3.4.4. Правовий режим земель сполучних територій екомережі

Значно більше проблем виникає при розгляді правового режиму земель сполучних територій екологічної мережі — екологічних кори­дорів. Чинне законодавство регулює ці відносини вкрай недостатньо.

Екокоридори формуються із земель, які відповідно до ст. 5 Закону України «Про екологічну мережу України» віднесені до складових еко­логічної мережі. Найбільш складне завдання — визначення правового режиму земель сільськогосподарського призначення екстенсивного ви­користання (пасовищ та сіножатей) як складових екологічної мережі.

Вітчизняними та зарубіжними вченими, існуючою практикою гос­подарювання доведено, що при підвищенні сільськогосподарської освоєності і розораності земельних угідь істотно знижується стійкість екологічної стабільності ландшафтів. Сучасний стан екологічної ста­більності земельних угідь України фахівці характеризують як перед­кризовий. На думку більшості дослідників цієї проблеми, поліпшити екологічну ситуацію можна шляхом збільшення у структурі землеко­ристування частки екологічно стійких угідь (лісів, природних сінокосів та пасовищ, водойм і боліт)¹.

За даними науковців, луки не зазнають ерозії і посухи. Це кліма- тостабілізуючі чинники, які зменшують шкідливий для землеробства вплив погодних аномалій^{[743] [744]. Для різних видів земель розроблені коефі­цієнти екологічної стабільності території та коефіцієнти екологічного впливу на навколишні землі. Сільськогосподарські угіддя екстенсив­ного використання мають високі показники коефіцієнта екологічної стабільності: сіножаті — 0,62, пасовища — 0,68 (де 0 — найнижчий показник, 1 — найвищий). Для порівняння: відповідний показник ріллі — 0,14. Крім того, пасовища та сіножаті мають досить високі показники екологічного впливу на навколишні землі. Для 50 га при­родних пасовищ зона граничного екологічного впливу становить 222,6 м, тобто на пасовищі та прилеглій до нього 222-метровій зоні складатиметься сприятлива екологічна ситуація[745].}

Крім того, у деяких випадках необхідне продовження використання цих видів сільськогосподарських угідь для підтримання сприятливого екологічного стану певних територій. Наприклад, у Карпатах, крім лісів, принципове значення для існування багатьох видів мають луки. Джерелом загрози тут є деградація, пов'язана із зменшенням інтенсивності випасан­ня худоби та сінокосіння, що саме по собі веде до скорочення поголів'я худоби у регіоні. Доцільно підтримувати (або, якщо немає, створювати) високогірні луки і з цією метою заохочувати традиційне сінокосіння. Сіно — це ще й можливість підгодівлі відновлюваних популяцій зубра, стан яких на території Українських Карпат є критичним^[746].

У світі площа луків удвічі перевищує площу ріллі. В Україні, на­впаки, площа ріллі в п'ять разів перевищує лукопасовищні угіддя¹. За підрахунками деяких українських фахівців, якщо взяти норматив гра­ничної розораності території, який дорівнює 40 %, то співвідношення між дестабілізуючими та стабілізуючими угіддями має становити 1:1. Приблизно до такого ж співвідношення з урахуванням укритих лісом територій дійшло багато країн Західної Європи, де процеси деградації ландшафтів майже зупинені. Це означає, що в Україні необхідно змен­шити розораність території більш ніж на 18 %, або майже на 10 млн га. Радикальне скорочення ріллі в Україні буде виправленням зроблених колись помилок. Провідні західні країни цей етап уже пройшли^{[747] [748].}

Необхідність зменшення площі ріллі в Україні не тільки визнано на офіційному рівні, а й заплановано у програмних документах. Так, від­повідно до Основних засад (Стратегії) державної екологічної політики України до 2020 року, затверджених Законом України від 21 грудня 2010 р. № 2818-УІ, заплановано зменшення до 2020 р. у середньому на 5-10 % площ орних земель в областях шляхом виведення зі складу орних земель схилів крутизною більш як 3 градуси, земель водоохоронних зон, кон­сервації деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь з їх подальшим залісненням у лісовій та лісостеповій зонах та залуженням у степовій зоні.

Проблема надмірної сільськогосподарської освоєності може бути розв'язана шляхом здійснення оптимізації співвідношення у структурі землекористування сільськогосподарських організацій різних видів угідь^[749]. На думку П. Ф. Кулинича, поряд із формуванням земельного ринку Україна має включити в структуру своєї державної земельної по­літики та вирішити такі архіважливі питання розвитку земельних від­носин, як: 1) оптимізація структури земельної території шляхом дове­дення до оптимальних розмірів площ лісів та природоохоронних тери­торій; 2) оптимізація частки у земельному фонді країни та структури земель сільськогосподарського призначення зі зменшенням площі де­структивних сільськогосподарських угідь (ріллі) та відповідним збіль­шенням площ стабілізуючих угідь (сінокосів та пасовищ)¹. Економічна стійкість агроландшафтів напряму залежить від того, скільки в них збережено природних фітоценозів^{[750] [751]. Таким чином, поліпшення екологіч­ної ситуації вбачається в зниженні питомої ваги орних земель і відпо­відно збільшенні площі кормових угідь, чагарниково-деревних наса­джень, тобто екологостабілізуючих угідь, екосистеми яких функціонують за природними аналогами при мінімізованому антропогенному впливі. Отже, ідеться про широку ренатуралізацію довкілля, що повинно забез­печити екологічну оптимізацію природокористування. За оцінками фа­хівців, під час проведення паювання земель сільськогосподарського призначення колективної власності необхідно було вивести з інтенсив­ного сільськогосподарського виробництва понад 6 млн га[752]. На жаль, цього не було зроблено вчасно. Зараз колективні землі вже розпайовані, на них видані державні акти на право власності. Відтак, завдання опти- мізації структури угідь значно ускладнюється. Проте це аж ніяк не знімає гостроти проблеми — вона повинна бути розв’язана якомога швидше.}

Оптимізація структури земельних угідь має здійснюватися на осно­ві поєднання еколого-ландшафтного та агроекологічного підходів.

