3.2. Центральні органи влади

Приступаючи до аналізу структури, місця, ролі та компетенції центральних органів влади, слід підкреслити формальну самостійність органів влади УСРР у перші роки існування радянської влади в Україні.

Номінально взаємини між всесоюзними й українськими органами влади започатковано від набрання чинності 6 липня 1923 р. Конституції СРСР, складовими частинами якої був Договір і Декларація про створення СРСР. «Але, - зауважувалося в одному з українських довідників середини 1920-х рр., - ще до 6 липня 1923 р. цілий ряд соціалістичних республік, що виникли внаслідок Жовтневої революції, підо впливом політичних та економічних причин, а також знаючи, що перемога над капіталізмом та буржуазією можлива тільки в єдности пролетаріату - виявляли непохитну волю до об'єднання. Так, Українська Соціалістична Радянська Республіка в ст. 4. своєї Конституції 14 березня 1919 року декларувала свою тверду рішучість увійти в склад єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки утворяться умови для її виникнення»⁵².

Керівники УСРР і РСФРР майже до самого акту введення в дію Конституції СРСР мали різні підходи до принципів створення єдиної держави. Результатом боротьби цих підходів став компромісний варіант Договору про утворення СРСР - складової частини Конституції СРСР.

Так, приміром, в інтерв'ю газеті «Правда», що вийшло друком 18 листопада 1922 р., Й.Сталін так обґрунтовував свій підхід: «Існує думка про необхідність створення окрім двох союзних органів (ЦВК і РНК) ще й третього союзного органу, проміжного між ними, так би мовити верхньої палати з представництвом від національностей порівну від кожної, але ця думка,

Разом із констатацією відмінностей проекту Договору від введеного в дію документа слід зауважити, що на завершальному етапі більшість пропозицій українського компартійно-радянського керівництва була таки проігнорована. В першу чергу відмінність у підходах стосувалася різного бачення функцій та повноважень Ради народних комісарів СРСР і, зокрема, розподілу наркоматів на загальносоюзні, об'єднані та необ'єднані. Позиція української сторони була зафіксована на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР 23 травня 1923 р. На цьому засіданні всі попередні резолюції і пропозиції були об'єднані в один документ - проект Конституції СРСР, що за формою був тотожним проекту Договору про утворення СРСР. Порівняємо пропозиції УСРР щодо розподілу наркоматів за категоріями за цим конституційним проектом із Конституцією СРСР, яка набула чинності 6 липня 1923 р. (табл.16.4)⁵³.

Таблиця 16.4. Порівняння пропозицій УСРР і положень Конституції УСРР у питанні щодо розподілу наркоматів за категоріями

Протягом першої половини 1923 р.

безумовно, не зустріне співчуття в національних республіках хоча б тому, що двопалатна система при наявності верхньої палати несумісна з радянським будівництвом, в крайньому разі, на даній стадії його розвитку». Цілком прогнозовано в проекті Договору про утворення СРСР від 30 грудня 1922 р. положення про Раду Національностей було відсутнє.

У радянській пропаганді наголошувалося на тому, що СРСР - це є союз рівноправних республік, а не спілка навколо центру єднання - Російської Федерації. То ж суть агітаційного вигляду СРСР можна представити схемою 1 (конфігурацію і правопис схем розділу 16 наведено за кн.: Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. - Х., 1927).

Схема 1. Принцип створення СРСР⁵⁵

Повноваження органів влади були задекларовані в Конституції СРСР лише в загальному вигляді й надалі уточнювалися в окремих законодавчих актах. До безпосереднього підпорядкування союзних органів належали такі сфери, як зовнішні зносини, укладення міжнародних договорів, договорів про вступ до Союзу нових республік, оголошення війни та укладення миру, встановлення зовнішніх кордонів Союзу, транспорт і зв'язок, зовнішня торгівля. Крім того, до безпосередньої компетенції союзних органів влади входило також ухвалення зовнішніх та внутрішніх позик для всього Союзу, надання дозволу на зовнішні та внутрішні позики союзним республікам, укладення концесійних договорів, затвердження єдиного державного бюджету, до складу якого входили й бюджети союзних республік, встановлення загальносоюзних податків і доходів, а також відрахувань від них, що йшли на потреби республіканських бюджетів, надання окремим галузям промисловості або підприємствам загальносоюзного значення.

В інших сферах управління союзні органи влади встановлювали основні засади або формували систему їх функціонування. Це стосується й встановлення основ і загального плану розвитку народного господарства республік, формування загальних засад землеустрою та землекористування, основ судового устрою та судового процесу, цивільного і карного законодавства СРСР. Союзні органи влади формували підвалини законодавства про працю, народну освіту, охорону здоров'я тощо. Крім того, на найвищому союзному рівні мали вирішуватися суперечки між союзними республіками, затверджуватися та змінюватися основні засади Конституції СРСР⁵⁶.

Найвищим органом влади СРСР проголошувався з'їзд рад, у період між з'їздами рад - Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР, який складався з Ради Союзу та Ради Національностей. Між сесіями ЦВК СРСР вищою владою вважалася Президія ЦВК, до складу якої входили Президії Ради Союзу та Президії Ради Національностей. ЦВК СРСР та її Президія здійснювали законодавчу роботу, розв'язували питання взаємовідносин РНК СРСР з РНК союзних республік, слідкували за проведенням у життя Конституції СРСР тощо. Крім того, ці органи центральної влади мали право призупиняти рішення і постанови РНК СРСР і всіх органів влади (включно зі з'їздами) союзних республік. У свою чергу, ЦВК СРСР мав право скасувати рішення Президії ЦВК СРСР⁵⁷. Чергові з'їзди рад мав скликати ЦВК СРСР один раз на рік⁵⁸. У квітні 1927 р. до Конституції СРСР було внесено зміну - відтепер з'їзди рад СРСР скликалися один раз на два роки⁵⁹. Передбачалася також можливість скликання надзвичайних з'їздів рад - за постановою ЦВК СРСР, Союзної Ради, Ради Національностей або ж за вимогою двох союзних республік. Введення такої норм мало слугувати доказом рівномірного врахування інтересів усіх суб'єктів СРСР.

Хоч у нормативних документах постійно підкреслювалася рівність усіх республік, система влади СРСР була побудована на домінуванні РСФРР.

У радянській пропаганді постійно повторювалися тези про рівність усіх народів і союзних республік. Структуру вищих органів влади СРСР, функції яких ми описали вище, графічно зображено на схемі 2. У ній не зазначено пропорції представництва республік у кожному з названих вищих органів влади. Кількісні дані складу вищих органів влади СРСР вказано станом на 1927 р., а загалом вони змінювалися, причому така зміна залежала від кількості союзних республік у складі СРСР станом на той чи інший період і наявності в складі цих республік автономних національних утворень.

Основні важелі поточного управління радянською вертикаллю влади знаходилися у Ради народних комісарів СРСР, що визначалася як виконавчий та розпорядчий орган ЦВК СРСР. Склад РНК СРСР (перелік наркоматів і віднесення його до тієї чи іншої категорії) зазначено станом на 1927 р.

Схема 3. Структура РНК СРСР

Як видно зі схеми, у ній, крім наркоматів, зображені Рада праці та оборони (РПО) та Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ). РПО СРСР формально мала повноваження постійної комісії при РНК СРСР. Ії очолював Голова Раднаркому СРСР і до її відання належали розгляд і практичне проведення через відповідні органи в життя господарського та фінансових планів СРСР, розгляд питань оборони країни й уживання заходів для поліпшення військової справи, керування наркоматами СРСР у царині державного господарства та оборони СРСР тощо. Крім РПО, при Раднаркомі СРСР існували й інші постійні комісії, склад і функції яких не були закріплені в Конституції СРСР. Найважливішими з них у 1920-ті роки була Адміністраційно-фінансова комісія (насамперед підготовка проектів фінансових, бюджетних і податкових рішень РНК і РПО СРСР), Комісія законодавчих проектувань і Головний концесійний комітет⁶².

Загальносоюзні наркомати не були залежними від РНК республік і не вели роботу безпосередньо з управлінськими структурами республік. Центральні органи об'єднаних наркоматів надавали директиви та загальні настанови своїм республіканським «тезкам», які вже й вели безпосередню роботу в республіці й фінансувалися з республіканського бюджету. Об'єднане державне політичне управління мало особливе становище. Його республіканська філія формально підпорядковувалася республіканським органам влади та звітувала перед ними, а водночас вона виконувала безпосередні накази московського центру. Зокрема, це стосувалося і формування кадрового складу. Слід зазначити, що така структура взаємин почала складатися ще до формального створення СРСР. Про особливе значення ОДПУ свідчить також і та обставина, що в першій Конституції СРСР йому, на відміну від кожного з інших наркоматів, присвячено окрему главу⁶³. ОДПУ з його республіканськими розгалуженнями виконувало функцію цементування більшовицького тоталітарного режиму. Далеко не останнім завданням було й інформування центру щодо настроїв республіканського компартійно-радянського керівництва.

Саме у взаєминах між центральними наркоматами СРСР та УСРР виникало найбільше непорозумінь. Представники загальносоюзних органів з самого початку досить часто нехтували правами союзних республік. Часом сам факт розташування центральних органів влади СРСР у Москві заважав українським урядовцям відстояти інтереси республіки. Так, приміром, при розгляді питання бюджетних взаємовідносин з центром та економічного розвитку народного господарства республіки на березневому 1927 р. пленумі ЦК КП(б)У нехтування правами УСРР так допекло голову українського уряду Власа Чубаря, що у відповідь на чергове урізання фінансування України він не витримав і зауважив: «Коли ми захищали в союзних установах наш бюджет, у таких умовах, звичайно, виникла внутрішня думка - чи треба так гарно складати бюджет, коли в ньому буде все видно, щоб потім попасти під механічне скорочення? Ми провадили державну лінію, ми себе обмежували, складаючи бюджет без запасу і коли різали - різали по живому тілу»⁶⁴. Висловлення В.Чубаря були цілком доречними, оскільки, наприклад, навіть з поданого РНК УСРР бюджету (який потім урізали) випливало, що видатки на одну душу населення в Україні найнижчі в СРСР, а зріст зарплатні - найменший. Для прикладу: загальні витрати на одну особу в УСРР становили 8 руб. 21 коп., у РСФРР - 8 руб. 44 коп., зріст зарплати за рік був запланований в Україні на 6,6%, а в Росії на 11,1% тощо⁶⁵. Делегації УСРР вдалося схилити на свій бік багатьох відповідальних за ухвалення рішення діячів, не вистачило зовсім небагато голосів. Тому М.Скрипник зауважив, що українські інтереси треба більш наполегливо обстоювати у Москві. Внаслідок того, що значна частина членів Бюджетної комісії ВЦВК СРСР від України залишалася вдома, «більшістю у 3-4 голоси провалюється питання, яке має для нас величезне значення»⁶⁶.

Централізація управління від самого початку існування радянської влади бачилася більшовицькими керманичами та господарниками єдино можливим шляхом розвитку. Приміром, ще наприкінці 1920 р. керівник уряду формально незалежної УСРР Християн Раковський наголошував: «Тенденція соціалістичної революції є політичний і економічний централізм»⁶⁷. Однак з частковим переходом до економічних важелів управління державою керівництво УСРР, і Х.Раковський насамперед, усвідомило необхідність та економічну і політичну доцільність надання реальних повноважень республіканському керівництву.

На ситуацію з формуванням центральних органів влади значний вплив мав національний чинник. Оскільки одним із гасел більшовиків під час захоплення та встановлення власної диктатури було право націй на самовизначення, а СРСР проголошувався «добровільним об'єднанням рівноправних народів», то деяких формальностей доводилося таки дотримуватися. За Конституцією СРСР, національним республікам надавалося право на вихід з СРСР. Тому деякі ознаки центральної, а не територіальної влади в республіці збереглися навіть після остаточного встановлення тоталітарного ладу.

Всеукраїнський з'їзд рад (з 1935 р. - з'їзд рад УСРР, а з 1937 р. - Верховна Рада УРСР) офіційно залишався вищим органом влади України. Саме він обирав центральні виконавчі органи влади, зі складу його делегатів обирався ВУЦВК. У ст.6 Конституції УСРР 1919 р. (зі змінами від 1925 р.) та в ст.3 Конституції УСРР 1929 р. наголошувалося на тому, що «Українська соціалістична радянська республіка входить до складу Союзу радянських соціалістичних республік як незалежна (у конституції 1929 р. - суверенна. - Авт.) договірна держава»⁶⁸. Слід наголосити, що ця термінологія («незалежна Україна у складі СРСР») була досить-таки вживаною в тогочасній пропаганді. Так, зокрема, М.Скрипник у 1928 р. у відкритому листі до Д.Лебедя підкреслював: «Українська Соціалістична Радянська республіка, як суверенна держава в складі єдиної Республіки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і є і незалежна, і самостійна Україна (виділення наше. - Авт.). Виступати проти цього - це значило б лише допомагати Волобуєвим⁶⁹. Навіть у 1937 р. голова РНК УСРР П.Любченко з під час доповіді на XIV Всеукраїнському з'їзді рад з приводу ухвалення Конституції УРСР 1937 р. виступав у ролі керівника незалежної держави, який вдячний за допомогу в завоюванні цієї незалежності «великому російському народу», а творцями цієї незалежності називає Леніна та Сталіна⁷⁰.

Наочно проілюструвати структуру центральних органів влади радянської України та їхню залежність від вищого органу - Всеукраїнського з'їзду рад - допоможе схема 4. Зауважимо, що зображений на ній принцип діяв до конституційної реформи кінця 1936 р., яка реально вступила в свої права лише після перших виборів Верховної Ради СРСР наприкінці 1937 р. Подається схема центральної влади зрізом на 1927 р. Згодом кількість «самостійних» наркоматів, тобто таких, яких не існувало на загальносоюзному рівні, зменшилася.

Отже, у республіканській вертикалі влади формально діяв той же принцип, що і в загальносоюзній - у період між Всеукраїнськими з'їздами рад найвищим органом влади був ВУЦВК (з лютого 1935 р. - ЦВК УСРР), а в період між його сесіями «вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом УССР» була Президія ВУЦВК. Кількісні характеристики ВУЦВК не були сталими. Наприклад, на VIII Всеукраїнському з'їзді рад (січень 1924 р, перший після утворення СРСР) було обрано ВУЦВК у складі 251

особи, на ХІ (травень 1925 р.) - 300 осіб, на Х (квітень 1927 р.) - 3030, на ХІ (травень 1929 р.) - 315, на ХІІ (березень 1931 р.) - 427 осіб⁷² тощо. Беззмінним головою ВУЦВК з 1919 р. був Г.Петровський.

При ВУЦВК створювалися комісії. Про місце і значення Центральної адміністративно-територіальної комісії (ЦАТК) уже йшлося вище. Крім того, значний вплив на розвиток УСРР мала Центральна бюджетна комісія, що складалася з представників центральних відомств і губернських (з 1925 р. - окружних) виконкомів і готувала аналіз та показники як республіканського, так і місцевих бюджетів. Непересічну роль в історії України зіграла Центральна Комісія у справах національних меншин (ЦКНМ), що діяла до 1934 р. і сприяла тому, що, як у травні 1931 р. із задоволенням констатував М.Скрипник, «Рада Національностей СРСР дійшла висновку, що на Україні забезпечення національних меншин стоїть ширше, глибше й розвиненіше, аніж у будь-якій іншій республіці»⁷³.

Виконавчим органом ВУЦВК була Рада народних комісарів України, що координувала та організовувала роботу всіх виконавчих центральних установ, здійснювала поточне керівництво республікою. Раднарком УСРР мав право скасовувати й змінювати постанови комісій при ньому, народних комісаріатів та інших центральних установ, а також губернських виконкомів. До складу РНК УСРР входив голова РНК, його заступники і народні комісари об'єднаних та необ'єднаних наркоматів, які мали право ухвального голосу (у випадку відсутності наркома право ухвального голосу отримував його заступник). Уповноваженим загальносоюзних наркоматів чи іншим особам право ухвального голосу надавалося спеціальною постановою ВУЦВК⁷⁴. Як приклад, можна навести постанову ВУЦВК про включення до складу РНК УСРР з правом ухвального голосу керівника ЦСУ С.Мазлаха⁷⁵. У разі, коли спеціальна постанова не ухвалювалася, уповноважені союзних наркоматів, як і голова ДПУ УСРР, керівник ЦСУ УСРР і голови комісії розгляду законодавчих проектів, Адміністраційно-фінансової комісії, Державної планової комісії, концесійної Комісії, керуючий справами РНК УСРР і голова Української економічної наради, брали участь у засіданнях РНК із правом дорадчого голосу⁷⁶. Щоправда, така норма щодо керівництва ДПУ в Україні фактично не діяла - уповноважений ОДПУ в Україні В.Балицький одночасно з цим від 1923 до грудня 1930 р. (тобто до ліквідації НКВС УСРР як наркомату) обіймав посаду наркома внутрішніх справ. Зазначимо, що саме через зазначені вище комісії та Українську економічну нараду РНК УСРР здійснювалося планування та управління українською економікою.

До приходу на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича радянські органи влади, зокрема Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР, відігравали значну роль в управлінні Україною. Хоча ця роль дещо послабла після від'їзду з України такого масштабу діячів, як Х.Раковський і М.Фрунзе. З приходом Кагановича вектор ухвалення рішень категорично змістився в бік політбюро ЦК КП(б)У. Звичайно, це не могло задовольнити тих представників компартійно-радянського керівництва, які не вважали порожнім папірцем записані в Конституції права УСРР як союзної республіки та повноваження радянських (у тому числі й центральних) органів влади. Невиріше- ність цих суперечностей і категорична підтримка Сталіним Кагановича змусила голову РНК В.Чубаря та голову Центральної контрольної комісії КП(б)У В.Затонського прохати Сталіна про від'їзд з України, а одного з керівних працівників РНК УСРР Власенка спонукала на об'єднаному засіданні пленуму ЦК КП(б)У та президії ЦКК КП(б)У відверто заявити про те, що Каганович в Україні ліквідував радянську владу⁷⁷. Звичайно, що далеко не всі розуміли небезпеку зосередження всіх владних функцій у компартійному апараті. Навіть деякі діячі з числа прихильників національного вектору розвитку УСРР сприйняли діяльність Кагановича в царині переформатування основних важелів влади як загрозу. Багато хто з них продовжував щиро вважати радянську Україну «незалежною договірною республікою».

Після зміцнення своєї влади Сталін доклав чимало зусиль, щоб централізувати економічне й уніфікувати культурне життя СРСР. Про повне використання Кремлем виголошеного в Конституції СРСР права загальносоюзних органів влади визначати галузі промисловості або окремі промислові підприємства такими, що мають загальносоюзне значення⁷⁸, свідчить поступове та неухильне скорочення відсотка необ'єднаних наркоматів і відповідне збільшення загальносоюзних. Цей процес наочно проілюстровано в табл.16.5.

Таблиця 16.5. Динаміка змін наркоматів ССР та УСРР за категоріями⁷⁹

Продовження табл.16.5

З табл.16.5 видно, що відбувалася постійна зміна назв і функцій наркомату, основною функцією якого було забезпечення продовольством. Ця динаміка змін прямо відображала економічні стосунки Кремля із селянством. Так, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 11 червня 1924 р. наркомат продовольства був ліквідований, а переважну частину його функцій було передано новоутвореному наркомату внутрішньої торгів-

Особливістю 1935 р. була й обставина, що в змінах до Конституції СРСР НКВС було названо серед загальносоюзних наркоматів, а в змінах до Конституції УСРР - серед об'єднаних. Ця колізія пояснюється особливим значенням організованого в 1934 р. на місці колишнього ОДПУ загальносоюзного Наркомату внутрішніх справ, що мав особливе становище в управлінській вертикалі влади. Формальне віднесення НКВС до двох видів наркоматів зумовлено тим, що в складі РНК РСФРР не було передбачено посади наркома внутрішніх справ, а отже, у союзній Конституції він був названий серед загальносоюзних. Була внесена також примітка, що в усіх національних республіках, крім РСФРР, НКВС входить до складу республіканських РНК на правах об'єднаного комісаріату.

лі⁸⁰. Це було викликано насамперед переходом до економічних стосунків у взаєминах із селянством. Бачимо, що з початком «великого перелому», коли економічні стосунки знову ліквідовувалися, термін «торгівля» було замінено на «постачання». У лютому 1935 р., після певного відступу, який деякі історики називають «неонепом», знову в назву цього наркомату повернулося слово «торгівля», яке знову-таки було вилучене з переліку за Конституцією СРСР 1936 р.: у країні «побудованого соціалізму» наркомат торгівлі було згадувати недоречно.

У зв'язку з аналізом стосунків українських органів влади з Кремлем слід згадати ще один орган влади УСРР, про який досить рідко згадується у документах. У ст. 8 Конституції 1919 р. (зі змінами від 1925 р.) зазначалося: «Взаємовідносини поміж найвищими органами влади УСРР і Союзу РСР, а також взаємовідносини між центральними органами УСРР і центральними органами Союзу РСР встановлюються Конституцією Союзу РСР». Поряд із цією статтею - примітка: «УСРР має свого Постійного Представника при Уряді СРСР»⁸¹. На цього представника, особливо в перші роки існування СРСР, як перед тим із часу утворення восени 1921 р. представництва УСРР при уряді РСФРР, покладалося чимало завдань щодо обстоювання економічних та політичних прав радянської України.

2 січня 1924 р. ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили дві постанови. В одній із них говорилося про скасування постанови ВУЦВК від 14 вересня 1921 р. «Про Повноважного Представника УСРР в справах господарського будівництва при Робітниче-Селянському уряді РСФРР». Наголошувалося, що цю посаду слід вважати скасованою «з 6-го липня 1923 р. - від дня утворення Союзу РСР»* ⁸².

В іншій постанові йшлося про заснування Постійного представництва УСРР при уряді СРСР з метою «здійснення найтіснішого зв'язку Української Соціалістичної Радянської Республіки з Спілкою Радянських Соціалістичних республік і безпосереднього максимального виявлення в загальноспілковому будівництві політичних, економічних, культурних, побутових і подіб. особливостей і потреб УСРР, а також для захисту її інтересів»⁸³. Представництво мало також здійснювати зв'язок між УСРР та РСФРР. Серед завдань поточної роботи називався обов'язок брати участь у законодавчій підготовці різного роду рішень центральних союзних органів влади, обмін інформацією в справах необ'єднаних наркоматів, виконання доручень уряду УСРР тощо. Аналіз поставлених завдань і методів їхнього вирішення спонукає зробити висновок, що постійне представництво було чимось середнім між посольством і наркоматом. За положенням РНК УСРР від 14 лютого 1925 р., постійний представник мав два заступники, до складу представництва входило економічно-правове бюро, секретаріат, адміністраційно-господарська частина. Усього штат Постійного представництва налічував 55 осіб⁸⁴. На початку існування СРСР Україна, навчена гірким досвідом ігнорування власних потреб під час формальної дії союзного Договору УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р., намагалася створити умови для обстоювання своїх інтересів. На якийсь час ситуація навіть поліпшилася, потреби України стали враховуватися більш повно. Однак зі зміцненням влади Сталіна Кремль розпочав наступ на права республік, а

В українському оригіналі - «спілки». У середині 1920-х рр. термін «спілка» в україномовних варіантах уживався не рідше, ніж «союз».

радянські органи влади, у тому числі й центральні, втрачали вагу в системі розподілу владних повноважень. На перше місце відверто стає компартійний апарат.

