнт не може - рано чи пізно - а може, й негайно, - виникне загроза здоров’ю і життю. Отримання медичної допомоги від лікаря не потреба, а життєво важлива необхідність. Послугою можна назвати тільки те, що не пов’язане з особою і здоров’ям людини. Медичну послугу визначають як захід або комплекс заходів, направлених на профілактику захворювань, їх діагностику та лікування, що мають самостійне закінчене значення і певну вартість. Таким чином, будь-яка медична діяльність в юридичному сенсі є саме «послугою», а не чим-небудь іншим [181, с. 132]. Медичні послуги спрямовані завжди для задоволення особистих потреб особи. Під поняттям «медична допомога» розуміють поведінку уповноваженого суб’єкта, регламентовану відповідними нормативно-правовими актами і спрямовану на усунення загрози життю та здоров’ю (у разі, коли така загроза може стати непоправною та/або створити відповідну загрозу життю) фізичної особи. У свою чергу поняття «медична послуга» повинно охоплювати поведінку уповноваженого суб’єкта, регламентовану відповідними нормативно-правовими актами і спрямовану на підтримання (збереження), відновлення чи покращання здоров’я фізичної особи та забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення [478, с. 6; 479, с. 23].

На сьогодні визначення медичної допомоги знаходимо у постанові КМУ від 11 липня 2002 р. №955 - це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства України [431, с. 73-75]. В Україні медична допомога надається безоплатно, тобто особа (громадянин України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, а також особи, яким надано статус біженця в Україні - ст. 6 та 11 Основ), яка отримує таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинна відшкодовувати її вартість ніяким чином незалежно від часу отримання медичної допомоги [99, с. 140]. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватися всім без винятку громадянам у повному обсязі.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України (далі - КСУ) [424, с. 107112] встановлено, що положення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Однак, враховуючи рішення КСУ від 25.11.1998 р. [423, с. 119-123], до медичних послуг, що надаються за плату, можна віднести послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими медичними навчальними закладами та науково-дослідними установами. Відповідно до постанови КМУ від 17.09.1996 р. [392] зазначається, що значна частина перерахованих у цьому Переліку медичних послуг підпадає під поняття «медична допомога», ненадання якої може завдати істотної шкоди здоров’ю хворих. До них належить ряд послуг, безпосередньо пов’язаних з лікуванням хворих та профілактикою захворювань, зокрема профілактичні медичні огляди з винесенням висновку про стан здоров’я на прохання громадян (розділ І, пункт 15); зубне, вушне, очне протезування дорослого населення (розділ І, пункт 25); надання всіх видів медичної та лікувально-профілактичної допомоги (крім першої невідкладної) особам, обслуговування яких не передбачено даним закладом (розділ І, пункт 37); надання додаткової медичної інформації на прохання громадян (довідки, виписки з історії хвороби) (розділ ІІ, пункт 3) та інші. Ряд пунктів Переліку передбачають виконання робіт, які за певних обставин можуть розглядатися як медична допомога. Це, зокрема, надання юридичним та фізичним особам консультаційної допомоги з питань застосування законодавства про охорону здоров’я, в тому числі щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення (розділ І, пункт 21); діагностичне обстеження і лікування за направленням лікарів, які працюють на засадах підприємницької діяльності (крім випадків надання невідкладної медичної допомоги, професійних захворювань, виробничого травматизму), якщо у такому обстеженні і лікуванні немає невідкладної необхідності (розділ І, пункт 27); організація лікарських і фельдшерських здоровпунктів на підприємствах, в установах та організаціях, де вони не передбачені штатними нормативами (розділ І, пункт 30) та інші. Визнано також неконституційним положення цієї ж постанови щодо дозволу лікувальним та санаторно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації.

