Докази та доказування в українському копному судо­чинстві

Укопному судочинстві функціонувала визначена укра­їнським звичаєвим правом система доказів: особис­те зізнання підсудного; речові докази; покази свідків; присяга сторін процесу та свідків; ордалії («муки») тощо.

Речові докази в копному судочинстві позначали терміном «знаки»^[501]. Нерухомі речові докази (наприклад, сліди на дорозі) оглядали копні судді, свідки та деколи возний. На стадії «великої копи» ці суб'єкти підтверджували відповідний факт під прися­гою. Рухомі речові докази мали загальну назву «лице» та повинні були доставлятися потерпілим безпосередньо на засідання копно- го суду. «Лице» (corpus delicti, предмет злочину) відігравало вели­ку роль в українському звичаєвому праві^[502]. Звідси походить відоме формулювання - «що серце ховає, лице промовляє»^[503], яке виникло із судової практики та стало народною приказкою. Отже, «лице», вміщуючи деяку інформацію про злочин, в уяві українців, наче розповідало про обставини його вчинення, що їх намагався при­ховати винний.

Воно вважалося доказом-символом, і з ним були пов'язані деякі процесуальні дії. Наприклад, хто впізнав украдені в нього коні чи худобу, повинен був перед поданням «лиця» до суду позна­чити його якимись знаками (зазвичай у скотини, коней тощо урі­зували вухо, у птиці надрізували крила або лапки). Це був обряд «личкування», від чого іноді весь копний процес звався «полич­чям», «обліком». Крадену бочку меду надписували. В особи, спійманої на гарячому вчинку, надрізували пороги в домі. Ворота особи аморальної поведінки вимазували дьогтем. «Лицем» також вважали рани на тілі, що свідчили про фізичне насильство^[504]. Так, 1559 р. Катерина Голдіра, позиваючись на свого брата Станіслава Пілка, який її побив, представила суду «polyczek» - рани та син­ці^[505].

Звичаєве право вимагало, щоб ще до судового розгляду «лице» було показане децькому, вижу чи возному, а в день «вели­кої копи» принесене чи привезене та показане копним суддям.

«Лице» було не тільки важливим доказом, а й посилювало кримінальну відповідальність засудженого злочинця. Злодія, якого ловили з «лицем», тобто з краденим майном, зазвичай копний суд засуджував до смертної кари^[508]. Очевидно, такий підхід практику­вався лише у справах про тяжкі злочини і тільки тому, що за наяв­ності речових доказів мінімізувалася можливість судової помилки.

Маючи перед собою «лице» (предмет злочину), копний суд запитував підсудного, чи він украв цю річ. Якщо підсудний не зізнавався, він був зобов'язаний пояснити, як ця річ у нього опи­нилася чи довести, що не крав її. Коли підсудний визнавав, що він «лице» украв або залишив його на місці злочину, це прирів­нювалося до спіймання на гарячому вчинку. Наявність речових доказів у справі надавала змогу копному суду застосовувати до підсудного арешт як запобіжний захід^[509].

Покази свідків у копному судочинстві мали велике значення. Попри обмеження в «Руській правді» кола осіб, які мали право бути свідками, копні суди визнавали правомірними свідчення всіх людей, незалежно від їх суспільного стану і статі. До свідків було тільки дві вимоги: осілість і добра репутація^[510]. Відсутність значних обмежень щодо свідків була значним позитивом копного судочинства та зумовлювала його більшу ефективність порівняно з державним судочинством.

Після прийняття Статуту ВКЛ 1529 р. набула юридичної чинності норма, що скорочувала це коло осіб. Ідеться про ст. 6 розд. VIII цього нормативно-правового акта. Тривалий час істо- рико-правова наука, а особливо радянська, визнавала цю норму свідченням того факту, що в копному судочинстві була порушена рівність суб'єктів процесу, адже згідно з їх висновками, Статут Великого князівства Литовського 1529 р.

По-перше, обмеження можливостей осіб непривілейованого суспільного стану бути свідками під час розгляду копним судом справ шляхти поширювалось тільки на тих, хто був адміністра­тивно чи феодально підпорядкований відповідному державному службовцю чи феодалу. Тому інші прості люди (селяни, міща­ни) могли бути свідками у справах шляхтичів, від яких вони не були залежні. По-друге, як видається, це обмеження було досить логічним, адже залежна (феодально чи адміністративно) особа непривілейованого суспільного стану навряд чи могла б давати несприятливі щодо свого феодала показання. Вона була залежна від нього, боялася його, тому могла надати неправдиві дані копно- му суду. Отже, процес встановлення істини у справі міг опинитися під загрозою зриву. По-третє, фраза «не могла бути його свідком» зовсім не означає, що особа взагалі не могла свідчити проти сво­го феодала. Більш імовірно, що все було саме навпаки. Статут ВКЛ 1529 р. заборонив феодалам викликати у свідки належних їм селян, однак він не заборонив іншим суб'єктам копного процесу цих осіб викликати у свідки у цій же справі. Тож можна припус­тити, що феодально залежні люди мали право виступати свідками у справі своїх феодалів, проте за умови, що їх у свідки викликала протилежна сторона чи безпосередньо копний суд.

