§9. Правоохоронна система України

Система органів, що здійснюють правоохоронну та правозахисну діяльність. Правоохоронні органи - це сис­тема, насамперед, спеціалізованих організацій, що предме­тно здійснюють державне управління у сфері охорони пра­вопорядку.

У складі як власне правоохоронних органів, так і орга­нів, що реалізують окремі правоохоронні завдання, з одного боку, формуються підрозділи, спеціально призначені для здійснення правоохоронної діяльності. Із іншого боку, в ра­мках внутрішнього устрою правоохоронних органів можуть існувати цільні відокремлені структури, що мають статус органу.

Правоохоронні органи здебільшого мають виконавчо- розпорядчу природу, тобто належать до органів виконавчої влади. У зв’язку з цим їх діяльність має обслуговуючий ха­рактер у відношенні до правової системи суспільства. Останню, як відомо, становить розгалужений комплекс но­рмативних установлень, що регулюють найважливіші від­носини між людьми. Об’єктами правового (і насамперед, за­конодавчого) регулювання виступають, зокрема, відносини, пов’язані із захистом прав і свобод людини і громадянина, забезпеченням законності, правопорядку і громадської без­пеки, охороною громадського порядку. Реалізація охорон­них норм і входить у компетенцію правоохоронних органів. При цьому вони самі, діючи на основі закону і в суворій від­повідності з ним, мають повноваження видавати і ухвалю­вати індивідуальні акти управління, а з окремих питань - і нормативні правові акти. Однак органи виконавчої влади не вичерпують усього організаційного змісту правоохоронної системи.

Необхідно зазначити тісний зв’язок правоохоронних органів і спеціальних служб, які виконують функції опера- тивно-розшукової діяльності. Ці структури з повною підста­вою можуть бути віднесені до правоохоронних органів.

нак не можна не бачити, що зміст їх компетенції значно ши­рше,ніж правоохоронна діяльність. Основним призначенням цих структур є забезпечення державної безпеки, а також ви­рішення суто спеціальних завдань у сфері державного управ­ління внутрішніми справами. Із цією метою використову­ються, зокрема, заходи, відмінні від правоохоронних.

Правоохоронні органи є частиною системи більш висо­кого порядку - системи державних органів. У свою чергу вони в загальній сукупності їх елементів утворюють єдину систему правоохоронних органів.

Під системою розуміється сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові якості, не притаманні окре­мим елементам. Найважливішою особливістю цілісної сис­теми є наявність у ній інтеграційних, системних якостей, що не зводиться до суми властивостей складових її компонентів.

Єдність системи органів правоохорони обумовлена ни­зкою факторів:

1) вони складають частину механізму державного апарату;

2) їх функціонування обумовлено спільністю основ­них цілей і завдань, загальними принципами організації і ді­яльності;

3) наявність у системі інтеграційних, системоутворю­ючих якостей.

Всі органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, умовно можна поділити на дві групи. До першої групи пра­воохоронних органів належать органи Міністерства внутрі­шніх справ, Службу безпеки України, органи досудового ро­зслідування. Саме цю групу слід віднести до категорії «сило­вих» правоохоронних органів.

Другу групу правоохоронних органів складають конт­рольно-наглядові органи, а також органи із правового забез­печення: уповноважений Верховної Ради України із прав людини, органи юстиції, прокуратура, інші контрольні ор­гани, для яких правоохоронна функція не є основною, це: природоохоронні органи (лісова охорона, охорона рибних ресурсів і т. ін.); органи охорони здоров’я населення (зок­рема, органи санітарно-епідеміологічного нагляду); різні ін­

спекції (торгові і т. д.), наглядові та контрольні органи окре­мих відомств. Межа між цими категоріями є досить умов­ною.

Органи прокуратури України. Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому За­коном України «Про прокуратуру», здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і сво­бод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Прокуратура України належить до державних правоохо­ронних органів. Це означає, що прокуратура є носієм відпо­відних державно-владних повноважень, здійснює покладені лише на неї функції, працюючи при цьому у межах визна­ченої законом компетенції, становить єдину систему орга­нів, що мають власну організаційну структуру, та посадових осіб - прокурорів, які мають особливий правовий статус, фі­нансується з державного бюджету.

При цьому питання щодо місця прокуратури серед ор­ганів державної влади довгий час залишалося невизначе- ним і викликало бурхливі дискусії. Це було пов'язано із тим, що Закон України «Про прокуратуру» не визначав належ­ність прокуратури до якоїсь із гілок державної влади, а у Конституції України була наявною колізія, коли ст. 6 Кон­ституції України передбачає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, проте статус прокуратури був врегульований на рівні окремого Розділу VII Основного Закону, який не міс­тив жодних вказівок на приналежність прокуратури до яко­їсь із гілок державної влади. Таким чином, прокуратура по­сідала самостійне і незалежне положення у системі органів державної влади, виконуючи у державному механізмі особ­ливі, властиві тільки їй функції, і ні за своїм генезисом, ні за характером повноважень не належачи до жодної з гілок влади, і не будучи підпорядкованою жодній із них. Однак вказана ситуація змінилася 2016 року зі здійсненням кон­ституційної реформи щодо правосуддя, коли в результаті внесення змін до Конституції України Законом № 1401-VIII від 2 червня 2016 р. Розділ VII «Прокуратура» був викресле­ний, натомість Розділ VIII «Правосуддя» було доповнено ст.

131¹, присвяченою прокуратурі.

Метою прокуратури України є захист прав і свобод лю­дини, загальних інтересів суспільства та держави. При цьому поняття «захист» необхідно розуміти у широкому значенні, що охоплює різні вияви діяльності в межах покла­дених на прокуратуру функцій щодо:

1) сприяння у реалізації таких прав, свобод та інтере­сів; 2) недопущення їх порушень шляхом попередження останніх та нагляду за додержанням таких прав, свобод та інтересів із боку інших уповноважених органів; 3) віднов­лення прав та інтересів, порушених неправомірними діями;

4) притягнення до відповідальності винних у порушенні прав, свобод та інтересів.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» ор­ганізація та діяльність прокуратури України, статус проку­рорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Укра­їни. Виходячи зі змісту цієї статті, можна виділити такі акти, що складають законодавство про прокуратуру і статус прокурорів: 1) Конституція України; 2) Закон України «Про прокуратуру»; 3) інші законодавчі акти; 4) чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому цей перелік визначено законода­вцем, виходячи зі значення вказаних актів для регламента­ції організації та діяльності прокуратури, оскільки їх впо­рядкування за юридичною силою визначає той факт, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких на­дана Верховною Радою України, стоять нижче Конституції України, проте посідають вище місце, ніж закони України.

Система прокуратури - це сукупність усіх прокуратур, які утворені і діють в Україні з метою виконання завдань прокурорської діяльності. Впорядкованість та об’єднання

органів прокуратури у систему відбувається шляхом розпо­ділу функцій, повноважень, встановлення взаємовідносин між її елементами, субординаційними і координаційними зв’язками між органами прокуратури України.

Із цього можна зробити висновок, що система проку­ратури складається з двох підсистем: територіальних і спе­ціалізованих (військових та Спеціалізованої антикорупцій- ної) прокуратур та трьох ланок: Генеральної прокуратури України (перша ланка); регіональних прокуратур (друга ланка); місцевих прокуратур (третя ланка), які розрізня­ються предметом відання та компетенцією.

Закон встановлює ієрархічне підпорядкування ланок системи прокуратури: Генеральна прокуратура України є органом прокуратури вищого рівня щодо регіональних та місцевих прокуратур, а регіональна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо місцевих прокуратур, роз­ташованих у межах адміністративно-територіальної оди­ниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури. Поняття «прокуратура вищого рівня» означає, що вона наділяється більш широкою функ­ціональною і внутрішньоорганізаційною компетенцію у від­ношенні до підпорядкованої їй прокуратури нижчого рівня. Це виявляється, зокрема, у тому, що відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор України має право видавати письмові накази адміністрати­вного характеру, що є обов’язковими до виконання всіма прокурорами. Керівник регіональної прокуратури має право видавати письмові накази адміністративного харак­теру, що є обов’язковими до виконання керівниками місце­вих прокуратур, розташованих у межах адміністративно-те­риторіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрис­дикцію відповідної регіональної прокуратури.

Система прокуратури будується на засадах єдності, яка означає, що органи прокуратури України становлять єдину систему, яку очолює Генеральний прокурор України,

яка характеризується одностайністю мети та завдань, спіль­ністю форм і методів здійснення повноважень, єдністю ста­тусу прокурорських працівників.

Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) передбачена як спеціалізована прокуратура, призначенням якої є здійснення прокурорської діяльності у зв'язку із кору- пційними або пов'язаними з корупцією правопорушеннями. Досвід створення подібних прокуратур наявний у деяких державах світу (наприклад, у Іспанії діє спеціальна окружна прокуратура з попередження економічних злочинів, пов'язаних із корупцією; в Італії — Національна прокура­тура антимафії, яка займається боротьбою з організованою злочинністю і відмиванням доходів, отриманих від злочинів, вчинених злочинними угрупованнями, тощо).

У Законі «Про прокуратуру» САП згадується в однині, по суті вона складає підсистему спеціалізованих прокура­тур, що охоплює центральний апарат і територіальні філії, які розташовуються в тих самих містах, в яких розташовані територіальні управління Національного антикорупційного бюро України. При цьому САП розташовується у службових приміщеннях Національного антикорупційного бюро Укра­їни або у службових приміщеннях Генеральної прокуратури України (регіональної чи місцевої прокуратури), які розта­шовані окремо від інших службових приміщень Генераль­ної прокуратури України (регіональної чи місцевої прокура­тури).

САП структурно входить до складу системи органів прокуратури України, проте є організаційно та функціона­льно відокремленою від неї, і пов'язана із органами проку­ратури лише через особу Генерального прокурора України. Ця спеціалізована прокуратура покликана забезпечувати реалізацію функцій прокуратури стосовно Національного антикорупційного бюро України. Тож в організаційному ві­дношенні САП підпорядковується Генеральному прокурору України, проте повинна враховувати структуру й особливо­

сті діяльності Національного антикорупційного бюро Укра­їни. Цим зумовлюється той факт, що формування САП (її утворення, визначення її структури і штату) здійснюється Генеральним прокурором України за погодженням із Дире­ктором Національного антикорупційного бюро України.

Система органів Міністерства внутрішніх справ. Мі­ністерство внутрішніх справ України (МВС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України діє на підставі Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Мініст­рів України від 28 жовтня 2015 р. №878. МВС України є юри­дичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України, печатку із зобра­женням Державного Герба України і своїм найменуванням.

МВС є головним органом у системі центральних орга­нів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах:

- забезпечення охорони прав і свобод людини, інтере­сів суспільства і держави, протидії злочинності, підтри­мання публічної безпеки і порядку, а також надання полі­цейських послуг;

- захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її вийнятковій (морській) економічній зоні;

- цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, га­сіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), зокрема, проти­дії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстра­ції фізичних осіб, біженців та інших визначених законодав­ством категорій мігрантів.

Система органів Міністерства внутрішніх справ - це сукупність державних спеціалізованих установ, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ, які виконують правоохоронні та правозастосовні функції з підтримання

правопорядку, зміцнення законності, боротьби зі злочинні­стю, захисту прав і законних інтересів громадян нашої дер­жави.

Органи Міністерства внутрішніх справ (ОМВС) нале­жать до виконавчої гілки влади та є правоохоронними ор­ганами.

Основними завданнями Міністерства внутрішніх справ, відповідно і системи його органів, є забезпечення фо­рмування державної політики у сферах:

1) охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її вийнятковій (морській) економічній зоні;

3) цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, га­сіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), зокрема, проти­дії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстра­ції фізичних осіб, біженців та інших визначених законодав­ством категорій мігрантів.

Система органів Міністерства внутрішніх справ Укра­їни будується відповідно до виконання державної політики щодо боротьби з правопорушеннями, забезпечення на всіх рівнях запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, організації розшуку осіб, які вчинили зло­чини, вживанню заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

Наразі до системи органів МВС входять:

- Національна поліція України;

- Державна прикордонна служба України;

- Державна служба України з надзвичайних ситуацій;

- Національна гвардія України;

- Державна міграційна служба України.

Національна поліція України (далі — поліція) — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспі­льству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини,

протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і по­рядку.

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом (ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію», далі - Закон).

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів су­спільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг із до­помоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Безпосереднє керівництво поліцією здійснює керів­ник поліції.

Керівник поліції призначається на посаду та звільня­ється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозицій Мініс­тра внутрішніх справ України. Керівник поліції має пер­шого заступника та заступників.

Перший заступник та заступники керівника поліції призначаються на посаду та звільняються з посади Мініст­ром внутрішніх справ України за поданням керівника полі­ції (ст. 21 Закону).

Кожна сукупність органів одного походження, які ма­ють спільні риси будови, а також виконують однакову фун­кцію, мають групуватися в систему органів.

Систему поліції складають:

1) центральний орган управління поліцією;

2) територіальні органи поліції.

У складі поліції функціонують:

1) кримінальна поліція;

2) патрульна поліція;

3) органи досудового розслідування;

4) поліція охорони;

5) спеціальна поліція;

6) поліція особливого призначення.

У системі поліції можуть утворюватися науково-дослі­дні установи та установи забезпечення.

Державна прикордонна служба України - є право­охоронним органом спеціального призначення, який вико­нує завдання щодо забезпечення недоторканності держав­ного кордону та охорони суверенних прав України в її вий­нятковій (морській) економічній зоні, діяльність якої спря­мовується і координується Кабінетом Міністрів України че­рез Міністра внутрішніх справ.

Державна служба України з надзвичайних ситуацій є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Укра­їни через Міністра внутрішніх справ і який реалізує держа­вну політику у сфері цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх ви­никненню, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, ря­тувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гі­дрометеорологічної діяльності.

Національна гвардія України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України через Міністра внут­рішніх справ і відповідно до покладених на неї законом за­вдань та функцій зобов’язана забезпечувати захист та охо­рону життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, су­спільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; брати участь у забезпеченні громадської безпеки та охороні громадського порядку, зокрема, під час прове­дення зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій, ін­ших масових заходів, під час офіційних візитів та інших за­ходів за участю посадових осіб України та іноземних дер­жав, щодо яких здійснюється державна охорона на терито­рії України; вживати заходів, спрямованих на запобігання, виявлення кримінальних (адміністративних) правопору­шень; забезпечувати охорону об’єктів; забезпечувати про­пускний режим на об’єктах, що охороняються Національ­ною гвардією України, та ін.

Державна міграційна служба України є централь­ним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямову­ється і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну полі­тику у сферах міграції (імміграції та еміграції), зокрема, протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених за­конодавством категорій мігрантів.

Правове забезпечення функціонування органів МВС.

Правоохоронні органи, що координуються Міністром внутрішніх справ, у своїй діяльності керуються Конститу­цією України, міжнародно-правовими договорами, зако­нами України, актами Президента України та Кабінету Мі­ністрів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та наказами Мініс­тра внутрішніх справ України.

Неповний перелік актів, що регулюють діяльність ко­жного окремого органу внутрішніх справ:

1) Державна прикордонна служба України:

- закони України: «Про Державну прикордонну слу­жбу України»; «Про оперативно-розшукову діяльність»; «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про осо­бливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України»; «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупова­ній території України»; «Про правовий режим воєнного стану»; «Про правовий статус іноземців та осіб без грома­дянства» та ін.;

- укази Президента України: «Про затвердження Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України» та ін.

- постанови Кабінету Міністрів України: «Про за­твердження Порядку в'їзду на тимчасово окуповану терито­рію України та виїзду з неї»; «Деякі питання перетинання державного кордону України»; «Деякі питання підвищення рівня національної безпеки України»; «Про затвердження Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України» та ін.;

2) Державна служба України з надзвичайних ситуацій:

- закони України: Кодекс цивільного захисту Ук­раїни; Цивільний кодекс України; Цивільно-процесуальний кодекс України; «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»; «Про об’єкти підвищеної небезпеки»; «Про захист людини від впливу іо­нізуючого випромінювання» та ін.;

- постанови Кабінету Міністрів України: «Про за­твердження Положення про Державну службу України з надзвичайних ситуацій»; «Про заходи щодо вдосконалення організації та проведення авіаційних робіт з пошуку і ряту­вання»; «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Мініс­трів України»; «Про затвердження переліку суб’єктів госпо­дарювання, в яких створюється відомча пожежна охорона»; «Про затвердження Порядку подання і реєстрації деклара­ції відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта госпо­дарювання вимогам законодавства з питань пожежної без­пеки» та ін.;

- відомчі накази: «Про затвердження Примірного положення про формування цивільного захисту» та ін.;

3) Національна гвардія України:

- закони України: «Про Національну гвардію Укра­їни»; «Про демократичний цивільний контроль над Воєн­ною організацією і правоохоронними органами держави»; «Про військовий обов’язок і військову службу»; «Про боро­тьбу з тероризмом»; «Про правовий режим надзвичайного стану»; «Про правовий режим воєнного стану» та ін.;

