Законодавче обґрунтування шляхів постачання африканських рабів на плантації американського Півдня

На початку XVIII ст. рабовласницький Південь зробив новий ривок на шляху екстенсивного розвитку сільського господарства, яке було там майже єдиною галуззю економіки. Це зумовили й чинники зовнішнього характеру.

Водночас поволі розвивалася промисловість, оскільки плантатори забезпечували свої потреби в товарах за рахунок довезення з Англії. У Віргінії й Каролінах діяли мідні і залізні копальні й верфі, а виробництво металів та кораблів було незначним [196, с. 176; 308, с. 35-36]. Їм теж була потрібна робоча сила, однак її поглинали здебільшого плантаторські маєтки. На плантаціях були зайняті сотні рабів, наглядачів, білих ремісників і торгівців. Усі вони забезпечували виробництво продуктів харчування, виготовляли інструменти і сільськогосподарське знаряддя, одяг для мешканців плантацій та для продажу на міських ринках [300].

Південні колонії постійно провокували війни з індіанцями, і залишки переможених тубільців ставали рабами [102, р. 61; 107, р. 126; 114, р. 10; 120, р. 53]. Майже чверть рабів на американському Півдні була з їхнього осередку, утім постійно зростала кількість негрів-невільників [378, р. 385]. Це спричинило істотні зміни в соціальній структурі суспільства Півдня. Там підупала роль наймитів в економіці і чисельність білих тимчасових рабів скорочувалася [46, vol. ІХ, р. 34-37; 296, с. 30]. Застосування довічного рабства потребувало створення добре налагодженої системи довезення африканських невільників у колонії.

Негри забезпечили функціонування плантацій. Оскільки сільськогосподарських машин не було, вони стали єдиним джерелом виробництва [511, р. 206-209]. Економіка південного регіону потребувала зростання їх кількості як головної умови екстенсивного розвитку землеробства. Як слушно зазначив К. Маркс, «вирощувані рабами культури предметів південного експорту - бавовна, тютюн, цукор тощо - є прибутковими лише в тому разі, коли їх виробляють великі групи рабів у масовому масштабі і на великих просторах природно родючого ґрунту, який вимагає лише примітивної праці» [266, с. 327].

Спочатку негрів привозили до колоній британські купці, однак їхню монополію не визнали підприємці Британської Америки, які вимагали вільної работоргівлі. Правове підґрунтя їхніх домагань було проголошене в нормативних актах кількох британських колоній. Так, 1719 р. Асамблея Південної Кароліни ввела до чинності «Акт про особливості продажу негрів, горілчаних напоїв та інших товарів» [90, vol. 2, doc. № 10, р. 23]. Тиск американських рабовласників на парламент і уряд Англії сприяв створенню необхідної законодавчої бази [362, р. 78]. Застосування торгівлі рабами дало змогу американським підприємцям постачати плантаторам недорогих рабів. Однак і за таких умов у колоніях Англії відчувалася нестача довічних рабів. Тому 1728 р. Палата городян Віргінії прийняла закон про те, що кожен вільний віргінець, який не міг існувати власним коштом, оголошувався жебраком і силоміць передавався у служіння будь-якому плантатору як раб [87, vol. IV, р. 208-214].

Плантатори поводилися з рабами жорстоко. Лише в наш час був опублікований «Секретний щоденник Вільяма Бірда з Вестове- ра за 1709-1712 роки», з якого випливає, що цей «представник американського Просвітництва» не мав нічого спільного з ідеалами гуманізму.

«Людяність» Бірда, відображена в «Чорному кодексі», була апробована цим колоніальним політиком у власному маєтку так: «2/8/09 - Дженні та Юджина було висічено...; 4/17/09 - Абака було висічено...; 5/13/09 - місіс Бірд висікла няньку...; 5/23/09 - Мола було висічено...; 6/10/09 - Юджина сікли за втечу і на нього вдягли пута...; 9/3/09 - я бив Дженні...; 9/16/09 - Дженні була висічена... Я бив Анаму...; 11/30/09 - Юджина та Дженні було висічено...; 12/16/09 - Юджина було висічено за вчорашні байдики...; 7/1/10 - негритянська жінка знову втекла з вуздечкою в роті...; 7/8/10 - уті- качку-негритянку було спіймано і зв’язано, однак вона знову втекла вночі...; 7/15/10 - моя дружина, всупереч моїй волі, змусила мене покарати маленьку Дженні розпеченим залізом...; 7/19/10 - знову втекла негритянка, однак була силоміць повернена...; 8/10/10 - повернута моя негритянська дівчинка, що перебувала в бігах три тижні...; 8/22/10 - я суворо розмовляв з маленькою Дженні і бив її так сильно, що це мене навіть засмутило...; 8/31/10 - Юджина і Дженні побито...; 10/8/10 - висічено негритянську рабиню...; 11/6/10 - знову втекла негритянка...; 11/13/10 - негритянку, що втекла, було знайдено мертвою...; 1/11/11 - я сварився зі своєю дружиною за те, що вона поставилася страшенно жорстоко до Брейн...; 1/12/11 - раб прикинувся хворим, і я тицьнув розпеченим залізом в те місце, на біль в якому він скаржився, після чого наклав на нього пута...; 2/2/11 - моя дружина і маленька Дженні посварилися, і моя дружина не знайшла нічого кращого, ніж спіймати Дженні за допомогою нашої родини і висікти її...; 3/20/11 - я бив негритянку...; 4/30/11 - бив двох негритянських рабів...; 5/1/11 - я вимушений був жорстоко висікти Прю...; 8/4/11 - я був вимушений побити Прю, від чого втомився...; 9/26/11 - я висік кілька чоловік...; 9/28/11 - було висічено Юджина...; 12/13/11 - дружина висікла раба у присутності гостей, чим я незадоволений...; 1/10/12 - раб удавав, що поранився внаслідок падіння, наказано накласти на нього кайдани на 24 години...; 2/5/12 - дружина наполягла на тому, щоб висікти двох рабів...; 3/2/12 - дружина била Дженні щипцями, чим я незадоволений...; 3/3/12 - побито Біла...; 3/15/12 - Пітер знову удавав із себе хворого, тому йому виставлено вуздечку...; 4/9/12 - дружина примусила мене висікти Моллі...; 5/22/12 - дружина жорстоко била Прю, а я висік нещадно Анаму...; 6/6/12 - знайшов Прю зі світильником, що горів при денному світлі, та «привітав» його за це стусаном...; 6/30/12 - трьох жінок та одного чоловіка було побито; 7/25/12 - Біла висічено...; 7/30/12 - висічено Біла і Дженні...; 8/21/12 - Біла побито...; 9/3/12 - дружина била Прю...» [107, р.

Попри всі зиски від експлуатації довічних рабів плантатори були заінтересовані й у припливі до південних колоній зубожілих білих емігрантів. Колоніальна статистика показує, що перед війною за незалежність у південні колонії потрапляли здебільшого редемпшинери. Вони ще до початку переселення укладали типові контракти із судновласниками. В одному з них указано: «Місто Бристоль. Ця угода про примусову працю укладена 3 липня року Божого 1662 і на 14 році правління нашого суверенного господаря короля Карла II між Метью Брауном, з одного боку, і Ві- льямом Фоксом з міста Бристоль, з іншого боку, як свідоцтво про те, що означений Метью Браун пішов на укладання угоди і пропонує й гарантує зазначеному Вільяму Фоксу або ж його нащадкам з дня підписання угоди і аж до висадки в порту Віргінії і після цього упродовж чотирьох років таку службу, яку зазначений Вільям Фокс або ж його нащадки будуть у змозі нести відповідно до звичаїв цієї країни, на знак чого Вільям Фокс укладає урочисту угоду й гарантує цим означеному Метью Брауну сплатити за перевезення та харчування й місце для сну та інші речі, що необхідні упродовж названого терміну й аж до його кінця, а саме - одну сокиру, одну мотику, річний запас харчу, який є звичним для цієї країни, як свідоцтво чого вищезгадані сторони, що укладають між собою угоду, ставлять підписи й печатку в день і рік, що підтверджують нижчепойменовані Натанієль Кол старший, Томас Стіфенс і Джон Хікс, шериф.

