§ 2. Види об'єктів екологічного права

У правовій літературі не досягнуто єдності поглядів щодо класифікації об'єктів екологічного права та забезпечення їх правової охорони. З існуючих поглядів на цей предмет найбільш розповсюдженими є виділення природних об'єктів, природних ресурсів та природних комплексів.

Природні об'єкти, що підлягають охороні, визначені в екологічному за­конодавстві. Так, згідно ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природ­них і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліста інша рослинність, тварин­ний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягаютьтериторіїта об'єкти природно-заповідного фонду й інші території та об'єкти, визначені законодавством України.

За наведеною законодавчою нормою навколишнє природне середовище цілком віднесено до інтегрованого об'єкту правової охорони. Воно позначено узагальненим формулюванням: «навколишнє природне середовище як сукуп­ність природних і природно-соціальних умов і процесів». До диференційованих природних об'єктів відносяться земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд, атмосферне повітря. Разом з тим зазначені об'єкти у законодавчому порядку позначені укрупнено й усередино. Тому в кожному з них можна виділити значну кількість відособлених природних скла­дових. У зв'язку з цим у подальшому вказаний Закон проводить деталізацію відповідних природних об'єктів, вказуючи на їх окремі елементи або частини, які складають більш дрібні структурні компоненти природних біоресурсів і мікро­організмів, утворюють генетичний фонд або формують природний ландшафт і т.

Природні ресурси в буквальному значенні є джерелами споживання. Під ресурсом у вузькому змісті, як цей термін вживається в екологічному законодав­стві, розуміють джерело економічного споживання. У широкому змісті природні ресурси - це джерела споживання людиною і суспільством для задоволення своїх економічних, екологічних, оздоровчих, культурних, естетичних, духовних та інших потреб. У зв'язку з виділенням вузького і широкого змісту природних ресурсів прийнято говорити про охорону природи та використання її ресурсів. При цьому під охороною мається на увазі конкретний відособлений природ­ний об'єкт, а під використанням - споживання його ресурсів. Однак у реальній дійсності найчастіше одночасно здійснюються охорона та використання одно­го і того ж об'єкта, наприклад, земельної ділянки, водного простору, лісового масиву тощо.

Поняття «природний об'єкт» відбиває екологічну сторону складової довкіл- ля^поняття «природний ресурс»-економічну сторону як об'єкта споживання. В еколого-правовому розумінні не можна охороняти те, що підлягає споживанню, а те, що не використовується, не потребує охорони. У зв'язку з цим у чинному законодавстві стосовно природних ресурсів вживається термін «раціональне використання» як форма еколого-правової охорони природних об'єктів та на­вколишнього природного середовища.

При цьому слід мати на увазі різний зміст екологічного й економічного ра­ціоналізму. До природних ресурсів можна віднести, наприклад, земельні, водні, лісові, рослинні, фауністичні, мінеральні, кліматичні, енергетичні, геотермальні та багато інших. У середині кожного з цих видів ресурсів можна виділити більш визначені та конкретизовані природні ресурси, наприклад, землі сільськогоспо­дарського призначення, прісноводні джерела, захисні ліси, лікарські рослини, наземні тварини тощо.

Природні комплекси мають місце, коли на певній території самостійно функ­ціонує чисельна кількість або декілька видів природних об'єктів і природних ресурсів, що взаємопов'язані між собою і впливають один на одного.

У якості природних комплексів можна розглядати окремі види природ­них складових природно-заповідного фонду України, наприклад, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки та деякі інші. Чинне екологічне законодавство відноситьїхдо території та об'єктів, що підлягають особливій правовій охороні. Це пов'язано з їхньою природною специфікою, що полягає у рідкісності, унікальності, різнома­нітності, сконцентрованості на певній території, особливій цінності тощо. Проте важливим тут є також правова ознака їх високої концентрації у певній території та утворення комплексу природних багатств, тобто не як будь-яке поєднання окремих природних об'єктів та їх ресурсів, а лише таке їх поєднання, що перед­бачається нормами екологічного законодавства.

До природних комплексів можна також віднести: курортні території з природними лікувальними ресурсами, що використовуються для лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань і рекреаційних цілей та під­лягають особливій охороні; лікувально-оздоровчі місцевості і території, що мають мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, кліматичні та інші при­родні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань; природні ландшафти як типові або унікальні природні комплекси й об'єкти тощо.

Фонди природних об'єктів та їх ресурсів нерідко позначаються у законодав­чих актах в якості їх поєднання (інтеграції) чи відособлення (диференціації). Фон­дова консолідація чи фондове відокремлення природних об'єктів та їх ресурсів¹ має місце, наприклад, у ст.

Чинний Земельний кодекс, на відміну від попередніх Земельних кодексів, не включає усі землі країни до складу єдиного державного земельного фонду. Проте фондове позначення земель як об'єктів використання та охорони у зе­мельному законодавстві є поширеним. Воно спостерігається у ст. 19 вказівкою на землі водного фонду, ст. 25 стосовно створення резервного фонду земель, ст. 43 щодо земель природно-заповідного фонду тощо. Наведене надає підстави для віднесення відповідних фондів природних об'єктів та їх ресурсів як специфічних «природних комплексів» до об'єктів екологічного права.

Екологічна мережа, яка створюється в країні відповідно до Законів України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року^{[57] [58] та «Про екологічну мере­жу України» від 24 червня 2004 року[59], також є об'єктом екологічного права. За ст. З вказаного Закону, екологічна мережа - це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природноресурсного потенціалутериторіїУкраїни, збере­ження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні. Таким чином, екологічна мережа являє собою певний комплекс природних об'єктів та їх ресурсів, але інтегрованих на широкому видовому рівні та поширеній території країни.}

Одночасно Закон «Про екологічну мережу України» визначає об'єкт екоме- режі як ії окрему складову частину, що має ознаки просторового об'єкта, тобто певну площу, визначені межі, екологічні характеристики тощо. При цьому до об'єктів екомережі відносяться території та об'єкти природно-заповідного фон­ду, водного фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо.

Явища та речовини підвищеної екологічної безпеки, що утворюються або виникають в результаті виробничо-господарської діяльності та несуть загрозу погіршення якості навколишнього природного середовища, а через природне середовище-здоров'ю і життю людей, чинним законодавством також віднесені до об'єктів екологічного права. Так, у ст. 44 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачені умови та порядок встановлення лімітів на скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище.

Небезпечними видами господарської діяльності є, наприклад, застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів або електромагнітне, іонізуюче чи радіоак­тивне забруднення навколишнього природного середовища. Проте найбільше небезпеку стану довкілля у даний час складає забруднення природного серед­овища промисловими, сільськогосподарськими, будівельними, побутовими та іншими видами відходів. У зв'язку з цим ст. 55 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища» покладає підвищені вимоги до власників від­ходів щодо їх утилізації, знешкодження або розміщення. Зокрема, розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з додержанням са­нітарних і екологічних норм способом, що забезпечує можливість їх подал ьшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Особливу небезпеку складає забруднення довкілля радіоактивними, хіміч­ними, біологічними та іншими відходами, що створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього середовища і здоров'я людини та які потре­бують спеціальних методів і засобів поводження з ними.