Тема 1. КРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

ГЕРШ між повести розмоІву про державотворення на теренах України, очевидно, є необхідність розглянути питання про походження та етнокультурні особливості українського народу.

Що є характерним для низки питань, пов'язаних з історією українського етносу?

У першу чергу це надмірна заідеологізованість і заполітизованість, здавалося б, суто наукової проблематики, з якою пов'язаний цілий комплекс таких

І.пя ви [окіп

наук, як археологія, історія, етнографія тощо. Суб'єктивізм, що довго панував у галузі витлумачення українців як своєрідної етнічної групи серед кола слов'янських і, особливо, східнослов'янських народів, спричинений історичними обставинами, а саме тим, що на рубежі XVIIIXIX ст., коли почала виникати наукова історіографія, український етнос перебував у складі держав, які нав'язували йому не лише свою політичну волю, але й історичну свідомість. Отже, історія, що мала статус офіційної науки, стосовно українців писалася не українцями, а, більше того, їхніми прихованими чи відвертими поневолювачами. За таких обставин, звичайно, наївно сподіватися на співчутливе й об'єктивне ставлення до вивчення «українського питання».

Як наслідок, історики, які репрезентували офіційну точку зору державної влади, пануючої на Україні, в першу чергу, польські та російські намагалися довести, що українці це «зрусифіковані поляки» чи «полонізовані росіяни»: Такий погляд на визначення українського етносу був особливо популярним у XIX ст., одному із найтяжчих в історії українського народу. Проте й сьогодні, принаймні на рівні буденної свідомості та масових стереотипів, такий упереджений погляд на суть справи не подолано.

24

25

Проблеми етнологічної реконструкції

звернувшись до авторитетів, скажімо ХІХпоч.ХХ ст., не знайдуть для себе чіткої відповіді. Вони потраплять у полон теоретичних дискусій, за якими легко вгадуються ті чи інші політичні та ідеологічні уподобання.

Не можна, звичайно, уявляти собі справу такою, Що українці не намагалися створити про себе альтернативну історичну думку, яка б протистояла офіційній. Така історіографія дійсно існує, й вона має гідних представників, науковців європейського рівня. Це, в першу чергу, М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Баталій та інші. Були в минулому й серед РОСІЙСЬКИХ ученихісториків такі, що зацікавлено і сумлінно ставилися до вивчення української історії. Це, насамперед, професори І.Срезнєвський, О.Єфименко, А.Пресняков та інші.

Завдяки творчості цих та багатьох інших істориків, етнографів, лінгвістів і фольклористів вдалося повернути українцям їхню історичну пам'ять та відродити національну свідомість, деідеологізувати питання походження українського етносу. *.;

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

'/V,

' *Іг ^;

.У ".fv У

f*, " ': •

РУГА особливість, з якою пов'язане вивчення українців, це суто наукова проблема, яка випливає із особливостей історичного пізнання. Як відомо, історична наука потребує писемних джерел, які б засвідчували it)й чи інший процес. У разі, якщо немає писемних свідчень, на допомогу приходять фольклорноетнографічні дані, частина яких матеріалізована в побуті, речах повсякденного вжитку, а частина існує як духовна реальність етнічної культури у мові, пісні, казці, епосі тоїцо. Але в такому разі, як правило, виникають проблеми більшменш точної фіксації появи даних явищ у часі. Пам'ять нерідко не зберігає цього важливого моменту, якщо він не зафіксований письмово.

Найкраще зберігаються в археологічних шарах культури уречевлені залишки предметів приватного користування чи, навіть, цілі комплекси будівель, культових споруд, час появи яких до того ж сучасна наука в спромозі досить чітко визначити.