Написано й скріплено печаткою у нашій присутності, Вільям Фокс» [61, vol. LIII, р. 579].

В умовах переходу до масового використання праці довічних рабів відбувалися істотні зміни у правовому статусі тимчасових невільників-європейців. Останні з часом набували особисту свободу, однак не землю. Розширюючи площі плантацій, лорди практикували завчасний викуп у тимчасових рабів, котрі закінчували свою службу, прав на земельну ділянку [155, vol. 10, р. 18-19; 283, с. 259]. Колишній раб не мав коштів для створення власного господарства і тому був змушений годувати себе роботою наглядача за рабами-неграми або різноробочого в портах південного регіону [296, с.

Усі «Чорні кодекси» зафіксували спадкову власність плантаторів на африканців. Стандарти на реалізацію цього права рабовласників південного регіону були такими: 1) діти рабів належали господарю їхньої матері; 2) було заборонено укладення шлюбів між білими й неграми; 3) чорношкірим рабам заборонялося брати участь у зборах, носити зброю, вживати горілчані напої і без дозволу господаря залишати плантацію навіть для відвідання церкви; 4) африканцям не дозволялося їздити на роботу групами більше п’яти осіб без супроводу білого наглядача [79, vol. 2, р. 99-111, vol. 4, р. 231-238]. За непокору рабів піддавали тортурам або ж убивали бунтівних невільників. Кожна плантація мала казарму (на зразок античного єр- гастерію), куди на ніч заганяли африканців. Під час роботи ноги непокірливих рабів були скуті важкими дерев’яними колодами або свинцевими гирями [297, с. 228-229].

Адміністрації південних колоній зобов’язували вільних колоністів тримати під наглядом усіх негрів і виявляти факти порушен- ня ними приписів «Чорних кодексів». Про це колоністи мали сповіщати господарів цих африканців, шерифів та інших посадовців, однак основною особою, яка наглядала за неграми, був плантатор [350, р. 70]. Йому належала вся повнота влади у великому маєтку. Американські рабовласники нагадували поміщиків царської Росії, які виконували адміністративні, поліцейські й навіть судові функції у своїх володіннях. Раб-утікач оголошувався плантаторами поза законом, і кожен білий колоніст мав повернути його панові, використовуючи задля цього всі можливі заходи. За вбивство африканця, який опирався, колоністи не несли жодної відповідальності [326, р.

Насильство рабовласників викликало опір негрів, особливо в Південній Кароліні, де праця на рисових чеках була важчою за каторгу. Бунти рабів нещадно придушували, і щоразу після розправи асамблеї плантаторів приймали нові антинегритянські закони. У них ішлося також і про бунтівних мулатів та індіанців. Небезпека рабських бунтів змусила Палату городян Віргінії у травні 1723 р. прийняти спеціальний «Акт, спрямований на кримінальне переслідування й ефективніше покарання учасників змов і бунтів проти влади Віргінії, у яких брали участь негри, мулати та індіанці», який дозволив нечувано жорстоку розправу над вільними мулатами й індіанцями, котрих лише підозрювали у причетності до негритянських бунтів [87, vol. IV, р. 126-134]. На його підставі 1767 р. кількох рабів, які вбили наглядачів, присудили до страти разом з мулатами, звинуваченими в тому, що ті не перешкодили негритянському бунту, а згодом «їхні голови були відтяті й укріплені на димових трубах будинку суду». Бунти рабів призвели до подальшого розроблення «Чорних кодексів». Так, у жовтні 1748 р. Палата городян Віргінії прийняла «Акт про проголошення рабів належністю маєтку». Стаття IV цього акта вказувала, що немає жодних підстав для зміни правового статусу довічного раба й надання йому волі [87, vol. V, р. 432-443].