Враховуючи ст. 271 ЦК України можна зазначити, що зміст права на медичну допомогу становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері оздоровлення та лікування, тобто зміст утворюють конкретні юридичні можливості, а ст. 284 ЦК України визначає загальний зміст права на медичну допомогу, особливості його здійснення малолітніми та неповнолітніми особами, право на вибір лікаря та методів лікування. Це право, враховуючи зміст п. «д», ст. 6 Основ [347], є складовим елементом права на охорону здоров’я, який передбачає, що громадяни України мають право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, якщо він може запропонувати свої послуги, право на заміну лікаря та вибір методів лікування, відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я, тобто кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувальному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. Що стосується малолітніх та недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога надається навіть у випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного. Таким чином, до числа елементів цивільної правоздатності будь-якої особи України входить можливість звернутися в спеціалізовану установу з вимогою про надання медико-санітарної допомоги в цілях відновлення втраченого або пошкодженого здоров’я. Щоправда, певні категорії людей можуть бути обмежені в цих можливостях, зокрема особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Відповідно до ст. 92, 93 ККУ, до цих осіб судом можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, тобто надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до спеціального лікувального закладу з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь [534, с. 162-188].

Зазначимо, що особисте право може виникнути як неписане право, бо предметом права виступає особистість, воно невіддільне від особи і не є предметом зовнішнього світу, тому особисте право не може бути вичерпною самостійною одиницею у порівнянні з іншими галузями права. Застосування особистого права означає, що особа до зовнішнього світу не пристосована, їй треба використовувати у ньому конкретну конфігурацію, яку наперед не можна передбачити чи визначити, а вирішення може знайти лише жива людина, яка живе своїм життям, досліджуючи раціонально ситуацію з використанням інтуїції [627, c. 637], тобто право на медичну допомогу щільно пов’язане з фізичною особою і не може виникати без неї. Сам термін «медична допомога» чітко відображає сутність особистого немайнового права фізичної особи, оскільки відповідає всім ознакам, характеристикам немайнових прав, а саме: відсутність економічного змісту, невідчужуваність, невід’ємність від особи, особистісність і т.д. Право на медичну допомогу в сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини, воно виникає з моменту народження і припиняється в момент біологічної смерті. Право на медичну допомогу забезпечує здатність особи реалізувати право на здоров’я шляхом відповідних правомочностей, наприклад вибір лікаря, закладу охорони здоров’я тощо.

Відсутність спеціального законодавства у галузі медичної діяльності створює умови юридичної невизначеності в регулюванні таких відносин. Тому необхідні розробка і ухвалення спеціального нормативного правового акта, що комплексно регламентує сферу таких відносин: визначального права і обов’язку пацієнтів представників медичної професії і закладів охорони здоров’я тощо, яким може стати, зокрема, Медичний кодекс.

Отже, можна підвести підсумок щодо реального законодавчого регулювання забезпечення права на медичну допомогу. Реалізація цього права нині в Україні є недосконалою, законодавчо не закріплені цивільно-правові засоби його реалізації. Існує нагальна потреба широкого застосування механізмів удосконалення (наприклад, договір надання медичної допомоги) на практиці. Це, своєю чергою, наддасть можливість отримати кожному більш кваліфіковану медичну допомогу.

Зазначають, що трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині повинна бути безкоштовна. Платні послуги, як виняток, можуть надаватися для сервісних послуг, які безпосередньо не пов’язані з виконанням медичних процедур (окрема палата, індивідуальна медична сестра, більш комфортні умови перебування у трансплантологічному стаціонарі). Всі інші питання - госпіталізація, пошук донора, черговість не повинні бути комерціалізованими [361, c. 251-252].

Ми впевнені, що якби були ліквідовані правові прогалини в законодавстві, які дозволили б не змішувати поняття медичної діяльності, медичної роботи і послуги, медичної допомоги, то і юристи, і медики під одним терміном мали б на увазі однаковий зміст.

Стан здоров’я залежить від багатьох факторів. Але до найвагоміших із них можна віднести чотири: спадковість; вплив навколишнього середовища; спосіб життя кожної людини; доступність і якість медичного обслуговування [431, с. 401]. Вважаємо, що стан здоров’я залежить ще від одного важливого фактору, а саме - профілактичних дій щодо збереження здоров’я, тобто якщо буде проводитися профілактика захворювань, то це сприятиме зменшенню спадкових хвороб, запобіганню захворювань тощо.

