Тема 9. Українська мрія та національна ідея

|ТЖЕ, українська мрія (провісниками якої були І.Мазепа у своїх віршах та П.Орлик у «Виводі прав України») починає свій шлях. Саме українська

ЬІАЯ витоків національної ідеології

255

25чужими.

Тема 9.

УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

ДОБА йЕ.ЩЕРЖАВНОСТІ

ними. Нарешті необхідно зауважити, що еліта, яка стала на чолі націотворчого процесу, далеко не обов'язково за етнічними ознаками, за походженням мала бути автохтонною. Найбільш яскраво це, мабуть, зреалізувалося в Фінляндії, де еліта була майже виключно шведською за походженням, але свідомо звернулася до етнічної культури, до вивчення фольклору, до творення фінської літературної мови та мистецтва. Це було властиве й Україні. Серед достойників культури були і росіяни (І.Срезневський, М.Вілінська Марко Вовчок), грузини (М.Цертелев) і поляки (Б.Залеський, С.Гощинський). Проте і це теж слід одразу зазначити на тому етапові поступу абсолютна більшість інтелектуальної еліти тяжіла до регіоналізму, себто розглядала українську культуру як особливу складову російської, чи, відповідно, польської культури. В цьому не було нічого незвичайного. «Хоча в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігалися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На початковому етапі, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вченихінтелектуалів збирала історичні документи/ фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу зникне під навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного «відроджен

9*

261

НАРИСИ З ІСІОРІІ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ня» місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті.

Романтизм і національна ідея в Україні

Т

А ПОВЕРНЕМОСЯ до розвою культурного життя

початку XIX століття, оскільки без нього, без початкових етапів становлення модерної національної свідомості (не як підданого, а як вільного представника народа) не було б і подальших державницьких змагань.

Вільна культурницька діяльність відбувалася в певних організаційних формах. Спочатку це були, як те диктували звичаї того часу, масонські ложі, зпоміж яких можна виділити полтавську, членом якої був Іван Котляревський, та київську, де чільними

ЛОБА ЫЧДГГЖ АННОС і І

були ідеї «з'єднання слов'ян», і членами якої були особи українського, російського та польського походження. Особливого поширення масонські ложі набули після воєн з Наполеоном і закордонних походів російської армії. Й офіцери, і солдати побачили, що існує зовсім інший тип життя, що рабство і деспотизм не є неодмінними рисами суспільства. Після цих подій поступово формується політична опозиція російському самодержавству. «Залишилися виразні сліди існування українського політичного товариства, яке складалося з людей, що займали доволі високе становище в суспільстві: головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич. Товариство це, як каже один мемуарист, ставило собі метою політичну незалежність України»5. Більш відомими, масовими і радикальними стали підпільні товариства, які увійшли в історію під назвою декабристських. Як відомо, існувало кілька таких товариств, з них два на Україні: Південне і З'єднаних слов'ян (останнє розвинулося зі вже згаданої київської масонської ложі). У Південному товаристві полковником Пестелем було створено «Руську Правду», тобто проект конституції майбутньої республіканської Росії.

263

n(n 'A"?!;, it І KVJPII укгліт ьмн'

MOf. ІГРЖАВО1ВОРЕМІІЯ

радикальнішим у плані економічних реформ і демократичних свобод особи. Одним з провідних членів Південного товариства був нащадок гетьмана Данила Апостола МуравйовАпостол.

Що ж стосується самого товариства З'єднаних слов'ян (як і деяких членів Південного товариства), то вони ставили національне питання як одне з найважливіших для майбутнього Російської держави. Як зазначав у своїх пізніших записках один з членів цього товариства, воно «ставило собі за головну ціль увільнення всіх словян від абсолютистичної влади, знищення національного автономізму поміж деякими славянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої славянської держави, запровадити в усіх народів демократичну парламентарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й Гі«..«< незалежність у вирішенні її внутрішніх справ»6.

Після поразки декабристського руху на довгий час політичне життя в Україні пригасає. Щоправда, у 18301831 роках відбувається польське повстання з гаслом відновлення Речі Посполитої, яке знаходить серйозний відгук на Волині (де і опісля придушення цього повстання продовжували існувати польські революційні групи). Значення цього повстання було двоїстим. Поперше, царський уряд почав всіляко

ДОБА БЕП,ЧЕРЖ\ВНҐК ТІ

сприяти підтвердженню «древнерусского» характеру Наддніпрянщини, а в тому процесі зі своїми інтересами могли брати участь й українські дослідники. Подруге, через польські революційні та ліберальні кола розповсюджувалися на Україну передові ідеї того часу.

Проте загалом між політизовапими діячами, які діяли на Україні на початку XIX ст., і наступним поколінням зяє провалля, що заповнене лише діяльністю культурницькоетнографічних сил. Нова хвиля політичної активності серед української освіченої громади, до якої тепер належать не лише дворяни за походженням, піднімається в середині 40х років XIX ст. Йдеться про КирилоМефодіївське братство (товариство).

КирилоМефодіївське братство

Б

РАТСТВО, яке складалося з близько десяти активних членів і кількох десятків співчуваючих (найбільш відомі зпоміж братчиків історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркович, професор Микола Гулак,

КирилоМефодіївське братство

265

264 МАРШ и ) ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ о

ДЕРЖАВО ТВОРЕННЯ

вчитель Василь Білозерський, і, звичайно, поет і художник Тарас Шевченко), протягом 14 місяців свого існування обговорювало філософські і політичні питання. Були сформульовані основні програмні ідеї братчиків, які головним чином увійшли до написаної М.Костомаровим «Книги Битія Українського Народу». Цей твір е прикладом романтичної традиції, пов'язаної з шануванням християнських цінностей та запозиченням релігійної форми викладу. Тут обстоюються принципи соціальної справедливості, безстановості суспільства, свободи думки, сумління, слова, поширення освіти. В патетичному тоні описується постання вільної України:

«92.1 пропала Україна. Але так здається. 93. Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з українською кровію були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати одного Бога Іисуса Христа, царя і пана над небом і землею.

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа ні в Масковщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар.

104.1 Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слав'янськім»7.

До речі, цією обставиною повного і широкого визнання державних прав кожного із слов'янських народів українське слов'янофільство, в особі братчиків, принципово відрізнялося від російського, здебільшого консервативного, пройнятого великодержавницькими настроями. Та й навряд чи можна казати про ідеологію, яка мала на меті перетворення слов'янських народів на мешканців провінцій «третього Риму», як про «слов'янофільство». Радше це імперієфільство. Згадаємо принагідні), як дошкульно його критикували російські ж мислителі О.Герцен, Вол. Соловйов, М.Бердяев.

Говорячи про кириломефодіївців, не можна оминути питання про роль Т.Шевченка у діяльності братства, про схожість і розбіжність поглядів та ідеалів Кобзаря з політичними'ідеалами товариства. На нашу думку, тут рацію мав С.Петлюра, коли писав:

«Згадуючи ці ідеали, бо вони були втілені в програмі КирилоМефодіївського Братства і в «Книзі битія українського народу», та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у «Кобзарі», не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет

267

І\РИ' И ) 'СТОРІН У'КГАІНС ЬКПГ" ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

значно випереджає прагнення КирилоМефодіївського Братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства, і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національногромадської думки. Від неї часто йому нема чого узяти. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі «братчиків» залежить, як про це, не без підстав, говорить сучасний дослідник, від Шевчспкового впливу.

ЛОБА БГЧПЕРЖАВНОСП

Після розгрому кириломефодіївців у Східній

Україні, яка знаходилася у межах Російської імперії,

політичнодержавницькі ідеї, тим більше організації,

на довгий час зникають з обширу громадського

життя. Тим часом на Західній Україні

розгорнулися бурхливі події,

забуяла політична

діяльність.

«Весна народів» і Галичина

ГАГАДАЄМО, що на поІчатку XIX століття у Галичині відбувалося дуже поступове піднесення українського культурницького життя. Навколо деяких священників, які були тоді чи не єдиними незалежними від держави освіченими людьми, гуртується коло діячів культурного відродження. Тут слід назвати Івана МогильницьІССго, Івана Снігурського, Иосифа Левицького, Йосипа Лозинського та ін. Та справжніми піонерами національнокультурного відродження Західної України судилося стати дітям священників, які згодом і самі стали священниками Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу та Якову Головацькому. У 1837 році Шашкевич видав збірку «Русалка Дністрова», першу книжку в Галичині народною мовою. Водночас значні сили консервативно налаштованого священництва вважали,

269

268 ІІмчн'и І ІсюрІІ УКРАЇНСЬКОЮ

ДЕРЖАВО ІВОРЕИНЯ

що найдоцільнішим є прийняття російської літературної мови і загальної орієнтації на Москву («москвофільство»). Це спричиняло нерідко досить кумедні ситуації, коли те, що вважалося «москвофілами» російською мовою, насправді було надзвичайно далеким від неї, швидше схожим на пародіювання. Зауважимо також, що обмежені реформи, які проводилися в АвстроУгорщині, призвели до остаточного скасування панщини, до постання в Галичині близько 375 тисяч вільних селянських господарств, щоправда, переважно малоземельних, і, головне, позбавлених лісів та випасів, що стало причиною тривалих конфліктів.

Навесні 1848 року по всій Європі прокочується хвиля антифеодальної, національновизвольної революції, так званої «весни народів». Починаються активні виступи польського студентства у Львові з вимогами відновлення Польщі у межах 1772 року. Українська молодь попервах бере участь у цих акціях, але майже одразу усвідомлює окремішність власних національних інтересів. Вже у квітні 1848 року львівські русиниукраїнці подають австрійському цісарю петицію, де, зокрема, зазначається, що вони автохтони в Галичині, частина великого слов'янського народу, який колись мав державність і має право на українські школи, на діловодство українською мовою й на представництво в органах влади. Другого травня засновано Головну Руську Раду, яка випустила декларацію, «де говорилося, що русини га

Тема в.

УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

лицькі належать до великого українського народу, який числить 15 мільйонів, згадувалося про колишню самостійність і про колишні часи упадку та закликалось український народ до пробудження й до забезпечення собі кращої долі в межах проголошеної 25 квітня конституції»*.

Українські делегати взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі, де було узгоджено, передусім з польськими представниками з тієї ж таки Галичини, принципи домагання автономії для краю, вільного і рівноправного функціонування обох мов, розвитку національної школи тощо. Восени 1848 року у Львові Собор руських учених ухвалив правописні норми української мови, прийняті для шкіл, і постановив добиватися поділу Галичини на два краї: польський та український.

Проте цей злет політичного і культурного життя триває недовго. Реакція після поразки революції 18481849 років, скасування австрійської конституції знову перетворює Галичину на глухий закутень Європи. Охоплена зневірою, значна частина інтелігенції, серед якої і Яків Головацький, переходить на москвофільські позиції, орієнтується на Російську імперію й політичне.

Друга хвиля політичного життя підноситься в Галичині у 18591860 роках, коли уряд іде на певні ліберальні поступки, впроваджує нову конституцію, проводить вибори до крайових, в тому числі й Галицького, соймів, які мають виставити від себе депу

271

270 НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ЛЕРЖАВОТВОРЕШГЯ

татів до Державної Ради у Відні. Проте при розколі

сил української громади, її незорганізованості,

провідну роль у цьому соймі грали польські

депутати, а згодом розчарування селян

(основної маси виборців) призвело до

того, що вони віддавали голоси тому, хто

більше обіцяв їм або ж просто підкуплював.

П;

Громадівський рух на Наддніпрянщині й поза нею

Тема 9.

УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

"АРАЛЕЛЬНО з цим зростає хвиля громадської активності й на Східній Україні. У 1861 році скасовується кріпосне право. Проводиться судова та земська реформа, з'являється, хоч і обмежена, гласність. У Петербурзі зібралися колишні «братчики», серед них Шевченко, який повернувся з заслання, склавши діяльну культурницьку громаду. У Києві створилася друга впливова українська громада, головним чином зі студентів, нерідко вихідців з польської чи спольщеної шляхти (В.Антонович, Т.Рильський, П.Житецький, Б.Познанський, К.Михальчук). Як пише О.Субтельний, «натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої гро

ДОЬА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

мади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. Вони стали вбиратися як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і окрім своїх осель розмовляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва і носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас»10.

В Петербурзі було розпочато видання (1861 р.) часопису «Основа», в якому було сформульовано українську програму як суто культурницьку: свобода літературного розвитку і народної школи і просвіти при відсутності будьяких політичних домагань.

Проте декларації щодо аполітичності українських змагань не допомогли знешкодити настороженість і недовіру до них — як з боку царської адміністрації, так і з боку російської та польської громадськості. Російські інтелігенти, які певний час підтримували український рух, дуже швидко (на початку 60х), крім, хіба що, Олександра Герцена, почали кампанію звинувачень у «сепаратизмі» і «антидержавній змові». Поляки, які прагнули відновлення «великої Польщі», котра мала включати все укра

273

272 НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

їнське Правобережжя, вважали, що українці є лише відгалуження польської нації, і їхня мова е діалектом польської.

Хоча українські інтелігенти (значне число яких було польського походження) відмовилися брати участь у підготовці повстання 18631864 років, реакційні російські публіцисти, зокрема Катков, почали бити на сполох: після польського станеться українське повстання. Тому у липні 1863 року міністр внутрішніх справ П.Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних видань; дозволялося друкувати лише художні твори. Громади невдовзі було розпущено, «Основа» припинила існування. Низку українських діячів було заслано у віддалені части ни імперії.

Після цього майже десятиліття українська активність була притлумленою. Лише з початку 70х років В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, М.Зібер і С.Подолинський утворюють так звану «Стару громаду», яка діяла напівпідпільно і налічувала близько 70 членів — тих, хто вже раніше став на ниву культурницької діяльності, на відміну від нових громад, які стали з'являтися по містах і складалися переважно з студентів.

Щоб оминути заборону на українські видання, П.Куліш, М.Драгоманов та інші громадівці встановили зв'язок з українськими силами Галичини, тим самим значною мірою підсиливши останніх. У 1873

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

році за кошти поміщиці Лизавети СкоропадськоїМилорадович та цукрового магната Василя Симиренка було куплено друкарню у Львові і започатковано там же діяльність Товариства ім. Т.Шевченка,

яке за 10 років (під назвою Наукове товариство

ім. Т.Шевченка, скорочено НТШ) стало фактично

неофіційною українською

академією наук.

Державницька

концепція Михайла Драгоманова

Щ

О стосується політичної позиції «громадів

ців», то вона була здебільшого близькою до різних форм соціалізму, підтримувалися контакти з російськими революційними організаціями. Що стосується майбутнього статусу України, то вона уявлялася як складова федерації — оновленої демократичної Російської держави. Таким чином, федералізм кириломефодіївців було продовжено, передусім у творчості М.Драгоманова.

Проте існували і серйозні відмінності між федералізмом кириломефодіївців та Драгоманова. Перші фактично обстоювали ідею відродження української держави, рівноправної з іншими слов'янськими

Тема 9.

УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

274

275

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

республіками. Драгоманов же, як відомо, рішуче виступив проти так званого «українського сепаратизму», тобто орієнтації на повне відокремлення України від Росії. Його федералістична програма пов'язувалася передусім з ідеєю громадського самоврядування. Цим самим він хотів зменшити роль державного апарату (бюрократії) в суспільному житті. Що стосується майбутнього України, то Драгоманов відводив їй роль автономного утворення у складі федерально зорганізованої Російської республіки. Таким чином, в політичній концепції М.Драгоманова органічно поєднувалися федералізм з соціалізмом немарксистського спрямування.

Незважаючи на поміркованість громадівців і, зокрема, Драгоманова, який у легальних творах був дуже обережним і висловлювався лише за культурну автономію, в їхній діяльності самодержавство все одно вбачало небезпеку. Розпочався новий етап боротьби з «українським сепаратизмом». З'являється донос колишнього члена київської громади Михайла Юзефовича, що українофіли ведуть серед селянства пропаганду незалежності України, на Галичині поширюють антиросійську агітацію і загалом є австронімецькою агентурою, у відповідь Олександр II створив спеціальну комісію для розслідування діяльності українських громад, за рекомендацією якої і було підписано Емський указ (1876 р.). За цим указом заборонялося не лише друкувати будьякі українські книжки, але й навіть виконувати публіч

ДПВ Л ВЕЧТРРЖЛВНОГТ!

но українські пісні. Одночасно Петербург посилив підтримку москвофільського руху в Галичині.

Звичайно, це лише посилило негативні емоції щодо царської політики і будьякі прояви компромісу, на зразок драгоманівського (сам Драгоманов змушений був емігрувати з Росії), певною частиною українського руху розцінювалися дуже критично. Але федералізм М.Драгоманова був пов'язаний не лише з проявами такого компромісу. Драгоманов обстоював позиції, які він вважав прагматичними у боротьбі з самодержавством, і сподівався, що українська справа має більше шансів на успіх, якщо не висувати надто радикальних національних вимог. Ось як він сам писав про це у «Чудацьких думках про українську національну справу»: «Добудьмо вкупі з великорусами «хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша національність, чи хотять того великоруси, чи не хотять»11.

Драгоманов мав певний вплив на значну кількість поступової молоді в Росії як українського, так і російського походження.

Ідеї федералізму та громадівського соціалізму набули широкого поширення серед народників та народовольців. Показово, що політичне крило народницького руху (з вимогами демократії, переходу до республіканського устрою, парламентаризму) викристалізовується передусім з українських учасників цього руху. Для такого радикалізму були реальні підвалини: як подвійне — національне та загальне

277

276 НАРИСИ І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

гноблення, так і давні традиції республіканізму і

волі, на тлі яких диктат царату став нестерпним,

ледь з'явилася можливість хоч якось висловити свою

позицію і зробити свій політичний вибір (що вима

гає певної лібералізації суспільства). Кравчинський,

ДебагорійМокрієвич, Лизогуб, Стефанович, Ки

бальчич, Осинський, нарешті, один з провідників

«Народної волі» — Андрій Желябов — все це були

українці. Говорили, навіть, що саме вони принесли

терор у народницький рух. Проте для них терор був

лише засобом скинення самодержавства (яке за

провадило військові суди) і впровадження пред

ставницького ладу, з парламентом та загальним

виборчим правом (цьому опиралося чимале

число російських народників

з їхньою ідеалізацією селянської

общини).

ПІ

Галичина як «український П'ємонт»

[РОТЕ, зрозуміла річ, терористичний радикалізм заводив молоді сили освіченого українства у глухий кут. Потрібна була політична боротьба з чітко визначеними орієнтирами, створення політичних організацій європейського зразка. Цю естафету прийняла Галичина, де українська ідея (до речі,

ДОБА БЕЛДПРЖАВНОІЛ І

вперше це поняття зустрічаємо у «братчика» і громадівця П.Куліша) знайшла свій подальший розвиток і в.ілення. Саме у Галичині, де виникають два провідних світогляднополітичних угрупування — москвофіли та народовці — на повен зріст постає питак.ія, яке згодом лаконічно сформулював Дмитро Д нцов: «Росія чи Європа?». Тут поступово бере гору t '.ропейська орієнтація, точніше, європейська самоідгнтифікація української громади в Галичині, що справить згодом неабиякий вплив на Наддніпрянщину.

Галичина стала фактично «українським П'ємонтом», тобто осереддям національної самосвідомості, яка просякла маси, і водночас — ідейним каталізатором національних процесів в усій Україні.

В Галичині наприкінці XIX століття українська мрія набуває дещо несподіваної наснаги. Каталізатором цього, скоріше за все, став повільний, але відчутний процес переходу габсбургської держави до конституційної монархії. Якою б з політикоправового боку недосконалою не була австроугорська держава, проте українські сили в Галичині пройшли реальний політичний і правовий вишкіл. І не останнє значення тут мала можливість досить вільного, особливо порівняно з умовами російського деспотизму, теоретичного осмислення української мрії і розвитку української ідеї.

Не все, звісна річ, йшло ідеально і гладенько на Західних землях, були й арешти політиків та куль

Галичина як ^український П'ємонт»

278

279

НАРІК И 1 !І ТОР!» ук°лГН:'ЬЧОГ' ЛРРЖАВОТЯОРГННУ

туртрегерів, були й чвари між однодумцями. Проте були і політичні часописи «Батьківщина» і «Діло», було львівське віче 1880 року, була «Народна Рада», була «Просвіта», заснована 1868 року. Драгоманівські ідеї народності, соціалізму, демократії, федералізму знайшли відгук у початковому етапі діяльності галицьких радикалів, котрі з 1890 року задекларували себе як політична партія, очолювана Іваном Франком та Михайлом Павликом. Щоправда, вже 1895 року радикали «націоналізують» свою програму, відмовившись від низки марксистських та федералістських принципів. І.Франко, критично аналізуючи минулі Драгоманівські впливи, написав: «Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душі цього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійському морі, а ті, що лишилися на своєму грунті, попали в зневіру і апатію. Для нас тепер не підлягає сумніву, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенціи також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань»12.

Очевидно, така оцінка є надто суворою. З погляДу сьогоднішнього дня діяльність М.Драгоманова

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСП

не уявляється такою «безплідною». Адже радикалізм, що був характерний для більшості самостійників, точку зору яких у даному випадку репрезентує І.Франхо, нині не виглядає таким бездоганним, як це здаяалося наприкінці XIX ст.

Ідеї М.Драгоманова відповідають еволюціоністськи І уявленням про світ і все, що в ньому відбуваєтьсяА саме цей світогляд почав домінувати наприкінці '.X століття серед Іюлітичних мислителів та більше сті політиків у Європі. Надто радикальними є і пізніші інвективи Д.Донцова: мовляв, громадівство нищило українську справу.

Додамо ще одну заувагу: український федералізм є складовою саме державницької думки, оскільки його послідовники мислили собі існування демократичної, самоврядної на своїй етнічній території України у межах демократичної ж Російської, або Австрійської, або Слов'янської держави (державного об'єднання). Тогочасний федералізм аж ніякою мірою не може бути віднесений до бездержавництва чи антидержавництва ще й тому, що для народу, який втратив державність, статус рівноправного члена федерації є безсумнівним прогресом. Інша річ — зараз, коли утворення якоїсь федерації, куди б увійшла Україна, було б безсумнівним кроком назад.

Втім, якщо повернутися до оцінки М.Драгоманова І.Франком, ми знаходимо ще й такі рядки: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа

280

281

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

З'ява

політичних партій на Україні

н:

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця»13.

Не менш яскравим типом європейця й українця в одній особі був доктор філософії, письменник і політик Іван Франко. Він переводить розробку національної ідеї у площину персоналістичної етики, в площину створення того, що сучасна дослідниця Оксана Забужко схарактеризувала як «загальноукраїнську національну свідомість і самостійну, вироблену, структурно «укомплектовану» професійну культуру (з власною не тільки художньою чи релігійною, як доти, а й науковою, політичною, ідеологічною «підсистемами») — культуру як духовний аналог нації»14.

Франко і його генерація звертали увагу не лише на культурний розвій селянства, але й на економічний поступ села. В економічну справу включилося не лише вузьке коло інтелігенції, а широкі верстви різної політичної орієнтації. Наслідком став стрімкий розвиток кооперативного руху (початок —1883 p., споживчий кооператив «Народна торгівля», засновник Василь Нагірний), кредитових спілок, що витіснили лихварів, «Просвіти», шкільництва, профспілок, юнацького і дитячого руху, преси. На 1913 р. західні українці мали 80 періодичних видань (з них 66 — на Галичині, інші — на Буковині та Закарпатті). Проте це вже інший хронологічний період.

"АСЛІДКОМ теоретич„ної і практичної роботи опозиційних до російського самодержавства і цісарської влади суспільних кіл наприкінці XIX століття як у Східній, так і Західній Україні стає створення політичних партій. На українській території, що входила до складу Російської імперії, домінували партії загальнодержавного типу, для котрих національне питання було підпорядковане інтересам або ж поступових реформ, або ж соціалістичної революції. На землях, що входили до імперії Габсбургів, ситуація була іншою. Національне питання було пріоритетним або ж паритетним навіть для рухів марксистського спрямування. В АвстроУгорщині, наприклад, соціалдемократія існувала як федерація партій, утворених за національним принципом. Серед українських партій, які виникли наприкінці XIX століття, можна виокремити Радикальну партію (1890 p.), Національнодемократичну (1899 p.), Соціалдемократичну (1899 p.), Католицькоруський союз (1899 p.), що діяли на Галичині, і Революційну українську партію (1900 р.),.яка утворилася на Наддніпрянщині. Остання вимушено — в умовах царського деспотизму — діяла підпільно.

282

283

НЛІ'И(И :) К/1 ОГП УМ'АІНІ ЬК'.'ІО ДРРЖАВОГВОРЕНІІЯ

І ще одна важлива річ: наприкінці століття, хоча Україна й була розділена державними кордонами, у багатьох сферах життя вона почувається єдиним культурним і навіть деякою мірою політичним цілим. Процес творення сучасної європейської нації вступив у вирішальну фазу. «...Накинутий зрілій душі самим ходом історії вибір «бути чи не бути мені українцем?», здійснюється і як етичний, і, що особливо цікаво, як «життегмертний», екзистенційний... Це надзвичайно важливий, властиво, вирішальний для зрозуміння еволюції української ідеї момент: що національне не є тут жодним надіндивідуальним абстрактом, а, як часто підкреслював Франко в багатьох працях, «натуральним висловом душі», «потребою душі» — іманентним проявом індивідуального духа в його саморозвиткові, без чого людина неминуче робиться уломною»15.

Такий вибір, спричинений потребою душі, зробили східноукраїнські студенти — члени «братства тарасівців» (1891 p.), які два роки згодом публікують свій програмовий документ (внаслідок цензурних бар'єрів у Львові) — «Декларацію віри молодих українців». Цей документ дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну вторинність, залежність від російської культури. Автори проголошували свій намір стати тим, ким не було ніколи старше покоління, тобто істинно (а не демонстративно) українською інтелігенцією. Висувалася низка культурницьких вимог. В галузі політичній на

ДО 6 А БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

меті ставилося цілковите визнання українців

як окремого народу в межах федеративної

демократичної

Росії.

Націотворча роль

української

а

мрії

|ГЛЯДАЮЧИ шлях, про'йдений Україною у XIX столітті — від розпорошеного, позбавленого еліти етносу до європейської модерної нації на початкових етапах творення, слід докладніше звернути увагу на націотворчу місію української мрії.

Конституюючу роль національної мрії у становленні та розвої модерних націй засвідчує історичний досвід. Наприклад, характерною властивістю американської мрії виступає добробут, індивідуалізм, прагнення до успіху, самоствердження, соціальна динаміка, визнання всесвітньої місії США тощо. Для Німеччини та Італії XIX ст. змістом національної мрії (у зв'язку з роз'єднаністю цих країн) стала консолідація, звитяга, воля до колективного самоствердження. Проте слід пам'ятати, що в умовах національної кризи у XX столітті така мрія (трансформована в національний міф) значною мірою

Націотворча ро української

ЛІВІЇ

285

М\РИСИ І ПЛОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ1!) ЛЕРЖАВОГРПРЕІІНЧ

сприятиме утвердженню націоналтоталітаризму. Розчленована, позбавлена державності Польща з її традиціями індивідуальної вольності, честі, місії бастіону західної (католицької) культури також виробила загальнонаціональну мрію. Стрижнем її було прагнення до «воскресіння Христа Європи», себто Речі Посполитої. Що стосується України, то для становлення національної мрії важливу роль зіграли інваріанти української культури з усіма її суперечностями, які достеменно проявилися в різних орієнтаціях: як на Константинополь, так і на Рим, як на Москву, так і на Варшаву, як на самодостатність, так і меншовартість. Проте смисловим стержнем все одно лишалася державність і свобода.

Але державність і свобода як мрія у кожного наповнені певним конкретним змістом. Тому важливо окреслити основні соціокультурні типи мислення і діяльності української освіченої громади (адже саме творча еліта с найзначнішою силою у національному самовизначенні і формуванні орієнтирів та цінностей загалу). Насамперед можна визначити «гоголівський» тип (якщо скористуватися термінологією Є.Маланюка). В ньому, за Маланюком, найяскравіше проявляє себе побутовополітичне малоросійство, коли навіть саме ім'я «Україна» стає синонімом бездержавної, безструктурної, безхарактерної етнографічне мальовничої території. Завдання культурної еліти, за таких обставин, полягає в обгрунтуванні й оспівуванні ідилічної, без

ДОБА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

національнохуторянської Малоросії, цілковито поставленої на службу Російській імперії. Відповідно до цього особистість мала розчинятися в соціумі, ревно уславляти «государя імператора» й те минуле, що зреалізувалося «во славу русского царя, царя православного». Іншими словами, формула «самодержавия, православия, народности» отримувала своє «малоросійське втілення» та продовження аж до радянських часів через формулу «родина, держава, коммунизм». Отож політичне забарвлення такого типу є власне антинаціональне, хоча він і не цурається певних етнографічних барв.

Другий тип можна визначити як просвітянськокультурницький. Його репрезентують передусім постаті П.Куліша і М.Старицького. В цьому випадку українська мрія знаходить соціокультурне втілення у просвітницькій роботі по створенню літературної мови і простору її функціонування, по відстоюванню культурної автономії і розвою духовного життя. Цей тип є властиво аполітичним.

Третій тип мислення і діяльності переводить розв'язання всіх проблем до буття особистості, її втаємниченого спілкування з Богом, рухів серця. Така позиція достатньо обережна у висновках щодо земних проблем; наголос падає на «мир з ближніми», на внутрішнє зосередження і звернення до глибин душі та духа. Метою при цьому виступає здійснення загального щастя. Українськість присутня радше в неявних, латентних формах, аніж у розгор

287

НАГИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ t).ІЕРЖАВОТВОРЕННЯ

нених, демонстративних. «Так» чи «ні» державності — вільній власній чи чужій, якій треба служити, «так» чи «ні» національному самовизначенню знімається метафізикою божественного буття і причетністю людини до Бога. Цей тип можна назвати космополітичним. Уособленням такого типу є П.Юркевич.

Наступні типи є політичними. Один з них може бути схарактеризований як «федералістський». В даному випадку йдеться не лише про визначення форми взаємин з Російською державою, а властиво про спосіб соціального мислення. Це тип активної політичної дії, спрямований на відродження української державності. Принцип федералізму виступає як спосіб реалізації цієї ідеї. Вперше цей принцип було сформульовано кириломефодіївцями, в першу чергу М.Костомаровим. У М.Драгоманова федералізм пов'язується з самоврядною громадою, в якій є достатній простір індивідуальної свободи і яка стає фокусом соціального життя і розв'язання культурних проблем. Виразною стає орієнтація на Європу, на діалог з Заходом, на політичну активність як неодмінний показник справжнього українства.

Наступний тип, що виник у франківський період формування української ідеї, має ще виразніше політичне і соціальне забарвлення. Йдеться про прагненя політичне згуртованих індивідів через пресу та партійну й профспілкову діяльність досягати крок

ДОБА БЕЧДІРЖАВПОСП

за кроком реальних результатів на шляху соціального і національного визволення. Формується цей тип передусім на Галичині, де на той час існували певні демократичні свободи.

Доцільно також виокремити ще один соціокультурний тип, також суто політичний, який безпосередньо не апелює до українських питань, начебто їх не помічає чи підкоряє проблемам соціальнополітичного визволення в межах Російської держави, проте несе в собі істотні інтенції української мрії. Радикальний революційний рух XIX ст. в Росії (це властиво і різним періодам XX ст.) значною мірою грунтувався на ідеях та засадничих принципах, принесених вихідцями з України. Саме вони ставили питання про доцільність переходу до західних зразків політичного устрою, поставили під сумнів життєздатність обожнюваної російським народництвом селянської общини.

Загалом у межах окреслених типів починалося формування національної самосвідомості, її концептуальних форм соціальної філософії, історіософії, культурфілософії. Українська мрія, як соціальносвітоглядний феномен, набувала свого втілення у вигляді певних ідейних утворень від ідеї «боголюдності» до української політичнонезалежницької. Водночас побутувала й ідея «малоросійства» як своєрідна модифікація української мрії в напрямку локальної обмеженості й замкненості в побутовоетнографічній сфері.