§ 1. Загальні начала призначення покарання
Призначення покарання як специфічний етап застосування кримінальноправових норм. Відповідно до пунктів 4, 7 ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд має вирішити, зокрема, такі питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному, і чи повинен він її відбувати. Отже, призначення покарання — це один із етапів застосування кримінальноправових норм, який характеризується такими особливостями: 1. Призначення покарання мохе здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку. 2. Призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчиненні злочину. 3. Призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінальноправових відносин. Воно полягає в обранні конкретної міри покарання конкретній особі. За своїм змістом обрання конкретної міри покарання означає, що суд визначає і вказує у вироку: а) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках — який його розмір та інші показники (наприклад, строк позбавлення волі, вид виправнотрудової установи, процент відрахування із заробітку засудженого); б) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках — розмір; в) яке покарання остаточно призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в статтях 42, 43 КК. Поняття та зміст загальних начал призначення покарання. Як різновид індивідуального піднормативного регулювання кримінальноправових відносин призначення покарання має здійснюватися в двох взаємопов'язаних "юридичних режимах". З одного боку, мають бути певні, передбачені законом, межі, за які не може виходити суд при призначенні покарання. Ці межі втілюють в собі необхідну нормативність призначення покарання. З іншого боку, в зазначених межах суд повинен мати можливість враховувати особливості конкретного злочину та особи злочинця. 368 Ця можливість втілює необхідну індивідуалізацію призначення покарання. у чинному КК зазначені межі й можливості формулюються у вигляді загальних начал призначення покарання. У відповідності до ст. 39 КК "суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності до положень Загальної частини цього Кодексу. При призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність". Таким чином, загальні начала призначення покарання — це передбачені кримінальним законом вихідні полохення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Аналіз наведених вище положень ст. 39 дозволяє сформулювати основний зміст кожного із загальних начал призначення покарання. 1. Суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. 2. Суд призначає покарання у точній відповідності до положень Загальної частини Кримінального кодексу. 3. При призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. Для з'ясування більш конкретного змісту загальних начал призначення покарання кожне з них потребує окремого розгляду. Призначення покарання в мехах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частиш, пункті статті) Особливої частини кримінального закону, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею Загальної частини /^яка ^РЭД08436 даний вид покарання. Оскільки більшість санкцій кримінального закону України є альтернативними, в них передбачено кілька ос369 новних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов'язковими, так і факультативними, при цьому одні з них "прив'язані" до окремих основних покарань, а інші — до всіх основних покарань. Наприклад, за змістом санкції ч. 2 ст. 1553 КК конфіскація майна як додаткове покарання може бути призначена у поєднанні з позбавленням волі чи виправними роботами, а позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю — у поєднанні як з цими основними покараннями, так і зі штрафом. Отже, ця санкція дозволяє при призначенні основного покарання у вигляді позбавлення воді чи виправних робіт призначати винному як одне, так і два додаткових покарання. Таким чином, при призначенні покарання в межах, встановлених статтею закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд має з'ясувати такі питання: а) які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту статті), за якою засуджується винний; б) яка мінімальна і максимальна межа кожного із цих покарань; в) які з покарань є основними, а які — додатковими; г) до яких основних покарань "прив'язані" додаткові; д) обов'язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. Передбачена ч. 2 ст. ЗО КК можливість заміни виправних робіт позбавленням волі у випадку злісного ухилення від їх відбування за своїм кримінальноправовим змістом є не призначенням покарання, а заміною вже призначеного покарання. Те ж саме стосується і заміни штрафу виправними роботами, можливість якої передбачена в ч. З ст. 32 КК. Водночас в окремих випадках, прямо передбачених Загальною частиною КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. По суті, мова йде про винятки з першого загального начала призначення покарання. До цих винятків належать: 1. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 44). 370 2. Призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі статті Загальної частини КК. Відповідно до чинного кримінального законодавства України таким додатковим покаранням може бути позбавлення права займати певні посади або займатись певною діяльністю (ст. 31), позбавлення військового, спеціального звання, рангу, кваліфікаційного класу (ч. 1 ст. 37), позбавлення батьківських прав (ст. 38). 3. Заміна при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робіт — штрафом чи громадською доганою (ч. З ст. 29). 4. Призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч. 1 ст. 45, ч. 1 ст. 46'). Призначаючи покарання, не передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний, суд в резолютивній частині вироку зобов'язаний послатися на ту статтю Загальної частини КК, яка передбачає відповідний випадок. У такому разі ця стаття є правовою підставою виходу за межі санкції статті Особливої частини кримінального закону, яка передбачає відповідальність за вчинений особою злочин. Призначення покарання у точній відповідності до положень Загальної частини Кримінального кодексу. Крім статей 39—44 КК, які безпосередньо регламентують призначення покарання, в Загальній частині КК є ще цілий ряд положень, пов'язаних із обранням цього заходу кримінальноправового впливу. Тому суд, призначаючи покарання, має дотримуватися всіх положень Загальної частини КК, пов'язаних із призначенням покарання. Це, зокрема, означає, що суд повинен: 1. Виходити з мети покарання, яка визначена ст. 22 КК. 2. Керуватись послідовністю розташування покарань у ст. 23 при вирішенні питання про те, яке з них є більш суворим. 3. Виконувати положення тих статей Загальної частини КК, які передбачають конкретні види покарань — їх зміст, умови застосування, особливості призначення тощо (статті 24—25, 29—34, 35—38). 4. Враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини спра 371 відповідальність, вони повинні враховуватися при призначенні покарання саме як такі обставини, оскільки останні є більш конкретним критерієм, ніж особа винного. Обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, за своїм змістом характеризують: а) подію злочину (пункти 2—5 ст. 40, пункти 2—10 ст. 41 КК); б) особу винного (пункти 1, 6—8 ст. 40, пункти І, 11, 12 ст. 41 КК). За своїми соціальними властивостями перша група обставин знижує чи підвищує ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, а друга група — свідчить про більшу чи меншу суспільну небезпечність особи винного. Отже, за своєю кримінальноправовою природою вказані в статтях 40 та 41 КК обставини є більш конкретними показниками ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину та особи винного. Оскільки Кримінальний кодекс України прямо вказав на ці обставини як на самостійний критерій, що впливає на призначення покарання, кожна з них, як уже зазначалось, має враховуватися за загальним правилом у межах даного критерію. Є, однак, і винятки. Вони пов'язані з тим, що окремі з обставин, зазначених у статтях 40 і 41 КК, можуть бути передбачені як обов'язкові елементи чи ознаки юридичного складу того злочину, що вчинила особа (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, чи вимагательство, вчинене організованою групою і таке, що спричинило тяжкі наслідки). Із цього приводу в абз. 5 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 зазначається: "Якщо ту чи іншу обставину, передбачену в ст. 40 чи ст. 41 КК, вказано в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону як ознаку злочину, вона не повинна додатково враховуватись як пом'якшуюча чи обтяжуюча обставина при призначенні покарання за такий злочин'". При цьому в одних випадках така обставина взагалі не повинна враховуватися при призначенні покарання особі за вчинений нею злочин (перший із наведених вище прикладів — умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), а в інших — може враховуватися при призначенні покарання, але в якості конкретного показника ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину (другий із наведених вище прикладів — вимагатель ' Правовісник. — С. 81. 374 ство, вчинене організованою групою і таке, що спричинило тяжкі наслідки)'. Обставини, що пом'якшують відповідальність, названі в ч. 1 ст. 40 КК. Такими обставинами визнаються: 1 > відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення злочину при захисті від суспільне небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім; 7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину2. Згідно з ч. 2 ст. 40 суд при призначенні покарання може врахувати також інші пом'якшуючі обставини. Це означає, що передбачений в ч. 1 ст. 39 КК їх перелік не є вичерпним. Якщо суд дійде висновку, що певні обставини справи треба врахувати при призначенні покарання як такі, що пом'якшують відповідальність, він повинен спеціально визнати їх пом'якшуючими обставинами і зазначити про це у мотивувальній частині вироку. Судова практика, зокрема, відносить до таких обставин вчинення злочину вперше або внаслідок випадкового збігу обставин, неправильну, в тому числі й протиправну, поведінку потерпілого, часткове усунення винним заподіяної шкоди. Врахування обставин, що пом'якшують відповідальність, при призначенні покарання означає, що за інших однакових умов суд, зокрема, може: а) призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено кілька альтернативних основних покарань; б) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої кримінальним законом за вчинення даного злочину; Докладніше див.: Коментар... — С. 153—154. 157. Докладніше див.: Там само. — С. 149—152. 375 в) не призначати винному додаткове покарання, якщо воно передбачене в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; г) враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку; д) визнавши кілька пом'якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йому більш м'яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 44 КК). Обставини, що обтяжують відповідальність, названі в ст. 41 КК. Такими обставинами визнаються: 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин. Суд вправі, залежно від характеру першого злочину, не визнати за ним значення обтяжуючої обставини; 2) вчинення злочину організованою групою; 3) вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; 5) заподіяння злочином тяжких наслідків; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині; 8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого; 9) вчинення злочину з використанням умов громадського лиха; 10) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп'яніння. Суд вправі, залежно від характеру злочину, не визнати цю обставину обтяжуючою відповідальність; 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку'. За змістом ст. 41 можна зробити висновок, що перелік передбачених нею обтяжуючих обставин є вичерпним. Тому суд при призначенні покарання не може посилатись як на такі, що обтяжують відповідальність, на ті обставини, що ст. 41 не передбачені. Зокрема, не повинні визнаватися такими обставинами невизнання підсудним своєї вини, відмова відшкодувати шкоду, прагнення ухилитися від відповідальності шляхом дачі завідомо неправдивих показань. За ' Докладніше див.: Коментар... — С. 153—159. 376 певних умов ці обставини можуть розглядатись як показник суспільної небезпечності особи винного і враховуватися при призначенні покарання саме в такій якості. Врахування обставин, що обтяжують відповідальність, при призначенні покарання означає, що за інших однакових умов суд, зокрема, може: а) призначити більш суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою засуджується винний, двох або більше альтернативних основних покарань; б) призначити основне чи додаткове покарання ближче до максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний; в) застосувати до винного додаткове покарання, передбачене в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; г) не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; д) обрати принцип повного чи часткового складання покарань, а не принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.
Еще по теме § 1. Загальні начала призначення покарання: