§ 6. Систематизація права
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. діяли два напрями упорядкування законодавства України. Перший визначався впорядкуванням місцевих нормативних актів, що діяли на українських землях до їх входження до складу Російської імперії, яке здійснювалося шляхом перекладів і перевидань Литовського статуту, інших сеймових постанов, які доповнювали його, а також підготовки збірок законодавчих актів.
Другий напрям полягав у тому, що царський уряд упорядковував законодавство відміною місцевих особливостей у праві й поступової заміни місцевого права правом Російської імперії.У XVIII ст., як уже зазначалося, здійснювшшся неодноразові спроби систематизувати російське і, зокрема, українське законодавство. Відомі також спроби кодифікації права України в першій чверті XIX ст. При цьому вони відбувалися в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національна державність була знищена, й Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім центрачізованим бюрократичним апаратом. Тому всі роботи з кодифікації українського права велися паралельно та у зв’язку з кодифікацією права Російської держави за необхідності упорядкування норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максимального зближення правових систем України й Росії завдяки поширенню в Україні загальноімперського законодавства та усунення місцевих особливостей. Було створено кодифікаційну комісію («Комісія складання законів») під керівництвом міністра народної освіти, міністра юстиції П. Завадського (виходець із Стародубщини). Указом від 28 лютого 1804 p. на неї покладаюся завдання систематизувати всі нормативні акти, чини в Російській імперії, зокрема й на українських землях. Комісію було поділено на 3 експедиції. «Малоросійськими правами» мало займатися 6-е відділення 2-ї експедиції.
B його складі над кодифікацією права України працювали дві групи. Перша, на чолі з А. Повстанським, займалася правом правобережних (Київської, Волинської й Подільської), друга, під керівництвом Ф. Давидовича, правом лівобережних (Чернігівської і Полтавської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстанського був проект «Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі». Група Ф. Давидовича підготувала «Зібрання громадських законів, діючих у Малоросії» (відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 року»). Ці кодифікації офіційного затвердження не отримали у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше частина норм «Зібрання малоросійських прав» увійшладо «Зводу законів Російської імперії» (1833). Фактично це була компіляція цивільно-правових норм з Литовського статуту й польських переробок збірників німецького міського права, що застосовувалися на українських територіях упродовж XVI-XVIII ст. Дія «Зводу...» 1807 p. мала поширюватися на Київську, Чернігівську та Полтавську губернії. Планувалося, що він стане одним із розділів «Книги законів Російської імперії». «Звід...» поділявся на три частини, викладені в п’яти книжках, які поділені на розділи й параграфи. Перша книжка (написана російською мовою) уміщувала правові норми, що визначали права й дієздатність особи, порядок узяття шлюбу, майнові й особисті взаємини подружжя, батьків і дітей; друга — право зобов’язань, тобто те, що стосується осудності, виявлення волі, договорів і зобов’язань, які з них випливають; третя, четверта і п’ята — правові норми, що регулювали майнові відносини власності, способи її набування, спадкові відносини, поземельне право, строк давності тощо. Оскільки укладання «Книги законів Російської імперії» не було доведено до кінця, то й «Звід...» 1807 p. фактично офіційно не був затверджений. У «Зводі...» систематизовано правові норми, що визначали основні ознаки цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини. Тому недарма його вважають першим проектом систематизованого збірника реально діючих норм цивільного права. B окремих його розділах знайшли відображення цивільно-правові норми, що є характерними для буржуазного суспільства. Це, зокрема, стосується права власності, права зобов’язань, визначення право- і дієздатності.Після цього кодифікаційні роботи були майже припинені: здійснено лише переклад російською мовою Литовського статуту за текстом польського видання 1786 p., який був опублікований у 1811 p. Ha кожному аркуші з лівого боку подавався текст польською, а з правого — російською мовами.
У 1826 p. «Комісію складання законів» було перетворено на друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинне було спеціально та постійно займатися кодифікаційними роботами. До цих робіт було залучено відомого російського кодифікатора права M. Сперанського, який їх фактично очолив. Результатом діяльності цього відділення стало «Повне зібрання законів Російської імперії», публікація якого розпочалася в 1830 p. Воно складалося з 46 томів, до яких у хронологічному порядку ввійшло понад 50 тис. нормативних актів, починаючи із Соборного уложення 1649 p. до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи I (1825). До збірника ввійшли договірні статті між Україною і Росією та інші акти, що стосувалися державно-правового життя України.
ІІаступним етапом роботи відділення стала підготовка «Зводу законів Російської імперії» — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. «Звід...» складався з 15 томів, об’єднаних у вісім книг, видання датується з 1833 p. Основу структури «Зводу...» становив поділ права на публічне й приватне, що було характерним для передових західних концепцій, що ґрунтувалися на засадах римського права. Перша книга (I-III тт.) містила переважно закони про органи влади й управління та державну службу, друга (IV т.) — статути про повинності, третя (V-VIII тт.) — «Устав казенного управління» (статути про податки, мита, митний збір тощо), четверта (IX т.) — закони про стани, п’ята (X т.) — цивільне законодавство, шоста (XI і XII тт.) — «Устави государственного благоустройства» (статути кредитних установ, шляхів сполучення, статути будівельні, про промисловість та ін.), сьома (XIII і XIV тг.) — «Устави благочиння» (статути про народне продовольство, громадське піклування, лікарський статут тощо), восьма (XVI т.) — кримінальні закони. Цього принципу дотримувалися в усіх наступних перевидашшх «Зводу...» (1842 і 1857).
Під час роботи над підготовкою «Зводу...» у 1830-1835 pp. у складі відділення працювала група під керівництвом I. Даниловича, яка здійснила систематизацію чинних правових в Україні і підготувала «Звід місцевих законів західних губерній» (Правобережної України та Білорусії). «Звід місцевих законів...» — добре систематизований збірник, який складався з вступу, трьох частин і додатків. Його частини мають такі назви: I — «Закони про стани»; II — «Закони цивільні»; III — «Закони про судові обряди, судочинство та про заходи цивільних стягнень». Частини поділені на книги, розділи, глави, відділення й параграфи. За своїм змістом він був збірником матеріального й процесуального цивільного права. Автори проекту прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як головного джерела, а місцеве право підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно лише регулювало конкретні відносини в межах загальних вимог основних законів. Проект «Зводу місцевих законів» передбачав повну ідентичність системі «Зводу законів Російської імперії» у розділах, де викладені норми про стани, судочинство й цивільне законодавство. У проект «Зводу місцевих законів...» були вміщені деякі норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору дарування, складання, договорів загалом та ін.
У «Зводі...» містяться статті інституту знахідки. За «Зводом...», знахідкою є набута річ, власник якої невідомий. Знайдені речі мають бути передані тому, хто їх знайшов, якщо не з’явиться їх власник після трьохразової публікації. Якщо власник з’являється, то річ повертається йому, а тому, хто її знайшов, треба виплатити половину и вартості. Отже, знахідка породжує лише право володіння, а разом з ним і право користуватися річчю. Приховання знайденої речі прирівнювалося до крадіжки. Право власності наставало лише після того, якщо не було знайдено власника.
У «Зводі...» розрізнялася застава рухомого й нерухомого майна. Згідно із заставною угодою, нерухомість переходила у володіння і користування заставодавця, що було засобом забезпечення зобов’язань заставника. Право користування замінювало вірогідне отримання відсотків за надану заставодавцем позику. Якщо прибутки від користування заставленою нерухомістю були значні, то заставник міг обумовити гірава на отримання певної її частки (це так званий аудимент). Якщо в заставника були й інші борги й кредитори могли заявити свої права на нерухомість, то задоволення вимог могло бути обумовлене в договорі про заставу рівними частками між заставодавцем і власником нерухомості. Заставодавець користувався правом не повертати заставнику нерухомість до закінчення угоди про заставу, хоча заставник і прагнув достроково виконати свої зобов’язання. Лише в разі смсрті заставника його спадкоємці, сплативши борг, могли вимагати повернення нерухомості до настання терміну угоди. Заставодавець міг передати право володіння нерухомістю іншій особі, азе лише відповідно до спеціальної укладеної угоди. Якщо заставник не викупляв нерухомість у встановлений термін, заставодавець мав право вимагати виконання зобов’язання у судовому порядку. У «Зводі...» нічого не зазначено про задоволення його вимог у судовому порядку. Угода про заставу рухомих речей породжувала нраво володіння заставодавця. У разі втрати або знищення рухомого майна заставодавець відповідав як заставник. Заставодавець не має права користуватися рухомим майном, за винятком тяглової худоби. Проте якщо вона загине, то заставодавець мав сплатити заставнику половину її вартості й віддати шкуру. Якщо рухоме майно не викуплялось у встановлений угодою термін, заставодавець мав право за рішенням суду стати її власником.
У1838 p. проект «Зводу...» затвердила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і нс набув. I Іеремогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права. Указом сенату від 25 червня 1840 p.
було скасовано чинність норм Литовського статуту на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 p. — на Лівобережній. B Україні було поширено загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство. Водночас, під час підготовки другого видання «Звода законів Російської імперії» у 1842 p. було затверджено до включення у «Звід...» низку норм «Зводу законів західних губерній» для застосування їх лише у Чернігівській і Полтавській губерніях. Особливі для цих губерній положення «Зводу законів Російської імперії» 1842 p., які мали джерело норми місцевого права, було викладено в «Зводі законів про стани», «Зводі законів межових». Таких норм налічувалося 53, і регулювали вони переважно сімейні й спадкові відносини. Правові норми, викладені в таких статтях, здебільшого суттєво відрізнялися від норм загальноімперського законодавства, а інколи взагалі не мали серед них аналогів. Відмінності у врегулюванні правових відносин в Україні й Росії були, наприклад, у визначенні дієздатності особи, майнових взаємин подружжя, права спадщини, інституту опіки, родових маєтків, права на чуже майно і знайдену річ, розподілу спільного майна, дарування майна, строків давності, забезпечення виконання договорів тощо. • ,Отже, були ліквідовані останні залишки політичної автономії України, її правова система.