3.1. Контроль над виборчим процесом (до виборів 1937 р.)

Радянська Україна від початку свого існування проголошувалася державою широких мас: за Конституцією 1919 р. УСРР була «організацією диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства», а за Конституцією 1929 р.

Основою успішності стихійно виниклих рад була їх наближеність до мас, що в свою чергу було наслідком їхньої частої виборності. Тому ключем до успішності більшовизму стало підпорядкування компартійному апарату процесу виборів. Саме вибори, до участі в яких допускалася переважна частина населення, допомогли більшовикам легітимізувати свою владу в суспільстві.

Місцеві ради та з'їзди рад усіх рівнів, які формувалися в результаті визначеного представництва низових рад на з'їздах вищого рівня, були проголошені вищими органами влади відповідного регіонального чи центрального рівня. Між з'їздами рад законодавча, виконавча й судова влада формально перебувала в руках обраних ними органів - виконавчих комітетів. Виконкоми ухвалювали закони та здійснювали поточне управління, враховуючи накази виборців. Декларувалося, що ці накази, а не партійні інтереси або власна позиція членів виконавчих комітетів рад, повинні визначати характер їхньої діяльності. Виборці мали право відкликати депутата в будь- який момент.

Опора на ради та їхні виконкоми була життєво необхідною для партії. Це не лише надавало легітимності владі, але й дозволяло залучати до управління позапартійних фахівців та поширити вплив партії на найвіддаленіші куточки країни. Політично і фахово підготовлених членів РКП(б) не могло вистачити для задоволення державних потреб. Адже, особливо на перших порах, «політична чистота» членів РКП(б) сполучалася з непідготовленістю до практичної організаційної роботи.

У резолюції VIII з'їзду РКП(б), що відбувся у березні 1919 р., з приводу взаємовідносин між більшовицькою партією та радами наголошувалося: «Змішувати функції партійних колективів з функціями державних органів, якими є ради, ні в якому разі не слід. Таке змішування дало згубні результати, особливо у військовій справі. Свої рішення партія повинна проводити через радянські органи, в рамках Радянської Конституції. Партія намагається керувати діяльністю рад, але не замінювати їх»³⁵. Водночас із цим зазначалося, що «практичною, самовідданою працею в радах, висуненням на всі посади найбільш стійких і відданих членів, РКП повинна завоювати для себе безроздільне панування в радах і фактично контроль над усією їх роботою»³⁶. Ключовими є слова про політичне панування та фактичний контроль над радами. Щоб його не втратити, компартійне керівництво повинно було жорстко контролювати виборчий процес, а отже, і фільтрувати тих осіб, що ставали державними службовцями в результаті виборів.

Через те, що низові ради були формою безпосередньої демократії і оновлювалися досить часто (у середині 1920-х рр. - раз на рік), узурпацію владних функцій рад компартійним органам доводилося відтворювати при кожному оновленні їх складу. З іншого боку, потреба щоразу отримувати контроль над місцевими радами сприяла більш щільному контакту членів партії з масами. Тому вибори в радянські органи влади були для партії справою великої ваги. Були розроблені виборчі процедури, які дозволяли штучно підбирати персональний склад радянських органів за всіма параметрами: класовим походженням, партійною належністю, демографічними ознаками тощо.

Виборчими дільницями вважалися підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Кандидатури на обрання пропонувалися від імені партійних або профспілкових організацій, громадськості. Спосіб голосування (подачею записок, підняттям руки) визначали самі збори виборців. Як правило, вибори проводилися відкритим голосуванням. У постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 10 вересня 1924 р. «Про виборчі права громадян і порядок проведення виборів» зазначалося: «Вибори проводяться відкритим голосуванням, звичайною більшістю голосів. Порядок переведення виборів (за списками або за окремими кандидатурами) визначають виборчі збори»³⁷.

Людей, які бажали здійснити власний вибір, дисциплінували різноманітними способами: впливом начальства (оскільки вибори відбувалися на виробництві), через громадськість, яка займалася розподілом матеріальних благ, загрозою «випадіння» зі списків виборців. Позбавлення виборчих прав, тобто демонстративна вказівка на другосортність тієї чи іншої особи, було в добу непу одним із основних важелів впливу компартійних органів на вибори. У цей час саме «гласні» методи впливу на вибори були найпоширенішими. Адже внаслідок реформи 1922-1923 рр. ДПУ було позбавлено права винесення позасудових вироків і діяльність ДПУ була значною мірою формалізована, тобто зумовлена певними законодавчими нормативами³⁸. Тож репресивна складова діяльності ДПУ в період непу не була основною. Основною функцією був збір інформації та інформування вищих компартійних органів, які вже на основі цієї інформації ініціювали ухвалення того чи іншого рішення.