Асамблея Меріленду після кількох бунтів довічних рабів 1715 р. видала постанову про введення каторжного режиму праці й утримання невільників. Притому законодавці зазначили, що нащадки рабів також є довічними рабами, а статус чорних батьків та їхніх дітей не змінювався після прийняття ними християнства [47, vol. 2, р. 1187-1191]. 1739 р. у містечку Стоно (Південна Кароліна) був придушений бунт рабів, після чого плантатори вирізали всіх місцевих негрів і мулатів, більшість з яких не була причетна до повстання [196, с. 156-158]. Після придушення бунту у травні 1740 р. Асамблея колонії прийняла «Акт для кращого забезпечення розпорядження й управління неграми та іншими рабами в цій провінції» [47, vol. 3, р. 2102]. Його норми зводили рабів до становища тварин. У законі, великому за обсягом, ретельно перелічені всі ймовірні засоби придушення негритянських бунтів. Там указано, що за навмисне вбивство раба білий колоніст повинен лише сплатити штраф у розмірі семисот фунтів стерлінгів. Сто фунтів стерлінгів садисти-плантатори мали сплачувати за каліцтво раба, утім у більшості випадків садистів не віддавали під суд, навіть якщо вони «навмисно відріжуть язика, каструють або безжально обварять окропом раба». Закон дозволив панам «відводити душу» січенням рабів різками з волячої шкіри або побиттям палицею [47, vol. 3, р. 2102-2117]. Акт схожого змісту було прийнято й у колонії Джорджія в січні 1735 р. [47, vol. 3, р. 2125-2127].

Бунти рабів, звичні для американського Півдня, примусили панівну верхівку регіону вдосконалити службу загонів міліції [357,

р. 209]. У Південній Кароліні 1705 р. ввели закон про постійне перебування зі зброєю всіх білих. Патрулі мали головними завданнями розшук і покарання чорних утікачів. Керівництво загонами ополчення на рівні графства здійснював лейтенант округи, а всіма міліцейськими формуваннями колонії керував полковник [197,

с. 393].

Зауважимо, що захист економічних інтересів рабовласників здійснювали юристи з плантаторського середовища [107, р. 231- 232]. Революція докорінно не змінила правосуддя метрополії, і це відповідало інтересам колоніального суспільства, яке розпочало йти буржуазним шляхом. В Америці суди створювалися на вільній і невизна- ченій основі, а судді й адвокати не мали юридичної освіти.

Практиками були навіть Т. Джефферсон або ж прокурор Віргінії (у майбутньому - перший Генеральний прокурор США) E. Рендолф [132, p. 305; 138, c. 22-23]. Рішення судових інстанцій колоній не були професійними з погляду правознавців метрополії, утім вони завжди відповідали майновим інтересам плантаторів, особливо у сфері захисту їхніх майнових прав на землю та рабів [138, с. 205-206].

Плантаційне рабовласництво було варварським юридичним і економічним інститутом, однак доволі прибутковою справою [36, р. 290]. Тому рабовласники здійснювали через асамблеї й губернаторську раду таку аграрну політику, яка стимулювала збереження плантаційного рабовласництва. Вони намагалися забезпечити переселення до американських колоній білих тимчасових невільників і довезення «чорного вантажу» на свої плантації не лише через використання організаційно-правових засобів, закріплених законодавством метрополії, а й прийняттям власних місцевих актів, присвячених розвитку работоргівлі [197, с. 128].

