Розділ 18. Відродження державного управління в УРСР (1943-1945 рр.)

Відновлення управлінських структур - партійних, радянських, господарських, а подекуди й профспілкових та комсомольських організацій - відбувалося відразу ж після визволення того чи іншого населеного пункту.

ЦК ВКП(б) розглядав відродження визволених районів як «справу величезної державної ваги»¹. Україна ставала прифронтовою зоною, матеріально-технічною базою діючої армії. Стратегія форсованої відбудови, передусім галузей важкої промисловості, мала й іншу, не менш важливу підставу. У цьому зв'язку цікавим є свідчення А.Звєрєва, який під час війни був наркомом фінансів СРСР Він писав: «Політбюро ЦК ВКП(б) вимагало від Наркомату фінансів забезпечити ресурсами відбудовні роботи так, щоб значну їх частину вдалося провести ще під час війни. Річ у тім, що керівництво закономірно непокоїлося, як би нам не вийти з війни надто ослабленими. Це могло мати важкі наслідки в міжнародному плані. Щоб уникнути цього, потрібно було будувати слідом за вигнанням фашистських окупантів»².

Слід урахувати, що налагодження життя та господарське будівництво доводилося починати в умовах тотального спустошення території України. Картина втрат і руйнувань була приголомшуючою. Кожний п'ятий житель України загинув з вини агресорів, понад 2 млн українців було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

Справа ускладнювалася й тим, що попри колосальні матеріальні втрати - 285 млрд руб. - союзний уряд у 1943-1945 рр. зміг виділити Україні для вирішення першочергових господарських заходів тільки 18 млрд 320 млн руб., що склало близько 7% завданих прямих збитків³.

Формування керівних кадрів в Україні можна умовно розділити на два етапи. Перший розпочався ще до вигнання загарбників з республіки і полягав у створенні ЦК КП(б)У резерву управлінців переважно з працівників партійного, радянського, частково господарського апарату, не призваних у Червону армію і евакуйованих у радянський тил. Наприкінці 1942 р. у розпорядженні командування Донського, Ста- лінградського, Південно-Західного та Воронезького фронтів були оперативні групи, призначені для районів, які визволяла Червона армія. До них входили члени ЦК і ЦКК КП(б)У, наркоми та їхні заступники, секретарі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У, голови та заступники голів виконкомів обласних рад депутатів трудящих, начальники управлінь, директори та головні інженери великих заводів, шахт і рудників, висококваліфіковані спеціалісти народного господарства. До визволення оперативні групи працювали в політорганах діючої армії.

На середину 1943 р. до резерву ЦК КП(б)У було включено і намічено відкликати зі східних областей СРСР 8362 осіб⁴. На 10 жовтня 1943 р. у визволені міста та райони України було направлено на керівну роботу 8631 особу., у тому числі 1911 партійних і 3484 радянських працівників⁵.

Певну підготовчу роботу щодо виявлення та обліку керівних кадрів, а надалі - формування керівного складу обласних, міських та районних органів виконали обкоми КП(б)У, які тимчасово перебували на Сході. Шляхом листування з обкомами тилових областей, а також безпосередніх контактів з ними через інструкторів, працівників інших організацій встановлювалися адреси евакуйованих спеціалістів та їхні посади з тим, щоб після визволення районів України одразу використати їх на керівній роботі. Наприклад, Вінницький обком КП(б)У вже з вересня 1943 р. розпочав облік номенклатурних працівників області, котрі перебували в евакуації і Червоній армії, підтримуючи з ними систематичний зв'язок.

Комплектування управлінськими кадрами визволених областей проходило з великими труднощами. Це пояснювалося певною мірою «неквапливістю» окремих чиновників, які займалися питаннями відрядження, затримкою працівників місцевими органами влади східних районів, а також труднощами в дорозі до нового місця роботи. Украй потрібні кадри прибували до України нерідко через кілька місяців після прийняття рішення про їхнє направлення⁷.

Оперативність при комплектуванні номенклатурних посад ЦК ВКП(б), ЦК КП(б) У, обкомів партії зумовлювалася першочерговими економічними завданнями, поставленими центром перед Україною. Тож, насамперед забезпечувалися керівниками підприємства тих галузей промисловості, де значною мірою вирішувалася доля фронту і відбудови народного господарства.

Керівники промислових об'єктів союзного підпорядкування призначалися частково, а з огляду на їх першорядне значення - повністю в Москві. Роль у цьому української партійної організації була обмеженою і, по суті, зводилася до створення режиму якнайбільшого сприяння діяльності надісланих з центру господарників. Вод-

ночас в умовах війни місцеві партійні комітети, згідно з постановами ДКО, ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, зобов'язувались оперативно вирішувати завдання щодо налагодження виробництва продукції для фронту. Республіканські партійні органи займалися розв'язанням практично всіх проблем тилу. В цей період рівень комплектування керівними кадрами підприємств промисловості, транспорту й зв'язку республіканського і обласного підпорядкування, сільського господарства майже повністю залежав від місцевих партійних комітетів, республіканських наркоматів, відомств, господарських організацій.