Взяття з початком непу курсу на «революційну законність» зумовило перенесення під час організації виборчого процесу основної уваги компартійних органів на легальні методи боротьби за ради.

«а) особи, що вживають найманої праці з метою визискування;

б) особи, що живуть з нетрудового прибутку, як-ось: відсотків з капіталу, прибутків з підприємств, надходжень з майна й т инше, а також приватні купці й приватні торговельні та комерційні посередники;

в) члени царської фамілії, що панувала в Росії, а також особи, що прямо або посередньо керували діяльністю поліції, жандармерії й контрреволюційних урядів (Денікінського, Колчаківського, Врангелівського, Петлюрівського, Гетьманського, Махнівського, Мусоватського, Грузинсько-Меншовицького й інших), як ось: міністри, товариші міністрів, генерал-губернатори, губернатори, віце-губернатори, градоначальники, губерніяльні і повітові маршалки, урядовці спеціальних доручень при губернаторах, прокурори судових палат, земські начальники, члени селянських управ, ісправники, селянські й повітові начальники, службовці і агенти поліції, охоронних відділів, тюремних управлінь і інші особи, що їх точний перелік встановлюється інструкцією Центральної виборчої комісії;

г) ченці й черниці, попівство й духівництво всіх культів, члени правлінь релігійних громад і жони згаданих осіб;

д) особи, що їх суд визнав за злосних дезертирів Червоної армії і Флоту - протягом 3-х років по винесенні судом відповідного вироку;

е) особи, засуджені за зисколюбні й ганебні злочини на реченець, установлений законом або судовим вироком, і особи, що відбувають судову кару в формі позбавлення волі або примусової праці;

ж) особи, що оптували чужоземне громадянство й протягом установленого реченця повинні покинути межі УСРР;

з) особи в установленому порядку визнані за душевно хворих або божевільних, а також яких опікується;

и) особи, заслані адміністраційним порядком як контр-революційний і соціально-небезпечний елемент, на час їхнього заслання»³⁹.

Заслуговує на увагу наявність серед позбавленців дружин представників духівництва та членів правління релігійних громад.

До такого обліку заносили всіх соціально-небезпечних осіб. Цей висновок випливає із затвердженого ЦВК СРСР 28 березня 1924 р. положення про права ОДПУ щодо адміністративних заслань, висилок і ув'язнень до концтаборів. Як наголошував В.Окіпнюк, у цьому положенні «знайшла закріплення хибна теоретична концепція щодо визначення певної категорії осіб соціально-небезпечною. Підставами для цього вважалася не наявність доказів їхньої вини, встановленої судовими органами, а їхнє соціальне походження, родинні зв'язки з контрреволюційним середовищем тощо»⁴². За такого підходу кількість позбавленців могла довільно збільшуватися і залежала від позиції Державного політичного управління, що безпосередньо виконувало волю Кремля.

Разом із тим у добу непу ставлення до представників перших двох категорій позбавленців було дещо пом'якшене. Виборчих прав не позбавлялися ті, які використовували найману працю «не з метою визиску» або «для хатнього обслуження», отримували відсотки з радянських ощадних кас чи облігацій та продавали своє майно або продукти власного виробництва. Щоб отримати виборчі права, представники цих двох категорій мали «принести посвідку від фабрично-заводського комітету, місцевкому, сільської ради або відповідного виконавчого комітету про те, що відтепер ці особи не експлуатують чужої праці, живуть з засобів, які добувають особистою працею і цілком довели свою лояльність до радянської влади»⁴³.

Вагому роль в опануванні українського села, зокрема й під час підготовки та проведення виборів, відігравали комнезами, які до 1925 р. мали адміністративні функції і виконували контролюючу функцію на селі. Керівники комнезамів, як і сільрад, були повноправними державними службовцями, оскільки, як зазначалося у зміненій 9 травня 1923 р. ст. 92 закону «Про комітети незаможних селян», «члени президії Волосних і Сільських Комітетів Незаможних селян одержують утримання з місцевих коштів в розмірі відповідних окладів членів Волвиконкомів і сільрад»⁴⁴. Влада всіма засобами намагалася унеможливити небезпеку отримати опозиційні до себе ради.

