МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ в СІМ’Ї

Сім’я - це група спільно проживаючих людей, пов’я­заних особисто - родинною близькістю. Така близькість виникає головним чином на підставі взаємної любові чо­ловіка та жінки, які реєструють шлюбні відносини для задоволення потреби народження та виховання дітей.

Хартія прав сім’ї визначає сім’ю, як щось більше, ніж просто правова, суспільна чи економічна одиниця, - це спільнота любові і солідарності, те місце, де зустрічають­ся різні покоління і допомагають один одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими вимогами суспільного життя.

Вважалося, що сім’ю створює лише шлюб, кровне споріднення, усиновлення. Але за Сімейним кодексом України, сім’я може виникнути і з інших підстав, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Сім’єю вважається жінка, яка проживає з дитиною, народженою не у шлюбі. Сім’ю можуть склада­ти інші родичі. Існує також інша форма організації сім’ї жінки та чоловіка - «фактичний шлюб», або конкубінат. Конкубінат - це тривала, відкрита, певною мірою стійка спільність чоловіка та жінки, який характеризується також відсутністю формальних перешкод до шлюбу. А тому, якщо чоловік, не розірвавши шлюбу, проживає з іншою жін­кою. - це його приватне життя і у даному випадку не можна говорити про наявність між жінкою і чоловіком сім’ї.

Сімейний союз характеризується не тільки особис­тою, персональною близькістю, але і майновим зв’язком.

Майнові відносини в сім’ї виникають між її членами з приводу належної їм особистої власності (придбання чле­нами сім’ї спільно або кожним окремо предметів вжит­ку), а також із володіння, користування та розпоряджен­ня ними. Суттєву роль у життєдіяльності сім’ї відіграє спільне житло, з приводу якого між членами сім’ї вини­кають майнові відносини з особливою ознакою - житлові відносини. Значну групу майнових відносин складають аліментні правовідносини, тобто взаємні зв’язки між членами сім’ї з приводу надання один одному утриман­ня - грошових та матеріальних засобів для життя. Таким чином, кожна сім’я будується та існує на тісній єдності як особистих, так майнових інтересів її членів.

Як відомо, майно, що належить подружжю, поділяєть­ся на спільну сумісну та роздільну (приватну) власність. За правилами ст. 57’ СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;речі індивідуального користування, в тому чис­лі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вони отримали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим із подружжя право на частку цієї пре­мії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він, вона свої­ми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяли її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також: як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також: за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особис­тою приватною власністю кожного з них.

Усе інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, від­повідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробіт­ку. При цьому не має значення, якими були юридичні під­стави його набуття - купівля, обмін, придбання в кредит. Також не має різниці, на кого з подружжя було придбано майно, - важливим є те, що це сталося під час шлюбу.

Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним, подружжя має рівні права щодо майна, яке на­лежить їм на праві спільної сумісної власності. Майно на­лежить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності доти, поки не буде доведено протилежне.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Заінте­ресована особа може довести, що майно було придбано не в шлюбі, але за її особисті кошти. Втім, якщо заява про те, що річ була куплена на кошти, наприклад дружини, не буде належним чином підтверджена, презумпція пра­ва спільної сумісної власності подружжя залишиться не­похитною. І не має значення, на кого проведена реєстра­ція цього майна.

Разом з тим вираз «нажите майно» означає, що для виникнення спільного майна подружжя недостатньо тільки реєстрації шлюбу. Необхідно щоб подружжя ста­новили особисто сімейну єдність, вели спільне господарс­тво.

Так, наприклад, Кр. райсудом X. області був виріше­ний спір про визнання права власності на 1/2 частину квартири, який виник між подружжям С. та К. У ході су­дового розгляду було встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 1980 по червень 2007 року, але в 1992 році С. з донькою пішла від чоловіка і до 2002 року проживала окремо, а в серпні 2002 року вони знову почали проживати разом і за спільні кошти придбали квартиру, зареєструвавши її на ім’я чоловіка. Ці обставини знайшли своє підтвердження у показах свідків та письмових дока­зах. Докази ж, надані відповідачем про те, що квартира була придбана за його особисті кошти, не були переконли­вими і не спростовували докази, які надала позивачка.

Згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їх окремого проживання, у зв ’язку із фак­тичним припиненням шлюбних відносин. Зазначені по­ложення були закріплені івч.2 ст. 28 КпШС, який діяв до 1 січня 2004 року.

Не потребує доведення в суді право власності на майно, набуте дружиною та чоловіком після встановлення сепа­рації, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 120 СК у разі вста­новлення режиму окремого проживання, майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається на­бутим у шлюбі.

Так, до суду звернувся Г. із позовом до Т., третя особа «ПБ.», про визнання права власності на 1/2 частину квар­тири, посилаючись на те, що квартира була придбана під час шлюбу з Т. Не погодившись із позовом, Т. пред’явила зустрічний позов і просила визнати за нею право власності на всю квартиру, оскільки вона була придбана за її влас­ні кошти в період, коли шлюбні відносини з Г. фактично були припинені і він не брав участі у придбанні квартири. Суд першої інстанції задовольнив зустрічні позовні вимо­ги і відмовив у задоволенні позову Г.