На підтвердження вищезазначених висновків варто згадати документ, опублікований українським істориком права М.

«Пам'ятковий прочухан» - звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у копному судочинстві під час розгляду земель­них спорів. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільської громади брали зі собою кількох молодих хлопців (14-15 років). На межі земельної ділянки їх били різками, примовляючи: «Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведе­но!» Існування цього звичаю вчені пов'язують також з обрядом вікової соціалізації^{[512] [513]. Тому вирішення земельних спорів копними судами на підставі свідчень селян було не тільки можливо, але й доцільно, адже за відсутності інших ефективних правових засо­бів (наприклад, земельного кадастру) вони володіли найбільш точною інформацією про розмір і межі земельної ділянки.}

У 1583 р. княгиня Іліна скликала засідання ко иного суду, щоб він своїм рішенням підтвердив кордони її маєтку Дрибова в Кре­менецькому повіті. Склад цього копного суду становили селяни, які були підданими панів Івашка Ходоровича, Андрія Куневсько- го, Гриця Сенюти та інших шляхтичів. Копний суд своїм рішен­ням підтвердив, що територія маєтку Дрибова простягалась аж до річки Збруч^[514]. Як бачимо, у цьому випадку селяни княгині Іліної (позивача) не брали участі в копі. Натомість склад копного суду становили селяни, які були підданими інших шляхтичів. Отже, особи з непривілейованих суспільних станів у XVI ст. не тільки могли бути свідками в земельних спорах феодалів, а й вирішувати їх, перебуваючи в складі копного суду.

Основну частину показів свідків копні суди отримували під час попереднього слідства, а решту - на «великій копі» (судовому розгляді). Після оголошення позивачем скарги на засіданні коп­ного суду він звертався до всіх присутніх на копі із запитанням про те, чи комусь із них відомо щось у цій справі.

Цікаво, що у свідомості українського народу відобразився процесуальний порядок оцінки копними судами показань свідків. Це доводить одна з добре відомих українських народних прика­зок: «краще один свідок, який бачив, ніж два, які чули»^[516]. Поділ свідків на ці два види був відомий ще в Київській Русі, де їх нази­вали відповідно «видоки» та «послухи».

Процесуальний порядок надання показань сторін копного процесу був подібний до показань свідків. Однак деколи пока­зання підсудного могли отримуватись із застосуванням до нього тортур, що в копному судочинстві мало назву «муки». Ці проце­суальні дії здебільшого були випробуваннями (ордалії) вогнем, залізом і водою, зафіксованими в «Руській правді». Крім того, досить поширеним було биття батогами підсудного під час допи­ту. Випробування залізом застосовувалось, як правило, у справах про вбивство, а в інших справах домінувало випробування водою^[517].

До прикладу, 1615 р. в с. Магуни Брацлавського повіту копний суд під час розгляду кримінальної справи про чари здійснював щодо підсудних ордалію випробування водою. Трьох підсудних кидали зв'язаними в озеро, але вони не тонули. Присутня на засі­данні копного суду громада (публіка) почала кричати, що вони чаклуни і їх треба спалити. Проте ордалія ще не була завершена, тому копний суд не приймав остаточного рішення. Серед присут­ніх на копі обрали найбільш добропорядного жителя села - Янута Пашкена. Тоді копні судді його зв'язали та кинули в озеро. Він пішов на дно. Це вважалося свідченням того, що Я.

Якщо копний суд розглядав земельний спір і жодна сторона не могла довести свою правоту належною кількістю доказів, можна було вдатися до особливого виду ордалій - «ходіння під дерном»^[520]. Виклик на неї відбувався в такій формі: «коли ти кажеш, що межа іде туди, то відійди межу під дерном». На краю спірної земельної ділянки збирались учасники копного суду. Той, хто зго­лосився провести цю процесуальну дію, викопував скибу землі («дерн») із межі ділянки. Він клав викопану скибу землі собі на голову, ставав на коліна, складав присягу «нехай свята земля мене покарає, якщо я не туди йду, куди межа йде» та повз навколішки по лінії, яку вважав справедливою межею. У той час його асис­тент вставляв дерев'яні палички услід за ним, позначаючи межу між ділянками. Встановлену в такий спосіб межу копний суд визнавав чинною та справедливою. Вважалося, що людина, яка провела цю ордалію недобросовісно, помирала упродовж року. Цікаво, що цей правовий звичай зберігався в карпатських селах Галичини до кінця XIX ст.^[521] Формування цієї ордалії відбулося завдяки віруванням праукраїнців у містичну силу землі та інших природних явищ.

Серед доказів у копному судочинстві особливе місце посіда­ло особисте зізнання підсудного. У цьому контексті цікаво згада­ти особисте зізнання Иосифа Барановського в 1682 р. на засіданні копного суду в с. Залезьниче Овруцького повіту під час розгля­ду кримінальної справи про крадіжку бджіл. Зізнаючись у ско­єнні цього злочину, підсудний заявив: «Це я украв і знову буду красти»^[522].

Особисте зізнання в копному судочинстві часто отримува­лось із застосуванням тортур. Якщо навіть під тортурами під­судний не зізнавався, то позивач сплачував штраф («нав'язку на муки»), а у випадку смерті підсудного - головщину (штраф на користь родичів)^[523]. Інститут «мук» відповідав традиціям європей­ської юстиції епохи Середньовіччя.

За Статутами ВКЛ «муки» доспускалися, якщо підсудно­го оголошували в поволанні, а також за наявності значних під­озр і доказів щодо його вини. При застосуванні «мук» у копному судочинстві заборонялося завдавати підсудному непоправних тілесних ушкоджень. Якщо підсудний зізнався під «муками», то його зізнання прирівнювалося до інших доказів у справі. Нато­мість якщо він не підтверджував своєї вини під час «мук», то копний суд визнавав його невинуватим, а потерпілого (позивача) зобов'язував заплатити виправданому грошову компенсацію за завдані йому фізичні страждання.

Присяга як доказ у копному судочинстві допускалася, якщо не було інших доказів, а також у випадках, коли наявні у спра­ві докази були недостатніми^[524]. У судовій практиці общинних судів додержавного суспільства вона мала поганський характер, а в діяльності вервних судів Київської Русі та Галицько-Волин­ської держави поступово християнізувалась. Сторони копного процесу домовлялися між собою, хто повинен скласти присягу. Коли обидві сторони бажали присягнути, тоді копний суд про­водив жеребкування і так визначав, кому з них слід скласти при­сягу^[525]. У копному судочинстві присяга застосовувалася і на стадії попереднього слідства, і під час судового розгляду. Коли позивач (потерпілий) звинувачував ту чи іншу особу у злочині, їй треба було «очиститись», тобто відвести від себе підозри. За відсутнос­ті в позивача переконливих доказів, присяги підозрюваного було достатньо, щоб вважати його «очищеним»^[526].

Учасники копного процесу присягали іменем Святої Трійці. Цілком можливо, що так було й у вервних судах після прийнят­тя в Київській Русі християнства. Натомість у дохристиянський період судді вервного суду, імовірно, присягалися язичницькими богами чи силами природи^[527]. Варто також зазначити, що навіть у копному судочинстві XIV-XVIIi ст. поряд із християнськи­ми присягами все ще застосовували окремі поганські присяги. Наприклад, «Земля нехай підо мною розступиться!». Наведене речення було типовою присягою учасника копного судочинства під час подання ним свідчень, адже згадана присяга мала язич­ницький зміст і походила з найдавніших часів та судової прак­тики додержавних общинних і вервних судів. Присягаючись, землю цілували чи навіть їли її. Вважалося, що земля не проба­чить обману, тому покарає винуватця^[528]. До того ж таке юридичне формулювання надавало більшої переконливості судовій промові учасника копного судочинства під час судових дебатів.

Присяга «самотреть» (трьох осіб) була особливим різнови­дом присяги в копному судочинстві, який застосовувався для очи­щення від підозри у злочині чи для підтвердження такої підозри. Так, 1646 р. громада с. Ломна Перемишльської землі Руського воєводства присягала «самотреть», щоб відвести від себе підозру в злочині, а 1668 р. позивач за допомогою присяги «самотреть» доказав вину громади с. Прислоп (зараз - Міжгірський район Закарпатської області) у порушенні процедури гоніння сліду^[529].

10 березня 1601р. в селищі Рожища Луцького повіту коп- ний суд порушив провадження у справі про викрадення жита, яке належало Климу Трушковському. Копний суд провів гоніння сліду. Сліди довели копників до с. Козин. Його жителі відмови­лися вивести слід і не взяли участі в копному розслідуванні. Під час судового розгляду копний суд доручив потерпілому скласти присягу «самотреть». Зміст присяги був таким: «Я, Клим Труш- ковський, присягаю пану Богу вседержителю на тому, що мені шкода в украденні жита від села Козин сталась». Після потерпі- лого подібну присягу склали свідки Юрій і Павло^[530]. Як засвідчує цей факт, для виконання присяги «самотреть» потрібно було три присяги: сторони процесу та двох свідків. Це надавало більшої вагомості доказу порівняно з іншими присягами.

Отже, у копному судочинстві функціонувала дієва доказова система, яка була однією з гарантій об'єктивності та справедли­вості рішень, що їх приймали копні суди на українських землях у XIV-XVIIi ст. Звичаєво-правові норми щодо доказів і доказуван­ня копні суди значною мірою перейняли від своїх попередників - вервних судів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Окремі риси доказового права («лице», ордалії тощо) підтверджу­ють давнє походження копного суду та його генетичний зв'язок з додержавними судами родових общин. Випробування вогнем і водою мали архаїчний характер і поступово перестали відпові­дати умовам суспільних відносин. Натомість визнання копними судами за кожною особою права бути свідком незалежно від сус­пільного стану є позитивним досвідом, актуальним і нині.

4.4