- постанови Верховної Ради України: «Про затвер­дження Положення про матеріальну відповідальність війсь­ковослужбовців за шкоду, заподіяну державі» та ін.;

- укази Президента України: «Про День Національ­ної гвардії України»; «Питання головного органу військо­вого управління Національної гвардії України»; «Про Поло­ження про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України»; «Про Антитерористич- ний центр» та ін.;

- постанови Кабінету Міністрів України: «Про особ­ливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період»;

«Про затвердження Положення про Міністерство внутріш­ніх справ України» та ін.;

4) Державна міграційна служба України:

- закони України: «Про державну службу»; «Про центральні органи виконавчої влади»; «Про інформацію»; «Про доступ до публічної інформації» та ін.;

- укази Президента України: «Про оптимізацію си­стеми центральних органів виконавчої влади»; «Про Конце­пцію державної міграційної політики» та ін.

- постанови Кабінету Міністрів України: «Про за­твердження Типового положення про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу»; «Про утворення територіальних органів Державної міграційної служби»;

- розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної міграційної політики» та ін.

Органи Служби безпеки України. Після проголо­шення 24 серпня 1991 р. незалежності України одразу пос­тало питання про ліквідацію в республіці радянської сис­теми органів державної безпеки і створення нових держав­них інституцій, покликаних захистити її суверенітет та ви­рішувати інші завдання у сфері забезпечення національної безпеки.

Одним із перших кроків на цьому шляху стало ство­рення комісії з розроблення Концепції органів державної безпеки України. Враховуючи її напрацювання, а також ро­боту Комісії Верховної Ради з реорганізації органів держав­ної безпеки, 20 вересня 1991 р. парламент ухвалив постанову «Про створення Служби національної безпеки України» (СНБ України). Цією ж постановою ліквідовано Комітет державної безпеки УРСР.

На початковому етапі побудови цього органу було при­значено керівництво Служби та її основних структурних підрозділів. Протягом вересня 1991 р. - лютого 1992 р. розро­блено і затверджено штати підрозділів центрального апа­рату Служби, СНБ Кримської АРСР, регіональних органів, органів військової контррозвідки та Інституту підготовки кадрів СНБ України. Далі розпочалося комплектування їх

особового складу, який прийняв присягу на вірність Україн­ському народу.

Діяльність особового складу СНБ України спрямову­валась на вирішення найважливіших питань державної без­пеки й інформаційно-аналітичного забезпечення керівниц­тва країни.

Водночас швидкими темпами розв'язувалися організа­ційно-штатні завдання, створювалася нормативно-правова база для розгортання повноцінної оперативно-службової ді­яльності. Поряд із правовим забезпеченням складався й та­кий важливий напрям діяльності, як робота з особовим скла­дом, комплектування спецслужби. Головним вектором кад­рової політики з перших днів стало прагнення до створення сплаву оперативного досвіду й енергії молодості в колективі однодумців, споріднених духом і патріотичними почуттями, об'єднаних спільною метою служити Українському наро­дові, захищати інтереси особи, суспільства, держави від про­типравних посягань, виявлення і припинення яких відне­сено законом до компетенції Служби безпеки. У націона­льну спецслужбу прийшли люди із щирим бажанням чесно і самовіддано працювати на благо суверенної України.

У період з листопада 1991 до лютого 1992 р., завдяки спільній із профільним комітетом парламенту кропіткій ро­боті, у складі Служби були створені Г оловне управління ро­звідки, Головне управління контррозвідки, Управління «К» (боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльні­стю), низка інших основних та допоміжних підрозділів (ін­формаційно-аналітичний, слідчий, оперативно-технічний, урядового зв'язку, військово-медичний, мобілізаційний, опе­ративного документування, міжнародних зв'язків, роботи з особовим складом, громадських зв'язків, інспекторських тощо), Інститут підготовки кадрів СНБ України, а також уп­равління СНБ України в областях і Служба національної безпеки Кримської АРСР (нині - Головне управління Слу­жби безпеки України в АР Крим).

У грудні 1991 р. відповідно до Указу Президента Укра­їни розпочалося створення системи органів і підрозділів вій­ськової контррозвідки СНБ-СБ України. Таким чином розв'язувалася проблема забезпечення державної безпеки у

Збройних Силах, Національній гвардії, Прикордонних вій­ськах та інших військових формуваннях України.

25 березня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Службу безпеки України», і подальша розбудова Служби відбувалась на достатньо чіткому правовому підґрунті.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Серед орга­нів, на які покладається забезпечення безпеки і охорони прав і свобод людини і громадянина, важливе місце посідає Служба безпеки України, що підпорядкована Президенту України та є державним правоохоронним органом спеціального призна­чення, який забезпечує державну безпеку України.

Органи Служби безпеки становлять централізовану систему, очолювану Головою Служби безпеки України, який підпорядкований Президенту України. Єдність і централізація цього органу зумовлені єдиною законністю, спільністю завдань, а також єдиноначальністю в системі.

Правові підвалини діяльності Служби безпеки Укра­їни становлять Конституція, закони України («Про операти- вно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяль­ність», «Про організаційно-правові основи боротьби з орга­нізованою злочинністю»), Кримінальний, Кримінальний процесуальний кодекси України та інші нормативні акти, відомчі накази, положення й інструкції, які регламентують діяльність підрозділів цього правоохоронного органу.

В окремих випадках органи Служби безпеки у межах своєї компетенції вирішують проблеми, пов’язані з нормами міжнародного права. Ці норми охоплюються, зокрема, та­кими міжнародно-правовими актами, як Загальна деклара­ція прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та по­літичні права та ін. Окрім того, у своїй діяльності ці органи вирішують питання, що ґрунтуються на міждержавних уго­дах, укладених Україною.

Систему Служби безпеки України складають Центра­льне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Національне антикорупційне бюро України. Цілесп­рямована інтеграція України до європейського співтоварис­тва зумовлює необхідність активізації протидії корупції, яка стала справжньою раковою пухлиною українського суспіль­ства. Легальне визначення поняття «корупція» містить За­кон України «Про запобігання корупції», який визначає пра­вові та організаційні засади функціонування системи запо­бігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. Останнім часом відбулося радикальне реформування системи таких суб’єктів, викликане необхідністю очищення влади від кору­пції заради побудови та розвитку успішного суспільства та ефективної держави, яке передбачало створення принци­пово нових для нашої держави органів. До їх числа нале­жать: Національне агентство з питань запобігання корупції; Національне антикорупційне бюро України; Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Перш ніж перейти до розг­ляду питань щодо Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), варто звернути увагу на особливості ста­тусу інших вказаних вище органів, із якими воно тісно спів­працює.

Так, Національне агентство з питань запобігання ко­рупції є центральним органом виконавчої влади зі спеціаль­ним статусом, який забезпечує формування та реалізує дер­жавну антикорупційну політику. Воно є колегіальним орга­ном, до складу якого входить п’ять членів, і є відповідальним перед Верховною Радою України і підконтрольним їй та пі­дзвітним Кабінету Міністрів України. До повноважень На­ціонального агентства належать: 1) проведення аналізу: стану запобігання та протидії корупції в Україні, діяльності державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері запобі­гання та протидії корупції; статистичних даних, результатів досліджень та іншої інформації стосовно ситуації щодо ко­рупції; 2) розроблення проектів Антикорупційної стратегії та державної програми з її виконання, здійснення монітори­нгу, координації та оцінки ефективності виконання Антико-

рупційної стратегії; 3) підготовка та подання в установле­ному законом порядку до Кабінету Міністрів України прое­кту національної доповіді щодо реалізації засад антикоруп- ційної політики; 4) формування та реалізація антикорупцій- ної політики, розроблення проектів нормативно-правових актів з цих питань; 5) організація проведення досліджень із питань вивчення ситуації щодо корупції; 6) інші повнова­ження, визначені ст. 11 Закону України «Про запобігання корупції» та іншими законодавчими актами України.

Спеціалізована антикорупційна прокуратура функці­онує на правах самостійного структурного підрозділу Гене­ральної прокуратури України, проте має широку автономію відносно інших органів прокуратури. Вона виконує функції прокуратури України відносно НАБУ і тісно з ним співпра­цює на структурному і функціональному рівнях. Це виявля­ється, зокрема, у тому, що утворення Спеціалізованої анти- корупційної прокуратури, визначення її структури і штату здійснюються Генеральним прокурором України за пого­дженням із Директором Національного антикорупційного бюро України. До загальної структури Спеціалізованої ан- тикорупційної прокуратури входять центральний апарат і територіальні філії, які розташовуються в тих самих містах, в яких розташовані територіальні управління Національ­ного антикорупційного бюро України. Окрім того, Спеціалі­зована антикорупційна прокуратура розташовується у слу­жбових приміщеннях Національного антикорупційного бюро України або у службових приміщеннях Генеральної прокуратури України (регіональної чи місцевої прокура­тури), які розташовані окремо від інших службових примі­щень Генеральної прокуратури України (регіональної чи мі­сцевої прокуратури).

У системі спеціально уповноважених суб'єктів у сфері протидії корупції особливе місце посідає НАБУ, необхід­ність створення якого зумовлена не лише потребою розслі­дування корупційних правопорушень, а й було однією з ви­мог Міжнародного валютного фонду та Європейської комісії для лібералізації візового режиму України з Європейським Союзом. Становлення НАБУ розпочалося із ухвалення За­

кону України «Про Національне антикорупційне бюро Ук­раїни» від 14 жовтня 2014 р. У січні 2015 р. було оголошено відкритий конкурс на заміщення вакантної посади керів­ника цього органу, за наслідками якого із 186 кандидатів на посаду директора НАБУ переможцем став Артем Ситник. 16 квітня 2015 р. Президент України П. Порошенко підписав Укази про утворення НАБУ та про призначення його Дире­ктора. Згодом Директором було затверджено структуру та штатний розпис НАБУ, призначено першого заступника Директора Бюро (ним став Гізо Углава) та двох заступників Директора: А. Новака та Т. Варварську. Фактично НАБУ ро­зпочало свою роботу після завершення 30 листопада 2015 р. конкурсу на посаду керівника Спеціалізованої антикоруп- ційної прокуратури, від діяльності якої залежав початок ро­зслідувань НАБУ. Вже 4 грудня 2015 р. детективи НАБУ внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомо­сті про перші кримінальні провадження щодо корупційних правопорушень.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» НАБУ є державним право­охоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття коруп­ційних правопорушень, які належать до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Із наведеного визна­чення можна дійти висновку, що за своїм статусом НАБУ є державним правоохоронним органом, а його призначення містить такі складові: 1) попередження корупційних право­порушень; 2) виявлення таких правопорушень; 3) припи­нення зазначених правопорушень; 4) розслідування коруп­ційних правопорушень, які належать до його підслідності; 5) розкриття цих правопорушень; 6) запобігання вчиненню но­вих корупційних правопорушень.

Органи юстиції. Органи юстиції України - це система ор­ганів виконавчої влади, яку очолює Міністерство юстиції Ук­раїни, призначенням якої є формування та забезпечення реа­лізації державної правової політики та виконання інших за­вдань, визначених законодавством. Наразі система органів юс­тиції України перебуває на стадії реформування, яке є складо­вою частиною судово-правової й адміністративної реформ.

Цього вимагають як цілеспрямована інтеграція України до Єв­ропейського співтовариства і необхідність приведення вітчиз­няних органів юстиції у відповідність до високих міжнародних стандартів, так і неефективність і забюрократизованість від­повідних державних структур пострадянського зразка.

Систему органів юстиції можна розглядати у вузькому і широкому значеннях. У вузькому її складають Міністерс­тво юстиції України та його територіальні органи: а) Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автоно­мній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севасто­полі; б) районні, районні у містах, міські (міст обласного зна­чення), міськрайонні, міжрайонні управління юстиції. У ши­рокому розумінні до системи органів юстиції входять також і ті органи державної влади, діяльність яких спрямовується і координується через Міністра юстиції України: 1) органи державної реєстрації; 2) органи державної виконавчої слу­жби; 3) органи і установи державної пенітенціарної служби; 4) органи і установи державної архівної служби. Таким чи­ном, система органів юстиції є надзвичайно складною і роз­галуженою. У цьому її можна порівняти лише із системою органів внутрішніх справ України.

Окрім того, Міністерству юстиції України підпорядко­вуються центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України. На сьогодні до їх числа належить Державна архівна служба України, а ра­ніше до цього переліку входили також Державна виконавча служба України, Державна пенітенціарна служба України та Державна реєстраційна служба України, проте в межах реалізації реформи ці органи як центральні органи держав­ної влади були ліквідовані (Державна виконавча служба Ук­раїни та Державна реєстраційна служба України - у січні

2015 р., а Державна пенітенціарна служба України - у травні

2016 р.), а їх функції передані Мін’юсту та його територіаль­ним органам, що сприяє зменшенню бюрократизму і коруп- ційних ризиків у діяльності відповідних структур. Також до сфери управління Мін’юсту належить координаційний центр із надання правової допомоги, за участю якого

Мін'юст здійснює повноваження щодо загального управ­ління у сфері надання безоплатної первинної правової допо­моги та безоплатної вторинної правової допомоги.

Нотаріат. Конституція України (ст. 59) гарантує кож­ному громадянинові право на отримання кваліфікованої правової допомоги. Нотаріат поряд із іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права грома­дян, при цьому предмет його діяльності обмежений рамками безспірної цивільної юрисдикції.

У перекладі з латинської «notarius» означає «писар», «стенограф». Нотаріат насправді зароджувався як система осіб, які стенографували різноманітні угоди або промови й надавали юридичну допомогу. Згодом документам, посвідче­ним нотаріусами, надавалося все більшого юридичного зна­чення аж до визнання їх безспірними.

Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нота­ріальні дії, передбачені Законом, із метою надання їм юри­дичної вірогідності (ст. 1 Закону України «Про нотаріат»).

Нотаріат є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріальних дій від імені держави. Нотаріальна ді­яльність спрямована на надання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам. Діяльність нотарі­ату має певну спільність із діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Разом із тим нотаріальна форма охорони й захи­сту відрізняється від інших форм. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як правило, спрямована не на безпосередній захист, а на попередження порушення права і тому предмет її діяльності специфічний.

Нотаріальна діяльність - це діяльність нотаріуса та ін­ших осіб (осіб, що наділені правом вчиняти нотаріальні дії), що полягає у посвідченні та підтвердженні певних прав і фактів, в юридичному закріпленні цивільних прав із метою запобігання можливим правопорушенням.

У систему нотаріату входять: а) нотаріуси, які працю­ють у державних нотаріальних конторах, державних нота­

ріальних архівах (державні нотаріуси); б) нотаріуси, які зай­маються приватною нотаріальною діяльністю (приватні но­таріуси); в) органи виконавчої влади (посадові особи органів місцевого самоврядування) - у населених пунктах, де немає нотаріусів; г) консульські установи України та, у випадках, передбачених чинним законодавством, дипломатичні пред­ставництва України.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на державний нотаріат та приватний нотаріат. Державний но­таріат поділяється також на дві організаційні форми: 1) дер­жавні нотаріальні контори; 2) державні нотаріальні архіви. Документи, оформлені державними і приватними нотаріу­сами, мають однакову юридичну силу.

Адвокатура. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) адвока­тура України - недержавний самоврядний інститут, що за­безпечує здійснення захисту, представництва та надання ін­ших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвока­тури в порядку, встановленому цим Законом.

Адвокатуру України складають усі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. Адво­кат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом. Під ад­вокатською діяльністю слід розуміти незалежну профе­сійну діяльність адвоката щодо здійснення захисту, предста­вництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Удосконалення засобів захисту прав людини є не лише невід’ємною складовою загального процесу формування правової держави, а й загальною умовою визначення сту­пеня зрілості громадянського суспільства. Без ефективного функціонування незалежної та сильної адвокатури існу­вання демократичної держави і громадянського суспільства неможливе. Адвокатура здатна справляти істотний вплив на всі сторони життєдіяльності держави, активно допома­гати проведенню реформ, формуванню правової держави. Отже, адвокатура - один із важливих правозахисних інсти­тутів правової держави і громадянського суспільства, який виконує державну функцію.

Адвокатура функціонує в певній системі державних і суспільних механізмів і покликана сприяти захисту право­вих інтересів громадян, передусім цього суспільства і дер­жави, вона відіграє визначальну роль У встановленні і під­триманні верховенства права та захисту прав людини.

У Конституції України правовий статус адвокатури не визначено, але з окреслених у ній завдань адвокатури мо­жна зробити висновок, що остання є одним із інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здій­снення яких функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, пе­редбачених ст. 6 Конституції, і в певному сенсі має відігра­вати роль «дружнього посередника» між державою та/або іншими суб’єктами права в громадському суспільстві.

Основним завданням адвокатури є надання фізичним і юридичним особам усіх видів професійної правничої допомоги.

Відповідно до ст. 59 Конституції України: «Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, перед­бачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Ко­жен є вільним у виборі захисника своїх прав». Ця стаття ро­зміщена у розділі II Конституції України, яка регламентує захист прав і основоположних свобод людини і громадя­нина. Цим підкреслюється особливий характер правового інституту, діяльність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним За­коном.