У ст. 3 Основах дано визначення медичної допомоги - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами [347]. Серед термінів Угоди про надання медичної допомоги громадянам держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, ратифікованої із застереженнями Законом України від 1.06.2000 р. №1764-Ш, визначено (ст. 1), що швидка та невідкладна медична допомога - комплекс медичних послуг, що надається при гострих порушеннях фізичного або психічного здоров’я пацієнта, які загрожують його життю чи здоров’ю оточуючих. Отже, відповідно до даної Угоди медична допомога визначалася як комплекс послуг [405]. Цивільно-правовий термін «послуга» з’явився в медичній галузі 17 вересня 1996 року, коли КМУ прийняв постанову №1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» [392]. Таким чином, уряд ввів до загального вжитку поняття «медична послуга», яке не мало визначення не лише в нормативних актах, а й у спеціалізованій медичній літературі. Дана постанова стала предметом конституційного подання і розгляду в КСУ, який в рішенні від 25.11.1998 року №15-рп/98 [423] провів розмежування між дефініціями «медична допомога» і «медична послуга» на основі їх оплатності. Фактичним підтвердженням цього стало рішення КСУ від 29.05.2002 р. №10- рп/2002 [424]. На сьогодні більшість правників, які займаються даною проблематикою, посилаючись на ці рішення КСУ, визначають, що різниця між «медичною допомогою» та «медичною послугою» полягає в платності другої безоплатності першої. На нашу думку, суперечки щодо розмежування цих понять є безпідставними адже безоплатність медичної допомоги досить умовна. Так, представники Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України при розгляді конституційного подання у справі №10-рп/2002, стверджували, що термін «безоплатність» взагалі не може мати достатнього обґрунтування в умовах ринкової моделі економіки, оскільки видатки на «безоплатну медичну допомогу» завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від заробітної плати (доходів) до бюджетів. Тому «положення частини третьої ст. 49 Конституції України про безоплатність є одним з рецидивів планової економіки і зовсім не враховує ринкових принципів». На думку Міністерства, «безоплатну медичну допомогу» доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується іншими членами суспільства. За такого підходу різниця між «медичною допомогою» та «медичною послугою» стирається, адже необхідно усвідомлювати, що як за «медичну послугу», яка надається приватним медичним закладом, так і за «медичну допомогу», яка надається державним або комунальним закладом охорони здоров’я, кошти сплачуються. Щоправда, в першому випадку - з кишені пацієнта, а в другому - з державного або комунального бюджету. На нашу думку, для більш чіткого тлумачення цих норм необхідно було б або відмовитися від застосування терміну «медична допомога» на користь терміна «медична послуга». Це, з одного боку, раз і назавжди поставило б крапку в суперечках навколо даної проблематики, а з іншого - повернуло б медичну діяльність в площину приватноправових відносин, визначивши стосунки між лікарем і пацієнтом не як «допомогу», а як «послугу». За таких умов на договори надання медичної послуги розповсюджувалися б загальні умови договорів надання послуг із певними застереженнями щодо специфіки даного виду послуг.

Надання медичних послуг й інші форми медичного втручання прямо і безпосередньо пов’язані з дією на організм людини і, зокрема, на ті, особисті немайнові блага як життя та здоров’я, що належать їй від народження. У юридичній літературі справедливо вказується, що «будь-яка цілеспрямована дія на організм людини в рамках професійної медичної діяльності допускає або припускає завдання шкоди стану здоров’я» [501, с. 411].

Медичні послуги часто супроводжуються шкідливими для організму людини ефектами, які використовуються задля запобігання завдання ще більшої шкоди здоров’ю або життю, і навіть при високому ступені вірогідності негативної дії на організм відмовитися від яких неможливо.

Медичними послугами користуються практично всі громадяни протягом всього свого життя, у зв’язку з чим проблеми реалізації і захисту особистих немайнових прав з приводу названих нематеріальних благ при наданні медичної допомоги набуває особливої актуальності і важливого значення.

А.О. Сироткіна вважає, що медичну послугу слід відрізняти від соціальних медичних послуг, які відносять виключно до сфери публічно-правового регулювання і характеризують такими ознаками: 1) послуги надаються громадянам в рамках державної соціальної політики (наприклад, допомога зараженим ВІЛ-інфекцією/СНІД); 2) вигодонабувачами є певні категорії громадян (наприклад, залежно від виду захворювання); 3) як правило, перелік таких послуг нормативно обмежений; 4) оплата послуг проводиться за рахунок засобів бюджету і позабюджетних фондів; 5) виконавцями, як правило, виступають державні медичні заклади і соціальні служби; 6) послуги надаються не на комерційній основі; 7) відсутня конкуренція при наданні послуг; 8) умови договору, а також обов’язок сторін вступати в договір, передбачені нормативно - правовими актами, що повністю виключає свободу договору [452, c. 9]. При цьому вона відрізняє правовідношення з надання соціальних медичних послуг, до яких застосовуються виключно публічно-правовий метод регулювання і правовідношення з надання медичних послуг, регульованих іншими способами. До того ж, на її думку, відносини, системи обов’язкового медичного страхування, не слід плутати і відносити до соціальних медичних послуг [452, с. 37].

Уявляється, що таке розділення понять медичних послуг і соціальних медичних послуг цілком логічно.

Це ще раз підтверджує висновок про те, що відносини, які виникають між суб’єктами при здійсненні медичної діяльності, як вже наголошувалося в першому розділі цієї дисертації, складні, комплексні, а послуги - специфічні, різноманітні і мають різну соціальну спрямованість, у зв’язку з чим привести їх до якого-небудь спільного знаменника практично неможливе, та і недоцільно.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, прогалини правового регулювання медичної діяльності ставить в дуже складну неоднозначну ситуацію не тільки пацієнтів і медичних працівників, й організації, які беруть участь у вирішенні конфліктів, що виникають при здійсненні медичної діяльності.

Медичні послуги Л.В. Саннікова відносить до соціально-культурних послуг [439, с. 100]. Р.О. Халфіна відносить право на медичне обслуговування до соціальних прав [518, с. 126]. Медичні послуги спрямовані на реалізацію права громадян на охорону здоров’я. Це право - абсолютне, невідчужуване від особи і позбавлене економічного змісту. Через свій характер і соціальну значущість, воно не повинне ніким порушуватися і його здійсненню не можуть чинитися перешкоди. Реалізація права на охорону здоров’я пов’язана із зверненням громадян до лікувально-профілактичної установи і в деяких випадках - з укладенням договору про надання медичних послуг (медичної допомоги) [293, с. 29].

Зазначають, що медична допомога - це комплекс спеціальних науково обґрунтованих заходів, які застосовуються медичними працівниками, а у випадках, передбачених законодавством, представниками інших професій, спрямованих на допомогу хворій чи постраждалій людині подолати негативні наслідки захворювань, травм, отруєнь чи інших складних станів або розладів здоров’я. Поняття «медична допомога» включає в себе профілактичну, діагностичну, лікувальну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну та стоматологічну допомогу, а також медичний догляд та обслуговування дітей, вагітних жінок, невиліковно хворих, інвалідів [184, с. 484].

Медична допомога не є медичною послугою. На відміну від послуг, допомога надається без вільного волевиявлення як уповноважених, так і зобов’язаних осіб. Фізична особа, опинившись у критичному для життя стані, або якщо стан її здоров’я є небезпечним для інших осіб, отримує медичну допомогу. Підставою для надання медичної допомоги є юридичний факт - такий стан здоров’я хворого, який становить небезпеку для його життя або життя оточення [100, с. 316-317]. З часу римського приватного права законодавець утримується від спроби легально закріпити критерії якості послуг, залишаючи це питання на розгляд сторін [473, с. 98].

Медична послуга характеризується такими специфічними особливостями:

1) невідчутність - її неможливо побачити, почути, торкнути, будь-яка попередня інформація про неї завжди матиме ймовірний характер, а оцінка споживчих властивостей найчастіше відображає суб’єктивне сприйняття самого пацієнта;

2) невіддільність від джерела отримання послуги - надання медичної послуги вимагає особистих контактів пацієнта і лікаря;

3) незбереженість - медичні послуги, на відміну від товарів, не підлягають зберіганню і накопиченню з метою подальшої реалізації;

4) змінюваність якості надаваної медичної послуги - тобто якість медичної послуги - це сукупність її характеристик і властивостей, що мають емпіричну природу і здатні задовольняти встановленим вимогам; у зв’язку з цим в діагностичному, тактичному і технологічному аспектах якість медичних послуг залежить від кваліфікації лікарів, оснащеності закладу охорони здоров’я, доступності медичної допомоги, а також багатьох інших чинників;

5) неоднозначність оцінки результату медичної послуги - на відміну від інших сфер професійної діяльності, в медицині несприятливий і навіть летальний результат не завжди є протиприродним і протиправним, враховуючи особливості організму і характер конкретного захворювання;

6) медична послуга - це продукт не тільки виробника (лікаря), й споживача (пацієнта), будучи сукупністю їхніх узгоджених дій в боротьбі з хворобою.

Платна медична послуга - це те, що надається на оплатній договірній основі понад гарантований об’єм безоплатної медичної допомоги; це діагностична і лікувально-профілактична діяльність разового або комплексного характеру, врегульована законами і підзаконними нормативно-правовими актами, спрямована на охорону здоров’я населення, має самостійне закінчене значення і певну вартість [368, с. 498-499]. Вона є об’єктом зобов’язальних відносин.

Медична послуга повинна використовувати мінімально необхідний набір досягнень сучасної науки і практики; медична послуга повинна бути надана в прийнятних для пацієнта умовах, не суперечити інтересам інших людей і суспільству в цілому [321, с. 45-51].

Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів», споживачем вважається «громадянин, що використовує послуги виключно для особистих, сімейних, домашніх і інших потреб, не пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності; виконавцем вважається організація ... що надає послуги споживачам за платним договором».

Отже, «послуга, надана в споживчих цілях», повинна відповідати чотирьом критеріям: 1) бути власне «послугою»; 2) надаватися фізичній особі; 3) використовуватися для особистих потреб особи; 4) повинна надаватися за платним договором [226, с. 27].

У цивільних правовідносинах медичні послуги є предметом добровільно здійснюваних операцій і надаються на платній основі. Отже, друга властивість медичної послуги - це її товарний характер, що включає її в цивільний оборот нарівні з іншими послугами.

Медична допомога повинна відповідати певним вимогам, контроль над дотриманням яких складає одне з найбільш актуальних завдань сучасної охорони здоров’я. Медична допомога вважається якісною, якщо вона ефективна, адекватна, своєчасна і знаходиться на високому науково-технічному рівні. Існуюча система контролю якості в закладах охорони здоров’я полягає в зіставленні фактично наявних параметрів із загальноприйнятими стандартами.

Підтримка індивідуального здоров’я пацієнта - об’єктивна функція медичного лікування. При використанні стандартних методик медичне лікування у вузькому сенсі слова спрямована на відновлення або збереження здоров’я пацієнта чи на полегшення його захворювання.

Медичний стандарт характеризується відповідним рівнем природно- наукових знань і прийомів практикуючої медицини, які необхідні для досягнення цілей лікування і які успішно пройшли випробування [584, с. 242]. Вживана методика лікування, таким чином, повинна бути надійно обґрунтована теоретичними розробками.

До лікування у вузькому сенсі слова відносять, окрім терапевтичних, процедури діагностики і профілактики, оскільки вони відповідають загальновизнаним нормам медичного стандарту [585, с. 28].

Процеси стандартизації медичного обслуговування, властиві економічно розвиненим країнам, формують орієнтири вдосконалення медичної допомоги, самоконтролю в діяльності працівника, забезпечення захисту населення від неякісного втручання, адекватного ресурсного забезпечення. Для забезпечення якості медичної допомоги Всесвітня організація охорони здоров’я (далі - ВООЗ) пропонує враховувати чотири компоненти:

- виконання професійної функції (технічна якість);

- використання ресурсів (ефективність);

- контроль ступеня ризику (в результаті медичних втручань);

- задоволеність пацієнта медичним втручанням.

Медичні стандарти слугують на оптимізації лікувально-діагностичного процесу, використовуються в оцінці діяльності лікарів.

