<<
>>

§ 2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

Клопотання стягувача про надання дозволу на примусове виконан­ня рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживан­ня (перебування) або місцем знаходження боржника, тобто діє прави­ло загальної територіальної підсудності.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Укра­їні» від 11 грудня 2003 р. місцем проживання є адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік; а місцем перебування — адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців нарік (ст. 3). Згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше при­міщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У разі коли боржник не має місця проживання (перебування) або місця знаходження на території України або його місце проживання

І 099

(перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розгляда­ється судом за місцем знаходження в Україні майна боржника (ч/ 2 ст. 392 ЦПК). Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. об'єкт нерухомого майна (нерухоме майно, нерухомість) — земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. З метою надання в інтересах юридичних та фізичних осіб інформації про зареєстровані бюро технічної інвента­ризації права власності на нерухоме майно або про відсутність за­реєстрованих прав здійснюється реєстрація прав власності на неру­хоме майно.

Питання про те, ким і куди подається клопотання про визнання і виконання рішень іноземних судів вирішують міжнародні договори.

Так, згідно зі ст. 53 Конвенції держав — членів СНД від 22.01.1993 p., ст. 50 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща клопотання про визнання і ви­конання рішення може бути подано безпосередньо до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Проте вка­зані договори передбачають, що таке клопотання може бути подано до суду, який постановив рішення у справі по першій інстанції. Цей суд надсилає клопотання суду,, компетентному винести рішення про задо­волення цього клопотання або про відмову в його задоволенні.

Відповідно до договорів між Україною та Корейською Народно- Демократичною Республікою, Україною та Румунією клопотання про дозвіл виконання рішення подається до суду, що виніс рішення в пер­шій інстанції, який, своєю чергою надсилає його до суду, компетент­ного винести рішення щодо клопотання (статті 40, 41 зазначених договорів).

Договорами між Україною та Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання і ви­конання судового рішення подається заявником до суду, який постано­вив це рішення, а ним пересилається до суду іншої Договірної Сторо­ни, але через центральні установи Сторін (у цьому випадку — через Верховні Суди). Відповідно до зазначених договорів, якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути по­дано й безпосередньо до її суду.

Згідно з ч. 1 ст. 393 ЦПК у редакції від 21.01.2010 р. клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представ­ником) або, відповідно до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою осо­бою (її представником).

Частина 2 ст. 393 ЦПК передбачає випадки, коли міжнародними до­говорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Укра­їни, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусо­ве виконання рішення іноземного суду тільки через органи державної влади України.

У цьому разі суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло саме через орган державної влади України. Наприклад, згідно з договором між Україною та Республікою Македонія клопотання про дозвіл на виконання рішення подається особою, на користь якої воно винесено, Міністерству юстиції Договірної Сторони, на території якої має бути визнане і виконане рішення (ст. 46 Договору).

Якщо клопотання надійшло безпосередньо від суду Договірної сторони чи безпосередньо від стягувача, компетентний суд повинен відмовити у прийнятті клопотання.

Більшість міжнародних договорів про правову допомогу, як прави­ло, не містять реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст установлюються запитуваною договірною стороною. Про ви­моги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду йдеться, наприклад, у договорі між Україною та Грецькою Республікою. Згідно зі ст. 21 цього договору запит (кло­потання) має містити: а) ім'я та адресу заявника; б) зміст запиту;

в) належний підпис.

Якщо міжнародними договорами не визначено вимоги до клопо­тання, то щодо форми і змісту клопотання про визнання і виконання іноземних рішень в Україні застосовуються положення частини першої ст. 394 ЦПК. Зокрема, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмової формі і по­винно містити: 1) ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рі­шення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнарод­ної

ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Майже кожний договір про правову допомогу містить такий пере­лік документів. Так, відповідно до ст. 20 Договору між Україною та Республікою Болгарія до клопотання додається: '- *-

1) завірена належним чином копія рішення з підтвердженням суду про те, що воно набрало законної сили та підлягає виконанню;

2) підтвердження про те, що відповідач, який не брав участі у про­цесі, був належним чином і вчасно повідомлений про розгляд справи відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої по­становлено рішення.

У випадку, коли відповідач на час розгляду спра­ви був недієздатним або обмежено дієздатним, має бути додане під­твердження, що він був належним чином представлений у суді;

3) підтвердження того, що сторона, проти якої було постановлено рішення, була повідомлена про прийняте рішення та про порядок його оскарження відповідно до законодавства Договірної Сторони, на тери­торії якої воно було постановлено;

4) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на мо­мент направлення клопотання;

5) засвідчений переклад клопотання про визнання та надання до­зволу на виконання рішення та документів, зазначених у цьому пункті мовою запитуваної Договірної Сторони.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого дого­вору, до клопотання додаються документи відповідно до ч. З ст. 394 ЦПК.

Для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове ви­конання рішення іноземного суду по суті, за загальним правилом, за­бороняється вимагати інші документи та відомості. Однак, наприклад, відповідно до ч. З ст. 20 Договору між Україною та Республікою Бол­гарія, якщо при розгляді клопотання про визнання та надання дозволу на виконання рішення у суду виникне потреба, він може запитати до­даткові відомості в особи, яка порушила клопотання або у суду, який постановив рішення.

Компетентний суд України при вирішенні питання про прийняття клопотань про визнання і виконання рішення іноземного суду повинен перевіряти відповідність їх вимогам міжнародних договорів і націо­нальному законодавству щодо форми, змісту, мови, переліку докумен- т и

тів, які мають додаватися, враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватися лише в межах, визначених у клопотанні.

-ЦПК України передбачає наслідки недодержання вимог до клопо­тання особою, що його подала. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 394 ЦПК суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цією статтею, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без роз­гляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, особі, що його подала.

Однак, це не позбавляє права заінтересо­вану особу на повторне звернення до компетентного суду з відповідним клопотанням.

Слід зазначити, що на підставі принципу «закон суду» {Іех/огі) за подання до українського суду заяви про видачу виконавчого докумен­та на підставі рішення іноземного суду повинно бути сплачено за за­гальними правилами судовій збір (у сумі 0,1 розміру мінімальної за­робітної плати згідно із пп. 17 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про су­довій збір» від 8 липня 2011 р.

Тому до клопотання, яке подається до українського суду, повинні бути також додані відповідні документи, що підтверджують оплату судових витрат. У противному випадку суд повинен залишити клопо­тання без розгляду та повернути його стягувачеві (або його представ­никові). Так, 12 січня 2000 р. представник канадської корпорації «Да- ньян Інтернешнл Інк» (далі:— корпорація) звернувся до Київського міського суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 18 жовтня 1999 р.

20 січня 2000 р. ухвалою судді цього суду клопотання корпорації було залишено без руху на підставі ст. 139 ЦПК 1963 р. у зв'язку з не­сплатою державного мита. Заявнику було надано строк для виправлен­ня недоліків клопотання, тобто для сплати державного мита, до

ЗО січня 2000 р. і роз'яснено, що у випадку невиконання ухвали судді клопотання буде вважатися неподаним та повернено заявнику.

Оскільки вимоги ухвали у визначений строк виконані не були, ухвалою судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. клопотан­ня корпорації було визнано неподаним і повернено заявнику.

Не погоджуючись із останньою ухвалою, корпорація просила її скасувати і розглянути клопотання по суті, посилаючись на те, що вимоги судді щодо сплати державного мита в розмірі 50 % арбітраж­ного збору не ґрунтуються на законі. Судова колегія в цивільних спра­вах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.

Як роз'яснено в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду Укра­їни від 24 грудня 1999 р.

№ 12 «Про практику розгляду судами клопо­тань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного ко­мерційного арбітражу на території України», при вирішенні клопотань про скасування арбітражного рішення суди мають керуватися відпо­відними нормами ЦГГК, у тому числі нормами статей 136-139 цього Кодексу щодо змісту й форми заяви та сплати державного мита.

Виходячи з положень ст. З Декрету Кабінету Міністрів України від

21 січня 1993 р. «Про державне мито» щодо розміру ставок оплати державним митом скарг на судові рішення, клопотання про скасуван­ня рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду мають оплачуватися державним митом у розмірі 50 % ставки, встановленої для оплати державним митом позовної заяви, що подається до суду.

Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Міжнародного ко­мерційного арбітражного суду від 18 жовтня 1999 p., про скасування якого йдеться у клопотанні, з корпорації стягнено арбітражний збір у розмірі 18 тис. 132 дол. США при вирішенні її позову про стягнення з агрофірми «Наукова» 915 тис. 7 дол. СІЛА. Проте при зверненні до суду з клопотанням заявник сплатив державне мито в розмірі не 50 % передбаченої ст. З згаданого вище Декрету ставки, а лише 43 копійки.

За таких обставин суддя обґрунтовано залишив клопотання без руху, надавши термін для сплати державного мита в передбаченому законодавством розмірі. Оскільки заявник зазначені цедоліки у визна­чений термін не усунув, суддя на законних підставах постановив ухвалу про залишення клопотання без розгляду та повернення його заявнику.

Враховуючи те, що ухвала судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. відповідає вимогам закону та поданим матеріалам, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залиши­ла її без зміни, а скаргу корпорації — без задоволення .

У міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних спра­вах передбачено, що порядок прийняття рішення про визнання та ви­конання, як і саме виконання рішення, врегульовується законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої рішення виконується. На­приклад, у ст. 23 Договору між Україною та Республікою Кіпр під­креслено, що обидві Договірні Сторони застосовують до процедури визнання та виконання рішень своє національне законодавство.

Тому в ст. 395 ЦПК передбачено детальній порядок розгляду кло­потання, бо визнання і виконання судового рішення здійснюються договірною стороною, до якої звернене клопотання, згідно з порядком, встановленим її законодавством. Компетентний суд при розгляді кло­потання перевіряє його на предмет відповідності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнання і виконання рішення, але не може перевіряти його по суті справи, оскільки це порушувало б суве­ренітет держави, суд якої ухвалив рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 395 ЦПК компетентний суд України повинен у п'ятиденний строк письмово повідомити боржника про надходжен­ня клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду і запропонувати йому у місячний строк подати мож­ливі заперечення проти цього клопотання у письмовій формі.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотан­ня заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідом­ляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду (ч. 2 ст. 395 ЦПК).

За заявою будь-якої із сторін і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопо­тання, якщо будь-якою зі сторін не було порушено питання про пере­несення його розгляду.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкри­тому судовому засіданні (частини 3,4, 5 ст. 395 ЦПК).

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом сторонам у триден­ний строк із дня постановления ухвали. Ця ухвала може бути оскар­жена сторонами в апеляційному порядку в строки, передбачені ч. 2 ст. 294 ЦПК України.

Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, компе­тентний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно під­лягає виконанню.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іно­земній валюті, суд, який розглядає це клопотання, відповідно до ч. 8 ст, 395 ЦПК визначає суму в національній валюті за курсом Національ­ного банку України на день постановления ухвали.

Якщо компетентний суд України в резолютивній частині ухвали не визначив суму в національної валюті, ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду підлягає скасуванню.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, компетентний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 р. «Про ви­конавче провадження» в редакції Закону від 04.11.2010 р.

За загальним правилом порядок примусового виконання регулю­ється законодавством Договірної Сторони, на території якої повинно бути здійснено примусове виконання.

шттштят Л § 3. ВиЗНаННЯ рІШеННЯ іноземного супу, що не підлягає примусовому виконанню

Порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає при­мусовому виконанню, регламентує гл. 2 розд. VIII ЦПК.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, практично здійснюється у такий самий спосіб, як і звер­нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусово­му виконанню. Тому, на наш погляд, не було жодного сенсу регулюва­ти порядок визнання таких рішень окремою главою ЦПК. Доцільніше було б передбачити в розд. VIII ЦПК деякі особливості визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. До речі, у цій главі міститься відсилка до чотирьох статей, а саме статей 392-394, ст. 396 гл. 1 розд. VIII ЦПК, які аналогічно регулюють питання про підсудність справ про визнання та виконання рішень іно­земних судів в Україні, порядок подання клопотання, вимоги до кло­потання, а також про підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів. А у більшості до- 1106

говорів про правову допомогу підкреслено, що договірні Сторони взаємно визнають судові рішення у цивільних справах із немайнових правовідносин.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, у процесуальній науці та у міжнародному приватному праві, має декілька схожих визначень. Так, задумкою М. Й. Штефана, визнання — це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права . В. JI. Чубарєв вважає, що визнання рішення іноземного суду означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних

цивільних прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як рішення

2

свого власного суду . На думку Ю. Д. Притики, визнання рішення іно­земного суду — це інститут цивільного процесуального права України, в основі якого лежить акт легітимації судового рішення іноземної

держави та поширення на нього законної сили рішень національних

З

судів відповідно до встановлених норм процесуального законодавства . Таке рішення має всі якості рішення місцевого суду, що набуло чин­ності, тобто є беззаперечним, виключним, обов'язковим і виконуваним на території України в межах національної юрисдикції. Якщо рішення не підлягає негайному виконанню в державі походження, воно не може бути виконаним і за кордоном, навіть якщо в аналогічних умовах рі­шення місцевого суду підлягало б такому виконанню.

Відповідно до ст. 23 Договору між Україною та Республікою Бол­гарія рішення органів юстиції однієї Договірної Сторони, визнані від­повідно до цього Договору на території іншої Договірної Сторони, мають таку ж силу, як і рішення, постановлені органами юстиції іншої Договірної Сторони.

У договорах про правову допомогу по-різному вирішується питан­ня про коло рішень, які не потребують примусового виконання. В окре­мих договорах указується на конкретні категорії справ, рішення по яких визнаються на території іншої Договірної Сторони без проведен­ня дій про визнання. Так, у Договорах між Україною та Республікою

' Штефан, М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс [Текст]

/ М. Й. Штефан.. - К. : Концерн «Вид. Дім "Ін Юре”», 2005. - С. 592.

