§ 7. Цивільне право. Право власності

У польському та в литовському праві поняття «власність» з’явилося досить рано, проте регулювання здійснювалося так, щоб забезпечити привілеї і иереваги вищих верств суспільства, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення.

Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первинною формою якої було «феодальне держання»: князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов’язком васала була його явка за першою вимогою господаря «конно, збройно й оружно». Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіскацією маєтків.

Об’єкти власності були різними: маєток із залежними селяиами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства й ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нёрухоме майно. До останнього, згідно з польським правом, належало все, що було пов’язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого

майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

I все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини» або «дідини», тобто одержані в спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислужена або куплена вважалася недоторканною. Однак із цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька й матері або одружилися з іноземцями. У таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею ґрунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Однак цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття 1 Литовського статуту з’явилися землевласники, право володіння землею в яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 p. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визначивши строк давності 10 років. Після 10 років будь-які позови визнавалися недійсними, і нерухоме майно залишалося в тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1457 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 p. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його шодо родового і вислуженого майна: «Водную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести».

^r

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхтадомагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 p., кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм, батьківським, земським, материнським, вислуженим і купленим майном без жодних обмежень. Остаточно всі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 p., за яким «усім станам шляхетського народу можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися, згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася на заставу-володіння, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 p. зобов’язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з’явитися на війну особисто і, крім того, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей, залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: «Усякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова, ті, хто має маєтки земські, у разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим способом придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв’язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, утрачав право на володіння землею. «А хто, — записано в III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків на війні не служив, або, коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана переходить державі і нам, господарю».