Суд апеляційної інстанції скасував рішення і постано­вив нове, яким визнав за Г. право власності на 1/2 частину квартири. Суд касаційної інстанції скасував рішення апе­ляційного суду і залишив без змін рішення суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції дійшов такого виснов­ку, виходячи з того, що судовим розглядом було достовір­но встановлено, що в листопаді 2003 року між банком і Т. був укладений кредитний договір, згідно з яким їй нада­но кредит у вигляді непоновлюваної лінії в сумі 4333 дол. США на купівлю квартири та сплату страхових платежів та укладено договір застави квартири. Крім того, суду було надано як доказ ухвалу апеляційного суду Р-ої об­ласті від 15 листопада 2005 року про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, з якої вбачається, що подружжя Г.

В іншій справі було вирішено спір за позовом Н. до М. про визнання права власності на будинок, який належав К. Судовим розглядом було встановлено, що подружжя Н. і К. перебували у зареєстрованому шлюбі, але майже 10 років проживали окремо і спільного господарства не вели. Під час роздільного проживання К. збудував будинок. Після його смерті його дружина Н. пред’явила вимоги до спадкоємниці К. про поділ майна подружжя, придбаного у шлюбі. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходив з вимог п. 6 ст. 57 СК, яка передбачає визнання права власності на майно за одним із подружжя, якщо буде встановлено, що майно було набуте за час окремого проживання подружжя у зв’язку із фактичним припинен­ням шлюбних відносин. Відповідачкою по даній справі було доведено, що будинок був придбаний батьком і до­будований у період окремого проживання з позивачкою, а тому підстав для визнання спірного будинку спільною власністю подружжя у суду не було.

В іншій справі, не погодившись із рішенням суду пер­шої інстанції, судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду X. області скасувала рішення та постановила нове про відмову в задоволенні позовних вимог К. про визнання права власності на 1/4 частину майна, нажитого в період шлюбу. Судовим розглядом було встановлено, що шлюб подружжя К. розірвали в судовому порядку в 2007 році. У 2009 році колишній чоловік пози­вачки загинув, а тому вона пред’явила позовні вимоги до його доньки про розподіл майна, нажитого у шлюбі, по­силаючись на те, що при розірванні шлюбу питання про розподіл майна не вирішувалось, а спільне проживання із загиблим чоловіком мало місце до 2006 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, судова ко­легія виходила з доказів, які були зібрані по справі. Так, із рішення суду про розірвання шлюбу між подружжям К. та за матеріалами справи було достовірно встановле­но, що подружжя К. припинило шлюбні відносини у 2002 році і з цього часу спільного господарства не вело. При ви­рішенні спору про розірвання шлюбу колишній чоловік позивачки в позовній заяві зазначив, що спільне майно поділене до пред’явлення позову про розірвання шлюбу. Позивачка не заперечувала проти того, що до 2007 року їй та її дітям від першого шлюбу перейшло різне нерухоме майно та залишилась у користуванні квартира, придбана під час шлюбу. У 2005 році вона написала власноруч роз­писку своєму чоловікові про те, що не має до нього жод­них майнових претензій. З 2005 року до квартир, якими користувався її чоловік, вона доступу не мала, оскільки колишній чоловік в охоронній фірмі залишив письмовий дозвіл на вільне відвідання квартир лише своїй доньці. До наданих позивачкою доказів про те, що вона проживала з чоловіком до 2006 року і разом з ним придбавала майно, яке після його смерті залишилось у належних йому квар­тирах, судова колегія віднеслася критично, через те, що ці докази суперечили доказам, які були надані іншою сто­роною і не спростовували їх. Судова колегія дійшла вис­новку про те, що судовим розглядом було встановлено, що подружжя К. за наявності зареєстрованого шлюбу, який був припинений в 2007 році, припинили шлюбні відноси­ни в 2002 році і з цього часу спільне господарство не вели та спільного майна не придбавали. Крім того, судовим розглядом було встановлено, що до розірвання шлюбу подружжя К. питання розподілу спільного майна вирі­шило у добровільному порядку, а тому після розірвання шлюбу і до дня загибелі колишнього чоловіка позивачка не зверталась до суду про розподіл майна.

Разом з цим виникають питання при вирішенні спорів у суді за нормою ч. 2 ст. 61 СК, якою передбачено, що за­робітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету; б) на особистий рахунок кожного з подружжя у банківську (кредитну ус­танову). Тобто надходження тільки тоді будуть вважа­тися спільним майном подружжя, якщо кожен г них вия­вив волю щодо передачі грошей до сімейного бюджету.

Винагорода за працю має виключно індивідуальний характер, і право розпоряджатися своїм заробітком нале­жить тільки особі, яка його заробила. Ця особа має право розпоряджатися своїм заробітком вільно, на свій розсуд і перебування у шлюбі не призводить до звуження цього права. Складність у вирішенні цих питань полягає у тому, що встановити момент передачі грошових сум до бюджету сім’ї практично неможливо. Під час поділу подружньо­го майна чоловік або дружина можуть стверджувати, що певне майно було придбане за рахунок тієї частки його, її заробітної плати, яку він, вона не внесли до бюджету сім’ї, внаслідок чого воно належить на праві власності йому, їй особисто.

