§ 4. Цивільне право

Цивільні правовідносини були одними з найпоширеніших на Галицькій та Волинській землях, адже з початку розселення тут слов’янських племен їхніми провідними галузями були ремісництво та торгівля.

Ha перших етапах розвитку торгівля була міновою, без грошових еквівалентів, але згодом і дуже швидко почали застосовуватися монети з дорогоцінних металів сусідніх більш розвинутих держав.

Із самого зародження цивільних правовідносин вони були диспозитивними, а зміст та умови угод не залежали від майнового чи соціального статусу сторін. Зародження, розвиток, поширення, особливості та зміст цивільно-правових інститутів мали звичаєвий характер, але починаючи з XI-XII ст. поступово стали зазнавати міжнародного виливу: із заходу та півночі — римського та германського європейського права, а зі сходу та півночі — візантійського.

Оформлення договорів на перших етапах було тільки в усній формі. Якщо предмет договору мав значну цінність, договір укладався публічно, при свідках та із застосуванням символічних обрядів, наприклад, продавець передавав покупцю символічний елемент предмету договору — колосся при купівлі земельної ділянки, двері чи ключі — при купівлі будинку. Така символічна обрядовість надавала договору додаткового захисту, адже свідки могли тепер свідчити не тільки щодо факту наявності договору між сторонами, а й щодо його змісту.

Надалі з розвитком товарно-грошових відносин форми укладання договорів стали різноманітніші: дрібні цивільно-правові угоди продовжували укладати в усній формі; для більш значних застосовувати просту письмову або присутність мінімум двох свідків і застосування символічної обрядовості. Поширення на землях Гатичини та Волині ;

1 Полное собрание русских летописей. — M.: Языки русской культуры, 1998. — T. 2. Ипатьевская летопись. — С. 656.

2 Заруба В. M. Держава i право Київської та Галицько-Волинської Pyci (кінець VIII — початок XIV ст.).

християнства створює додаткову форму посвідчення договорів — письмову державно-зареєстровану. Церква та ії служителі могли виступати при посвідченні цивільно-правових договорів у ролі своєрідного нотаріуса: священик, який був присутній при укладанні договору, занотовував усю процедуру укладання, підтверджував письмовий договір своїм підписом, а потім записував свою участь в укладанні договору в церковних книгах, що зберігалися в архівах єпархії або в монастирях. Звичайно, така процедура додатково оплачувалася, отже, застосовували її або у випадках великої вартості договору, або серед вищих прошарків суспільства.

Об’єкти цивільного права поділялися на рухомі та нерухомі. Рухомі об’єкти перебували у відкритому цивільному обігу. Нерухомість — будівлі та споруди — знаходилися у власності приватних осіб, а земельні ділянки могли бути у приватній та комунальній (громадській) власності. При здійсненні цивільно-правових угод чітко розподілялося право власності та право володіння.

Землі, на яких проживали сільські громади, поділялися на три типи: перші, на яких будувалися споруди та велося присадибне господарство, належали родині на праві приватної колективної власності, розпоряджатися якою міг голова, а користуватися — усі члени родини: другі, які постійно перебували у відкритому необмеженому користуванні всієї сільської громади, — ліси для полювання та збору дарів природи, пасовиська, річки та озера; треті — сільськогосподарські ділянки громади, які за жеребом кожного року оброблялися новими родинами.

У містах земельні ділянки під будівництво та для присадибного господарства перебували в приватній власності міщан. Комунальною власністю вважалися місця громадського користування: площі, базари, вулиці, оборонні споруди, релігійні установи тощо.

3 поширенням і підсиленням князівської влади з являється новий вид об’єктів — феодатьні землеволодіння, які протягом усього існування Галичини та Волині були тут мало поширені. Особливістю таких землеволодінь було розпорошення змісту права власності: володіння перебувало у васала, користування — у сільської громади, а розпорядження — у сюзерена.

Власність зобов’язувала — власник або користувач мав відшкодовувати школу, завдану його власністю навіть без прямої вини зі свого боку. При наявності умислу в завданні шкоди до цивільно-правового відшкодування могли додаватися й міри кримінального примусу.

Цивільно-правова відповідальність могла наступати через порушення договору або вчинення делікту - позадоговірного правопорушення з нанесенням шкоди та існувала, як правило, у вигляді уроків. Уроки призначалися, виходячи з нанесеної шкоди, обставин правопорушення й реальних майнових можливостей дебітора. Інколи на свій розсуд, а інколи через домовленість із кредитором урок можна було виконати в грошовій формі або в натурі — повернувши гаку саму річ

або полагодивши пошкоджену, чи відпрацювати протягом деякого часу на користь кредитора¹.

Застосування таких інститутів, як порука, завдаток, гарантія та застава забезпечували ці зобов’язання.

Уже до XII ст. на Галицьких і Волинських землях були відомі майже всі види договорів: купівля-продаж, міна, дарування, позика, оренда, схов, виконання послуг, перевезення вантажу.