На межі XVII-XVIII ст. у п’яти південних колоніях Англії на теренах сучасних США лише півтораста родин великих землевласників зосередили в своїх руках політичну владу і вигідно користувались нею, щоб правовими і позаправовими засобами забезпечити поставку рабів у власні господарства. Ця замкнена корпорація намагалася також тиснути на уряд метрополії з тим, щоб провокувати війни з Францією за світове колоніальне панування. Лише у такий спосіб, вважали вони, можна освоїти долину великої річки Міссісіпі, до якої згодом слід було просуватися з рабами, оскіль- ки земля в первісних районах колонізації була виснажена екстенсивним розвитком землеробства. Плантатори не припускали порушення своєї монополії на політичну владу, оскільки лише вона забезпечувала їм врегулювання двох основних питань - про земельну власність і про забезпечення плантацій робочою силою. Задля цього асамблеї південних колоній постійно переглядали відповідні законодавчі акти [351,р.127-129].

Законодавство південного регіону Британської Америки цікаве тим, що воно допускало участь білих наймитів у голосуванні з тих чи інших проблем колоніального життя, однак під наглядом панів і лише в сільській окрузі. Таке своєрідне виборче право, що не порушувало права метрополії, було проголошено, наприклад, у пів- деннокаролінському законі 1719 р. Це дивувало європейських мандрівників, які сповіщали Європу, що в Америці «євреї, чужинці, моряки, кабальні слуги і навіть негри ідуть голосувати, і їхні голоси враховують» [496, р. 459]. Отже, плантатори налагодили ефективне управління колоніями, що відповідало характеру і рівню розвитку плантаційної економіки.

Екстенсивна система землекористування, відсутність твердих цін на сільськогосподарську продукцію, що збувалася в Європі, і контроль купецтва метрополії над економічною діяльністю плантаторів змушували південну аристократію приділяти особливу увагу розвитку земельного законодавства. Тому, скажімо, до Палати городян Віргінії регулярно вносилися спеціальні біллі про забезпечення плантаторів землею за рахунок захоплених територій індіанців. Така земля належала Короні Англії, і тому її розподіл був прерогативою уряду метрополії [35, vol. 3, р. 110-113]. Проте рабовласники не звертали уваги на британські закони, оскільки сам англійський уряд розглядав їх як найвірніших підданих монарха - усі вони були відомі самому королю. Віргінський зразок повторювали плантатори інших колоній, оскільки політична система «Старого домініону» відповідала інтересам усіх рабовласників [90, vol. 1, doc. №1, р. 1-24]. Саме тому за віргінським зразком формувалося законодавство про земельну власність і працю в останній за часом виникнення британській колонії - Джорджії.

У січні 1733 р. Георг II надав хартію на створення нової колонії членам Палати громад - графу Егмон- ту, Д. Персивалю й Д. Оглторпу [47, vol. 3, р. 1822-1832]. В американській і британській історико-правовій науці появу Джорджії пояснюють прагненням короля надати англійським жебракам засоби для існування через оренду захоплених індіанських земель. Насправді ж монарх піклувався про плантаторів, підтримавши подальше захоплення земель аборигенів [21, р. 7; 111, р. 67]. Лорди колонії Персиваль та Оглторп опублікували «Повідомлення про стан справ у провінції Джорджія», де сповіщали про прагнення позбавити від каторги «таких англійських чи ірландських підданих короля, які згодні переселитися до Джор- джії» [90, vol. 1, doc. № 3, р. 12].

Перші закони нової колонії створив інтендант Ради Ф. Мур. Він, як юрист, власноруч сформулював «Правила на 1735 рік» для тимчасових рабів-емігрантів. Там були ретельно розписані їхні обов’язки, встановлені розміри харчових пайків і стандартний набір знарядь праці, режим роботи й організація дозвілля [197, с. 212]. Водночас було прийнято акт про заборону у Джорджії рабства негрів, оскільки наявність цих невільників перешкоджала «зростанню християнського населення, на яке лише й можна спиратися у випадку війни» [47, vol. 3, р. 2118]. Автори зазначеного акта вказували на те, що «ввезення до провінції негрів призведе до руйнування господарств дрібних плантаторів» [90, vol. 1, doc. № 5, р. 9]. 8 серпня 1750 р. джорджійська Асамблея прийняла «Акт про забезпечення захисту колонії від довезення й використання праці чорних рабів», щоб уникнути можливих бунтів чорних невільників [47, vol. 3, р. 2122-2124].