Так, при розгляді справи Л. райсудом м. X. про роз­поділ спільного майна подружжя відповідач Р. стверд­жував, що при придбанні раритетної зброї - шаблі XIX століття він витратив певну частину заробітної плати, яка не вносилась ним до бюджету сім’ї, а була витрачена на особисті потреби, оскільки він є шанувальником такої зброї. Позивачка С. не заперечувала проти того, що її чо­ловік має неабияку прихильність до зброї і іноді витрачав заробітну плату на її придбання, у зв’язку з чим в сім’ї ви­никали сварки. Суд визнав право власності на шаблю за відповідачем.

У іншому випадку при вирішенні спору про розподіл майна подружжя, чоловік, до якого було пред’явлено позов, стверджував, що він придбав за отриману ним за­робітну плату холодильник для особистого користуван­ня і просив визнати право власності на цей холодильник особисто за ним. Відмовляючи у задоволені позовних ви­мог, суд дійшов висновку, що в судовому засіданні було встановлено, що холодильник знаходився у спільному ко­ристуванні сім’ї, а тому це майно було включене до спіль­ного майна подружжя.

Момент виникнення спільної власності подружжя повинен пов’язуватись із часом передачі належних осо­бисто одному з подружжя грошових трудових доходів у спільний сімейний бюджет, тобто виникнення спільної власності пов’язане з волевиявленням подружжя, який передає особисто йому належні трудові доходи у спіль­ну власність. При розгляді таких справ необхідно ре­тельно перевіряти доводи сторін і надані ними докази, давати їм належну оцінку і залежно від цього приймати рішення.

Звернення до суду одного з подружжя чи обох може свідчити про те, що між ними немає домовленості про добровільне визначення розміру часток у цьому майні. Звичайно, для того щоб розділити майно, не обов’язково розлучатися - це можна зробити як у добровільному по­рядку, так і в судовому порядку і під час перебування у шлюбі. Проте якщо у цьому випадку звернення до суду з вимогою про поділ спільного майна подружжя може здій­снюватися у будь-який час, то до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позов­на давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК), яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізна­тися про порушення свого права власності.

Правила про порядок розподілу спільного майна под­ружжя викладені у ст. 69 СК. Звичайно речі діляться в натурі, а щодо неподільних речей, у використанні яких заінтересоване подружжя, за згодою хоча б одного з них визначається лише розмір частки у праві власності на неї, тобто річ у майбутньому залишається у спільній власності, але тепер вже не у сумісній, а у частковій. При розподілі між подружжям окремих речей не має необ­хідності ділити кожну річ спільного майна: матеріальні цінності, які становлять спільну власність, розподіля­ються між подружжям із таким розрахунком, щоб у кін­цевому підсумку вартість всіх цінностей, що передаються кожному з подружжя, відповідала розміру його частки у спільній власності. У випадку коли одному із подружжя передаються речі, вартість яких перевищує належну йому частку, іншому з подружжя може бути присуджена грошова компенсація. Але грошова компенсація присуд­жується вкрай рідко. При цьому суд враховує можливість уплати компенсації подружжям, на якого вона покладе­на і, як правило, призначаються строки виплати такої компенсації.

Так, розглядаючи позовні вимоги К. до Р. про поділ майна подружжя та поділ спільного майна, суд К. райо­ну м. X. дійшов обгрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог в частині визнання за под­ружжям права власності на майно, придбане під час шлю­бу, по 1/2 частці за кожним. Відмовляючи у задоволенні позову про поділ майна в натурі, суд обґрунтовано вихо­див із вимог ст. 71 СК. відповідно до ч. 4, ч. 5 якої присуд­ження судом одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ (квартиру, автомобіль, земельну ділянку) допускається за його згодою за умовою попереднього вне­сення другим подружжям відповідної грошової суми. Су­дом першої інстанції було встановлено, шо об’єкти поділу є речами неподільними, а тому не можуть бути поділені в натурі через різницю їх вартості.

Перевіряючи законність рішення, суд апеляційної ін­станції зазначив, що коли жоден із подружжя не вчинив дій, передбачених ч. 4, ч. 5 ст. 71 СК, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток без застосування грошової компенсації і припи­нення права власності одного із подружжя на його частку в такому майні, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Присудження грошової компенсації може мати місце на підставах, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звер­нення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

Наприклад, К. районним судом м. X. був вирішений спір між подружжям про розподіл майна. Предметом роз­поділу було нежитлове приміщення магазину, який пози­вачка просила виділити їй, врахувавши те, що вона зай­мається підприємницькою діяльністю, навчає повнолітню доньку, а автомобіль з причепом просила виділити від­повідачу, стягнувши з неї компенсацію за частку в май­ні. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд дійшов висновку про те, що виділення нежитлового приміщення тільки позивачці порушує права відповідача, оскільки за­значене майно було придбане в період шлюбу і віднесено до спільного майна подружжя, а тому суд обґрунтовано визначив частки подружжя у нежитловому приміщен­ні та поділив між подружжям автомобіль з причепом, із виплатою компенсації чоловіку.

Нерідко в судах виникають спори відносно майна, яке було придбане в кредит під час шлюбу, погашення якого проводилось одним із подружжя і після припинення шлюб­них відносин.