Якщо говорити конкретно про український етнос, то саме до такої дискусійної теми щодо етнічної

27

НАРИСИ і 1C ІОРІІ УКРАЇНСЬКОГО

ді РЖ лвотворпіия

належності слід віднести «трипільську культуру». Як відомо, честь першовідкривача в кінці XIX ст. цієї унікальної археологічної пам'ятки належить видатному українському археологу Вікентіеві Хвойці. Реставраційні роботи житлової забудови та, особливо, їх зовнішнього оформлення, розмальовані стіни на манер хат українського Поділля, вказують на певний «етнографічний» зв'язок «трипільців» і їх наступників, у даному випадку слов'янських племен та українців. Це дало підставу історикуархеологу В.Петрову поставити в прямий зв'язок етногенез українців з мешканцями трипільської культури1. Проте, відомо, що «трипільці» з'явилися на українських землях ще в дослов'янську добу. Сучасні наукові дані свідчать про те, що час існування Трипілля це V1II тис. до н.е., в той час, як слов'янський етнос склався в північнозахідних землях України десь у ІІІ тис, до н.е., і з нього потім виникли різні гілки слов'янських народів, у тому числі й українці. Отже, виходить, що за етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька й подібна до української, проте повністю ототожнити їх наука не наважується.

Так само в науковій літературі ще дебетується питання про етнічну спорідненість антів і українців. Анти це східнослов'янський союз племен, що утворився у IVVI сі i.e., а потім розпався під впливом зовнішніх втог."'сій, зокрема, аварів у кінці VI ст. Востаннє візантійські №.срг.::л подають згадку

ьпн випіків

про антів під 602 р. Як свідчать історичні розвідки відомого українського історика М.Ю.Брайчевського, «антами» візантійці називали східних слов'ян, що мешкали на території сучасної України2.

Археологічне доба антів збігається з так званою «черняхівською» культурою, етнічна однорідність якої також викликає певні дискусії серед науковців.

М.С.Грушевський вважав, що українські племена, до яких він відносить сіверян, полян, древлян, ^Іулібів, з'являються в нинішньому українському Поліссі з середини першого тисячоліття нашої ери, поширюючись на середнє Подніпров'я, басейн Дністра, Південного Бугу, а також у східних районах Дону.

Полемізуючи з представниками російської офіційної історіографії, в першу чергу, з погодінською концепцією походження українців, він писав: «Відома дискусія про те, чи належить населення Подніпров'я в Київську добу до українського племені, чи це було плем'я великоруське, яке потім, в татарську епоху, емігрувало на північ і було заміщене новим українським населенням із Західної України, не має під собою ніяких конкретних підстав; не має ніяких причин виключати населення Київської області чи всього середнього Подніпров/я із українського розселення VIIX ст.

29

28

вало звідси на північ і захід, і в XIV і потім знову у

XVI ст.»\ Як бачимо, «українське питання»

зачіпає й більш пізні часи, а не те що

такі епохи, як трипільська

чи антська

доба.

п:

Сучасні потрактування базових понять етнології

[евну плутанину у вирішення проблеми вносять і деякі суто теоретичні міркування, які торкаються визначення понять. Йдеться про такі поняття, як «етнос», «народ», «народність», «нація».

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

А. Г *

За традиційною схемою етноісторичної науки, яка панувала довгий час у марксистському суспільствознавстві, етногенез будьякої нації включав кілька стадій розвитку. Перша родоплемінна, з якої виникає етнічна спільність як така. Наступна стадія це утворення народності більш широкої спільності людей, яка об'єднує різні племена й надає їм певних характерних рис етнічності. Народність є передумовою для появи вищої спільності людей, що утворюється за умов дії спільного економічного ринку, який об'єднує різні племена, народи та народності в націю. Починаючись, таким чином, із дії

економічних факторів централізуючої сили ринку творення нації, згідно з цією концепцією, завершується політичне як національна держава.

Ось така загальна схема етногенезу накладається на ті чи інші народи, й у такий спосіб визначається «рівень» їхнього національного розвитку.

Якою ж виглядає, виходячи із зазначених настанов, історія українського народу або етносу?