Зі змісту названих актів випливало, що власники Джорджії намагалися перетворити її на зразкову казарму для рабів. Вільних емігрантів розселяли на кордонах колонії, надаючи їм в оренду цілинні ділянки розміром п’ятдесят акрів. В американському природному середовищі такі ділянки були недостатні для того, щоб прогодувати патріархальну родину. Білі тимчасові раби працювали без надії на зміну свого економічного й соціального статусу до закінчення строку контракту. Їм заборонялося володіти, користуватися і розпоряджатися землею, виробляти і споживати спиртні напої та торгувати. Лорди Джорджії вирішили переселити до неї сорок тисяч тимчасових рабів [47, vol. 3, р. 2123]. Проблема забезпечення колонії найманцями була такою гострою, що 1749 р. її Асамблея прийняла постанову про заборону розлучати членів родини тимчасових рабів один з одним. Це надавало емігрантам певні гарантії на нормальне сімейне життя по закінченні строку контракту [31, vol. 18, р. 335]. Проте за перші десять років існування Джорджії ліцензії на оренду земельних ділянок набули лише вісім тисяч вісімсот десять колишніх рабів, перевезених до неї за контрактами з її власниками, та тисяча двадцять одна особа, що дісталися Нового Світу власним коштом. Усі вони перебували під тиском адміністрації, яка заважала підприємництву, а це заводило Джорджію в економічний і соціальний глухий кут [520, р. 321].

У червні 1752 р. сплив термін, наданий опікунам колонії для управління нею, і Джорджію було переведено під юрисдикцію монархії. Це сприяло економічному прогресу і зростанню кількості колоністів, зокрема за рахунок увезення чорних рабів. Врахувавши останнє, 1755 р. Асамблея колонії запровадила кодекс про рабство, що був лише видозміненим варіантом південнокаролінського «Негритянського закону». У цьому варіанті було зауважено, що володарі колонії Джорджія не вважали за доцільне збільшувати кількість довічних рабів, а тому наполягали на роздільному утриманні африканських чоловіків і жінок та забороняли їхнє співіснування. Розвиток Джорджії вимагав правового закріплення довічного рабства, звичайного для сусідніх колоній. У підсумку заможні колоністи до середини XVIII ст. перетворилися на рабовласників. Лише п’ята частина білого населення володіла плантаціями розміром понад тисячу акрів, і саме їм належала влада, спрямована на зміцнення комерційного господарства через використання праці невільників [196, с. 208; 197, с. 107; 216, с. 29].

Подальший розвиток плантаційного рабовласництва олігархія американського Півдня пов’язувала із захопленням сусідніх іспанських і французьких володінь та земель аборигенів. Індіанські території, куплені або ж анексовані, склали основу державного земельного фонду незалежних США. Засоби придбання земель індіанців плантаторами ґрунтувалися на «договірних відносинах» з аборигенами [522]. На практиці це означало насильницьке відчуження племінних територій [234, с. 204]. Інструментом колоніальної індіанської політики рабовласницьких володінь Великої Британії була нееквівалентна торгівля. До середини XVIII ст. британські купці, які виконували роль авангарду британських експансіоністів, поставили в залежність від себе мускозькі племена ямассі та криків й ірокезькомовне плем’я тускарорів. Як наслідок чверть усіх рабів, які займалися землеробством на тютюнових плантаціях і рисових чеках у Південній Кароліні, становили індіанці, яких постачали у британські колонії як сплату за борги племен [521, р. 99].

Агресія плантаторської олігархії Джорджії проти мускозьких племен Флориди велася з міста Огаста, про значення якого Огл- торп казав: «Поселення Огаста має велике значення. Розміщене у трьохстах милях від океанського узбережжя, воно є ключем до захоплення всієї індіанської країни» [496, с. 404].