Серед фахівців немає єдиного погляду на екологічно оптимізовану структуру земельних угідь. Тому існує пропозиція провести оптиміза- цію землекористування опосередковано через консервацію деградова- них і малопродуктивних земель¹. Проте автор цієї пропозиції вважає, що на перешкоді цьому стоїть той факт, що більша частина деградова- них і малопродуктивних земель передана в приватну власність у скла­ді інших орних угідь і у державних актах вони зафіксовані як орні, що у чинному правовому полі не дає можливості здійснити їх консервацію. Проте відповідно до ч. 2 ст. 172 ЗК України консервація земель здій­снюється шляхом припинення їх господарського використання на ви­значений строк та залуження або заліснення. Отже, консервація перед­бачає не зміни цільового призначення земельної ділянки або відне­сення її до іншого виду угідь, але лише тимчасове припинення її господарського використання. Неправильне розуміння консервації земель як юридичного поняття свідчить про хибну правозастосовну практику, що, на нашу думку, спричинена вадами Порядку консервації земель, затвердженого Держкомземом^{[754] [755]. Адже в цьому Порядку немає чіткого визначення механізму консервації, прав і обов’язків землеко­ристувачів та органів влади. Тому має бути прийнято новий Порядок консервації земель, затверджений постановою Кабінету Міністрів України, у якому будуть чітко визначені всі процедури, права та обов’язки суб’єктів правовідносин щодо консервації земель.}

Оптимізація земель сільськогосподарського призначення (і шир­ше — земельного фонду України) — це реалізація територіального підходу до охорони довкілля, відповідно до якого певна частина тери­торії країни повинна залишатися у природному стані як противага освоєним землям із метою збереження екологічної рівноваги. Однак створення оптимальної структури земель недостатньо для забезпечен­ня екологічної рівноваги. Землі, що перебувають у природному чи напівприродному стані, повинні бути об’єднані у науково обґрунтова­ну систему територій. Створення такої системи природоохоронних територій передбачено Законом України від 24 червня 2004 р. № 1864-4 «Про екологічну мережу України». Нею має стати екологічна мережа (екомережа).

Як уже зазначалося, саме землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання — пасовища та сіножаті спричиняють най­більше труднощів щодо визначення їх правового режиму як складових екомережі. Пасовища та сіножаті мають виконувати роль екологічних коридорів. І якщо правовий режим ключових територій, основу яких становлять території та об'єкти природно-заповідного фонду, визначено у законодавстві, то правовий режим екологічних коридорів відповідно до чинного законодавства визначити неможливо.

Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону України «Про екологічну мережу Украї­ни» режим охорони та використання сполучних територій екомережі (екологічних коридорів) визначається за відповідною схемою екоме­режі. Проте на схемах екомережі, передбачених у ст. 15 цього Закону, лише умовно в графічному вигляді позначаються національна екоме- режа та її елементи¹. У законодавстві не передбачено механізм вине­сення елементів екомережі в натуру, тому схеми екомережі фактично аж ніяк не визначають правовий режим земель, віднесених до елемен­тів екомережі.

У ст. 16 Закону України «Про екологічну мережу України» перед­бачено складання переліків територій та об'єктів екомережі. Відповід­но до ч. 3 ст. 16 Закону перелік сполучних територій екомережі вклю­чає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі.

Ще один засіб конкретизації сільськогосподарських угідь, включе­них до екомережі, — Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ре­сурсів від 23 липня 2010 р. № 548^{[756] [757]. Як відомо, ст. 19 ЗК України визна­чає категорії земель лише за основним цільовим призначенням. Цільо­ве призначення земельних ділянок може бути конкретизоване в підза- конних актах, що й було зроблено Держкомземом. Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель землі сільськогоспо­дарського призначення поділяються на 14 видів цільового призначен­ня. Найбільш цікавим є останній вид — для цілей попередніх видів та збереження і використання земель природно-заповідного фонду. За цим не зовсім чітким формулюванням приховуються земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які планується включити до екомережі.}

Перед прийняттям Закону України «Про екологічну мережу Укра­їни» точилися дискусії щодо реалізації в ньому одного з двох підходів. Перший передбачав як наслідок включення земельної ділянки до еко- мережі зміну її правового режиму, а другий — ні. На жаль, у Законі було реалізовано саме другий варіант. Це пояснювалося тим, що ви­значення правового режиму земельної ділянки в такий спо сіб було б занадто складним завданням. Проте це призвело до тієї ситуації, коли відповідно до чинного законодавства визначити правовий режим таких земельних ділянок фактично неможливо.

Визначення меж елементів екомережі (а отже, земельних ділянок, на яких поширюватиметься правовий режим елементів екомережі) можна здійснити двома шляхами. Перший — визначення їх меж у на­турі в порядку землеустрою, як це здійснюється стосовно територій та об'єктів природно-заповідного фонду. У такому разі на основі схем формування екомережі і переліків територій та об'єктів екомережі розроблятимуться проекти землеустрою щодо формування екомережі. Тоді ст. 25 Закону України «Про землеустрій» має бути доповнена новим видом землевпорядної документації.

Такий підхід дозволить точно визначити межі екомережі. Однак його реалізація є вкрай складною, якщо не неможливою. Перш за все винесення в натуру меж екомережі, що займатиме приблизно 40 % території країни, вимагатиме величезних коштів. Крім того, такий об­сяг робіт може бути виконаний лише протягом дуже значного проміж­ку часу. Тому, на нашу думку, він не може бути реалізованим.

Другий підхід — визначення меж елементів екомережі за існуючи­ми межами. Саме такий підхід і було реалізовано на практиці.

Поширеною є думка, відповідно до якої екологічна мережа — яви­ще абстрактне, незрозуміле і таке, що може набути якогось значення тільки у віддаленій перспективі. Адже не було ще жодного прецеденту поєднання ключових територій сполучними, а це саме те, що відрізняє екомережу від природно-заповідного фонду, те, завдяки чому екоме- режу можна розглядатиме саме як єдину територіальну систему, що здатна виконувати екологічні функції із забезпечення балансу між антропогенно зміненими та природними територіями. Проте це не відповідає дійсності.