Не будемо аналізувати позицій, які відверто демонстрували ідею української нації як молодої, що остаточно сформувалася лише за умов «соціалізму». Вони доволі відомі, а їх аргументи спростовані обставинами часу. Звернімо увагу на теоретичні публікації з даного питання останнього часу, зокрема монографічне видання істориків В.А.Смолія та О.І.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (К., 1991).

Уже у вступі автори задекларували свої методологічні принципи у такий спосіб: «у праці використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни.

'учасні потрактування базові понять етнології

зо

31

ІІМ'ИСИ І ІСШГІІ УКГМІК ЬМІІО

дггжлвотворціня

переростає у вищу етносощальну спільність, якою є нація. Остаточно та чи інша нація конституюється з утвердженням буржуазного суспільства. Цим загальним закономірностям підпорядковувались етносоціальні процеси і на Україні, де в другій половині XVIIXVIII ст. відбувалось інтенсивне формування капіталістичного укладу та відповідні зміни у надбудовних інституціях тогочасного суспільства»4.

Як видно із наведеної цитати, автори цілком поділяють у питаннях етногенезу принципові настанови марксистськоленінської теорії, у відповідності до яких класичну дефініцію понять «народність» і «нація» дав Сталін. Тут, як на наш погляд, дещо змішані поняття «етнос» і «соціум», тобто реальності, які є, звичайно, взаємодіючими, але не у такий спосіб, буцімто розвиток соціальноекономічних формацій веде до безпосередніх змін Б етнос: як соціальнопсихологічній, мовнокультурній, релігійнопобутовій тощо спільності людей. Якщо ж пристати на точку зору «соціального детермінізму» етнічних процесів за схемою «причинанаслідок», то ми змушені будемо визнати і той факт, що приєднання України XVII ст., яка переживала в цей період «інтенсивне формування капіталістичного укладу», до Росії, де йшли процеси поглиблення феодальних відносин і покріпачення селян, є однозначно негативним кроком, бо етнос мусив із більш прогресивних відносин переходити до консервативнореакційних. Проте такого висновку прибічники теорій

Тема ї.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

ЫЛЯ ВИТОКІВ

«феодальної народності» та «буржуазних націй» не роблять.

Якщо ми говоримо про етногенез, то такою основою є, в першу чергу, національна культура в усіх вимірах і площинах існування та розвитку. Саме цей факт доводить, що український етнос як історична спільність людей володіє певними, цілком визначеними рисами культури, характеру, мови, побуту, самосвідомості, до того ж є автохтоном на своїй території, має тривалу історичну долю і не може бути розрізаний на шматки суспільноекономічних формацій. Автори зазначеної праці, здається, мали можливість врахувати не лише здобутки, а й прорахунки «формаційного підходу» до питань етногенезу, в тому числі й українців. Але вони фактично повторюють ідеї своїх попередників істориків радянської доби, які твердили, що початком формування

Г.ГІЯ ПИІ'ЖІІ)

33

32

східнослов'янських народів білорусів, росіян і українців слід вважати добу феодальної роздробленості Київської Русі, поглиблену монголотатарською навалою: «Уже в ХІІХІІІ ст. стали вирізнятися первісні ознаки народності, котрі стосувалися як території, так і мови, культури, економіки, побуту та звичаїв українців. Хронологічно це збігалося з феодальною роздробленістю Київської Русі своєрідним етапом у розвитку натурального способу виробництва. На той час сусідні країни, скориставшись децентралізацією державної влади і ослабленням князівств, поступово загарбують східнослов'янські землі, що ще більше роз'єднує останні. Особливо спустошливих руйнувань зазнали вони під час монголотатарської навали першої половини ХНІ ст. Наслідком її стало відокремлення південнозахідного і західного регіонів від північносхідного»5.

Фактично в даній цитаті відтворюється класична схема «єдиної древнєруської народності», хоча автори у никають цього словоутворення, розпочинаючи свій аналіз походження України із суто соціальнополітичного факту «феодальної роздробленості Київської Русі» та геополітичного «монголотатарської навали». Таким чином виходить, що причина появи українського етносу криється не в спадковості його еволюційного розвитку, який, звичайно, вів і до відповідних господарських та політичних змін в його існуванні, а в якихось катастрофічних потрясіннях суспільного ладу, держави тощо.

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

,.г>А пА

'^т^ ''' ^

учисні потрактування базой понять етнології

Нагиси

Як на нашу думку, то в даному разі причина й наслідок, структура й функція ніби помінялися місцями, а тому автори цієї теоретичної схеми й не наважуються брати український народ у його цілісній історичній еволюції, який, переживаючи на своїм віку й кризи, й катастрофи, все ж таки залишався народом. Але є й інші міркування з приводу цього ж самого питання. Говорячи про складні взаємини соціальної та етнічної історії східнослов'янських народів, зокрема українців, М.Брайчевський зазначає: «Найприкрішою, однак, є теза про розпад давньоруської народності внаслідок феодальної роздробленості, що певного часу набула популярності в українській історіографії. Так деякі дослідники ладні були пояснювати факт утворення трьох східнослов'янських народів, що з'явилися на зміну єдиній Русі»6.1 далі, спростовуючи усталені ще в сталінські часи погляди на минуле українського народу, і, на жаль, в методологічному плані не подолані ще й сьогодні серед частини українських істориків, М.Брайчевський пише: «Головною помилкою обох концепцій було те, що вони розглядали формування трьох східнослов'янських народів як акт одної дії, як розпад початкової загальноруської спільноти. У дійсності той процес не означав зникнення первинної Русі з історичного кону. Він мав складний діалектичний характер, у якому перепліталися як диференційні, так і інтеграційні тенденції. Етнічний розвиток Русі йшов за схемою: анти початкова Русь

34

35

VIVII століть Київська Русь ІХХШ століть, у першій половині XI ст. від спільного стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота. Головною основою її були Полоцька земля, а також Псков та Смоленськ. У середині та другій половині XII ст. визначилася російська спільнота, територіальним ядром якої стали Суздальська й Ростовська землі. Генетичною базою формування українського народу залишався отой первісний загальноруський стовбур»7. Як видно, тут подається принципово інша концепція етногенезу, котра розглядає українців як автохтонів і наступників етнічної історії антської доби.

Народ і його імена:

до етноніму

«Україна»

РО «антів», так само як і Lnpo «русь», що були в різні часи етнонімами українців, у нас мова буде йти конкретніше в наступних темах, а тому ми одразу переходимо до етноніму (самоназви) «Україна». У науковій та публіцистичній літературі є різні спроби дати інтерпретацію цьому слову, не обмежуючись лише свідченням Іпатіївського літопису від

1187 p., де фіксується перша згадка етноніму«Україна». Літопис пов'язує його з іменем переяславського князя Володимира Глібовича, який помер, захищаючи край від половців, що дошкуляли тоді нашимпращурам: «И плакашася по нем вси Переяславци..., о нем жеОукраина много постона». М.Брайчевський вважає назву «Україна» похідною від апелятивного терміна «країна» як синоніма держави і визначає ареал його поширення в межах Південної Русі, що відповідає сучасній території нашої держави. Проте існували й інші спроби дати тлумачення цьому слову. Одна із них, яку можна вважати суто лінгвістичною, пов'язує його з іраномовним коренем, зафіксованим у літописних джерелах, «Окр», що легко переходив в «укр» і означав «країну орачів», тобто землеробів, якими і були традиційно українці на своїх родючих землях ще з часів трипільської культури. У Литовську добу, починаючи із XIV ст., у вжитку продовжує домінувати етнонім «Русь», що йде від київського періоду історії, а саму Державу нерідко називають ЛитовськоРуською, у складі якої, окрім литовців, перебували білоруси та українці.