Безумовно, створення резерву управлінців, що складався головно з працівників довоєнного складу, значно полегшило вирішення питання комплектування ними областей. Ідеться передусім про партійні, радянські й, певною мірою, господарські кадри. З огляду на те, що саме партійні органи контролювали весь комплекс проблем економічного життя радянського суспільства, повернення, наприклад, у Сталінську область 138 із 156 секретарів міськкомів та райкомів партії старого складу слід розцінювати як позитивне явище⁸. І небезпідставно, бо поєднання досвіду керівництва, набутого в екстремальних умовах воєнного часу, зі знанням господарства свого регіону і довоєнних «командирів виробництва» мало б дати хороші результати. Однак, загалом сприятливе для розгортання відбудовних робіт, таке комплектування управлінських структур було характерне переважно для індустріальних центрів республіки, відновлення промислових об'єктів яких розглядалося ЦК ВКП(б), союзним урядом як пріоритетний напрямок. Водночас багато втрачалося від того, що управління відбудовними роботами, які супроводжувалися великою реконструкцією і новим будівництвом, переведенням економіки на мирні рейки, продовжувало здійснюватися добре знаними надзвичайними методами - на основі наказів, розпоряджень, запровадженням на виробництві армійських порядків.

Незважаючи на гостроту і складність його завдань, партійні комітети, радянські органи, наркомати зуміли в найстисліші строки мобілізувати виявлені на момент визволення кадрові ресурси, перегрупувати їх і в основному укомплектувати партійні, радянські та господарські організації, відомства, промислові об'єкти.

Відродження районів, що потерпіли від війни, - це складний, багатосторонній процес. Організаційні, економічні, соціально-політичні, науково-технічні проблеми - це ті питання, якими мали відразу й одночасно займатися місцеві партійні та радянські органи у визволених районах.

Керованість економічними процесами забезпечувалася через добір і розстановку кадрів на ключових посадах народного господарства, насамперед пріоритетних галузей індустрії. Велике значення надавалось відновленню мережі первинних партійних організацій. їхньою прямою функцією було забезпечення ідеолого-політичної мобілізації трудових колективів. У такий спосіб вирішувалося питання мотивації впро- ваджених у виробництво різних форм позаекономічного примусу, з поміж яких найдієвішим було соціалістичне змагання.

Нові завдання вимагали нових форм партійного керівництва. 20 серпня 1943 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про організаційне впорядкування роботи міськкомів, обкомів і ЦК КП(б)У». Цією постановою були внесені зміни до структури апарату ЦК КП(б)У, обкомів і міськкомів партії. Було визнано за доцільне мати п'ять секретарів ЦК КП(б)У, а замість галузевих секретарів, які були уведені рішенням ХVNІ Всесоюзної партконференції ВКП(б) у 1941 р., затверджувалися заступники секретарів ЦК КП(б)У з вугільної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, нафтової, легкої і харчової промисловості, транспорту, будівництва і будматеріалів. Одночасно вони були завідуючими відповідними відділами. В обкомах і міськкомах галузеві секретарі були замінені заступниками секретарів з промисловості, транспорту і сільського господарства. Структура партійного апарату на завершальному етапі війни весь час змінювалася⁹.

Республіканська партійна організація з початком визволення України почала чисельно зростати більш швидкими темпами, ніж ВКП(б) загалом. На липень 1943 р. у звільнених районах працювало 2750 комуністів, на червень 1944 р. Компартія України налічувала 97 902 комуністи, на липень 1945 р.

Зростання КП(б)У, яке було необхідною передумовою заповнення вакантних номенклатурних посад, все ж не відтворює об'єктивної картини становища з управлінськими кадрами у цей період: їх все ще гостро бракувало. На початок 1944 р. обкоми партії були укомплектовані керівними кадрами тільки на 60%, а райкоми - на 40%. На червень 1944 р. у шести областях України були вільні 10% посад секретарів обкомів партії, 30% посад завідуючих відділами обкомів і райкомів партії, 58,8% посад інструкторів обкомів і райкомів партії ¹¹. На 1 січня 1945 р. склад виконкомів місцевих рад був укомплектований на 80,1%¹².

У перші повоєнні роки комплектування управлінських структур відбувалося у такий спосіб. Партійні й радянські органи поповнювали свої ряди за рахунок комуністів, які брали участь у підпіллі, партизанських формуваннях. Наприклад, у Сумській області члени підпільного обкому КП(б)У увійшли в склад Сумського обласного комітету партії. У дев'яти районах області розпочали роботу райкоми партії, які діяли в тилу ворога. У Чернігівській області вийшли з підпілля і взялися до роботи обком і 8 райкомів партії. Від жовтня 1943 р. і до жовтень 1944 р. на керівну партійну, радянську і господарську роботу були надіслані 2200 партизан¹³.