Найбільш істотний недолік системи оцінки якості медичної допомоги - значний вплив суб’єктивного чинника. Він є наслідком системи взаємин, що склалася між адміністрацією і персоналом медичного закладу і пацієнтом, що проявляється в прагненні обстояти авторитет лікувально-профілактичної установи всіма доступними засобами. Наприклад, завідувачі відділень схильні приховувати дефекти праці своїх підлеглих, що мають місце, в той же час у лікарів виникає думка про необ’єктивність керівництва. Незалежну оцінку якості медичної допомоги не завжди можна забезпечити з об’єктивних причин. Та й, імовірно, далеко не завжди в ній відчувається необхідність [241, с. 42-43].

Послугам як таким притаманні наступні загальні риси: 1) надаються, як правило, при безпосередньому прямому контактному спілкуванні; 2) мають нематеріальний характер; 3) невід’ємні від суб’єктів надання послуги; 4) неможливість її накопичення та перерозподілу; 5) нерозривність дій по її виконанню та споживанню, оскільки здійснюється одномоментно, в одному акті; 6) через складний зміст характеризується непостійністю якості; 7) має тривалий характер; 8) чітка адресна спрямованість [101, с. 66-69].

Ознаки послуги: корисний ефект, нематеріальність, невіддільність від джерела, якість, невідчутність, специфічна дія, синхронність надання та отримання, неможливість зберігання, невичерпність, ексклюзивність. Послуга як об’єкт цивільних правовідносин являє собою дії, результат яких невідокремлений від самої діяльності і є в процесі цієї діяльності [334, с. 182]. Послуга - це дія (бездіяльність), спрямована на задоволення потреб особи, яка виражається у відсутності втілення в певному майновому результаті, що є невіддільним від самої діяльності, якість якого не може гарантуватися і який споживається безпосередньо у момент її здійснення [189, c. 108].

Медична послуга - це зобов’язання, згідно з яким одна сторона (медичний заклад, лікар) зобов’язується надати послугу, яка полягає в медикаментозному, маніпуляційному, оперативному та інших видах лікування і спрямована на усунення загрози здоров’ю, життю або на оздоровлення фізичної особи (пацієнта), а пацієнт зобов’язується оплатити зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором [114, с. 5].

Отже, медична послуга - це сукупність необхідних професійних дій виконавця медичної послуги, спрямованих на задоволення потреб пацієнта (споживача послуги) в підтримці здоров’я, лікуванні захворювань, їх профілактиці, діагностиці відповідно до згоди пацієнта піддатися конкретному медичному втручанню а медична допомога - це комплекс заходів медико- соціального характеру, що включає профілактичну, лікувальну, діагностичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну і зубопротезну допомогу, спрямованих на встановлення діагнозу, усунення або зменшення симптомів і проявів захворювання чи патологічного стану, з приводу якого звернувся пацієнт, на нормалізацію його життєдіяльності, покращення чи відновлення здоров’я, а також догляд та обслуговування дітей, хворих, непрацездатних та інвалідів.

2.3.

<< | >>
Источник: БУЛЕЦА СІБІЛЛА БОГДАНІВНА. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності:

  1. 1.1. Поняття освіти, навчальних закладів та надання послуг у сфері освіти
  2. 2.2. Легітимація діяльності суб’єктів, які надають послуги у сфері освіти
  3. 2.4. Компетенція суб’єктів, що надають послуги у сфері освіти
  4. 3.1. Загально-правові ознаки послуг, що надаються у сфері освіти, та правова регламентація основних освітніх послуг
  5. 3.3. Правова регламентація надання інших послуг у сфері освіти
  6. 2.2. Об’єктивна сторона злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  7. 2.3. Медичний працівник як суб’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи
  8. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  9. Співвідношення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності з суміжними правовідносинами, їх класифікація
  10. Загальна характеристика підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  11. Суб’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  12. Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  13. Зміст цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  14. Поняття та юридична характеристика договору надання медичної послуги (допомоги)
  15. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
  16. Деліктна відповідальність незалежно від вини за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки у сфері здійснення медичної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -