Примусове виконання рішень публічної адмністрації в українській привовій системі

З утворенням самостійної і незалежної України змін у законодавстві щодо регулювання інституту примусового виконання рішень та суб’єкту примусового виконання рішень так і не відбулось¹.

Зокрема, Закон України «Про власність» від 27 лютого 1991 року [204] (втратив чинність на підставі Закону України від 27 квітня 2007 року «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» [205]) встановлював рівноправність усіх форм власності, чого ніяк не можна було сказати про виконавче провадження, котре, як і взагалі всі інші раніше чинні радянські норми, віддавало пріоритет державній формі власності.

Крім розділу V ЦПК України 1963 року [206], основним нормативно -правовим актом, який досить детально регулював норми виконавчого провадження, залишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 року, що не витримувала ніякої критики.

Внаслідок цього авторитет судових виконавців, і навіть судів, значно знизився, а кредитори прагнули вирішити питання, які виникали щодо виконавчого провадження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, але й у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 року гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умовах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище.

На превеликий жаль, незалежній Україні знадобилось майже дев’ять років для того, щоб створити правове підґрунтя системи примусового виконання рішень публічних органів управління.

Формування інституту примусового виконання рішень в Україні та затвердження правового статусу суб’єкта виконання примусових рішень відбувалося поступово. Між окремими етапами проходив значний проміжок часу, що породжувало повсякденні труднощі, пов’язані із виконанням рішень публічних органів управління. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову юридично відбувся в 1996 році, одночасно із прийняттям Конституції України. Сам процес поділу, а особливо побудова відповідної системи органів влади, характеризувався відповідними етапами становлення.

Так, утворення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства юстиції України стало заміною існуючого раніше інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично відносилися до районних судів загальної юрисдикції.

24 березня 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», на яку було покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень.

Цей закон визначив умови організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний статус.

На виконання цього Закону в Україні, на початку 1999 року в системі органів Міністерства юстиції України була безпосередньо утворена державна виконавча служба та сформовані її органи.

Треба відзначити, що до основних завдань Міністерства юстиції України віднесено організацію в установленому порядку своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), яке покладено на державну виконавчу службу ( п. 19) [207].

Відповідно до цього, Наказом Міністерства юстиції України «Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців» від 19 листопада 1998 року на виконання вищевказаного закону скорочено посади старших судових виконавців та судових виконавців - утворено відділи державної виконавчої служби [208].

Закон України «Про виконавче провадження», який визначив умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був прийнятий у 1999 році, тобто майже через рік після утворення державної виконавчої служби. До прийняття вказаного Закону державні виконавці діяли відповідно до Інструкції про виконавче провадження, затвердженої наказом Міністерства юстиції СРСР від 15.11.1985 № 22, і в своїй діяльності керувалися більшою мірою цивільно-процесуальним законодавством, яке визначало діяльність судових виконавців.

У 2005 році на виконання Указу Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701 «Питання Міністерства юстиції України», постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 р. № 320 «Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України» та Закону України від 23 червня 2005 р. № 2716 -IV «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» відбулося реформування системи органів державної виконавчої служби».

Наказами Міністерства юстиції від 18 серпня 2005 р. № 1474/к та від 19 серпня 2005 р. № 1482/к ліквідовано Департамент державної виконавчої служби, як структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції та відділи державної виконавчої служби, як структурні підрозділи територіальних управлінь юстиції та утворено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління.

1 Інститут примусового виконання рішень та суб’єкти примусового виконання рішень нерозривно пов’язані між собою, тому розглядати їх автономно один від іншого майже не можливо.

Можливість утворення урядових органів була передбачена наведеним вище Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» [209], згідно зі ст. 6 якого Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

1) управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

2) контрольно-наглядові функції;

3) регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 р. [210] було затверджене «Типове положення про урядовий орган державного управління». Згідно з ним урядовий орган:

а) у межах своєї компетенції бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади;

б) здійснює в установленому порядку управління підгалузями або сферами діяльності, зокрема в межах, визначених центральним органом виконавчої влади, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади;

в) виконує згідно із законодавством контрольно-наглядові функції у відповідній підгалузі або сфері діяльності;

г) здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб;

д) узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального органу виконавчої влади.

Треба відзначити, що такий структурний підрозділ як департамент утворюється для виконання основних завдань високого ступеня складності (багатогалузевість, багатофункціональність, програмно-цільовий напрям діяльності), координації роботи, пов'язаної з виконанням цих завдань, за умови, що у його складі буде не менш як чотири відділи. У разі потреби у складі департаменту може утворюватися сектор з чисельністю не менш як 2 працівники. Такі сектори у складі департаменту та самостійного управління утворюються понад нормативну кількість відділів, а в складі самостійного відділу - понад мінімальну чисельність працівників самостійного відділу [211].

Як зазначила прес-служба Міністерства юстиції України, «пунктом 6.9 Резолюції 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо України, ухваленої на жовтневій сесії ПАРЄ, одним із значних досягнень прогресу в Україні визначено прийняття у червні 2005 року закону, що «посилює діяльність державної служби виконання судових рішень у некримінальних справах».

Метою реформування, як зазначав екс-міністр юстиції Роман Зварич, було те, що «на місцях виконавча служба фактично підпорядкована органам місцевої влади, з одного боку, а з іншого, - триває втручання самих суддів у роботу місцевої влади. Виконавчу службу треба вивести на такий рівень, який унеможливить втручання з боку Генпрокуратура місцевої влади. Пан Зварич повідомив, що ініціює перетворення виконавчої служби на окремий урядовий орган, який буде виведений з-під юрисдикції органів юстиції і підпорядковуватиметься винятково міністру юстиції».

З цього приводу необхідно зазначити, що в цій само резолюції є й таке: «вітаючи широку програму реформ нового керівництва (України), ПАРЕ, однак, підкреслює, що ні постреволюційна ситуація, ні наступні вибори не повинні слугувати виправданням для поспішних рішень, (...) та ігнорування демократичних норм і стандартів у галузі прав людини».

Слід зауважити, що два з половиною роки тому Закон України «Про внесення змін до Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» №1095-IV від 10 липня 2003 р. норму, що містилась в ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» щодо нагляду прокуратури за здійсненням виконавчого провадження, виключив.

Щодо втручання органів місцевої влади в роботу державної виконавчої служби, по-перше, Закон України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконання рішень, за якими боржниками є територіальні підрозділи центральних органів державної влади, міські або районні ради чи районні державні адміністрації, покладаються на відділи примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва та Севастополя [212]. На сьогодні, відповідно структурних змін виконання рішень де боржниками є вказані суб’єкти покладена на підрозділ примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.

По друге, і найголовніше, якщо з вдячністю отримувати від керівників місцевих органів державної влади, починаючи від грамот та подяк керівнику відділу та державним виконавцям на державні та професійні свята і до приміщень для роботи відділу, наприклад, до Дня юриста райдержадміністрація Печерського району Києва подарувала нове приміщення управлінню юстиції, державній виконавчій службі, то бути від них незалежними при виконанні судових рішень неможливо.

Департамент державної виконавчої служби у статусі урядового органу публічного управління, який підпорядкований Міністерству юстиції України, проіснував дуже не довго.

16 листопада 2006 року постановою Кабінету Міністрів України [213] було ліквідовано Департамент державної виконавчої служби у зазначеному статусі. Установлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Департаменту державної виконавчої служби. Ця постанова вступила одночасно в дію з законом України «Про внесення змін та доповнень до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Виконавче провадження» щодо реформування державної виконавчої служби [214]. Положення про Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 711 [215] скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року.

Вказані зміни у структурі органів державної виконавчої служби визначають, що органи державної виконавчої служби як регіонального так і територіального є структурними підрозділами відповідних управлінь юстиції. Такі зміни знову привели до можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби: одночасно Департаменту державної виконавчої служби та відповідним регіональним і територіальним управлінням юстиції, зазначена система вже існувала і мала багато неузгоджень та пробуксовок щодо примусового виконання рішень. В той же час ні перша ні друга реформи не привели до суттєвих змін щодо діяльності зазначеної служби. Притоку свіжих професійних кадрів чи кадрової чистки старих не відбулося, рівень професійності не піднявся, якість роботи державних виконавців не покращилася.

Тобто законодавець не удосконалює роботу зазначеної служби, не запроваджує модернізовані засоби по виконанню основної функції, а ходить по колу, задовольняючи політичні та інші інтереси окремих політиків та державних і недержавних структур.

На наш погляд, багато чисельні реформи державної виконавчої служби ідуть не на користь розвитку та ефективного виконання покладених на цю службу обов’язків. Сучасні погляди держави необхідно направити на удосконалення нормативно-правової бази, введення у правове поле ефективного сучасного інституту приватних виконавців, розширення компетенції державного виконавця, розроблення та запровадження сучасного соціального захисту вказаних суб’єктів.

Основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний захист визначає Закон України «Про державну виконавчу службу» ( з змінами та доповненнями).

Згідно статті 1 вказаного Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

На сьогоднішній день правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про заставу», «Про нотаріат», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та інші нормативно-правові акти, що прийняті на їх виконання.

Сучасне законодавство не містить визначення «державної виконавчої служби». Не зважаючи на неодноразові зміни правового статусу даного органу, беручи за основу його основоположні повноваження, ми вважаємо, що державна виконавча служба - це структурний орган публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного і повного примусового виконання рішення, зазначеного в правовому акті примусового виконання. Структурними підрозділами Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є:

• Сектор організації роботи керівництва Департаменту;

• Відділ внутрішнього контролю;

• Управління планово-фінансової діяльності;

• Відділ діловодства та контролю;

• Управління організаційного забезпечення;

• Управління законодавчо-методичного забезпечення;

• Управління кадрового забезпечення;

• Відділ примусового виконання рішень;

• Відділ господарського забезпечення.

До складу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України входять: відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах державного казначейства України, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам. Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції мають печатку.

Департамент державної виконавчої служби очолює директор, який в установленому порядку призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції.

Аналогічний порядок призначення директора Департаменту державної виконавчої служби, а також його заступників визначено статтею 9 Закону України «Про державну виконавчу службу».

Так, відповідно до вказаної статті Закону директор Департаменту державної виконавчої служби, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції України.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 р. «Питання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції» [216] директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції має п'ять заступників, в тому числі одного першого заступника директора Департаменту та одного заступника директора Департаменту - начальника відділу примусового виконання рішень.

Сьогодні, Департамент державної виконавчої служби виконує наступні завдання: організовує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством; здійснює керівництво органами державної виконавчої служби, а також фінансове, матеріально-технічне та нормативно-методичне забезпечення їх діяльності;

розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, а також проводить їх правову експертизу;

узагальнює практику застосування законодавства з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд Міністра юстиції;

організовує ведення статистичної звітності органів державної виконавчої служби та узагальнення практики державних виконавців щодо виконання окремих рішень;

організовує ведення діловодства та архіву, контролює стан діловодства в органах державної виконавчої служби; забезпечує представництво інтересів органів державної виконавчої служби у судах;

виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції організовують виконання законів і здійснюють керівництво районих, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції, координують і контролюють їх діяльність; організовують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально - технічне забезпечення державної виконавчої служби; організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

За статистичними даними Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України тільки у 2006 році підлягало виконанню відділами примусового виконання рішень державної виконавчої служби 6 005 виконавчих документів на загальну суму 12 256 748 409 грн., що складає 0,09% по провадженнях та 26,13% по сумах від загальної кількості проваджень по відділах державної виконавчої служби України (відповідно 6 725 768 проваджень на суму 46 904 512 823 грн.). державними виконавцями відділу виконання примусових рішень фактично виконано 1 932 виконавчих документи та стягнуто 825 005 734 грн., що на 593 документи менше, але на 707 618 045 грн. або 7 разів більше, ніж за аналогічний період 2005 року. За 11 місяців 2007 року державними виконавцями всього стягнуто 117 387 689 грн. Залишок виконавчих документів на кінець вказаного періоду становить 3 233 виконавчих документів, що на 1 332 документів або 1,4 рази більше у порівняні з аналогічним періодом 2005 року, який складав 1 901 виконавчих документів. Протягом вказаного періоду державними виконавцями стягнуто виконавчого збору на суму 8 564 194 грн., що на 2 115 834 грн. або 24,7 % більше, ніж у 2006 році ( у 2006 році було стягнуто виконавчого збору на суму 6 448 360 грн.).

Згідно Закону України «Про виконавче провадження» ( ст. 3) та у визначеному ним порядку державній виконавчій службі підлягають виконанню такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Треба звернути увагу, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для приведення рішення до примусового виконання потребують окремого виконавчого документу. Винятком з цього правила можна вважати лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (у господарському процесі), ухвали про вжиття запобіжних заходів ( у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами.

Разом з тим, досліджуючи зазначену проблематику, деякі науковці звертають увагу на необхідність черговості виконання рішень державними виконавцями, відповідно до ієрархічності побудови державної влади, а також рішень, прийнятих «недержавними структурами» [17, с. 133].

На наш погляд, ієрархічність побудови державного апарату та місце між ними «недержавних структур» не можуть грати ні якого значення, черговість виконання рішень залежить тільки від соціальної важливості та значення можливих наслідків невиконання. Саме такий підхід підтримують автори навчального посібника «державна виконавча служба в Україні» [14, с. 26], які продовжують цю думку у наступному: «переслідується мета не першочерговості виконання рішень державних органів за ієрархічною побудовою, а за строками............................................................................................................................................ та виправданою доцільністю». В

той же час, необхідно наголосити, про те що державний виконавець, також, не вправі проводити оцінку рішенням будь яких органів, не вправі проводити перевірку на предмет законності будь-якого рішення [17, с. 134]. державний виконавець повинен сумлінно і грамотно, відповідно до норм Законів та Інструкції про проведення виконавчих дій виконувати свої функціональні обов’язки і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень.

Посадовими особами Департаменту державної виконавчої служби є державні виконавці і як вже відзначалося раніше, вони були запроваджені у правове поле замість судових виконавців.

державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу. державний виконавець підпорядкований органам юстиції та, як представник виконавчої влади, наділений владними повноваженнями, а вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Ст. 4 закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що державними виконавцями є заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, начальник, заступник начальника, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби.

На підставі закону України «Про виконавче провадження» (ст. 24) та Інструкції про проведення виконавчих дій ( з змінами та доповненнями ) державний виконавець уживає заходів примусового виконання, якщо боржник не викону є добровільно рішення у встановлений виконавцем строк.

Заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на грошові кошти боржника; звернення стягнення на інші види майна боржника; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; відібрання дитини;

інші заходи, передбачені рішенням.

Треба відзначити, що в системі органів влади утворена і діє державна кримінально-виконавча служба, завданням якої є здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Зазначена служба відповідно здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань державної кримінально-виконавчої служби України [217]. Треба акцентувати увагу, що основною функцією вказаного органу є виконання кримінальних покарань, тому він та його повноваження, структурні утворення не входять до предмету дослідження даної роботи.

Працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції) є державними службовцями. Тобто на них поширюються норми закону України «Про державну службу».

Ст. 12 Закону України «Про державну службу» встановлено вимоги до державного службовця.

Отже, із формулювання ст. 6 Закону «Про державну виконавчу службу» ці вимоги пред’являються і до державного виконавця, з чого випливає, що державним виконавцем не може бути:

- особа, визнана у встановленому порядку недієздатною;

- особа, яка має судимість, що є несумісним із зайняттям посади;

- особа, яка у разі її прийняття на роботу буде безпосередньо підпорядкована або підлегла особі, яка є її близьким родичем чи свояком.

державний виконавець також не має права:

- займатися підприємницькою діяльністю;

- виконувати роботу на умовах сумісництва;

- входити до складу керівних органів господарських товариств;

- приймати подарунки від фізичних та юридичних осіб, грошові винагороди, пільги у зв’язку зі своєю службовою діяльністю.

Окрім того, державні виконавці повинні дотримуватись додаткових вимог, які пред’являються до державних службовців:

1) добросовісне та професійне виконання своїх службових обов’язків;

2) забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина у службовій діяльності;

3) додержання законності у своїй службовій та позаслужбовій діяльності;

4) додержання законодавчо закріплених морально-етичних вимог по віденки;

5) недопущення проявів корупції, бюрократизму тощо;

6) збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці.

Треба зазначити, що ст. 124 Конституції України регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Державний виконавець не вправі здійснювати правосуддя, а тому й не входить до структури судової влади. Разом з тим, перебування судового виконавця під юрисдикцією районного суду, робило вимоги судового виконавця загальнообов’язковими, оскільки в цьому випадку невиконання його вимог можна було трактувати як невиконання вимог суду. Тепер при відокремленні державної виконавчої служби від судової системи стає потрібною відповідна регламентація в Кримінальному кодексі України і Кодексі України про адміністративні правопорушення дій, що за характером можна кваліфікувати як невиконання законних вимог державного виконавця, а також дій щодо образи державного виконавця при виконанні ним своїх посадових обов’язків. Останнє положення зумовлене тим, що державні виконавці не віднесені до осіб, які за ст. 1 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» виконують правоохоронну функцію. Так, судді, що здійснюють правозахисну функцію, відокремлені від осіб, які здійснюють правоохоронне завдання, а державний виконавець фактично також здійснює державну правозахисну функцію [81, с. 109], що потребує детальної наукової регламентації та вироблення певної позиції з цього питання. Хоча зазначена пропозиція не завжди приймається однозначно в теоретичних та практичних колах. Наголошується, що європейський досвід не поєднує функції правосуддя та виконання рішень. Вважається, що таке поєднання загрожує перетворенню судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких може мати непередбачувальні наслідки [14, с. 13]. Разом з тим, сьогодні ми бачимо, безсилу судову систему, яка не спроможна виконати власне винесене рішення, мабуть сьогоднішня ситуація в країні потребує саме такої системи примусового виконання рішення. Саме така система, на наш погляд, дасть можливість результативно виконувати будь які примусові рішення державних та недержавних органів.

Отже, підводячи висновок вищевикладеному можна запропонувати поняття «державний виконавець». Їм є державний службовець, наділений владними повноваженнями щодо примусового виконання рішень, вимоги якого ( щодо виконання рішень) є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

До ознак, які притаманні державному виконавцю можливо віднести:

1. державний виконавець - це фізична особа, громадянин України, який має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшов у встановленому порядку конкурсний відбір або прийнятий за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Між державним органом і державним виконавцем укладається трудовий договір, у відповідності з яким державний виконавець виконує повноваження державної виконавчої служби, вирішує спеціальні завдання для досягнення певної цілі, а державна виконавча служба у свою чергу має обов'язки перед державним виконавцем: встановлює та забезпечує його права та інтереси, соціально-правові гарантії, відповідальність, грошове утримання. державний виконавець є представником публічної адміністрації, часткою державної бюрократії, без якої не обходиться жодне суспільство. Всі дії державного виконавця здійснюються від імені держави і за її дорученням; держава ж у свою чергу веде контроль за діяльністю державного виконавця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу. державний виконавець обіймає державну посаду лише в державному органі. Він є державним службовцем.

2. державний виконавець повинен відповідати вимогам законодавства України «Про державну службу», «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження».

3. державний виконавець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку. Спеціальне законодавство визначає зміст діяльності виконавця, права, обов'язки, обмеження, гарантії, відповідальність.

4. державному виконавцю присвоюється в установленому порядку відповідний посаді і категорії ранг.

5. державний виконавець виконує державні функції, повноваження які покладено на державну виконавчу службу.

6. державний виконавець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

7. Діяльність державних виконавців має невиробничий характер.

8. державний виконавець здійснює заходи по реалізації виконавчого провадження.

9. державний виконавець зобов’язаний носити формений одяг та мати службове посвідчення єдиного зразка, ці вимоги зумовлені специфікою роботи, так як йому надане представницьке право від імені держави, відповідно до цього повноваження державного виконавця і його зовнішній вигляд повинні належним чином бути забезпеченні.

Завдання для поглиблення знань за розділом 1

«Генезис становлення та розвитку держаної виконавчої служби»

Література для самостійного опанування:

Фіолевський Д.П., Лобанцев С.Ю., Мєзєнцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. посіб./ Під заг. ред. Д.П. Фіолевського. -К.: Алерта, 2004. - 564 с.

Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2002. - 480 с.

Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в 17-18 ст. 1648-1782. - Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1967.- 179 с. Старилов Ю.М. Служебное право. - М.: БЕК, 1996. - 688 с.

Білоусов Ю.В. Виконавче провадження: Навч. посіб. - К.: Прецедент, 2004. - 192 с.

Питання для самоконтролю

1. Які основні етапи становлення інституту примусового виконання рішень можливо відоеремити у дореволюційний період ?

2. Які основні етапи становлення інституту примусового виконання рішень можливо відоеремити у радянський період?

3. Які елементи інституту примусового виконання рішень, що були запроваджені у радянський період було покладено в основу українського періоду становлення інституту примусового виконання рішень?

4. Які правові акти започаткували інститут примусового виконання рішень на Україні ?

Тематика реферативних повідомлень

1. Розвиток інституту примусового виконання рішень в петровський період

2. Порівняльна характеристика інституту примусового виконання в період правління Катерини ІІ та Миколи ІІ

3. Інститут примусового виконання в період 30-40 рр. ХХ ст.

Тестові завдання

1. Кто такий «судовий пристав»?

*помічник судді;

* посадовець при окружних судах та судових палатах, який виконував постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним чи свідкам судових повісток;

*захісник відповідача у судовому провадженні.

2. Кто такий «судовий виконавець»?

* штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, виконував обовязки секретаря судового засідання;

* орган публічного управління, який входить у структуру судової системи та створений для виконання примусових рішень;

* службова особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування.

3. Який статус має Державна виконавча служба:

*центральний орган з спеціальним статусом;

* урядовий орган при Міністерстві юстиції України?

*підрозділ Міністерства юстиції Ураїни?