УКЛАДАННЯ ШЛЮБУ ЗА ЗВИЧАЄВИМ ПРАВОМ

Найбільш важливі події в житті кожної людини, які вона усвідомлює є укладання шлюбу, народження дітей та перехід у інший світ. До цих подій готується як кожна людина окремо, так і сім”я в цілому.

Знайомство, зближення юнака та дівчини, вибір пари відбувались під час участі молоді в в календарних і сімейних обрядах, вечірних сходинах і забавах на вулиці, вечорницях, досвітках, при спільній роботі. Закохані мали право на інтимні зустрічі вдома у вишневому садочку. Звичаєве право і традиційна народна мораль – це два боки одних і тих же загально прийнятих правил поведінки, які високо ставлять честь, гідність дівчини, ці якості поряд з добротою і природною красою, здоров”ям і працелюбністю вважаються головними.

Втрата дівочого вінка до одруження, вважалась тяжким порушенням традиційних устоїв, явищем ненормальним, вийнятковим, жорстоко каралас, як сама дівчина так і вся родина, яку суспільство переставало шанувати, як таку, що не дала належного виховання.

Звичаєво-правовими засадами утверджувались чисті, щирі взаємини молоді світлі почуття, вірне на все життя кохання. При виборі пари для створення сім”ї віддавалась перевага взаємному коханню. При виборі пари звичаєве право вимагало від молодих коритись волі батьків. Народна мудрість саме цим зобов”язанням молодих перед волею батьків, сім”ї та роду, які були носіями життєвої мудрості, зумовлювала обрання пари, яка найбільше підходила за рисами характеру та вдачею і забезпечувала злагоду в сім”ї.

Вважалось, що молода сім”я яка побралась в супереч волі батьків і не отримала їхнього благословення не буде ні щасливою, ні заможною бо переривались родинні відносини і батьки мали право позбавити непокірних частки майна, посагу, та іншої як матеріальної так і моральної підтримки.

Звичаєве право передбачає укладання шлюбу між чоловіком і жінкою однієї національності з практичних, житейських міркувань про відмінність і часто несумісність у таких подружжях традиційних устоїв, звичаїв, підходів, а отже і про зумовлені ними відсутніть сімейної злагоди, та порушення сімейних взаємин.

“ Не бери си іновірку – буде суперечка!

Та будуть супуречити та будуть ся бити,

Та ся будуть в однім п”єцу два борщі варити.”

Саме такий погляд узагальнював український поет кінця 17 почаику 18 сторіччя К. Зіновіїв. “Етнографія України навч.посібник за редакцією С.А.Марчука.-Львів; Світ. 1994,-520с. ISBN 5-7773-0014-4.

Шлюб, як акт створення сім”ї в народному побуті за звичаєвим правом мав давні традиційні форми – це передшлюбні усні угоди між батьками або родичами одружуваних, взаємні звідини та оглядини дому, господарства молодих, обрядові церемонії сватання молодої, заручини із знаковим виразом згоди на одруження – дівчина подавала під час сватання вишитого рушника старостам і це означало домовленість про наступний шлюб, якщо підносила гарбуза то це означало образлива відмова йти до шлюбу.

Сім”я та рід турбувались про матеріальне забезпечення молодих і звичайно вирішували питання про віно – наділення рухомим і нерухомим майном молодих.

Майно для нареченої, яке готувала сама дівчина та її сім”я називається віно, придане, посаг, коли дівчина після шлюбу йшла проживати до чоловіка, або в його сім”ю, або якщо парубок йшов у прийми тобто на проживання у сім”ю дівчини.

Шлюб вважався укладеним, якщо відсвятковане весілля.