У добу Речі Посполитої, особливо починаючи з XVII ст., знову набуває поширення етнонім «Україна». Цікавою є історія походження ще одного етноніму щодо українців, це «Мала Русь», а також «Мала Росія» і похідних від нього «малороси» чи «малоросіяни». Пошлемося на авторитет М.Гру

Народ і його імена: до етноніму «Україна»

Тема 1. УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС

^1ШйШ1^ШШ&Ш1^

36

ПАІ'ИГИ і ІСТОРІЇ УКГАІІК ЬКІІІІ).'Ш'ЖЛвоІВОРГІШЯ

ЬГІЯ DI1IUMH

37

.ia Ч

шевського, який у своїх капітальних історичних працях та окремих статтях прослідковував ту строкату етнонімію, що позначила долю українського етносу. З приводу назви «Мала Русь» історик зазначає таке: «Старе історичне ім'я, створене епохою державного життя, «Русь», русин, руський, збереглося на західній Україні, де ця Русь стикалася із Польщею, угорцями, руминами, і не було місця ніяким сумнівам відносно того, кого і що означає це ім'я. Ось чому термін «Мала Росія», що з'являється спочатку у XIV ст. саме в Галицьковолинській державі, імовірно, в зв'язку із означенням (на початку XIV ст.) окремої митрополії для Галицьковолинських земель (що протиставлявся, таким чином, землям, які залишилися в складі старої, київської, митрополії), не привнеся тут, хоча був включений навіть в титул останніх галицьковолинських князів... Старе ім'я «Руси» в західній Україні (Галичині і суміжних областях), в значенні саме українського елементу, збереглося до нинішнього дня. Лише в останній час, внаслідок тих непорозумінь і тенденційних підробок, які кояться за допомогою подвійності цього імені, що означає то місцеву москвофільську, загальноросійську течію, то руське великоросійське (яке називається тут для різниці «російським»), довелось і тут замість цього старого історичного імені прийняти більш нове, але зате визначніше, яке не залишає місця непорозумінню»8.

Отже, історик вказує, що історична назва україн

Тмм 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

ців «русин», — збереглася на західноукраїнських землях як етнонім, що відрізняв українців від інших сусідніх народів, в більшості своїй слов'ян. Слово «Мала Русь» з'являється спочатку лише для назви митрополії не більше й не менше. Одначе цей термін, за словами М.Грушевського, тут не прижився з причин відсутності достатніх засад, а лишився старий термін «Русь» в його етнічному значенні, тобто самоназви народу. Однак, у зв'язку зі зміною історичної ситуації, що сталася після поділу Польщі, та суспільнополітичних процесів у самій Галичині, довелося, як вказує історик, замість історичного імені взяти більш нове, але зате більш чітке мається на увазі ім'я «Україна» та «українці». Пізніше, тобто із середини XVII ст., коли Україна увійшла до складу Московської держави, назва «Мала Росія» стає офіційною стосовно українських земель, у першу чергу так званої Гетьманщини або Лівобережної України. Простежуючи функціонування терміну «Мала Росія» в межах російської держави, М. Гру шевський зазначає: «В цьому значенні ця назва переходить потім і в літературний вжиток України, означаючи територію, населення, лад і побут Гетьманщини. Універсального характеру вона не мала і не набула, і більш пізнє використання «малоруського» чи «малоросійського» терміну для у сієї території українського розселення, для всього українського народу, мало суто науковий, умовний характер, так само як і інший науковий термін «південноруський».

39

38

Ось чому в кінцікінців над ним поступово брав

перевагу інший, теж місцевий, але значно

популярніший, сприйнятий самим

населенням термін, «Україна»,

«український»»9.

в:

Етнос, етнонімія і теорія пасіонарності

>ЗАГАЛІ проблема втранаціонального імені та набуття інших є відзеркаленням складності історичної долі етносу. Варто це зрозуміти та мати на увазі як одну з методологічних орієнтацій при вивченні складних і суперечливих етноісторичних процесів. Між тим, як показує досвід останніх публікацій, ми або ж залишаємося в полоні старих уявлень, коли починаємо родовід українців із XII ст., покладаючись на літописний запис, або ж взагалі нехтуємо історичним матеріалом, як це робить, приміром, Л.М.Гумільов. Останній стверджує, що імена (мається на увазі етнічні самоназви народів) взагалі нічого не варті, бо не враховують «мутацій» в етнічній популяції, що відбуваються на основі загальнобіологічних, а не соціологічних закономірностей.