З початку 2008 р. до середини 2010 р. благодійною організацією «ІнтерЕкоЦентр» (Україна) та центром екологічних консультацій «Altenburg & Wymenga Ecological Consultants» (Нідерланди) спільно з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та підпорядкованими структурами виконано проект «Реаліза­ція транскордонного екологічного зв'язку в Українських Карпатах». Створено два транскордонних екокоридори у Львівській (Турківський екокоридор) та Чернівецькій (Буковинський екокоридор) областях. Вони поєднують Національний природний парк «Сколівські бескиди», Ужанський національний природний парк і Регіональний ландшафтний парк «Надсяння» в Україні з національними парками «Бещадський», «Чісна-Ветліна» та «Долина Сяну» в Польщі, а також Вижницький національний природний парк із національним парком «Ванаторі- Нямц» у Румунії. Ці парки та екокоридори є дуже важливими для збереження популяцій ведмедів, зубрів, рисі та інших видів флори і фауни у регіоні.

Межі екокоридорів визначено з урахуванням існуючих меж, утво­рених контурами земельних ділянок у володінні та користуванні, на­селених пунктів, лісництв, доріг, лісосмуг, річок, струмків, інших на­явних природних та штучно створених меж. При цьому відпала по­треба у винесенні меж у натуру^[758].

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про екологічну мережу Укра­їни» екомережа проектується шляхом розроблення регіональних схем формування екомережі Автономної Ре спубліки Крим та областей, а також місцевих схем формування екомережі районів, населених пунктів та інших територій України. Зведена схема формування еко- мережі України є складовою частиною Генеральної схеми планування території України. Однак у процесі проектування екокоридорів вияви­лося, що цих схем недостатньо. Тому автори проекту створення еко­логічних коридорів на території Українських Карпат розробили новий вид проектної документації — схему екологічного коридору. Було роз­роблено алгоритм її створення, погодження та затвердження. Схеми було погоджено із низкою державних органів, землевласниками і зем­лекористувачами та затверджено відповідно Буковинського — рішен­ням районної ради, Турківського — рішенням обласної державної адміністрації (оскільки цей екокоридор займає територію двох адміні­стративних районів)¹. На основі цього досвіду було розроблено мето­дичні рекомендації. На нашу думку, така успішна практика має бути врахована законодавцем. У законодавстві слід передбачити такі види проектної документації, як схеми елементів екомережі (зокрема, еко- коридорів), визначити процедуру їх розроблення, погодження та за­твердження.

Як свідчать фахівці, з часу приватизації земель масштаби втручан­ня в природу Українських Карпат щороку зростають. Приватизація земель, що проходила без будь-якої серйозної уваги до інтересів за­хисту природи, різко ускладнила створення екологічної мережі. Значні площі державних земельних угідь високої природної цінності пере­йшли у приватну власність, а більшість нових власників не бажають мати ніяких природоохоронних обмежень^{[759] [760].}

У зв'язку із цим необхідно розглянути проблему співвідношення приватної та державної власності стосовно формування екомережі. Як зауважує М. В. Шульга, закріплення у чинному законодавстві багато­манітності форм власності на землю робить актуальним питання про виявлення зв'язку між формою власності на землю та охороною цього об'єкта природи, а також охороною довкілля в цілому. З урахуванням того, що екологічні вимоги рівнозначні для будь-яких суб'єктів неза­лежно від форми власності на землю, їх ефективність має бути рівно­значною. У принципі так і повинно бути. Проте в дійсності за різних форм власності на землю додержання екологічних вимог суб'єктами здійснюється не однаково. Практика свідчить про те, що найбільш оптимально екологічні вимоги у сфері використання землі реалізують­ся в умовах саме державної власності на землю, яка створює перед­умови для найбільш ефективного здійснення екологічних заходів. Ідеть­ся, зокрема, про державний контроль за використанням та охороною земель, їх моніторинг, систему охоронних заходів тощо. Треба також мати на увазі те, що держава, будучи власником землі, відображає та забезпечує інтереси всього суспільства, у першу чергу в аспекті охорони довкілля в цілому та землі як його складової частини. З огляду на це в законодавстві, наприклад, закріплено заборону на приватизацію земель громадянами в межах Чорнобильської зони¹. Подальший досвід розвитку земельних відносин лише підтверджує цю думку.

Отже, пріоритет все ж таки слід надати саме державній власності на землю. На наш погляд, слід було б встановити у законодавстві об­меження щодо приватизації земель, які будуть включені до складу екомережі. Такі земельні ділянки можуть бути приватизовані лише тими особами, які добровільно беруть на себе обов'язок щодо додер­жання особливого природоохоронного режиму цих сільськогосподар­ських угідь. Подібні обмеження існують у чинному земельному зако­нодавстві. Так, відповідно до п. 2.7 Порядку погодження природоохо­ронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України від 5 листопада 2004 р. № 434^{[761] [762], погодження матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок територій та об'єктів природно- заповідного фонду чи зарезервованих для заповідання у відповідних випадках здійснюється природоохоронним органом за умови письмо­вого погодження взяття фізичною чи юридичною особою, зацікавле­ною в їх отриманні, охоронного зобов'язання.}

На жаль, такі законодавчі обмеження вже не матимуть великого значення для сільськогосподарських угідь, які будуть складовими еко- коридорів. Адже переважна більшість земель сільськогосподарського призначення вже перебуває у приватній власності. Під час приватиза­ції земель законодавець зовсім не враховував екологічні аспекти. Тому склалася ситуація, коли громадяни отримали земельні ділянки у влас­ність без будь-яких обмежень. Потім виникла потреба в обмеженні їх прав. Проте відповідно до ч. 2 ст. 1 ЗК України право власності на землю гарантується. Воно підлягає захисту перш за все в судовому порядку. Тому обмежити права власників земельних ділянок примусо­во постфактум навряд чи вдасться.

Незважаючи на те що більша частина земель сільськогосподарсько­го призначення перебуває у приватній власності, права їх власників щодо розпорядження своїми земельними ділянками суттєво обмежені. Адже до скасування мораторію на вчинення будь-яких правочинів, спрямова­них на відчуження земель сільськогосподарського призначення, пере­лічених у п. 15 Перехідних положень ЗК України, їх відчуження в за­конному порядку неможливе. А це означає, що запровадження ринку земель в Україні дає другий шанс для того, аби врахувати екологічні інтереси в процесі переходу права власності на земельні ділянки до при­ватних осіб. На нашу думку, у законодавстві, присвяченому регулюван­ню ринку земель, необхідно передбачити обмеження, відповідно до якого набути право власності на земельні ділянки на підставі договору купівлі-продажу чи будь-яких інших правочинів можна лише в тому разі, якщо новий власник приймає менеджмент-план, у якому буде визначено охоронний режим цієї земельної ділянки.

Оскільки примусове обмеження власників земельних ділянок украй складно здійснити, слід зосередити увагу на їх заохоченні до добро­вільного обмеження своїх прав. Зауважимо, що правових перешкод для переведення ріллі в пасовища чи сіножаті власниками цих земельних ділянок немає. Як підкреслюється в юридичній літературі, сільсько­господарський товаровиробник, використовуючи надане йому законом право самостійного господарювання на землі, може здійснювати транс­формацію сільськогосподарських угідь шляхом переведення ріллі у пасовища, сінокоси, багаторічні насадження і навпаки у межах влас­ного землеволодіння з тим, аби варіювати свою виробничу діяльність відповідно до умов ринку. При цьому обов'язок цільового використан­ня землі не порушується^[763].

Проте, на нашу думку, свобода зміни виду угідь у межах категорії земель «землі сільськогосподарського призначення» має стосуватися лише так званих дестабілізуючих угідь (перш за все ріллі). Ми при­єднуємося до пропозиції П. Ф. Кулинича, відповідно до якої щодо угідь екстенсивного використання — сіножатей та пасовищ має бути вста­новлено обмеження щодо їх переведення в угіддя іншого виду — ріл­лю, перелоги та багаторічні насадження¹.

Таке добровільне обмеження може бути здійснено шляхом укла­дення власником із відповідним суб'єктом (утримувачем обмеження) охоронного обмеження. Згідно з ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території або об'єкти природно- заповідного фонду чи їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, які вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам орга­нами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони довкілля з оформленням охоронного зобов'язання. У чинному законодавстві це єдина згадка про охоронне обмеження. Воно стосується лише терито­рій та об'єктів природно-заповідного фонду.

На сьогодні є досить поширеною практика видання таких охорон­них зобов'язань. Однак у них не відображаються жодні додаткові зобов'язання суб'єкта, крім тих, що вже передбачені у законодавстві. Наприклад, відповідно до охоронного зобов'язання, зареєстрованого в Державному управлінні охорони навколишнього природного сере­довища в Харківській області за № 6-20-Зк/20 09^{[764] [765], Балаклійська міська рада дає зобов'язання щодо забезпечення режиму охорони та збере­ження загальнозоологічного заказника місцевого значення «Лиман», що оголошений рішенням Харківської обласної ради від 17.12.1993 р. в межах Балаклійського району, біля м. Балаклія, загальною площею 131,2 га. Вочевидь, це охоронне зобов'язання не додає нічого нового до правового режиму заказника. Отже, таку практику слід визнати хибною. В охоронних обмеженнях мають бути визначені особливості правового режиму об'єкта, який береться під охорону, і відповідно покладатися додаткові обов'язки, крім тих, що визначені в законі, на особу, яка видає таке обмеження.}

Значно більшого поширення набули охоронні обмеження у США. Важлива перевага охоронних обмежень — гнучкість і можливість

застосування до широкого кола ситуацій. Поняття «охоронні обме­ження» (conservation easements, conservation restrictions, restrictive covenants) охоплює широке коло близьких за своєю сутністю обме­жень у галузі землекористування, накладених із метою охорони. Об­меження, спрямовані на збереження фасадів і оточення історичних об'єктів та земель, називаються історичними охоронними обмежен­нями. Коли об'єктом охорони виступають сільськогосподарські опе­рації, обмеження мають назву сільськогосподарських. Коли ж ресур­си, що підлягають захисту, пов'язані здебільшого з мальовничістю або незайманістю земель, то охоронні обмеження називаються від­повідно ландшафтними чи цілинними. Вичерпного переліку об'єктів, до яких може застосовуватися цей захід охорони, не існує. Будь-який об'єкт, що має значну природну або історичну цінність, може захи­щатися охоронним обмеженням. Тобто це поширюється на ліси, бо­лота, сільськогосподарські угіддя, місця знаходження зникаючих видів тварин і рослин, пляжі, мальовничі та історичні місця, але не обмежується ними. У цей розряд потрапить ферма, яка належить од­ній сім'ї впродовж багатьох поколінь і за планом повинна ввійти до складу нового національного парку; парк чи будинок, споруджений декілька століть тому, який на сьогодні опинився в центрі ділового району мегаполіса; ділянка землі, що межує з мальовничою річ­кою, — місцем відпочинку тисяч людей, тощо.

У США охоронні обмеження займають свою структурну нішу в сукупності методів охорони земель, яка знаходиться десь між правом публічної чи неприбуткової власно сті та державним регулюванням використання земель. Обмеження є більш сталими і зазвичай суворі­шими за відповідні адміністративні приписи, позаяк останні можуть зазнавати істотних змін, обумовлених міркуваннями політичного ха­рактеру. Водночас охоронне обмеження пристосоване до потреб за­хисту конкретного об'єкта власності і побажань власника цього не­рухомого майна. Воно зберігає за маєтком статус приватного і такого, що підлягає оподаткуванню, проте править за підставу для значних податкових пільг.

Накладення охоронного обмеження документально оформлю­ється письмовим договором, що здебільшого укладається з ініціа­тиви власника маєтку, який дає обмеження (grantee) та має індивіду­альний характер. Контрагентом, утримувачем охоронного обмеження 432

(easement holder) виступає юридична особа, яка має досвід природо­охоронної діяльності: громадська організація, земельний траст, ор­ганізація охорони історичних пам'яток тощо. Особа, що дає обме­ження, та утримувач обмеження обумовлюють права на користуван­ня об'єктом, які зберігаються за власником і його наступниками та встановлюють межі користування з метою створення найкращих умов для незмінності основних цінностей маєтку в майбутньому. Установ­лені ліміти поширюються також на правонаступників власника — особи, що дає обмеження. Будь-який власник маєтку в принципі може укласти такий договір. Якщо об'єкт перебуває у спільній власності, необхідна згода всіх співвласників. Якщо ж він перебуває в іпотеці, власник повинен попередньо укласти додатковий договір із кредито­ром. Додатковий договір відображає згоду кредитора з тим, що охо­ронне обмеження не може скасовуватися у разі втрати боржником права викупу.

Обмеження поширюється до тієї міри, що необхідна для захисту основних цінностей об'єкта охорони. Так, у випадку охорони цілин­них земель обмеження зазвичай забороняють будівництво та будь-які інші форми діяльності, що можуть спричинити зміни первісного стану цих теренів. Коли ж сутність обмежень полягає в охороні сіль­ськогосподарських угідь, заборона накладається на поділ земель та зміну профілю використання. І навіть найсуворіші обмеження, як правило, дозволяють власникам продовжувати традиційне викорис­тання земель.

Договір містить положення про те, що особа, яка дає обмеження, уповноважує утримувача обстоювати надалі охоронне обмеження. Скориставшись цією схемою, особа, яка дає обмеження, зберігає об'єкт у своїх руках і водночас забезпечує довічний захист цінних ресурсів цього нерухомого майна від неналежного використання без огляду на те, хто стане власником у майбутньому. Утримувач здійснює контроль за дотриманням передбачених відповідним договором обмежень. З цією метою регулярно, як правило, один раз на рік, проводиться моніторинг об'єкта, на який накладено обмеження. Представники утримувача відвідують цей маєток зазвичай у супроводі власника. Вони визначають, чи відповідає стан об'єкта умовам договору охоронного обмеження. Ці візити також забезпечують підтримання зв'язку між утримувачем і власником маєтку. Утримувач веде документацію, у якій відображаються підсумки візитів.

Якщо в процесі моніторингу виявляються факти порушення умов договору охоронного обмеження, утримувач має юридичні права ви­магати усунення цих порушень і відновлення захисту¹.

Ми приєднуємося до думки В. Непийводи та С. Голленгорста, які вважають, що досвід охоронних обмежень США з урахуванням спе­цифіки українських реалій може бути використаний і в Україні^{[766] [767]. На наш погляд, охоронних зобов’язань, передбачених у ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», украй недостатньо для формування екомережі, адже такі обмеження не поширюються на сільськогосподарські угіддя, які відіграватимуть роль екологічних коридорів. Тому в Законі України «Про екологічну мережу України» необхідно врегулювати відносини щодо укладення таких охоронних обмежень.}

У юридичній літературі можна зустріти пропозиції щодо обов’язкового укладення договору з метою забезпечення екологічних інтересів суспільства. Проте, на нашу думку, навряд чи це виправдано. Як відзначає М. І. Брагінський, у СРСР загальним правилом було обов’язкове укладення договорів, а те, що вкладалося у рамки свободи договорів, було лише винятком. Дійсно вільними можна було вважати лише укладення договорів у відносинах за участю громадян. В усіх інших випадках вільне укладення договорів було можливим лише в окремих випадках, коли предметом договору були товари, роботи та послуги, вилучені із планового перерозподілу і з цієї причини реалі­зувалися на розсуд відповідно виробника товарів, підприємства, що виконує роботи чи надає послуги, тощо^[768].

Зараз цивільний правопорядок засновано на зовсім інших засадах. Одним із основних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договорів. Відповідно до ст. 627 ЦК України («Свобода до­говору») сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Норми, що передбачають обов'язкове укладення договорів, — ви­няток із загального правила. Вони мають дуже обмежений характер і не підлягають розширеному тлумаченню. Такі винятки головним чином пов'язані із спеціальними конструкціями попередніх та публіч­них договорів (статті 633, 635 ЦК). Принципова відмінність сучасних економічних відносин виявляється не тільки у скороченні випадків обов'язкового укладення договорів, а й у тому, що акти, які передба­чають таку обов'язковість, адресовані особам, котрі реалізують товари, виконують роботи та надають послуги, залишаючи можливість тим, хто звертається за товарами, роботами та послугами, вступати у до­говірні відносини за власною волею. Зобов'язання цих осіб виникає лише у тих випадках, коли вони самі приймають його на себе, зокрема уклавши попередній договір.

М. І. Брагінський, який проаналізував ро сійське законодавство щодо випадків обов'язкового укладення договору, дійшов висновку про те, що залишки планового розподілу у сильно зміненому вигляді збереглися у новітніх актах лише у вкрай вузькій сфері. Це стосується постачань газу, постачань продукції (товарів) у райони Крайньої Пів­ночі, постачань до державного матеріального резерву (стосується певних категорій осіб), випадків, передбачених антимонопольним за­конодавством, оборонних замовлень та деяких інших випадків^[769].

На підставі викладеного можна констатувати, що обов'язкове укла­дення договору охоронного обмеження власником земельної ділянки суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в ст. 627 ЦК України. Отже, найбільш прийнятний варіант — зацікавити власника в укладенні такого договору.

Як відомо, стимулами до здійснення будь-якої діяльності можуть бути матеріальні та нематеріальні чинники. Як це не здається неспо­діваним, але нематеріальні чинники можуть відіграти значну роль у встановленні обмежень прав на земельні ділянки, що входять до складу сільськогосподарських угідь, які повинні бути екокоридорами. Саме нематеріальні стимули відіграли ключову роль у створенні пер­ших в Україні екокоридорів — Турківського та Буковинського. Мета створення цих коридорів — забезпечення пересування чотирьох основ­них видів тварин — ведмедя, зубра, рисі та дикого кота. Ці тварини користуються великою популярністю серед місцевих жителів (власни­ків земельних ділянок, якими проходять коридори), і збільшення їх чисельності сприймається ними позитивно. За відсутності значних обмежень у землекористуванні, необхідних для створення екокоридо- рів, цей чинник відіграв вирішальну роль. Крім того, за спиною цього нематеріального стимулу стояв ще й матеріальний — зі збільшенням чисельності цих видів тварин очікується значне збільшення туристів в Українських Карпатах, що позитивно позначиться на матеріальному становищі місцевих жителів.

Як свідчить зарубіжний досвід, вирішальним стимулом для ви­дання власником обмеження можуть стати податкові пільги. У США договір довічного охоронного обмеження вперше було укладено ще у 80-х рр. XIX ст. з метою захисту природних угідь навколо Бостона. Проте повсюдного поширення ця практика набула лише після того, як Закон про податкову реформу (1976 р.) однозначно визнав охоронне обмеження актом доброчинності, який надає право на пільги в опо­даткуванні. Це спричинило значне збільшення кількості земельних трастів — неприбуткових добровільних організацій, які мають на меті зберегти природні та історичні багатства країни, не покладаючись лише на державні кошти. У 1985 р. їх кількість становила 743, а на кінець 1990-х рр. перевищила 12 000, коли земельні трасти опікувалися 1,9 млн га різноманітних категорій земель по всій території США.

Особа, що дає обмеження, отримує податкові пільги в тому разі, якщо цей акт кваліфікується як публічна доброчинна акція відповідно до Внутрішнього податкового кодексу (Internal Revenue Code), тобто якщо ця особа подарувала або ж продала обмеження за ціною, нижчою від ринкової, публічній установі. Розмір пільг установлюється, зважа­ючи на вартість охоронного обмеження. Для обчислення цієї величини провадиться оцінювання реальної ринкової вартості об'єкта до і після накладення обмеження на підставі докладно опрацьованих федераль­них правил. Вартість охоронного обмеження — різниця між цими двома показниками. За загальним правилом пільги щорічно зменшують величину сукупного доходу особи, що дає обмеження, який підлягає оподаткуванню, на стільки відсотків, на скільки зменшилася вартість його об'єкта після накладення обмеження. Ця пільга триває до того часу, доки таким чином не звільниться від оподаткування сума, що дорівнює вартості обмеження^[770].

Подібні пільги в чинному українському законодавстві не перед­бачені. Відповідно до ст. 282 Податкового кодексу України від спла­ти земельного податку звільняються заповідники, у тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), парки державної та комунальної власності, регіональ­ні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Ці пільги стосуються лише юридичних осіб. На нашу думку, ураховуючи той факт, що земельні ділянки, які належать фізичним особам, також можуть опинитися в межах пере­лічених територій та об'єктів природно-заповідного фонду (що і тра­пляється все частіше із поступовим збільшенням його площі), у По­датковому кодексі необхідно було б передбачити відповідні пільги і для цієї категорії осіб.

Проте ще більшою проблемою для формування екомережі є від­сутність у законодавстві будь-яких пільг щодо сплати земельного податку стосовно земель, які не входять до природно-заповідного фонду. Зокрема, це стосується таких сільськогосподарських угідь, як пасовища і сіножаті. На нашу думку, такі пільги також необхідно передбачити у Податковому кодексі. Як правильно зауважується в спеціальній літературі, вони не повинні поширюватися на тих осіб, які укладають договір охоронного обмеження під час приватизації земельної ділянки, адже зниження реальної ринкової вартості об'єкта вже відображено в ціні, за якою його придбано^[771]. Але слід мати на увазі, що звільнення від сплати земельного податку власників земель­них ділянок сільськогосподарського призначення, включених до складу екомережі, може суттєво ускладнити і так важке фінансове становище місцевих рад. Тому такі пільги мають запроваджуватися з урахуванням усіх інтересів.

На наш погляд, включення земельної ділянки до екомережі має бути наслідком зміни її правового режиму. Це має позначитися і на такій складовій правового режиму земельної ділянки, як права й обов'язки її власника. На власника має бути покладено обов'язок щодо прийняття у встановленому законом порядку та виконання менеджмент-плану екокоридору.

Менеджмент-план розробляється для всього екокоридору і визначає заходи (наукові, організаційні, політичні, технічні), необхідні для по­ліпшення умов існування тварин і рослин та підвищення ефективнос­ті екокоридору з точки зору біорізноманіття. Він додається до схеми екокоридору¹. Чинне законодавство не вимагає розроблення, затвер­дження та реалізації менеджмент-плану екокоридорів та інших скла­дових екомережі. На думку фахівців, екокоридор, не забезпечений менеджментом, є суто формальним утворенням, від якого не слід очі­кувати практичного ефекту, тобто реалізації тих функцій, для яких він створюється: підтримання екологічного зв'язку та поліпшення умов існування біоти. Тому вони пропонують внести зміни до законодавства, зробивши узгодження менеджмент-плану обов'язковим етапом про­цесу затвердження схем елементів екомережі. Вони вважають також за необхідне покласти на власників земельних ділянок та землекорис­тувачів юридичний обов'язок щодо виконання положень та заходів узгодженого плану^{[772] [773].}

Розробники перших в Україні екологічних коридорів знайшли шлях розв'язання цієї проблеми. Наприклад, схему Буковинського екокоридору (частиною якої став менеджмент-план екокоридору) було затверджено рішенням Долішньошепітської сільської ради від 3 березня 2009 р. № 117/16, яке було погоджено в результаті кон­сультацій із власниками земельних ділянок та землекористувачами^[774]. Екокоридор було створено переважно на землях державних лісо­господарських підприємств та приватних землях сільськогосподар­ського призначення.

На нашу думку, більш е фективно правовий режим екокоридору можна забезпечити шляхом укладення договорів охоронного обмежен­ня, у яких відображатиметься менеджмент-план, із власником кожної земельної ділянки, що входить до екокоридору. Це дало б можливість для утримувача обмеження звернутися до судового захисту свого пра­ва за договором.

У межах екокоридору може опинитися дуже велика кількість зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення, що належать різним особам. Це зумовлено парцеляцією сільськогосподарських зе­мель, що спричинена паюванням великих колгоспних землекористу- вань і передаванням дуже дрібних земельних ділянок у власність їх колишнім членам. Консолідація земель, що очікується із започаткуван- ням ринку земель, не тільки матиме важливе економічне значення, а й може значною мірою сприяти створенню екокоридорів. Тому в про­цесі такої консолідації мають бути враховані й екологічні інтереси. На нашу думку, у законодавстві про консолідацію земель слід передбачи­ти правило, відповідно до якого в процесі консолідації повинні врахо­вуватися екологічні чинники, перш за все формування екомережі. З цією метою проекти консолідації сільськогосподарських земель ма­ють погоджуватися із територіальними органами Міністерства еколо­гії та природних ресурсів.

Відповідно до ч. 1 ст. 110 ЗК України на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Ми приєднуємося до позиції тих авторів, які вважають, що обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки речового характеру, крім права власності, тоді як обмеження — це звуження меж суб’єктивного права, яке не випливає із права іншої особи^[775]. Отже, ідеться саме про обмеження. Таким чином, правова природа договору охоронного об­меження щодо елементів екомережі — обмеження, установлене до­говором.

Сторонами договору виступають, з одного боку, власник земельної ділянки, а з другого — утримувач охоронного обмеження. Якщо сто­совно першого не виникає о собливих запитань, то цього не можна сказати про другу сторону. Як уже зазначалося, у США утримувачем охоронного обмеження є юридична особа, яка має досвід природоохо­ронної діяльності. Особливого поширення набули так звані земельні трасти. На думку В. Непийводи та С. Голленгорста, для умов України необхідним є значне розширення кола таких суб’єктів, зважаючи на відсутність в Україні інституцій, аналогічних земельним трастам, та фінансову слабкість громадських організацій. Тому автори пропонують зарахувати до цього кола, крім спеціалізованих громадських організа­цій, органи державної виконавчої влади, органи місцевого самовряду­вання, підрозділи відповідних міністерств та відомств (Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства аграрної політики, Дер­жавне агентство лісових ресурсів, Державне агентство земельних ре­сурсів, Державне агентство водних ресурсів, органи містобудування та архітектури тощо)¹.

Ми погоджуємося з цією пропозицією. Проте, на нашу думку, при­меншувати роль громадських організацій теж не варто. Адже в Украї­ні є громадські організації, які мають достатньо розгалужену структу­ру, досвід природоохоронної роботи та авторитет серед населення. У першу чергу це стосується такої громадської організації, як Україн­ське товариство мисливців і рибалок. Ця організація має багату історію, налічує декілька мільйонів членів по всій країні і є найпопулярнішою громадською організацією серед усіх громадських організацій, а не тільки природоохоронних. У користуванні товариства перебуває 33,2 млн га мисливських угідь — 70,9 % мисливських угідь України, що становить більше половини її території. В організації налічуються 150 мисливствознавців (24,5 % від загальної кількості) та 2542 єгері (56 % від загальної кількості)^{[776] [777].}

Відповідно до п. 1.1 Статуту Українського товариства мисливців і рибалок^[778] Українське товариство мисливців і рибалок (УТМР) є до­бровільною Всеукраїнською громадською організацією, яка об'єднує мисливців і рибалок із метою сприяння активному розвитку аматор­ського мисливського, стендового та рибальського спорту, охорони, відтворення, збереження раціонального використання тваринного світу та захисту спільних інтере сів. УТМР є юридичною особою і суб'єктом права приватної власності, має належне йому майно та грошові кошти. Відповідно до п. 2.1 Статуту до основних завдань УТМР, крім інших, віднесено виховання у членів товариства бережли­вого ставлення до природи та її багатств (це завдання стоїть на першо­му місці), пропаганда охорони природи, примноження та збереження природних багатств, раціонального використання тваринного світу. Отже, діяльність цієї громадської організації не обмежується тільки завданнями ведення мисливського господарства. Крім того, формуван­ня екомережі сприятиме відтворенню також мисливської фауни. Отже, УТМР — це саме та громадська організація, що має можливості та зацікавленість у тому, аби виступати утримувачем охоронного обме­ження, установленого стосовно земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, що мають стати складовою частиною екологічної мережі.

Зміст такого договору складатимуть заборони стосовно вчинення певних видів землекористування, що можуть негативно вплинути на виконання завдань екокоридору, та приписи щодо здійснення заходів, необхідних для реалізації завдань, які покладаються на власника земельної ділянки. Цим обов'язкам відповідатимуть права утриму­вача охоронного обмеження вимагати їх виконання. Наприклад, це може бути заборона розорювання полів біля смуг дерев та кущів, за­борона на знищення смуг лісів, насадження нових лісів та лісових смуг, установлення знаків для позначення території екокоридору тощо. Значною проблемою може стати встановлення власниками на своїх земельних ділянках огорожі, адже після набуття права власнос­ті на земельну ділянку власники часто обносять її огорожею. Дерев'яні паркани поки що істотно не заважають міграціям на території Буко­винського екокоридору, однак подальше збільшення кількості огорож, особливо із засто суванням колючого дроту і металевих сіток, здатне, на думку фахівців, істотно погіршити ситуацію. Тому на таких зе­мельних ділянках може бути встановлена заборона щодо зведення таких огорож, а також припис сто совно зменшення довжини вже іс­нуючих неперервних огорож (особливо тих, що йдуть упоперек смуг лісів)^[779].

Як свідчить досвід, загалом конфлікти між утримувачами та «первинними» власниками (особами, що видають обмеження) не виникають. Це й зрозуміло, адже охоронні обмеження накладені саме з ініціативи останніх. Однак чим далі об'єкт переходить від «первинного» власника до його наступників, то більша ймовірність того, що нові власники знехтують умовами договору охоронного обмеження. З плином часу така спокуса порушити умови договору зростає внаслідок зміни економічних пріоритетів та культурних уподобань. Тому великого значення набуває скрупульозне опрацю­вання умов договору¹.

Менеджмент-план екологічного коридору — дуже складний та значний за обсягом документ. Тому, на нашу думку, з метою полег­шення визначення умов договорів охоронного обмеження, що міс­титимуть менеджмент-план, необхідно прийняти Примірний договір охоронного обмеження щодо земельної ділянки, яка входить до складу екомережі. На користь Примірного, а не Типового договору свідчить не тільки те, що Типовий договір в умовах вільної еконо­міки має обмежене засто сування (про що йшло ся у попередньому підрозділі), а й те, що будь-який Примірний договір — це обмежен­ня сторін у визначенні умов договору. Менеджмент-плани екологіч­них коридорів матимуть значні відмінності залежно від географіч­них умов. Крім того, великого досвіду в їх розробленні ще немає. Ці обставини зумовлюють необхідність надання свободи сторонам у визначенні умов договору. Тому ми віддаємо перевагу саме При- мірному договору.

Незважаючи на запропоновані заходи, у деяких випадках виника­тиме необхідність у викупі земельних ділянок державою. Наприклад, на вузьких відрізках екокоридору навіть невеличкі оброблені та огоро­джені сільськогосподарські земельні ділянки стають перешкодою для тварин, особливо в місцях погіршення зв'язності («вузьких» місцях екокоридору)^{[780] [781].}

Правові засади такого викупу визначено у Законі України від 17 листопада 2009 р. № 1559-УІ «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебу­вають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»^[782]. Згідно з ч. 1 ст. 7 цього Закону органи ви­конавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності фізич­них або юридичних осіб, для розташування об'єктів природно- заповідного фонду. І хоча ця норма поки що не застосовувалася, на нашу думку, вона повинна бути використана для забезпечення пу­блічних екологічних інтересів. Проте її дія не поширюється на зе­мельні ділянки сільськогосподарського призначення, які повинні виконувати роль екологічних коридорів. Тому Закон має бути до­повнено положенням про можливість викупу земельних ділянок і для потреб формування екокоридорів.

У зарубіжній практиці створення екомереж відомі випадки, коли можливість обміну земельної ділянки мотивувала землевласника під­тримати створення екокоридору. На нашу думку, така практика може бути застосована і в Україні. Наприклад, під час паювання багато гро­мадян отримали земельні ділянки з далеко не найкращими ґрунтами. Вони б погодилися на обмін таких ділянок на ділянки із кращими ґрунтовими характеристиками. Держава могла б надати їм такі земель­ні ділянки в обмін на ділянки із гіршими ґрунтами, але необхідними для формування екомережі.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 зазначеного Закону України замість ви­купної ціни земельної ділянки власнику за його бажанням може бути передана у власність інша рівноцінна земельна ділянка в межах тери­торії, на яку поширюються повноваження відповідного органу вико­навчої влади або органу місцевого самоврядування, що ухвалив рішен­ня про викуп. Однак у Законі не визначено поняття рівноцінної земель­ної ділянки.

Розв'язання цієї проблеми запропоновано в науці земельного права. На думку М. В. Шульги, абсолютна рівноцінність земельних ділянок у розглядуваному випадку — явище принаймні виключне, а то й практично неможливе. Рівноцінність земельних ділянок включає як мінімум такі чинники: родючість ґрунтів, рівень заля­гання ґрунтових вод, місцезнаходження ділянки, її розмір та конфі­гурація. Крім того, на його погляд, у принципі не повинна виклю­чатися можливість відновлення порушених земельних прав і не­рівноцінною земельною ділянкою (за наявності згоди власника землі чи землекористувача), якщо при цьому буде застосована до­даткова грошова чи інша компенсація. Оскільки рівноцінність зе­мельних ділянок — оціночна категорія, автор пропонує визначити, хто має вирішувати спір, що може виникнути. Як він уважає, таким органом має бути суд. Проте питання про рівноцінність земельних ділянок має бути підготовлено комісією, що створюється відповід­но до постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власни­кам землі та землекористувачам»¹.

М. В. Шульга визначив і правову природу виділення рівноцінної земельної ділянки. На його думку, її слід відносити до відновлення порушених прав, а не до їх компенсації. Подібний підхід зумовлено такими обставинами. Відновлення та компенсація — тісно пов'язані між собою гарантії, вони доповнюють одна одну. Але між ними іс­нують і певні відмінно сті. Відновлення завжди має пріоритетний характер і в усіх випадках більш бажане, коли для цього існують реальні можливості. Коли ж відновлення об'єктивно неможливе, вступає в силу компенсаційна функція. За неможливості віднов­лення порушеного права має застосовуватися його компенсація. Тому виділення рівноцінної земельної ділянки замість вилученої (викупленої) являє собою відновлення порушеного права. Компен­сації ж підлягають завдані власникам земельних ділянок та зем­лекористувачам збитки^{[783] [784]. Ми приєднуємося до наведеного і вважа­ємо, що поняття рівноцінної земельної ділянки має бути визна­чене у законі.}

Крім названих, можуть бути й інші способи набуття державою земельних ділянок сільськогосподарського призначення з метою формування екомережі. Так, у деяких розвинених країнах пошире­ним є дарування земель національним паркам тощо. В Україні Мі­ністерство сільського господарства та з питань якості продуктів харчування Нідерландів спільно з Міністерством екології та при­родних ресурсів України розробляють проект фонду, призначенням якого є фінансування оренди земельних ділянок під природоохорон­ні об'єкти¹.

Отже, з метою забезпечення формування екомережі в законодавстві мають бути визначені особливості правового режиму сільськогоспо­дарських угідь — пасовищ та сіножатей, що повинні ввійти до складу екологічної мережі. До них належать:

1) особливий порядок зміни виду угідь. Ми приєднуємося до про­позиції П. Ф. Кулинича, відповідно до якої щодо угідь екстенсивного використання — сіножатей та пасовищ має бути встановлено обме­ження щодо їх переведення в угіддя іншого виду — ріллю, перелоги та багаторічні насадження^{[785] [786];}

2) особливий порядок приватизації. Приватизація таких земельних ділянок можлива лише за умови прийняття новим власником мене- джмент-плану щодо цієї земельної ділянки як частини певного елемен­ту екомережі;

3) наявність охоронного зобов'язання (у разі видання його влас­ником земельної ділянки) щодо додержання особливого правового режиму відповідно до затвердженого менеджмент-плану елементу екомережі;

4) особливість припинення прав на земельну ділянку. Право власно сті може бути припинено на підставі викупу земельної ді­лянки для суспільних потреб (п. «ґ» ч. 1 ст. 140 ЗК України) — фор­мування екологічної мережі. Серед підстав припинення права ко­ристування земельною ділянкою ЗК України визначає використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (п. «ґ» ч. 1 ст. 141). Особливість у цьому разі полягатиме у тому, що нецільовим вико­ристанням, крім іншого, вважатиметься і порушення умов охорон­ного обмеження.

Викладене дає можливість зробити такі висновки. Відновлення природної рівноваги, а отже, і сприятливого середовища для життя людини на території України неможливе без збільшення частини земель, що перебувають у природному стані. Це можна здійснити шляхом створення науково обґрунтованої системи природоохоронних територій — екологічної мережі. Правовий режим земель екомережі характеризується особливостями зміни цільового призначення, на­буття, реалізації та припинення прав на них. На нашу думку, це до­зволяє виділити їх як окремий об'єкт земельних правовідносин.