§ 4. Законодавча техніка XIV-XVI ст.

Чим вища загальна та правова культура законотворців, тим досконаліша законодавча техніка при створенні продуктів законотворчості. Чим глибше й більш різнобічне пізнання зовнішнього ссредовища, тим раціональніше використовуються здобуті знання, більшою мірою вони відображають потреби цього середовища, вищий теоретичний рівень законотворчості, ефективніша дія правових норм, оптимальніше досягнення цілей й завдань правового регулювання.

Законотворці Литовсько-Руської держави наприкінці XIV- XVI ст. використовували вже різні правила, прийоми й засоби законодавчої техніки, якщо порівняти їх з тими, що застосовуються сучасними законодавцями при створенні нормативно-правових актів і систематизації права. Ці засоби поділяються на: а) засоби-інструменти, які відповідають на питання, що саме використовують відповідні суб’єкти для вираження змісту нормативно-правового акта; б) засоби-прийоми, які вказують на певний спосіб дії, який і становить зміст даного прийому. Правила нормативно-нормотворчої техніки також поділяються на дві групи: а) ті, які регулюють застосування відповідних засобів; б) ті, які мають самостійне значення й містять певні загальні вимоги до формальних характеристик нормативних правових актів.

Оскільки засоби й прийоми законодавчої техніки характеризуються специфічними властивостями, доцільними є їхній поділ на види, що відображають ті чи інші їх особливі риси залежно від змісту допустимих правом явищ, за допомогою яких забезпечується досягнення законодавцем мети правового регулювання при створенні законів. Видами засобів і гірийомів законодавчої техніки можуть бути: 1) поняття (як правові, так і неправові); 2) правові конструкції; 3) законодавча термінологія; 4) законодавчі презумпції; 5) законодавчі фікції; 6) законодавча стилістика; 7) мовні засоби виразу велінь законодавця; 8) засоби офіційно-документального оформлення закону; 9) правові символи; 10) прийоми формування нормативних правових приписів; 11) засоби переліку, цифрового вираження змісту актів, додатку, застереження, примітки. .

У литовсько-руському законодавстві різні поняття 4к неправові, так і правові, розвивалися в напрямі їх формування від безпосередньо кон-

кретних до все більш абстрактних. Це пояснювалося тим, що ускладнення проявів життя не могло бути охоплене конкретними поняттями, за допомогою яких здійснювалося иравове регулювання незначної частини дійсності. Тому конкретні поняття поступово витіснялися вже більш абстрактними, що охоплювали правовим регулюванням більшу частину реальних явищ, предметів, які виникали в суспільстві.

До неправових понять потрібно віднести такі, як: «господарь» — хазяїн, голова сім’ї (арт. 3, 4, 7, 19 Судебника Казимира IV 1468 p.); «врядник» — посадова особа (арт. 10); «децкий» — особа, яку посилає великий князь для виконання різних доручень, розпоряджень (арт. 9); «двор» — господарська одиниця, адміністративний княжий центр' управління волостю (арт. 2); «дом» — господарство, майно, маєток (арт. 1, 5, 4); «поспольство» — народ, загальнодержавна громада (вступ Судебника Казимира IV 1468 p.); «люди» — піддані (арт. 24); «человек» — підданий слуга (арт. 7) «паробок» — невільний челядин (арт. 19); «міщани» — мешканці міст (Установча грамота литовського великого князя Олександра київським міщанам 26 травня 1494 p.); «козаки» — вільні люди з Черкас (Установча великокняжа грамота київському війту і міщанам про воєводські прибутки від 14 травня 1499 p.) та багато інших.

Підтвердженням цього є те, що вже в XV ст. в законотворчості відбувається процес перетворення конкретних, казуїстичних понять на абстрактні. У ірамотах наприкінці XIV ст. при даруванні майна дару- вальниками в привілеях було вказано повний перелік предметів, що входили до нерухомого майна, яке передається. Так, король польський і великий князь Владислав 1 жовтня 1399 p. дарує своєму слузі Ходку Чемеревичу «...наше село Надеєво, й c приселком по Кропивники, й совсем правом, c лесом, й c дубровами, c полем, c бортми, й c сеножатми й с реками, совсем оужотком, како к нему йз веку прислушало, старими границами». У грамотах наприкінці XIV — на початку XV ст.

I

трапляється таких прикладів багато. Проте вже в другій половині XV ст. виникає абстрактне поняття «іменіє», яке означає чиюсь земельну нерухомість і охоплює все конкретне майно і речі, що в ній знаходяться, без їх конкретного переліку.

XV ст. в історії вітчизняної нормотворчості характерне тим, що в законодавчій техніці все більш широко і всебічно застосовується такий засіб, як правова конструкція — найбільш висока правова абстракція, що охоплює ряд однопорядкових правових понять низького рівня і виявляє основне, що існує в цих поняттях. Зміст правових конструкцій полягає в тому, що тим самим відповідні поняття об’єднуються в єдине ціле, на основі якого за допомогою дедукції робляться логічні висновки, що застосовуються до понять нижчого порядку. Це був період у нормотворчості, коли на основі різного роду договорів формувалося загальне поняття договору; на основі різних форм власності формувалося єдине поняття власності; на основі різних суб’єктів права формувалося загальне поняття суб’єкта права взагалі. Законотворець відчуває і усвідомлює необхідність абстрактно групувати взаємно пов’язані юридичні норми, які регулюють однакові види сумісних відносин у те, що ми гепер називаємо інститутами та галузями права, і зафіксовувати це в конкретних законодавчих збірниках. Починає виникати органічно єдина законодавча система, яка отримала в історіографії назву «литовсько-руська».

Саме поняття «право» у литовсько-руському законодавстві пройшло визначену еволюцію від різноманітних простих за значенням термінів до абстрактного, об’єктивного, уже близького до сучасного, поняття. Потрібно зазначити, що ні «Руська правда», ні інші законодавчі акти давньоруської доби не знали абстрактного терміна «право», він був витвором якраз литовсько-руського періоду. Існують точки зору, що термін «право» запозичений законодавцями Литовсько-Руської держави з польського, сербського і чеського чи інших правничих лексиконів.

у грамоті від 8 березня 1301 p. князь Лев Данилович надає церкві Святого Успенія в Крилосі «право доходное» на села. Тут термін «право» означає дозвіл на отримання прибутків. У грамоті купівлі-продажу Олекса Романовича від 30 січня 1347 p. про продаж частин свого майна Григорію Тумкелю — термін «право» має значення володіння, а саме «ступити в право». B угоді литовсько-руських князів Явнута, Кейстута, Любарта, Юрія Наримонтовича та Юрія Коріянтовича з королем польським Казимиром і мазовецькими князями 1352 p. цей термін означає вже виправлення, покарання, а саме: «...кто кому криво оучинть надобе ся оупоминати старьишему и оучинити тому и (съ) право, оучинить который добрый члвкть кривду, любо воєвода, а любо пан оучинити иснраво ис нимь». У присяжній грамоті Дмитрій Кори- бут, князь сіверський і новгородський, на вірність королю польському Владиславу від 1388 року присягає: «...голдували (присягали. — Авт.) ієсмо верно і право. He зрушеною верностью». Тут «право» виступає в ролі правдивості. Найбільш цікавою є грамота великого литовського князя Олександра-Вітовга від 1 липня 1388 p. про визначення правових стосунків між євреями тахристиянами в Литві. B ній термін «право» вже має узагальнюючий характер і розуміється як визначені норми, правила, порядок поведінки у вигляді привілея д.ля євреїв: «Умыслии есмо сь паны радами нашими и дали нрава и вольноти всей жидове вы- шейменской мешкаючимъ вь этомъ панстве нашом».

9-850

містах в XIV-XV ст„ або до їх привласнення магнатами, або до надання магдебурзького права. Прикладом регламентації магдебурзького права в литовсько-руському законодавстві може слугувати Жалувана грамота великого князя Олександра місту Полоцьку 1498 p., де воно має назву «право немецкое майдебурское», тобто систему норм і виключних правил на самоуправління в українських, білоруських та литовських містах, що базувалася на магдебурзькому праві. Із середини XV ст. в законодавчих актах починають застосовувати абстрактне поняття християнського права (у сучасному розумінні канонічного права), посилаючись на нього при здійсненні судочинства. Наприклад, у Жалуваній грамоті короля Казимира IV 1457 p. вказано: «Також за проступку, какой коли проступить, и мать быти казнен». Під християнським правом у той час розуміли сукупність норм установлених церковними канонами (правилами) та церковними звичаями. I нарешті, у другій половині XV ст. виникає поняття «литовсько-руське право», як система обов’язкових санкціонованих норм Великого князівства Литовського, яка встановлювалась і охоронялася державою, тобто «права» в об’єктивності. B Жалуваній грамоті короля польського і великого князя литовського, руського і жемойтийського Казимира IV 1457 p. запроваджується поняття «права коруни Польськой», тобто загальнодержавне право Королівства Польського, яке стосувалося і шляхти Великого князівства Литовського. У Судебнику Казимира IV 1468 p. чи не найперше застосовується поняття «право земське» («бо тот ис права земского віступил, а над право сягнув»), а саме публічного права всього Великого князівства Литовського. Термін «литовсько- руське право» застосовувався в законодавчих актах не так часто, як земське право, але все ж це не до кінця штучна назва. Наприклад, у Жалуваній грамоті великого князя Олександра від 4 жовтня 1498 p. при наданні права на самоуправління м. Полоцьку вказується: «...тое место нашо c права Литовского и Руского и которое коли будет там держано, в праву немецкое майдебурское переменяем, на вечние часи». Отже, якщо на початку XIV ст. під терміном «право» розуміли таке, як «дозвіл», «власність», «суд», «покарання», наприкінці XIV ст. — «правила поведінки», «порядок», то вже в другій половині XV ст. формується абстрактне поняття в об’єктивному.

Із тексту нормативних актів XV ст. видно, що законотворці використовували при їх створенні такі засоби законодавчої техніки, які ми нині визначаємо термінами «презумпція» і «фікція». Прикладом застосування презумпції, тобто закріплення в правовій нормі припущення про вірогідність настання певного юридичного факту, є арт. 7 Судебника Казимира IV 1468 p., де зафіксовано: «А коли чий человек у злодейство упадеть, а будеть господарь его тоє видел, а любо й c ним удел омел, а будеть на то довод: й тот так терпи как который злодей». Підтвердженням використання фікції, а саме визнання неіснуючого в реальності існуючим чи заперечення існуючого,*є положення з уставної грамоти великого князя литовського Олександра київським міщанам 26 травня 1494 p.: «Якщо два чоловіки тяту межи собою будуть

мати, і один се видасть, а другии ся те видасть, тут вини немає: якщо ж обидва видадуть, то не буде вини». Якраз у сучасному кримінальному праві прикладом засобу фікції є закріплення в законі положення про звільнення від кримінальної відповідальності при дійсному розкаянні осіб, незважаючи на те, що було злочинне діяння.

Значення вітчизняного досвіду законодавчої техніки литовсько- руської правової системи має велике значення для теорії і практики законотворчої майстерності. Він надає в наше розпорядження вимоги і прийоми законотворчої майстерності, які в процесі їх тривалого історичного затосувавання довели свою цінність. Безумовно, цей досвід використання засобів, правил і прийомів створення та систематизації законодавчих актів заслуговує повсюдного практичного використання в законотворчості, особливо для розширення та поглиблення професійної компетентності парламентарів і службовців державного апарату в осяганні спеціально-юридичних знань у сфері права, законодавства й законотворчої техніки, які чітко повинні усвідомити, що створення змістовного, правильно оформленого й ефективно працюючого закону рівнозначно відкриттю в науці.

Правовідносини також відносяться до основних елементів правової системи. Правовідносини — це вольові суспільні відносини, урегульовані нормами права, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами — носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності, що забезпечуються державою.

Характеризуючи юридичну практику Великого князівст ва Литовського як елемента правової системи, потрібно зазначити, що правотвор- чою діяльністю займалися ті ж самі державні органи, які виконували правоохоронні та правоорганізаційні функції. До другої половини XV ст. в Литовсько-Руській державі суд не був відділений від адміністрації. Армія часто виконувала поліцейські функції. He було професійної прокуратури, адвокатури, нотаріату. Владні повноваження суб’єктів правових дій, крім великого князя литовського, у жодному документі юридично не були визначені. Процес правового оформлення центральних органів влади розпочинається з другої половини XV-XVI ст. Так, правове становище ради панів спеціально легалізується привілеєм великого князя Олександра 1492 p. та привілеєм великого князя Сигізмунда 1506 p. Роком народження Великого князівства Литовського треба вважати 1457 p., коли Казимир IV Жалуваною грамотою визначив права шляхти й духовенства, звільнивши їх при цьому від усіх податків. Компетенція центральних владних органів випрацьо- вувалася на практиці відповідно до того, як вони розвивалися. Що стосується інших суб’єктів правотворчої, правоохоронної та правовиконавчої діяльності, то їх організація, структура, повноваження продовжували визначатися звичаєвим правом і привілеями.

У другій половині XV ст. продовжується процес напрацювання та узагальнення юридичної практики шляхом діяльності державних органів, який розпочався ще наприкінці XIV ст. Ця діяльність привела до

створення архіву юридичних актів Великого князівства Литовського — Литовських метрик, найдавніша письмова звістка про які збереглася за 1495 p.

Підсумовуючи дослідження основних елементів правової системи Великого князівстваЛитовського, а саме: системи права та системи законодавства, законодавчої техніки, правової свідомості та освіти, правової культури та ідеології, правових відносин, юридичної практики в період становлення земського литовсько-руського права, коли при збереженні застосування звичаєвого права з ним починає конкурувати й поступово витісняти право писане, треба зазначити, що саме в цей час відбувається об’єднання двох підсистем права — українсько-білоруської, основою якої було давньоруське право, і литовської — в одну правову систему, яку умовно можна визначити як литовсько-руську.