Від середини 1930-х рр. ключове місце в системі централізованої влади посідають репресивно-каральні органи, що своїм впливом затьмарили навіть компартійний апарат. Така ситуація стала логічним продовженням еволюції каральних органів. Реформа ДПУ 1922-1923 рр. була спрямована на поліпшення іміджу цієї організації та взяття курсу на демонстративну законність. Водночас, як зауважує В.Окіпнюк, уже «на цьому етапі почав проявлятись певний конфлікт між концептуальними засадами реформи органів держаної безпеки, які проголошувалися, і фактичною практикою повернення ДПУ УСРР позасудових повноважень, зокрема, законодавчим закріпленням за ними права застосовувати адміністративну репресію»⁸⁵. Формально перебуваючи в складі НКВС УСРР, ДПУ виявляло дедалі більше самостійності.

З утворенням СРСР і правовим оформленням Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) як особливої структури в системі радянської влади, ДПУ УСРР було виведене зі складу НКВС і в республіканській системі влади напряму підпорядковано РНК УСРР. Водночас, за зауваженням В.Окіпнюка, «функції ДПУ УСРР почали визначатися нормами союзного законодавства та відомчими актами ОДПУ. Вплив республіканських державних інститутів на органи ДПУ поступово зменшувався»⁸⁶. Протягом 1924-1928 рр., незважаючи на спроби демонструвати дотримання законності, поступово розширювалися функції ДПУ як органу, що відповідає за безпеку держави. До його повноважень входив політичний контроль, цензура друкованих видань, перевірка дотримання режиму таємності у листуванні партійних та радянських органів та інше. Приміром, ще в травні 1923 р. на закритому засіданні РНК УСРР пожежі було визнано діями політичного значення, а після ухвалення 4 квітня 1927 р. постанови Президії ЦВК СРСР на ОДПУ була покладена відповідальність за боротьбу з диверсією та за стан загальної протипожежної охорони підприємств державного значення. Отже, недбалість і халатність працівників, а, можливо, часом і фахова непідготовленість, наслідком якої ставали руйнування, вибухи, пожежі та інші надзвичайні ситуації, прирівнювалися до державних злочинів⁸⁷. Передача цих та інших подібних повноважень до ДПУ сприяла посиленню його ролі в суспільстві.

Крім, так би мовити, «гласної» існувала ще й «негласна», тобто законодавчо неоформлена, діяльність ДПУ, яка після початку «великого перелому» допомогла сталінській верхівці втримати владу та досягти поставлених цілей. Вплив у 1920-х - на початку 1930-х рр. партійних органів на цей вид діяльності ДПУ так охарактеризував В.Окіпнюк: «Оперативна діяльність ДПУ УСРР, і передусім такі її важливі напрямки як розвідка та контррозвідка, негласний контроль за окремими категоріями громадян, на відміну від процесуальної, законодавчо не закріплювалися і регулювалися виключно відомчими нормативно-правовими актами. Останні, як правило, приймались в розвиток рішень чи постанов вищих партійних органів»⁸⁸. Саме органи ДПУ, завдяки їхній добрій поінформованості щодо стану суспільства та відстеженню потенційно небезпечних діячів, зіграли вирішальну роль в успішному здійсненні сталінського плану колективізації й у створенні Голодомору в Україні. Крім того, завдяки своїй добрій поінформованості (країна була вкрита мережею секретних співробітників) органи ДПУ виконували «економічні» замовлення компартійного апарату. Так, лише на початку 1930 рр. було здійснено низку масових операцій ДПУ з вилучення в населення золота, валюти й інших цінностей тощо.

Після створення влітку 1934 р. на базі ОДПУ союзного наркомату внутрішніх справ, що посідав особливе місце в системі влади в СРСР, повноваження репресивно- каральних органів були ще більш посилені. Апарат НКВС, підкоряючись безпосередньо Й.Сталіну, на певний час став більш вагомим у вертикалі влади, аніж навіть компартійний апарат. Цьому сприяла висока дисциплінованість працівників НКВС, їхня інформованість щодо становища в суспільстві, здатність зберігати таємницю та швидко й без вагань виконувати накази верховного керівництва. Важливу роль відігравала також їхня незалежність від місцевого населення. Лише після смерті Сталіна компартійному апарату вдалося повернути собі контроль над органами державної безпеки.

3.3.