Водночас з експропріацією індіанських земель британські колонізатори захоплювали території колоній європейських держав. Ще 1740 р. «мирний філантроп» Оглторп зорганізував невдале вторгнення до іспанської колонії Флорида, метою якого було захоплення півострова й утворення там плантаторських господарств великих земельних власників. Під час Семирічної війни Англія захопила Кубу, і за Паризькою мирною угодою іспанський уряд в обмін на острів віддав Лондону півострів Флориду [523, р. 16]. Нове англійське володіння було поділено на дві частини, кордон між якими пролягав за фарватером річки Апалачікола. Колоністи Джорджії розраховували одержати землю Флориди, однак того ж року було проголошено відомий указ короля Георга III, який заборонив своїм підданим селитися на захід від Апалачіколи. Це викликало обурення маси дрібних фермерів, тим більше, що плантатори фактично одержали дозвіл на купівлю земель Флориди у британської Корони [428, р. 369].

Зауважимо, що розподіл флоридської землі американські рабовласники здійснили лише в середині XVIII ст. Передусім вони мали взяти участь у війні за незалежність Сполучених Штатів та формуванні інститутів держави і права незалежної держави, а згодом на півострові Флорида американські експансіоністи тричі воювали проти мускозького племені семінолів. Лише після остаточної перемоги над індіанцями уряд США переселив залишки семінолів до штату Арканзас, і рабовласники, нарешті, досягли своєї мети - почали освоювати флоридський простір [538, р. 289]. Там вони широко використовували підневільну працю африканців, однак тільки до скасування рабовласництва указом президента А. Лінкольна на початку 1863 р. [431, р. 99].

Що ж до білих бідняків американського Півдня, то вони стали скватерами й захопили землі, що перебували під юрисдикцією уряду метрополії. Коли ж колоніальна адміністрація спробувала вигнати їх на атлантичне узбережжя, це викликало опір дрібних фермерів, відомий як рух регуляторів. Останні зі зброєю відстоювали право на володіння зораною цілиною, передбачене загальним правом метрополії та законами колоній. Проте їхній рух було придушено міліцією.

Закінчення Семирічної війни докорінно змінило ситуацію в південному регіоні, оскільки монархія заборонила колонізацію земель індіанців. Переважна більшість колоністів регіону була зайнята в землеробстві (до 90%), утім аграрна політика метрополії і колоніальних адміністрацій перешкоджала реалізації інтересів дрібних фермерів. Тому ще до початку першої американської революції фермери сформулювали гасла, під якими згодом взяли участь у цьому великому заворушенні. Основним із них стала вимога вільного доступу до захоплених індіанських територій [403, р. 430]. Фермери Півдня були зацікавлені у справедливому оподаткуванні, однак «не дозріли» до вимог участі в роботі органів самоврядування [308, с. 149-150].

Рух регуляторів був протестом проти колоніального управління та правосуддя, яке не захищало фермерів від злочинного свавілля плантаторів-рабовласників. Регулятори створили власні органи для судового переслідування бандитів. Під їхнім тиском 1769 р. асамблеї обох Каролін прийняли акти про засудження бандитів до довічного рабства, утім цей акт не працював, оскільки плантатори віддали неграм перевагу перед білими рабами і злочинцями [93, р. 209; 147, р. 31-33]. Спроби фермерів захистити себе поданням петицій до законодавчих зборів колоній не мали бажаних наслідків [93, р. 28-29]. Авторів петиції, які прагнули скасування напівфеодальних аграрних інститутів, особливо рабської праці зубожілих білих, звинуватили в наклепі й ув’язнили без визначення строку покарання [56, vol. 1, р. 69-70; 505, р. 76, 78-79]. Такі вимоги було висунуто і в інших колоніях, що йшли до війни за незалежність, оскільки конфлікт колоністів і британської буржуазії набув значних обертів.

3.