Поповнення кадрів партійних, радянських й господарських організацій відбувалося також за рахунок демобілізованих з лав Червоної армії. У 1945 р. в Україну після демобілізації прибуло 120 252 членів партії¹⁴.

У 1943-1945 рр. проходила й реевакуація керівників, спеціалістів, робітників, щоправда, в незначних обсягах. Навіть у 1945 р. в Україну повернулися зі східних районів тільки 22 328 осіб¹⁵. Саме вони поповнювали партійні лави, слугували резервом для висунення їх в управлінські структури. Так, у Сталінській області на 1 травня 1944 р. з 318 прийнятих у члени ВКП(б) 308 осіб були тими, хто прибув зі Сходу¹⁶.

І по війні залишилися незмінними основні критерії добору номенклатури: загалом твердо і незмінно забезпечувався примат «політичних ознак». Номенклатурний принцип, власне, й передбачав добір і призначення управлінців за їхнім класовим походженням, ідейною переконаністю, особистою відданістю вождю і партії, а не відповідно до їхніх професійних знань, умінь, здатності виконувати управлінські функції.

На момент виборів у КП(б)У налічувалося 60% комуністів, котрі вступили до лав ВКП(б) у роки війни, а отже, не мали досвіду партійної і радянської роботи, а про спеціальну освіту годі й казати. До керівництва первинними партійними організаціями взялися комуністи з невеликим партійним стажем і практичним досвідом. Із загальної кількості секретарів первинних парторганізацій 32,8% вступили до лав ВКП(б) у роки війни; 67% працювали на цій посаді менш ніж рік¹⁷. У 1945 р. із числа працівників номенклатури ЦК КП(б)У лише 10% працювали до війни на посадах, що обіймали, решта прийшли на ці посади в період війни, з них 56% - в останні два роки¹⁸.

Цікавими є дані про наявність вищої освіти серед компартійних і радянських управлінців. Так, у 1946 р. вищу освіту мали: секретарі обкомів партії - 47%, завідуючі відділами ОК партії - 46,7, секретарі МК і РК партії - 14,3, завідуючі відділами МК і РК партії - 14,6%, голови міськ- і райвиконкомів - 10,1¹⁹.

Слід констатувати, що відповідальні посади в республіці зайняли члени партії без необхідних атрибутів управлінця, що зумовлювалося як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Найбільш компетентні, досвідчені керівники (більшість серед яких були господарниками) в умовах війни, що продовжувалася, все ще перебували в евакуації, інші - у лавах діючої армії, партизанських формуваннях. Лише невелика частка керівників старого складу працювала в республіці. Коли в стислі строки й у широких масштабах комплектувалися партійні та радянські органи, господарські, комсомольські й профспілкові організації, не завжди була можливість вивчення ділових якостей працівника, якого висували на номенклатурну посаду.

Від середини 1944 р. відбудовні процеси зумовили певну черговість завдань у роботі партійних комітетів з номенклатурою. Це пояснювалося гострою потребою в управлінських кадрах, насамперед партійних, радянських і господарських для щойно визволених районів та областей України. На порядок денний постали такі питання, як створення дієвого резерву керівників, вивчення їх на практичній роботі й висунення на номенклатурні посади різних рівнів; своєчасне затвердження працівників на номенклатурних посадах. Проте в роботі з кадрами були допущенні помилки і викривлення, які мали довготривалі наслідки.

Привертає увагу робота тих інспекцій, від яких безпосередньо залежали добір і розстановка управлінців на всіх щаблях управлінської піраміди. Ідеться про відділи кадрів, передусім партійних, а також радянських і відомчих організацій. Аналізуючи звітну документацію цих підрозділів, слід констатувати, що головним недоліком в якісних характеристиках працівників відділів кадрів було те, що вони, по суті, не мали практичного досвіду на тій ділянці роботи, якою займалися або керували. Тільки партійні функціонери вищих партійних і відомчих республіканських органів мали загалом непоганий показник освітнього рівня. Переважно це були люди середнього віку, які прийшли в партію на хвилі кривавого терору 1930-х рр.²⁰

Саме в 30-ті роки Комуністична партія значною мірою оновила свій склад. Ії ряди заполонила навала кар'єристів. Нове покоління комуністів, котре прийшло у владні структури, беззастережно сприйняло форми і методи управління сталінської адміністративно-командної системи. Рівень компетентності, кваліфікації, навіть загальної культури сталінських назначенців був вкрай низьким. Водночас роки терору та свавілля, важка обстановка підозрілості, шпигуноманії, постійна присутність страху довершили роботу по формуванню нової породи управлінця, сталінського типу політичного і державного апаратника. Поза сумнівом, страх найнегативнішим чином позначився на керівниках усіх рангів. У середовищі сталінських висуванців звичним явищем стали доноси, наклепи, шельмування. Це спричинило укорінення низької моралі, інтриг, дволикості. Цілком очевидно, що тільки через таких людей, які пройшли жорстку селекцію, й можна було управляти країною за допомогою інструкцій, регламентів, норм, директив, наказів, розпоряджень, вказівок, дисциплінарних і репресивних заходів. Отже, ідеться не про недоліки окремих управлінців владних структур, а про вади самої адміністративно-командної системи управління. Для її стабільного функціонування органічно неприйнятним був тип керівника, наділеного такими якостями, як відповідальність, ініціативність, готовність приймати і обстоювати свої рішення, за необхідності протистояти часом безглуздим настановам, що спускалися «згори». Такий критерій майбутнього керівника, як професійна компетентність, а за радянською кадровою термінологією - «ділові ознаки», відступав на другий план. Тому багато керівних посад у різних сферах суспільства обіймали люди, які, крім «політичних ознак», уміння «керувати», необхідних фахових знань не мали. Отже, примітивність критеріїв добору номенклатурних кадрів закономірно призводила до відтворення та домінування некомпетентності, посередності і сірості. Оскільки назначенців позбавляли необхідності активних дій, це неминуче призводило до зниження ефективності управління.

Номенклатура партійних, державних і господарських органів, інших відомств була укомплектована комуністами сталінського набору. Вони й розв'язували питання комплектування номенклатури в Україні. Здебільшого засобами, якими вони послугу- валися в царині своєї діяльності, стали адміністративний примус у сталінській інтерпретації і... лакування дійсності. Хоча всупереч такій системі з'являлися і «нетипові» керівники, здатні творчо вирішувати складні повоєнні проблеми, насамперед господарського будівництва. Але зрештою одних система ламала, і вони деградували і як особистості, і як фахівці, інші, для того щоб уціліти, займатися улюбленою справою, приймали продиктовані системою норми, еталони, правила, згідно з якими будується і функціонує ієрархічна піраміда номенклатури. Інстинкт самозбереження примушував людину уніфікуватися, демонструвати свою стандартність.

Необізнаність із кадровою роботою, нерозуміння її важливості, доцільності у поєднанні з безініціативністю і нерідко безвідповідальністю призводили до того, що секретарі по кадрах займалися будь-чим, а повсякденну працю з номенклатурою - вивчення її, вчасне призначення на відповідальніші посади управлінців, котрі на це заслуговували, раціональна розстановка відповідальних працівників, створення резерву керівників - пускали на самоплив. Це визнавали й самі партійні функціонери. Секретар Полтавського обкому партії з кадрових питань П.Колінько на одній з нарад (1944 р.) констатував: «Треба прямо сказати, що з питання роботи з кадрами ми ще так фундаментально, з тривогою, зі всією відповідальністю не працювали, а дехто пустив цю справу на милість божу, що бог дасть те і буде. З цим треба кінчати»²¹.

Працівники відділів кадрів партійних комітетів не мали достатніх ділових контактів з галузевими відділами парторганів у питаннях добору, висунення кадрів, їхньої підготовки. Не було тісного співробітництва в кадрових питаннях навіть між партійними комітетами різних рівнів. Зберігалася слабка узгодженість, дублювання в роботі відділів кадрів партійних органів, з одного боку, наркоматів, відомств, господарських організацій, підприємств - з другого. Це негативно впливало на вирішення всього комплексу проблеми керівних кадрів. Результатом, вдаючись до мови документів того часу, «формально-поверхового, бюрократично-канцелярського» підходу до роботи з управлінськими кадрами були численні факти, коли на відповідальну посаду висувалися працівники без урахування їхнього досвіду, фахової підготовки, ділових якостей, виробничих навиків.

У рішеннях ЦК ВКП(б) з кадрових питань великого значення надавалося створенню резерву управлінських кадрів. Його наявність давала змогу заповнити вакантні номенклатурні посади перевіреними на практичній роботі людьми, замінити тих, котрі не відповідали призначенню. Однак парадокс у тому, що керівників, які б дійсно володіли необхідними діловими, організаторськими якостями, адміністративно-командна система не потребувала. Цінувалися особиста відданість, поступливість, слухняність і, не в останню чергу, близьке знайомство з тим, хто висував кандидатуру. Відсутність «ділових ознак» керівника компенсувалася його анкетою і пробивною силою. Систему влаштовували назначенці, котрі робили лише те, що бажало начальство, яке санкціонувало їхнє призначення, а отже, могло й скасувати його. Безвідмовно спрацьовувала теза - «у нас незамінних людей немає». Результати перевірок регіональних партійних органів визначав один чинник: показники з виконання директивних завдань. Якщо вони були в «порядку», то це для висновків мало вирішальне значення. Навіть різко негативні риси номенклатурного працівника - аморальна поведінка, грубість, голе адміністрування тощо - до уваги не бралися. Не дивно, що більшість обкомів, міськкомів та райкомів партії резерву не мали. Це ж констатував пленум ЦК КП(б)У, який відбувся в серпні 1946 р.²² Тому стихійність у висуванні кандидатур на номенклатурні посади була домінуючою. Відсутність резерву кадрів зумовлювала протягом тривалого часу багато вакантних посад у владних структурах. Щоправда, у разі гострої потреби, особливо коли йшлося про виробничу сферу, на пріоритетних ділянках виробництва - важкій та оборонній промисловості - керівниками призначали досвідчених, компетентних спеціалістів, інколи навіть усупереч їхнім анкетним даним.

У 1943-1944 рр. в кадровій роботі партійних комітетів значного поширення набула тенденція зволікання із затвердженням на бюро працівників, котрі обіймали номенклатурні посади. Своєчасно не затверджувалися навіть номенклатурні кадри ЦК КП(б)У, ЦК ВКП(б)²³. Наприклад, на 1 листопада 1944 р. із 1922 посад номенклатури ЦК ВКП(б)У і ЦК КП(б)У Харківського обкому КП(б)У на бюро було затверджено лише 343 осіб²⁴. Працівники відділів кадрів парткомітетів, не отримуючи вчасно необхідної допомоги і не відчуваючи відповідного контролю, розглядали цей етап у роботі з номенклатурою як формальну справу. Проте це питання було серйозним політичним заходом, який в умовах сталінського режиму уособлював собою політичну довіру тому чи іншому керівникові. Отже, недостатній практичний досвід управлінської роботи, а то й відсутність його у більшості номенклатурних працівників у поєднанні з настроями тимчасовості, зумовлені несвоєчасним затвердженням їх на посадах, породжу- вали у них невпевненість у завтрашньому дні, боязкість у роботі, збайдужілість до неї, прагнення максимально використати своє службове становище для поліпшення матеріальної сторони свого буття, що, природно, вело до зловживань. Тож суттєва складова кадрової роботи парткомітетів, згідно з рішеннями ЦК ВКП(б) - предметне вивчення керівника, - так і залишалася нереалізованою.

У 1945 р. в основному стабілізувалося становище із затвердженням номенклатури ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, головним чином у сфері виробництва. Зокрема, на 1 січня 1946 р. ЦК КП(б)У затвердив 91% парторгів ЦК ВКП(б) шахт і підприємств, 90% директорів комбінатів і заводів, 96% начальників управлінь залізниць та їх заступників²⁵.

Аби зрозуміти, чому робота з номенклатурою знаходилася на такому низькому рівні, недостатньо послатися на труднощі відбудовного періоду, неукомплектованість партійних комітетів, недосвідченість кадрових працівників партійних і державних апаратів. Незважаючи на вживані центром заходи щодо перевірки виконань його рішень, з місць до контролюючих інстанцій щоразу надходили бадьорі рапорти, зростали обсяги звітної, облікової та іншої документації, які демонстрували виконавську лояльність і водночас виводили з-під персональної відповідальності регіональних партійних керівників. Причина полягала в адміністративно-командному стилі управління. Вольовим рішенням керівника призначали і знімали з посади, «перекидали» в інші місця, на інші посади, іншу незнайому для нього ділянку роботи. Робилося подібне навіть тоді, коли в цих працівниках була потреба на попередньому місці роботи.

У цей період стає дедалі помітнішою вкрай хибна, але органічно зумовлена системою тенденція в роботі з номенклатурою, котра в наступні десятиліття стане визначальною. Ідеться про те, що номенклатура посад поступово перетворювалася в номенклатуру осіб. Тобто складалося коло працівників, які переставлялися з однієї посади на іншу. Вони, власне, й ставали «резервом» керівників на посади у владні структури. З огляду на це закономірно, що ще у 1944 р. райкоми КП(б)У не мали своєї номенклатури²⁶.

Великий відсоток становили звільнені через некомпетентність і за компрометуючими матеріалами. За 1945 р. за цими мотивами було усунуто з посад 1 194 осіб номенклатури ЦК КП(б)У, що становило 30% до загальної кількості увільнених²⁷. Приміром, у другому півріччі 1946 р. було усунуто через невідповідність зайнятій посаді 34,2% управлінців від загальної кількості звільнених по номенклатурі ЦК КП(б)У. Серед звільнених були вісім секретарів ОК партії, у тому числі чотири перших секретарі²⁸.

Спостерігалася масова плинність радянських кадрів. Особливо гостро це вразило сільські ради²⁹.

Було очевидним, що належного реагування на критичні зауваження ЦК ВКП(б) щодо добору і вивчення ділових якостей кандидатів на номенклатурні посади з боку відділів кадрів обкомів, а також управління кадрів ЦК КП(б)У, по суті, не було. Водночас специфічні особливості соціально-політичної і економічної ситуації на щойно визволеній території України пред'являли високі вимоги до управлінських структур. У своїх практичних діях партійні функціонери, які монопольно контролювали кадрові процеси, мали виявити такі якості, як політична гнучкість, мужність, управлінські навики, компетентність. Проте повоєнний склад номенклатури загалом не володів необхідними для управлінця стандартами. Через це вже в 1944-1945 рр. ЦК, а відтак і обкоми партії змушені були неодноразово порушувати питання про відповідальність, спеціальні знання, культуру, дисципліну, підвищення освітнього рівня працівників партійних комітетів. Акцентована увага центральних партійних органів на параметрах, які були для номенклатури найбільш значущими, зумовлювалася політичними, народногосподарськими й управлінськими потребами.

Специфіка комплектування номенклатури в цей період значною мірою визначалася політичними особливостями повоєнного суспільства. Ідеться насамперед про вирішення питання залучення на номенклатурні посади людей, які перебували в окупації. По суті, усе населення, яке залишалося на окупованій території, виводилося партійними органами на місцях за рамки розгляду його як соціальної бази для рекрутування нових управлінців. Особливо негативні наслідки це мало у сфері економіки. Джерела постачання керівників, про які йшлося вище, не могли забезпечити кадрами навіть вирішальні ділянки народного господарства. До того ж давалася взнаки відсутність у багатьох новопризначених господарських керівників професійної кваліфікації. Послабити напруження з керівними кадрами могли б спеціалісти, у тому числі й номенклатурні працівники середньої та нижчої ланок, котрі з різних причин залишалися на окупованій території.

Однак питання щодо їхнього залучення на номенклатурні посади вирішувалося надзвичайно складно. Як зазначав на проведеній у червні 1944 р. в ЦК КП(б)У нараді секретарів обкомів партії і відповідальних працівників наркоматів і відомств секретар ЦК по кадрах О.Кириченко, партійні працівники продовжували дивитися на кадри «довоєнними очима». А чи могло бути інакше? Відбір кандидатур на номенклатурні посади за «політичними ознаками» являв собою основу основ, альфу і омегу кадрової політики партії. Відділи кадрів партійних комітетів на місцях керувалися рішеннями партз'їздів і конференцій, директивою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 p., яку ніхто не скасовував.

За таких умов серед партійних функціонерів, особливо районного рівня, побутувала думка: якщо людина, тим більше комуніст, жила в окупації і не вела боротьби проти окупантів, а до того ж працювала в окупаційних установах, то вона - «політично неблагонадійна». Цих людей образливо називали «трофейними людьми», «фашистськими слугами», «зрадниками батьківщини». У 1943-1945 pp. і протягом багатьох повоєнних років у звітній документації відділів кадрів партійних комітетів був навіть спеціальний розділ: «Перебував на окупованій території без спецзавдань», де вказувалася точна кількість таких осіб, які обіймали номенклатурні посади.

Таким чином, питання, що так гостро постало, мало політичне підґрунтя і для його розв'язання повинна була відбутися кардинальна зміна найсуттєвіших політичних орієнтацій партійної номенклатури, неможлива в умовах сталінського режиму. Проте саме життя вносило корективи у його вирішення: вимоги господарської доцільності подекуди брали гору.

Спостерігалися важливі відмінності в ставленні до спеціалістів, які проживали на окупованій території в промислових центрах і сільськогосподарських районах. Повернення зі Сходу в індустріальні регіони певної частини партійної номенклатури довоєнного складу, збагаченої досвідом керівництва в екстремальних умовах, концентрація на промислових об'єктах союзного підпорядкування відповідальних працівників ЦК ВКП(б) і господарників з широкими повноваженнями зумовили загалом сміливе використання спеціалістів, кваліфікованих робітників, навіть керівників, що перебували в окупації. Так, підбиваючи підсумки роботи з номенклатурою на середину 1944 p., секретар по кадрах Харківського обкому КП(б)У І.Лебедь зазначав: «Комплектуючи апарати партійних, радянських органів і промисловості, ми виходили з того, що працівників зі Сходу, які раніше працювали на цих підприємствах, а також у партійних, радянських органах, ми не отримаємо. Тому ми йшли шляхом сміливого висунення молодих зростаючих працівників, часто враховуючи, що у них немає достатнього досвіду як партійної, так і господарської роботи»³⁰.

Подібної думки дотримувалося партійне керівництво Сталінської області. Як констатував секретар обкому партії по кадрах П.Волков, більшість з 3805 «наших командирів» у результаті вивчення їхньої поведінки під час окупації, ставлення до праці заслуговує на найактивніше залучення до виробництва³¹. Як довело життя, там, де партійні керівники зрозуміли реалії часу і подбали про забезпеченість вирішальних ділянок економіки досвідченими кадрами, спостерігалися високі темпи відбудовних робіт.

Водночас другорядне значення, якого надавав сільському господарству політичний центр, зумовило відповідне вирішення питання з формуванням сільськогосподарської номенклатури. Для райкомів партії типовою була, наприклад, відписка: у колгоспі неможливо підібрати кандидатуру на посаду його голови через те, що майже всі люди в селах залишалися на окупованій території.

Загалом усе ж переважало негативне ставлення до керівників, взагалі людей, які під час війни залишалися на захопленій ворогом землі. З цієї причини в досліджуваний період більшість обкомівських працівників, майже всі райкомівські, прагнучи ухилитися від відповідальності - від гріха далі, - не висували таких спеціалістів на керівні посади. Подібний стан справ негативно позначався на відбудовних процесах, а на окремих ділянках виробництва раз по раз виникали критичні ситуації. Під загрозою було виконання директив центру. Це викликало у верхніх партійних ешелонах відповідні дії.

На вже згадуваній червневій 1944 р. нараді секретарів обкомів по кадрах при ЦК КП(б)У цьому питанню була приділена велика увага. У відповідь на домагання працівників відділів кадрів парткомітетів отримати від ЦК на номенклатурні посади людей, які не «заплямували» себе перебуванням на окупованій території, М.С.Хрущов різко заявив: «...Треба перебудуватися секретарям по кадрах... Запам'ятайте, що ми вам більше людей не дамо, і вам доведеться працювати з людьми, що залишалися на окупованій території». Натомість М.С.Хрущов пред'явив партійним органам справедливі претензії щодо якісної сторони їхньої роботи з кадрами і зажадав від них: «Потрібно зараз менше просити і побільше працювати на доборі людей. Треба вміло підбирати, підібраних перевіряти, допомагати людям...»³².

Позиція М.Хрущова, висловлена в його виступах і репліках на червневій нараді, знайшла відображення в низці документів ЦК. ЦК КП(б)У зажадав від обкомів партії «...якнайменше чекати прибуваючі кадри, а працювати і забезпечувати всі ділянки тими людьми, яких ми зараз маємо на місці»³³. Навіть більше, для кращого забезпечення економіки керівниками ЦК рекомендував висувати молоді кадри - як комуністів, так і безпартійних. І справді, на цей час в Україні в ході відбудовних робіт на практичній роботі якнайкраще виявили себе багато молодих людей. Однак хоча безпартійні становили помітну частку серед господарської номенклатури, все ж таке становище було тимчасовим. Тільки керівник - член ВКП(б) міг розраховувати на просування по службі, уникаючи багатьох неприємних моментів, непорозумінь, що завжди підстерігали безпартійного номенклатурного працівника.

Отримавши постанову політбюро ЦК КП(б)У і вказівки М.С.Хрущова, обкоми партії зажадали від МК і РК партії докорінно змінити ставлення до осіб, які перебували на окупованій території, використовувати їх у всіх галузях народного господарства. Однак прийняті рішення втілювалися в життя лише епізодично. Характерною особливістю радянської політичної системи була наявність «подвійного стандарту» діяльності - розрив між словом і ділом. У той час як з високих партійних трибун декларувалися обов'язки, завдання партійних комітетів, окремих комуністів, про їхнє реальне виконання годі було й говорити. Вірус недовіри й особливо страх перед можливими репресіями за хибні дії паралізував здоровий глузд.

Отже, саме в ході розв'язання цього питання - найважливішої складової роботи партії з кадрами на той час - непоправної шкоди завдало «послідовне проведення більшовицького принципу добору кадрів» в умовах щойно визволеної території України. Гіпертрофована політизація та ідеологізація економіки зумовили різні збочення на місцях під час розв'язання партійними комітетами цього питання надзвичайної політичної загостреності, що створювало критичні ситуації в деяких галузях економіки, на окремих ділянках господарства. Як показав перебіг подій, дотримуваність «чистоти» анкетних даних замість ділового підходу до працівника не дала змоги партійним комітетам республіки раціонально розпорядитися кадровим потенціалом, який був у наявності.

Надзвичайної гостроти в цей період набуло висунення на номенклатурні посади місцевих кадрів у західноукраїнському регіоні. Будь-що обкоми КП(б)У намагалися комплектувати номенклатуру як райкомів, міськкомів, так і, власне, свою, а про ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) годі й казати, за рахунок прибулих зі східних районів. У перші повоєнні роки всі відповідальні посади обіймали відряджені зі сходу. Якщо за весь час - з моменту визволення регіону і на 1 січня 1946 р. - прибуло близько 80 тис. партійних, радянських, господарських та інших працівників, то тільки за 1945 р. сюди було направлено понад 35 тис. осіб, у тому числі партпрацівників - 1337 осіб, комсомольських - 1210, радянських - 154, працівників НКВС-НКДБ - 3724, керівних кадрів промисловості - 4416, сільського господарства - 4637. У Закарпатську область за 1945 р. було відряджено 2877 осіб³⁴.

Проте тільки врахування таких чинників, як якісний склад «уповноважених» та плинність кадрів, що в цей період набули першорядної значущості, дає реальну картину становища з номенклатурою у західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях.

Ілюстрацією вищесказаного може слугувати найсуттєвіше в характеристиці однієї з найчисленніших груп керівників, надісланих до регіону, - номенклатури органів НКВС-НКДБ. На 1 січня 1946 р. за освітнім рівнем в органах НКВС ті, що мали вищу і незакінчену вищу освіту, становили 3% від загальної кількості працюючих, середню - 15, незакінчену середню - 25 і нижчу - 57%; в органах НКДБ відповідно: 6,3, 30, 33, 30,7%. За стажем роботи в органах НКВС до одного року працювало 32% від загальної кількості працюючих, від одного до 5 - 49,2%, від 5 і більше років - 18,8%, в органах НКДБ відповідно - 8,6, 51,4, 40%. Понад 80% особового складу органів становили працівники у віці від 20 до 45 років³⁵. Недаремно секретарі парторганізацій західних областей на всіх нарадах, присвячених кадровим проблемам, нарікали на низький якісний рівень працівників органів НКВС-НКДБ і... відсутність знання української мови. Непокоїв їх також і той факт, що чималу частку керівників НКВС-НКДБ становили особи, котрі скомпрометували себе у східних областях.

Тож, надіслані до регіону керівні кадри, що мали здійснювати радикальні перетворення в суспільно-політичному, економічному та культурному житті краю, загалом мали вкрай низькі якісні та моральні характеристики. їхні дії як управлінців ставали причиною часто непоправних збитків у всіх сферах буття, але передусім призводили до нічим не виправданих людських жертв.

Отже, республіканська партійна організація відразу по війні й у перші повоєнні роки вже мала достатній кадровий потенціал. Від партійних органів, які монопольно контролювали кадрові процеси, від професійної кваліфікації їхніх працівників, практичного досвіду, здатності освоїти нові методи роботи, освіченості взагалі і політичної зокрема, інтелектуального рівня, відповідальності, особистих рис характеру залежали якість добору управлінців різного рівня, забезпечення їх раціонального розподілу, своєчасного пересування і заміни. Аналіз якісних характеристик тих, хто безпосередньо займався кадровою політикою, і тих, хто одноособовим рішенням визначав долю керівника, по суті, будь-якого рівня, свідчить, що ці особистості за своїми діловими і моральними якостями не здатні були створити кадровий корпус управлінців, який би відповідав вимогам часу з його масштабністю і складністю.

Разом із тим централізована адміністративно-директивна система управління загалом справилася з надзвичайними проблемами відбудовного періоду. Вона, власне, й була розрахована на «надзвичайшину», екстремальні умови, тому несправедливо заперечувати її мобілізаційну здатність. Постає правомірне запитання: як поєднання цих двох взаємовиключальних чинників дало зрештою позитивний результат?

Управління відбудовними роботами, які супроводжувалися масштабними реконструкцією та новим будівництвом, продовжувало здійснюватися добре знаними вже позаекономічними командно-директивними методами. Стратегія форсованого розвитку економіки базувалася на директивних засадах, централізації, оперативному адмініструванні, жорсткому контролі. Проте тільки командно-наказовий стиль в управлінні господарством, тільки адміністративний примус, хай навіть із застосуванням крайніх форм - політичних репресій, дати очікуваний результат все ж не могли. Надто напруженими, вкрай складними для виконання були директивні завдання. До того ж мала свої особливості конкретно-історична обстановка в країні відразу по війні. Це розумів і політичний центр. Тому знову, вкотре вже в умовах надзвичайності, при вирішенні вузлових проблем економіки сталінський режим використав і на повну силу цинічно експлуатував народний ентузіазм. Ентузіазм мас - це вагомий резерв системи. У роки війни й у відбудовний період хибність адміністративно-командної системи управління була значною мірою локалізована, її наслідки пом'якшені, зкори- говані, а нерідко усунені саме завдяки ентузіазму, ініціативі, героїзму людей, їх потом і кров'ю. Ентузіазм мас, поєднаний з мобілізаційними здатностями адміністративно- командної системи управління, дав змогу вирішити низку найкрупніших завдань, що постали перед країною.

Слід звернути увагу ще на такий чинник. У 1943-1945 рр. в сталінській системі управління все ще була присутньою когорта господарників, котрі не були цілком продуктом системи. Доки ключові посадові позиції в економіці займали такі господарники, спеціалісти з фундаментальною технічною освітою, великим практичним досвідом роботи, набутим на будовах найбільших індустріальних об'єктів 30-40-х рр. ХХ ст., на іноземних виробництвах, яких відзначала дисциплінованість, беззавітна відданість справі, моральні принципи, доти адміністративно-директивний господарський механізм зберігав здатність до поступального руху. Це був чи не найголовніший резерв системи. У 40-ті й наступні десятиріччя адміністративно-командна система управління не змогла репродукувати подібні яскраві особистості, фахівців і організаторів такого масштабу.

Історичний досвід свідчить, що командно-наказовий стиль керівництва може забезпечити лише тимчасовий поступальний рух і позитивний результат. Надзвичайна система управління рано чи пізно виснажить ресурси суспільства, які вона тотально залучає для подолання труднощів, - політичні, моральні, соціальні. Сталінські управлінці, сповідуючи повну зневагу до загальнолюдської моралі і права, загальнолюдських цінностей, до людини й оточуючого її середовища, могли забезпечити в кращому разі лише екстенсивний шлях розвитку країни, що спрацьовувало до певного часу. Важливо не тільки те, що досягнуто, але й яким чином, якою ціною. Успіхи в економіці були оплачені ціною величезних страждань і нестатків людей, багато в чому надмірних жертв.