Так, при розгляді цивільної справи за позовом М. до Р. було встановлено, що предметом спору між подружжям був автомобіль, придбаний у кредит та оформлений на дружину. Після розірвання шлюбу дружина продала ав­томобіль і таким чином погасила банківський кредит. Звертаючись із позовом, М. просив визнати угоду недій­сною з тих підстав, що майно було продано без його зго­ди, і просив стягнути на його користь вартість 1/4 части­ни автомобіля. Судовим розглядом було встановлено, що під час шлюбу була погашена тільки 1/2 частина вартості автомобіля, а тому суд визнав за позивачем право на 1/4 частину вартості машини.

Розглядаючи позов про стягнення 1/2 частини креди­ту, відсотків за кредитом, судом було встановлено, що подружжям Т. у період шлюбу був придбаний будинок у червні 2005 року, зв’язку з чим за згодою відповідачки позивач взяв у банку кредит на ремонт будинку. Те, що гроші були використані на ремонт будинку, знайшло своє підтвердження в матеріалах справи. Відмовляючи у задо­воленні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, шо обов’язки за кредитним договором, які позивач узяв на себе, не можуть бути визнані предметом права спільної власності відповідно до ст. 61 СК. Скасовуючи рішення суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що отримані у кредит гроші були використані за цільовим призначенням, що знайшло своє підтвердження зібраними по справі доказами. Раніше рішенням К. суду м. X. у порядку розподілу майна за відповідачкою було визнано право на 1/4 частину будинку. Позивач самостій­но погасив залишок кредиту, а тому суд апеляційної інс­танції постановив нове рішення про часткове задоволен­ня позовних вимог та стягнення з відповідачки 72 частки суми кредиту.

До складу подружнього майна включаються деякі пра­ва вимоги (наприклад, грошові внески до кредитних ус­танов, пайові внески до кооперативних організацій, то­вариств).

Грошові внески до кредитних установ - це особливий різновид спільного майна подружжя. Внески відокрем­лені від іншого майна подружжя, оскільки вони знахо­дяться у кредитних установах і підпорядковані особливо­му правовому режиму. Грошовий внесок вноситься на ім’я одного з подружжя, і розпоряджатися ним може тільки він. Кредитна установа зобов’язана зберігати таємницю внеску. До визнання внеску спільним майном власником визнається лише вкладник. А тому суд спочатку повинен визнати внесок спільним майном, а вже потім проводити його розподіл. Внесок вважається спільним у тому разі, якщо в суді буде доведено, що його було зроблено в період шлюбу, спільного ведення господарства, і розподілу під­лягає не тільки сума основного внеску, але й нараховані на нього відсотки. Можливе вирішення спору про роз­поділ внеску, який на час розгляду справи в суді був зня­тий і сума внеску була витрачена вкладником особисто. У даному випадку суду мають бути надані копії рахунків кредитної установи про рух внеску і його суму.

Один із подружжя не має права вимагати розподілу внеску, внесеного іншим на ім ’я третьої особи. Якщо буде встановлено, що внесений внесок на ім ’я третьої особи є спільним майном, то сторона може вимагати відшкоду­вання за рахунок іншого майна.

Заслуговують на увагу цивільні справи про поділ до­шлюбного майна подружжя, яке за домовленістю між ними було включено до спільного майна.

Так, до суду звернувся Е. з позовом до Б. про повернен­ня речей. Під час розгляду справи Б. не заперечувала про­ти того, що речі, які зазначив Е. у позові, належали йому до укладення шлюбу з нею, але вона пред’явила зустріч­ний позов про визнання за нею права власності на частину цих речей, посилаючись на те, що до укладення шлюбу у неї було особисте піаніно й інші речі, але за домовленістю з позивачем ці речі були продані, а отримані гроші вит­рачені на спільні потреби сім’ї. Сам позивач у судовому засіданні підтвердив ці обставини. Така домовленість між подружжям не суперечить ст. 64 СК, відповідно до ч. 1 якої дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їх особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи спір між подружжям з приводу майна, слід виходити з того, що майно, яким володіє подружжя, під час виникнення спору вважається спільною власністю. Якщо встановлений час придбання того чи іншого майна, придбане в період шлюбу вважається спільним, а майно, придбане до шлюбу - роздільним. Тому повинні доводи­тись не факти, з якими закон пов’язує спільність майна, а, навпаки, заінтересована сторона повинна довести ті об­ставини, які виключають виникнення спільної власності на спірне майно, що є підставою для визнання майна роз­дільним.

При вирішенні питання про те, чи є спірне майно спільною власністю подружжя або воно належить одно­му з подружжя на праві особистої власності, не завжди необхідно виходити тільки з факту часу його придбання за формулою: придбане до шлюбу —роздільне майно; при­дбане в період шлюбу - спільне. Також: може мати міс­це, що дошлюбне майно одного з подружжя під час шлюбу суттєво змінюється за рахунок спільної праці й заощад­жень дружини та чоловіка.

Зокрема, з цього приводу ст. 62 СК вказує на те. шо якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості в результаті спільних трудо­вих чи грошових затрат або затрат другого із подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Втім визнання права спільної сумісної власності на річ, яка належала одному із подружжя, не означає, що у разі спору частки дружини та чоловіка мають бути рівними. У даному випадку суд повинен виходити не тільки з ма­теріальних вкладень одного з подружжя чи обох, але й з особистої праці подружжя, у результаті якої значно зрос­ла вартість спірного майна. Якщо ж дошлюбне майно виз­нається судом спільним (включається до складу спільного майна), то частка на це майно визначається відповідно до статей 63, 70 СК, тобто визнається рівною.

Суд може відмовити у визнанні майна спільною суміс­ною власністю подружжя, якщо буде встановлено, що внесок другого з подружжя був незначним і переоблад­нання не були суттєвими і значними. У цьому разі той із подружжя, хто поніс відповідні затрати на ремонт, пере­обладнання речі, має право на отримання компенсації.

Поряд з цим треба звернути увагу, що на підставі рі­шення суду може відбутися заміна правового статусу майна, яке підлягає поділу між подружжям.

Так, розглядаючи справу за позовом Л. до Р. про роз­поділ майна, придбаного в період шлюбу, суд установив, що після реєстрації шлюбу подружжя спільними зусил­лями розібрали розташований на земельній ділянці ста­рий будинок, який належав дружині, і збудували новий будинок. Позивач Л. просив визнати за ним право на 1/2 частину будинку. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Заперечуючи проти доводів рішення, дру­жина оскаржила його в апеляційному порядку, посилаю­чись на те, що судом не було враховано те, що на новий будинок була витрачена частина будівельних матеріалів, що залишилася від старого будинку, які вона придбава- ла за особисті кошти. Відмовляючи в задоволенні скарги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що використан­ня будівельних матеріалів від старого розібраного будин­ку не може бути підставою для того, шоб новий будинок не визнати спільною власністю. А визнавши будинок спільною власністю, суд повинен відповідно до ч. 1 ст. 70 СК виходити з рівності часток. Частинами 2 і 3 ст. 70 СК передбачено, що суд може відступити від рівності часток подружжя з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, або за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, вит­рачав його на шкоду інтересам сім’ї.

При вирішенні цих питань, у судовій практиці напра­цьовані такі правила: якщо суд доходить висновку, що под­ружжя має право на нерівні частки в майні, то висновки суду мають бути мотивовані доказами. Крім того, суди по­винні знати, що розподілу підлягає майно, яке 5уло придба­но подружжям на час розгляду справи про розподіл майна. Перш ніж вирішу-зати питання про розподіл, суд повинен визначити його склад. І на даному етапі має значення вста­новлення, яке майно знаходилось у сторін на час припинен­ня подружніх відносин і спільного ведення господарства.

Реалізація майна із спільного майна, проведена одним із подружжя для отримання коштів на своє утримання під час хвороби або утримання дітей (відмова в утриман­ня дитини іншим із подружжя), визнається законною, і вартість цього майна при розподілі спільного майна под­ружжя не повинна враховуватись.

Треба звернути увагу, що інтересам подружжя відпові­дає також: і поширення на маймо, набуте під час шлюбу, правового режиму сумісної власності щодо майна, на­бутого внаслідок приватизації державного житлового фонду.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК житло є об’єктом особис­тої приватної власності кожного з подружжя у таких ви­падках: якщо житло набуте нею або ним до шлюбу, якщо житло набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі дого­вору дарування або у порядку спадкування, якщо житло набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належа­ли їй, йому. Тобто мається на увазі роздільність дошлюб­ного житла.

Поряд з цим у СК закріплено положення про те, що той із подружжя, хто є власником нерухомості, визначає ре­жим володіння і користування ним з урахуванням інтере­сів сім’ї, насамперед дітей (ст. 59 СК). При розпоряджен­ні цим майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до за­кону мають право користуватися ним. Так, якщо об’єктом роздільної приватної власності одного з подружжя є жит­лове приміщення, право користування ним належить усім членам сім’ї (ст. 156 ЖК). Таке житло з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини не повинно продаватися без дозволу на це органу опіки та піклування.

За загальним правилом вважається, що кожен з под­ружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя. Згідно із ч. З ст. 65 СК України для укладання одним із подружжя до­говорів стосовно цінного майна згода другого подружжя має бути подана письмово. Дружина, чоловік мають пра­во укласти з іншою особою договір купівлі-продажу щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі.

Сімейним кодексом врегульовані майнові відносини між жінкою і чоловіком, які спільно проживають без реєстрації шлюбу, а також: відносини між дитиною та особою, що взяла її у свою сім’ю.

Визнання спільною сумісною власністю майна, нажи­того у «цивільному» шлюбі, зокрема поширення принци­пу рівності часток і на того, хто через поважні причини не мав самостійного заробітку, є свідченням державної охо­рони сім’ї, яка відповідно до ст. 51 Конституції України не пов’язується з підставами її створення. Регулювання майнових відносин між фактичною дружиною та чолові­ком закріплене у ст. 74 СК. Відповідно до ч. 1 ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Проте при застосуванні цієї норми закону часто ви­никають складності. Як було зазначено вище, до 1 січ­ня 2004 року спільне проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не передбачало спільність нажитого ними майна. Лише з набранням чинності новим СК це стало можливим. Тобто до майна, придбаного до 1 січня 2004 року чоловіком і жінкою. що не перебували у зареєс­трованому шлюбі, застосовуються норми Сімейного ко­дексу 1963 року, норми ЦК УРСР та Закону України «Про власність».

