Розділ 1 - Церковне законодавство на Русі-Україні на початках

3 прийняттям християнства, Русь-Україна входить у склад вселенської Церкви як органічна її частина. Тим самим вона приймає всі загальні церковні конституційні закони, як також, відповідно до можливостей адміністраційні та дисциплінарні норми.

B період перших вісьмох вселенських соборів Христова Церква посідала одність щодо догм, засад моральности та становища супроти єретичних наук. Однак вже від перших століть існували різниці щодо церковного правопорядку, церковцої дисципліни та літургічних обрядів, а окремі єретичні огрупування, як от аріяни, несторіяни, монофізити, монотелети й їм подібні, витворюють також свої окремі догматичні, моральні та дисциплінарні поняття (2).

Законодавство Церкви до десятого сторіччя в основних речах було спільне як Західній, так і Східній Церкві. Перші вселенські собори відбулися на Сході. їхні церковні канони та постанови, списані в збірниках, вважалися основою церковного законодавства (3). Ha Заході

(1) Codificazione Canonica Orientale, fasc. VIII, p. 7. Romae 1932. CoussA A., Epitome praelectionum de Iure Eeclesiastico Orientali. Romae 1948, vol. I, p. 8-9; Cico- GNANi A., Ius Canonicum. Romae 1925, vol. 1, p. 205.

(2) VAN HovE A., Prolegomena ad Codicem Iuris Canonici. Mechlinae-Romae 1945, p. 62, n. 56.

(3) CoussA A., o.c., p. 8.

вони були перекладені з грецької мови на латинську Діонісіем Малим (f 536) і Атанасієм Бібліотекарем (817-879) (4). B XII ст. Ґраціян збирає в славнозвісних Декреталіях усе дотогочасне церковне законодавство. У Візантійській Церкві таким кодексом були постанови Труллянського Синоду (691 p.), до яких додано закони візантійських імператорів і патри- ярхів, з чого постали кодекси законів т.зв.

B час Тридентійського Собору не було східніх католиків, за виїмком маронітів у Ливані, недавно з’єдинених халдейців і мала горстка греків та альбанців у південній Італії. Тому, що на Сході церковне законодавство в більшості основувалось на вісьмох перших вселенських соборах, то через те в Східній Церкві відчувався великий брак усучаснення церковної дисципліни. Тим то реформаційні постанови Тридентійського Собору скоро почато застосовувати не тільки в Західній Церкві, але також різні Східні Церкви почали приймати в цілості, а чи частинно, три- дентійські постанови (8). Отак греки й альбанці в Італії, мароніти в Ливані, а українці в Україні, пристосовувались до тридентійських реформаційних постанов. Шануючи і не порушуючи прав східніх обрядів, Конґреґація для Поширення Віри не могла не застосовувати тридентійських постанов також до східніх католиків, які були залежні від цієї Конґреґації. Таким чином правопорядок східніх католиків став комплексом і мішаниною західніх і східніх приписів. Для нових обставин було потрібно нових правних норм, бо дисциплінарні норми видані соборами перших століть не могли очевидно вистачати для розв’язування проблем нових часів. Навіть нез’єдинені дещо приймали з тридентійських реформ, як от напр. парафіяльний устрій Західньої Церкви прийнявся в Констян- тинополі (9).

(4) REZAC I., Instiiuiiones Iuris Canonici Orientalis. Romae 1958, p. 7-14.

(5) VAN HovE A., o.c., p. 145-149; CoussA A., o.c., p. 123-125.

(6) VAN HovE A., o.c., p. 162.

(7) CoussA A., o.c., p. 125; HERMAN A., Conspectus Iuris Canonici Orientalis (Ma- nuscriptum), p. 16-17; CicoGNANi A., De codificatione canonica orientali, in: Apollinaris 1932, t. V, p. 86-95; CoussA A., De codificatione canonica orientali, in: Acta Congressus Iuridici Internationalis а. 1934. Vol. IV, p. 494-531. Romae 1937.

(8) PAPp-SziLAGYj, Enchiridion Iuris Ecclesiae Orientalis, 23.55.

(9) KoROLEvsKij C., Introduzione agli studi storici delle fonti, in; Codificazione Canonica Orientale. Fonti, fasc. VIII, 9-14; HoLOVECKij D., Fontes Iuris Canonici Ec- clesiae Ruthenae, in: Codificazione Canonica Orientale. Fonti, fasc. VIII, p. 585-587.

Огож, у час хрищення Русі-України, загальне церковне законодавство було вже завершене в своїх основних формах та було зібране в різних кодексах, які опісля доповнювано та здосконалювано новими постановами.

B першому періоді свого існування, то є від хрищення в 988 p. до Берестейської Унії в 1596 p., церковне законодавство русько-української Церкви не різниться в основному від візантійського законодавства. Кажемо взагальному, бо в менших і окремих речах воно вже мае свої відмінності, як напр. в наших кодексах-збірниках наводиться канони св. Отців Західньої Церкви, а не тільки Східньої, знову ж грецькі канони не застосовуються буквально, лише відповідно до обставин русько- української Церкви.

Законодавство кожної партикулярної Церкви, крім загальних норм вселенської Церкви, як було вище згадано, складається з декретів виданих її найвищою церковною владою тобто, Вселенських Архиєреїв для цілої Церкви чи для її якоїсь частини — митрополії, єпархії чи установи, як Чина, згромадження, товариства, а відтак патриярхом, митрополитом чи їхніми синодами (10).

Властиві партикулярні закони русько-української Церкви повинні становити в стислім значенні постанови київських митрополичих синодів і декретів київських митрополитів. Відомо бо, що перший т.зв. до- монгольський період руської Церкви був початковим у поширенні християнства на руських землях, а через те звичайно виринали всякого рода сумніви й проблеми, які потребували авторитетної розв’язки та аплікації загальних норм. Тим то на такий період треба б глядіти, як на період напруженої законодатної діяльности. Чи в дійсності воно так було, невідомо, бо не заховались ніякі пам’ятки в цій справі; якщо ж було, то ці пам’ятки могли або пропасти, або дотепер ще їх не віднайдено.

(10) Лотоцький 0., Українські джерела церковного права. Варшава 1931, ст. 77; Голувинський E., Исторія Русской Церкви. Москва 1901, том I, ст. 432.

(11) Лотоцький O., ц.тв., ст. 105; Голувиський E., ц.тв., ст. 435.

Синоди чи пак Собори можуть бути: епархіяльні, митрополичі, патриярхальні, вселенські. Ha перші збиралося все духовенство епархії під проводом свого Єпископа Ординарія; на других засідали передусім Єпископи всіх єпархій під проводом свого Митрополита, з участю також чільніших представників духовенства з усіх єпархій; на патриярші синоди приїзджали всі Митрополити, а також Єпископи під проводом Па- триярха; у вселенських соборах брали участь всі Єпископи Католицької Церкви або бодай представники визначніших митрополій та єпархій.

Єпархіяльці синоди звичайно відбувались кожного року, найкраще в першу неділю великого посту. Вони відбувались для перегляду і впорядкування єпархіяльних справ. Тема нарад звичайно була: церковна карність, освіта духовенства, душпастирські справи. Такі синоди тривали один день. Це була нагода, щоб Єпископ міг дати своїм СЕященикам наставлення, перестороги та вказівки для виконування душпастирських обов’язків. Цю архиєрейську науку опісля оголошувано у формі обіжного послання. Подавані там інструкції, по своєму змісту, належали радше до сфери церковного права, ніж до моралі. Хоч єпархіяльні зарядження самі собою не мали законодатної сили, все ж таки з огляду на загальне церковне вживання поданої в них науки, ставали певним звичаєм, і таким чином набирали характеру припису, поскільки не було іншої провідної норми (12).

Митрополичі синоди, за вимогою канонічних приписів (13), також мали відбуватися щорічно, а бодай кожних три роки. Ha тих синодах розглядалися справи, які відносились до цілої церковної провінції та вирішувались ті судові справи, які приходили апеляційним шляхом від єпархіяльних трибуналів. Отак митрополичі синоди розглядали: всі справи митрополії (14), вибирали Єпископів (15), переміщували Єпис-

(12) Лотоцький 0., ц.тв., ст. 101-134.

(13) Нікейський собор, в кан. 5, приписує два рази в році — перед великим постом і під осінь; Антіохійський собор, в кан. 20, те саме приписує, але визначує — третю неділю по Великодні та початок жовтня, і має тривати цілий тиждень. Подібно пригіисус 38 кан. Апостолів. Халдейський собор з 451 p., в кан. 19 так само. Однак від VI століття синоди відбувалися один раз у році, хоч і того не завжди можна було здійснити, не зважаючи на встановлені кари за незаховання цього припису. Отак Ангкирський собор, в кан. 1, і Ляодикійський собор, в кан. 40, наказують суспендувати митрополита, який на протязі двох років не відбув би синоду. Hop.: Трулл. соб., кан. 8; Нікейсь. I. соб., кан. 6; Констян. соб. IV., кан. 17; Тридент. co6., зас. 24, гл. 2.

(14) Констянтин. собор I, кан. 2.

(15) Ляодикійсь. собор, кан. 12; Антіох. собор, кан. 19.

копів (16), рішали деякі догматичні оумніви (17), визначували границі епархій (18), вирішували адміністративно-економічні спори (19), приймали й розглядали апеляції від епархіяльних трибуналів (20), розсуджували спори між Єпископом і священиками (21).

Ha Русі-Україні досить часто відбувалися епархіяльні та митрополичі синоди. Про це годі й сумніватися, бо ж перші українські митрополити були греками і добре знали канонічні приписи в цій справі церковного східнього права. Однак точніших вісток про відбуття таких синодів не маємо, хіба принагідні й скупі літописні згадки, які перейшли кількаразові цензури, перше візантійські, опісля московські. Коли ж ці синоди відбувалися, то вони були радше виборчого характеру, а найчастіше для поладнання адміністраційних справ, або в справах унійних.

Після Берестейської Унії єпархіяльні синоди далі відбувалися за звичаєм (23), але митрополичі дуже рідко, або збирались єпископи на нараду в справі відносин між православними й католиками. Митрополит Рутський, бажаючи закріпити з’єдинення української Церкви з Римом та обновити її внутрі, щороку скликав синоди в своїй єпархії, і настоював, щоб подібно робили його суфраґани. Ha жаль актів тих синодів не заховано і не передано для історії.

Митрополит Сембратович, скликаючи Львівський обласний синод Галицької Митрополії, скаржиться між іншими, що від останнього обласного синоду минуло понад 170 років:

« A й наша руська Церква відбувала багато Соборів провінціяльних, з котрих знаменитші були слідуючі: Володимирський, званий також Київський, скликаний митр. Кирилом 1274 p.; Кобринський, що відбувся

(16) Антіох. собор, кан. 17, 18.

(17) Канони Апостолів, кан. 37.

(18) Картаг. собор, кан. 120.

(19) Антіох. собор, кан. 25.

(20) Халкедон. собор, кан. 19.

(21) M.P. « Cleri Sanctitati », can. 344: «Synodus patriarchalis, archiepiscopalis et provincialis celebrentur quoties Patriarcha vel Archiepiscopus, consentiente Synodo permanenti, aut Metropolita, consentientibus Episcopis comprovincialibus, id neces- sarium iudicaverit et vicesimo saltem quoque anno ».

(22) Лотоцький 0., ц.тв., ст. 105.

(23) Злмойський синод, тит. VI; Львівський синод, тит. XIV.

по заключенні Унії руських Єпископів з св. Ап. Престолом Римським під проводом митр. Велямина Рутського 1626p., потверджений папою Урбаном VIII; а послідний заповіджений у Львові, але з причини джуми, відбувся в місті Замостю за митр. Лева Кишки, під проводом Нунція Апостольського, Архиеп. Єроніма Ґремальді 1720 p., потверджений Й. Св. Папою Венедиктом XIII в 1724 p. Тридентійський Собор приписує (24), щоб у кожній провінції відбувалися синоди щонайменше кожного третього року. Кобринський, по крайній мірі кожного четвертого року. He зважаючи на це, в нашій руській Церкві минуло вже від послідного Замойського Синоду 171 літ, в котрім то часі ані одного Собору провін- ціяльного не відбулося » (25).

Треба також мати на увазі великі простори нашої церковної території, політичні лихоліття, а може й брак дбайливости. Отак вже митр. Йоан (1077-1089) в своєму