Ми не маємо можливості розгортати тут полеміку з оригінальним підходом Л.М.Гумільова щодо проблем етногенезу. Проте зазначимо, що ці ідеї не

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

бездоганні з точки зору моральноетичних та гуманістичних критеріїв розвитку націй. Суттєвим недоліком «концепції пасіонарності» можна вважати також до певної міри «біологічний фаталізм», що позбавляє людину відчуття перспективи вічності «в роді і народі», адже термін існування етносу в зазначеній концепції обмежений імпульсом «пасіонарного вибуху», інерційної енергії якого вистачає тільки на 10001500 років, після чого етнос або перетворюється на «релікт», або ж асимілюється іншими «пасіонарними етносами». При цьому від етносів, які зникли, часом залишаються самоназви, тобто етноніми, які вже не відповідають новому етнічному змістові. Звідси випливає, що будьяке заглиблення в історичне минуле позбавлене сенсу, бо ми ризикуємо сприйняти за «своє» те, що «нас» абсолютно не стосується, адже сам автор концепції «пасіонарності» зазначає, що «імена облудні».

4ИГ

Державність, етнічність, етнонімія

М

И ПОВЕРТАЄМОСЬ зновутаки до еволюції

етнонімів щодо українського етносу. Після того, як було встановлено початковий зміст терміну «Мала

' tvi! Державність, етнічність, Q?5r •>*? "jU'

^.Sf етнонімія ;?лСіч, підступно зруйнована царськими військами.

З»

Етнічна спільнота й етнічна спадковість

Ґ~\ТЖЕ, розгляд питання \b~Snpo походження та розвиток українського етносу показав його наукову складність. Проте, якщо звільнитися від ідеологічних стереотипів і політичної упередженості, які довгий час негативно впливали на розвиток самої науки в цій ділянці, то ніяка складність не може стати на заваді його позитивному вирішенню. Як нам уявляється, слушною є настанова М.Грушевського, яку слід ще зреалізувати і в науковій, і в навчальноосвітній роботі. Це ідея про «зв'язок і неперервність історичного життя» українського народу. Як для цього, то краще користатися науковим поняттям «етнос» або «етнічна спільність», що вбирає в себе духовну, психологічну й антропологічну спорідненість людей на всіх проміжках етногенезу, етапи

6ІПЯ ВИТОКІВ

якого, звичайно, збагачують етнічну картину народу, але не змінюють її до невпізнаності. Етнічна спадковість є різноманітною, але вона триває в складному переплетенні наступності й новаторства, традицій і новацій. Однією із складових цього переплетення є, очевидно, й політична палітра етносу, серед якого особливою характерністю позначена палітра державницької генеалогії. Якою вона є для українців? Про це наша розповідь у наступних розділах книги.

Підкова 1.3, Шуст Г М /ІОРІДНИК І

істчрії України Т1Д К,!^

94

Петрор Віктор Похочжемн* укра

інською MJponv К.., 1992

ЛолонськаВасиленхо )і. Історія

України. У двох томах Г.І К,

1992

С"молій В.А., Гуржій О 1 Як І кили

почла формуватися українська

нашя К, 1УУ1

t. Брайчевськмй М.К) Біля джерел * слов'янської аержавногті (Соціаль

HOЄКОНОМІЧНИЙ рОЭВИТОК MfpHS ХІЙСЬКт ІІЛСМСН) К1964 ^

2. Браичевський М Ю КсиспекІ

історії України. Нора концепція ^ // Старожитності. 1991, ч IV1

3. Гру шевський М С, Чубичський

М.П Українське питання К, 7 1992.