За нормами Сімейного кодексу 1963 року спільне про­живання і спільне ведення господарства само по собі, без реєстрації шлюбу, було недостатньою підставою для ви­никнення спільної власності. Майнові відносини у даному випадку регулювалися нормами не сімейного законодавс­тва, а цивільного кодексу. А тому, якщо чоловік та жінка не перебували у зареєстрованому шлюбі, не було підстав для застосування норм Сімейного кодексу. В цьому разі необхідно керуватися нормами Цивільного кодексу і ви­ходити із ступеня участі кожного з них у придбанні майна на спільні кошти. При цьому спільність придбаного за цей час майна не передбачалась, а тому суд повинен витребу­вати від позивача відповідні докази з приводу того, що він брав участь особистими коштами у придбанні майна. Тоб­то у даному разі необхідно доводити, який розмір особис­тих коштів був витрачений кожною із сторін на створення або придбання майна.

Наприклад, виходячи із наведених норм, невірно була вирішена справа за позовом X. до К. про встановлення факту проживання однією сім’єю без шлюбу та належ­ності квартири на праві спільної сумісної власності. Так, суд Кр. р-ну, X. обл. позовні вимоги задовольнив, застосу­вавши до даних правовідносин норми СК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Суд апеляційної інс­танції рішення суду скасував та постановив нове про від­мову в задоволенні позовних вимог. При постановленні нового рішення суд апеляційної інстанції виходив з того, що відносно майна придбаного до 1 січня 2004 року, не можуть бути застосовані норми СК України, і позивачка повинна була доводити свою участь у придбанні спірно­го майна за нормами цивільного законодавства, яке було чинним на дату придбання спірного майна, і надати дока­зи своєї участі у придбанні майна.

Судовим розглядом було встановлено, що власність на ім’я відповідача була придбана в 2001 році, а тому при ви­рішенні спору застосуванню підлягали норми матеріаль­ного права, що діяли на момент придбання власності, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України за­кони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Такі спори мають вирішуватися з урахуванням вимог Закону України «Про власність». Згідно із ст. 17 Закону України «Про власність», майно, придбане внаслі­док спільної праці членів сім’і, є їх спільною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. А тому, якщо особи не перебувають у шлюбі, вказана нор­ма не застосовується. У цьому разі про сумісну власність осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мож­на вести мову, якщо між: ними про це було укладено уго­ду. Відсутність угоди про створення сумісної власності між: сторонами по даній справі відсутня, а сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без встановлення участі сторін спільною працею в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спіль­ної сумісної власності на нього.

Таким чином, поклавши в основу рішення твердження позивачки про те, що вона проживала разом із відповіда­чем, вела спільне господарство, мала спільний бюджет і майно, суд не навів переконливих доказів, які підтверд­жували б факт вкладення сумісної праці сторін у прид­бання спірної квартири.

Подібної помилки припустилися суди при вирішенні іншої справи за позовом Г. до Б. про визнання права влас­ності на частку в спільному майні. Позивачка зазначала в позові, що перебувала з Г., який помер 06.09.2006 року, у фактичних шлюбних відносинах з 1978 року, в 1982 році за спільні кошти придбали старий будинок, а у 1984 році за спільні кошти, за рахунок спільної праці збудували но­вий будинок, який був зареєстрований на Г. Автомобіль придбали у 2000 році, а 11.10. 2001 року Г. склав заповіт, яким заповідав усе своє майно своїй онуці. До 1998 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з М., але з нею не проживав. Шлюб із померлим Г. позивачка зареєструвала в січні 2006 року, а у вересні 2006 року він помер. Спад­коємцем за заповітом була його онука Б., до якої і було пред’явлено позов.

Задовольняючи позовні вимоги, як районний суд, так і суд апеляційної інстанції виходили з того, що судовим розглядом було встановлено, що позивачка проживала з померлим Г., перебуваючи з ним у фактичних шлюбних відносинах з 1978 по 2006 рік. Будинок і автомобіль було придбано за спільні кошти. При цьому суд апеляційної ін­станції зазначив, що сам факт формального перебування Г. з М. у зареєстрованому шлюбі не може впливати на ви­рішення справи, оскільки останні багато років спільно не проживали і спору про майно, придбане у шлюбі, не мали, а тому за позивачкою було визнано право власності на 1/2 частину спірного майна.

Скасовуючи рішення суд касаційної інстанції виходить з наступного. З матеріалів справи та із самого позову вба­чається, що позов пред’являвся на підставі норм СК Украї­ни 2004 року і в самій позовній заяві позивачка посилала­ся нате, що спільно проживала з померлим Г. і придбавала під час спільного проживання майно, посилаючись у по­зові на норми нового СК. Даними нормами керувався та­кож і суд першої інстанції. Переглядаючи рішення суду, суд апеляційної інстанції фактично вийшов за межі позов­них вимог, виключив з рішення суду посилання на норми СК, зазначивши, що по даній справі мають бути застосо­вані норми Закону України «Про власність».

Втім, якщо виходити з норм цивільного законодавства та Закону України «Про власність», які діяли на час при­дбання спірного майна, для правильного вирішення спо­ру про право власності на частину будинку суду необхідно було встановити, чи була у позивачки з померлим Г. до­мовленість про створення спільної власності на будинок та машину, встановити дійсні витрати кожної сторони в будівництві будинку у грошовому вираженні. Об’єктивні висновки про це можна зробити лише після того, як на підставі відповідних доказів можна буде визначити, хто із сторін, коли і які кошти вносив у будівництво будинку і на що вони були витрачені, що конкретно кожний з них зробив своєю працею, який обсяг і вартість цих робіт, а також матеріалів, придбаних і використаних при цьому. Якщо ці питання не були вирішені, неможливо дійти пра­вильного висновку про витрати сторін у будівництві бу­динку.