Навіть гіпотетично загроза отримати недостатньо лояльні ради існувала виключно на рівні сільрад. Адже прямі вибори проводилися лише в місцеві органи влади. До того ж навіть у виборах до сільських рад, що здійснювалися в перші роки існування СРСР раз на рік, існувала нерівність. Щоправда, так було лише у тому випадку, коли на території сільради знаходилися фабрика, завод чи якесь інше промислове підприємство або радгосп - від робітників згаданих закладів, як і від частин Червоної армії, до сільради обиралося по одному депутату від кожних 20 виборців (або один делегат від не менше як 10 виборців - це у тому випадку, коли таких осіб було менше двадцяти), тоді як від селян - від кожних 100 мешканців⁴⁵. Щоправда, у випадку виборів від селян ішлося про одного делегата «на кожні сто осіб без винятку», а від робітників і радянських частин - «на кожних 20 виборців», тобто кількісно різниця була менше, аніж у 20 разів, але не набагато. Усі з'їзди рад, від районних до всесоюзних, формувалися з депутатів місцевих рад. Виборче начало тут зовсім не відчувалося. Тим більше що й тут було узаконено нерівність. Приміром, відповідно до «Положення про районові з'їзди рад та районові виконавчі комітети» від 3 вересня 1924 р. ці з'їзди скликалися «з представників усіх рад, що існують на території району, зокрема й від міськрад, коли такі є, з розрахунку один депутат від 500 мешканців від сільрад і по одному депутату на кожні 100 виборців від міських рад та фабрично-заводських селищ, від рад або загальних зборів виборців фабрик і заводів, що знаходяться поза селищами, а також від військових частин Червоної Армії»⁴⁶. На з'їздах рад відповідного рівня (районні, округові, губернські чи обласні, всеукраїнські), що були формально вищою владою у своїх межах, обиралися виконавчі комітети, які й вели усю поточну роботу і членів яких з повним правом можна називати державними службовцями. Слід наголосити, що списки майбутніх членів виконавчих комітетів відпрацьовувалися до виборів в партійних комітетах відповідного рівня.

Кожен виборець, якого допускали на вибори, але не обирали, брав участь у виборах лише раз - до місцевої ради. Тому вибори у місцеві ради, насамперед сільські, були формальною основою для формування більшовицької влади, в тому числі верховної. Щоправда, як уже зазначалося вище, попервах в Україні більшовицьке керівництво, на відміну від РСФРР, щоб бодай чого не трапилося, не наважилося ввести до Конституції норми представництва різних верств і прошарків населення у виборах до вищого органу влади - Всеукраїнського з'їзду рад. Цю позицію визначав своєю постановою ВУЦВК, і діяв він залежно від обставин. З метою недопущення небажаного результату більшовики з травня 1920 р. ввели такі виборчі норми, згідно з якими селянське представництво було меншим за робітниче в п'ять разів, а за червоно- армійське - в п'ятдесят разів⁴⁷.

У Конституції УСРР 1929 р. норму представництва нарешті було введено до Основного закону. Делегатів до Всеукраїнського з'їзду рад обирали округові (з 1931 р. - районні та міські) з'їзди рад за нормою один делегат на кожні 10 000 виборців від міських та селищних рад та на кожні 50 000 - від сільських рад⁴⁸. Натомість у Конституції СРСР подібна норма - 1 депутат від 25 тис. виборців міськрад і міських поселень та від 125 тис. виборців від губернських з'їздів - була запроваджена з першого дня існування СРСР як союзної держави (така норма існувала ще в перших проектах Договору про створення СРСР, датованих кінцем 1922 р., та Договорі, схваленому в основному на І з'їзді рад СРСР)⁴⁹.

Наголосимо на відмінності згаданих норм між всесоюзним та українським законодавством. Якщо у першому випадку йдеться про п'ятикратну перевагу міських виборців, то у другому - значно більшу, адже на губернські з'їзди делегати обиралися вже за нормами п'ятикратної переваги жителів міст та пролетарських селищ. Тобто, як зауважувалося в одному з посібників, «міське населення двічі входить до розрахунку: один раз у склад всього населення, а другий раз - окремо. Цим забезпечується цілком перевага міського пролетаріату на Всесоюзному з'їзді рад, що цілком відповідає основному принципові радянської конституції, умовам диктатури пролетаріату»⁵⁰. Така відмінність не була викликана принциповими розбіжностями між союзним та республіканським керівництвом у підходах до виборів. Ії можна пояснити як більш лояльним ставленням російського селянства до радянської влади (під час написання

Конституції СРСР опиралися передусім на російські реалії), так і різною датою ухвалення названих документів. Уже на VI з'їзді рад СРСР, що відбувся у березні 1931 р., подібна до української норма була внесена й до союзного законодавства: «З'їзд Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік складається з представників міських рад і рад міських поселень - з розрахунку 1 депутат на 25 тис. виборців і представників сільських рад - з розрахунку 1 депутат на 125 тис. жителів»⁵¹.