Із матеріалів справи, з мотивованої частини рішення не вбачається, що дані питання були предметом судового дослідження. Позивачкою не надані докази на підтверд­ження її участі у будівництві будинку, а також частину її витрат при придбанні автомобілю. Остання доводила в суді спільне проживання з померлим Г., а суди першої і апеля­ційної інстанцій при вирішенні даної справи обмежились приведенням у своїх рішеннях показань свідків, які під­тверджували участь позивачки у будівництві будинку. Але ступінь її участі та понесені витрати суди не встанови­ли. Не була судами встановлена і дійсна вартість будівлі. А визначення дійсної вартості будинку і витрат, які понесені сторонами, дає можливість судити про ступінь участі по­зивачки і забудовника в будівництві будинку.

Отже, враховуючи викладене, необхідно правильно за­стосовувати норми СК України і бути уважними щодо можливості застосування його норм до майна, придбано­го до набрання ним чинності.

У СК України чітко не визначено правовий режим де­яких об ’єктів, які останнім часом набувають великого значення і зайлшють особливе місце в майні подружжя. Мається на увазі правовий режим акцій, облігацій та ін­ших цінних паперів, вкладів до статутного фонду госпо­дарських товариств, пайових внесків у підприємницькі кооперативи.

Передусім інтерес становлять правовідносини, що виникають у сфері діяльності господарських товариств. Слід зазначити, що норми корпоративного права не ви­рішують питання, які стосуються майнових прав учас­ників господарських товариств із подружнім статусом. Утім їй’ питання мають особливе значення в період, коли руйнується сім ’я і як результат постає питання про розірвання шлюбу та про поділ майна.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 115 ЦК України вкладом до статутного капіталу господарського товариства мо­жуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи відчужувані права, що мають грошову оцінку. Вказані об’єкти в повному обсязі входять до об’єктів, що станов­лять спільне майно подружжя. Тому можливо, коли один із подружжя передає господарському товариству майно, що має режим спільного майна подружжя, а засновником товариства є лише один із подружжя, не можна заперечу­вати факт внесення до статутного капіталу спільного май­на подружжя. Однак необхідно зазначити, що між другим із подружжя (не учасником) та товариством не виникає речових або зобов’язальних правовідносин. Тому він не може звертатися до товариства з вимогою про участь у розподілу прибутку, сплату дивідендів, видачу майна при ліквідації тощо.

Правові відносини виникають лише між дружиною та чоловіком, тобто в тій частині, яка охоплює періоди «до та після» перебування у корпоративних правовідноси­нах з товариством одного із подружжя. Правовідносини «до» охоплюють період формування вкладу до статутно­го капіталу господарського товариства із спільного майна подружжя, а «після» - період, що існує після одержання учасником товариства частини прибутку або майна у разі продажу своєї частки чи ліквідації юридичної особи.

Ці відносини можна виразити такою схемою: спільне майно подружжя за бажанням сторін перетворюється у вклад до статутного капіталу господарського товариства; вклад передається одним із подружжя до статутного ка­піталу товариства; учасник (один із подружжя) набуває право на частку в статутному фонді (майні товариства) і одночасно особисті майнові корпоративні права, а госпо­дарське товариство - право власності на вклад; учасник здійснює свої майнові права і одержує частину прибутку товариства або майно у разі продажу належної йому част­ки у статутному фонді та у разі ліквідації юридичної осо­би; одержане майно автоматично набуває режим спільної сумісної власності подружжя.

Наведене свідчить про те, що другий із подружжя (не учасник товариства) не може вимагати визнання за ним статусу особи, яка має право на частку у статутному ка­піталі товариства. Зокрема, відповідно до п. 29 Постано­ви Пленуму Верховного Суду України №-11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законо­давства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та статей 51, 52 та 61 Сімейного кодексу май­но приватного підприємця чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Інший із подружжя має право тільки на частку одер­жаних доходів від цієї діяльності. Так, невірно та без ура­хування вищевикладеного був розглянутий позов Н. до Д., ТОВ «Ю.» про визнання права сумісної власності на володіння приватним підприємством, передачу прав та обов’язків підприємства та позовні вимоги задоволені. Суд визнав за позивачкою право власності на Уг частину приватного підприємства, визнав незаконною угоду про передачу прав і обов’язків засновника приватного під­приємства іншій особі. З матеріалів справи вбачалось, що засновником і директором ТОВ «Ю.» був відповідач Д., який передав право засновника іншій особі, що і ос­каржувала позивачка, пред’являючи позов про розподіл майна подружжя. Скасовуючи рішення суду, суд апеля­ційної інстанції виходив із норм статей 51, 57, 61 СК та вищезазначених міркувань, а тому рішення суду першої інстанції скасував та постановив нове, яким у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

На сьогодні судова практика дає однозначну відповідь на те, що немає підстав визначати частку у статутному ка­піталі товариства спільним майном подружжя. Втім, не можна не зазначити, що внесення до статутного капіталу спільного подружнього майна має все ж таки враховува­тись, оскільки при поділі майна необхідно враховувати не лише наявне майно подружжя, а й те майно, яке перебу­ває «у прихованому» стані.

Господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства як вклад до статутного капіта­лу (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК), учаснику товариства належить пра­во на частку у майні товариства, яка має реальну вартість. І хоча другий із подружжя не має прав щодо цієї частки, ос­кільки він не є учасником товариства, вартість цієї частки має бути включена до вартості спільного майна подружжя, яке підлягає поділу. Тобто поділ майна має здійснюватись із урахуванням вартості цієї частки. Якщо судом буде вста­новлено, що є можливість при поділі майна інтереси друго­го з подружжя задовольнити за рахунок іншого майна, то спір необхідно вирішувати за вищезазначеним принципом. У разі відсутності або недостатності іншого майна другий із подружжя стає кредитором учасника товариства і може звертатися з відповідними вимогами до товариства. Він може вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статут­ному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення (ч. 1 ст. 149 ЦК).

Подібно до наведеного суб’єктами корпоративних пра­вовідносин в акціонерному товаристві є лише акціонери та саме акціонерне товариство. При цьому акціонером є власник акцій. Акція ях пайовий цінний папір засвідчує право на частку у статутному фонді акціонерного това­риства того з подружжя, який є акціонером. І лише він як власник акцій набуває повного комплексу корпоративних прав та обов’язків. Другий із подружжя не функціонує відкрито як самостійний суб’єкт корпоративних прав і не може втручатися у діяльність акціонера та контролювати його дії. І лише у разі поділу майна подружжя вартість акції включається до вартості спільного майна, яке під­лягає поділу, а якщо є можливість при поділі майна до­цільно врахувати інтереси другого подружжя за рахунок іншого майна.

Усі питання, які врегульовані СК, ЦК України щодо майнових відносин в сім’і, можна передбачити у шлюбно­му договорі. Правовий інститут шлюбного договору впер­ше був передбачений Законом України від 23 червня 1992 року «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР», згідно з яким до Кодексу було включено ст. 271, що регламентувала укладання шлюб­ного контракту. У новому Сімейному кодексі з’явилась окрема глава, статті якої дозволяють регулювати май­нові відносини подружжя і в період шлюбу, і у випадку його розірвання. За допомогою шлюбного договору мож­на визначити права і обов’язки щодо матеріального утри­мання одного із подружжя; способи участі у доходах один одного; порядок сімейних витрат кожного із подружжя, майно, котре буде передано кожному із подружжя у разі розірвання шлюбу, тощо. Договір укладається у пись­мовій формі і нотаріально засвідчується особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (набирає чинності в день реєстрації шлюбу), або подружжя (набирає чинності в момент нотаріального засвідчення). Договір не може зменшувати обсяг прав дитини та ставити одного з под­ружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором неможливо передати у власність одному із подружжя нерухоме або інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Шлюбний договір може змінюватися подружжям шляхом укладання но­таріально посвідченої угоди. Зміна умов договору на ви­могу однієї сторони можлива лише на підставі рішення суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх доньки, сина, що мають істотне значення або, зокрема, у разі неможливості його виконання.

Так, у шлюбному контракті може бути передбачено режим як спільної (сумісної чи часткової), так і особис­тої приватної власності кожного з подружжя, який по­ширюється або на все набуте у шлюбі майно, або ж лише на певні його види. Отже, подружжя може і замість вста­новленого законом режиму спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, встановити на нього режим осо­бистої приватної власності, і навпаки - домовитися про те, що режим сумісної власності поширюватиметься і на майно, яке за законом є особистою приватною власністю кожного з подружжя. Не можуть бути предметом шлюб­ного договору немайнові відносини (право спілкування з дитиною у випадку розлучення, закріплення за кожним із подружжя побутових обов’язків і т. ін.).

Найчастіше за допомогою шлюбного договору ре­гулюється одне із найважливіших майнових питань - пи­тання користування житлом. Особливо актуальним воно є тоді, коли один із подружжя заселяється в житлове при­міщення, що належить іншому. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріаль­ного посвідчення.

Законом заборонена одностороння зміна умов шлюбно­го договору, а угода про його зміну має бути нотаріально посвідчена. І лише за рішенням суду на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, що мають істотне значення. Для цього суду необхідно зіставити, наскільки змінилася ситуація порівняно з тією, яка існу­вала на момент укладання шлюбного договору, проаналі­зувати доводи сторони. Сторона, яка заявила такі позовні вимоги, повинна надати відповідні докази того, що якби на час укладання шлюбного договору існували такі обста­вини, то вона не підписала б цей договір.

Законодавець передбачив і умови, за яких шлюбний договір може бути визнаний недійсним: а) у разі недій­сності шлюбу; б) якщо його зміст не відповідає вимогам закону; в) якщо його укладено особою, яка була недієздат­ною; г) якщо шлюбний договір було укладено в результаті фізичного чи психічного насильства; д) якщо особа укла­ла шлюбний договір через тяжкі обставини. Від договору можна відмовитися шляхом подачі спільно обома із под­ружжя заяви до нотаріуса про відмову від договору. Втім судами не напрацьована практика розгляду зазначених справ у зв’язку з тим, що відсоток звернення за вирішен­ням таких спорів до суду є мінімальним.