2

Чубарєв, В. JI. Міжнародне приватне право [Текст]: навч. посіб./В.JI.Чубарєв.

- К. : Атіка, 2006. - С. 502.

з

Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення по цивільних не­майнових справах, що набрали законної сили, а по справах, що отосу* ються батьківських прав, — про рішення, які не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню.

Угодою про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою передбачено, що рішення судів, а також ін­ших компетентних установ у цивільних справах стосовно особистого статусу, прийняті на території Договірних Сторін, визнаються без спеціального провадження (ст. 20).

Проте багато договорів зовсім не розрізняють рішення про визнання і про виконання. Наприклад, у ст. 39 Договору між Україною та Корей­ською Народно-Демократичною Республікою зазначається, що:

1) Договірні Сторони взаємно визнають і виконують рішення судів, що набули законної сили, в цивільних справах, а також вироки в час­тині відшкодування збитків, завданих злочином;

2) на території Договірних Сторін визнаються без спеціального провадження рішення установ юстиції в цивільних справах, які не по­требують за своїм характером виконання.

Слід зазначити, що у гл. 2 розд. VIII ЦПК передбачені по суті такі самі умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає приму­совому виконанню, які передбачені у ст. 390 ЦПК відносно іноземних рішень, що підлягають примусовому виконанню. Зокрема, відповідно до ст. 399 ЦПК рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, або за принципом взаємності.

Підкреслимо, що на відміну від розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у справі про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, основні учасники називаються заінтересованими особами, за­мість сторін — стягувача та боржника. Це пов'язано перш за все з тим, що предметом клопотання про визнання є рішення не про присудження, а рішення про визнання певних прав, правовідносин, а також рішення за деякими категоріями справ окремого провадження (про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про визнання фізичної особи не­дієздатною або обмеження її в дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою та ін.).

Як вже зазначалось, згідно із ст. 400 ЦПК порядок подання заінте­ресованою особою клопотання про визнання рішення іноземного суду, 1108

що не підлягає примусовому виконанню, а також вимоги до цього клопотання, практично такі самі, що встановлені статтями 392-394 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду.

Разом із тим, враховуючи специфіку рішень про визнання, слід за­значити, що перелік документів, які повинні додаватися до клопотан­ня про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусово­му виконанню, значно вужче переліку документів, які передбачені у ч. З ст. 394 ЦПК на випадок його відсутності у міжнародному дого­ворі. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 400 ЦПК до клопотання про ви­знання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, додаються тільки такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набра­ло законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз ст. 401 ЦПК дозволяє зробити висновок, що порядок роз­гляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не під­лягає примусовому виконанню, практично такий самий, який встанов­лений ст. 395 ЦПК для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк письмово повідом­ляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання заінте­ресованою особою заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу по­відомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його роз­гляду. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє за­інтересованих осіб. Розгляд клопотання про визнання рішення іно­земного суду, що не підлягає примусовому виконанню, проводиться

суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка без-по- важних причин у судове засідання заінтересованих осіб або їх пред- > ставників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм пові* стки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб не було порушено питання про перенесення його розгляду (частини 1-5 ст. 401 ЦПК). ( щ

Розглянувши подані документи, а саме: клопотання заявника, копію рішення іноземного суду, а також заперечення заінтересованої особи уразі його надходження, компетентний суд України постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову.у,за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Навряд чи буде правильним за на­слідками розгляду клопотання постановляти ухвалу про визнання в Укра­їні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення, як це зазначено в ч. 6 ст. 4 01 ЦПК. Справа в тому, що подання заперечень на клопотання не є обов’язком заінтересованої особи, а є її суб’єктивним правом. Компетентний суд України повинен надіслати копію ухвали заінтересованим особам у триденний строк з дня постановления ухвали про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ч. 8 ст. 401 ЦПК).

Відповідно до ч. 9 ст. 401 ЦПК ці ухвали можуть бути оскаржені в порядку і строки, встановлені ЦПК, зокрема, в апеляційному (стат­ті 291-296 ЦПК) або в касаційному порядку (статті 324-327 ЦПК).

Згідно із ч. 7 ст. 401 ЦПК у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, установлених’ст. 396 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 396 ЦПК клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, у визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання може бути відмовлено згідно зі ст. 22 Угоди про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою:

a) якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з'явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої було винесено рішення;

b) якщо раніше вже було винесено остаточне рішення між тими самими сторонами у тій самій справі судом Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане та виконане;

1110

с) якщо рішення, яке повинно бути визнане та виконане, може спричинити шкоду публічному порядку Договірної Сторони, на тери­торії якої таке рішення повинно бути визнане та виконане;

й) якщо відповідно до законодавства Договірної Сторони, на тери­торії якої судове рішення має бути визнане та виконане, суди цієї До­говірної Сторони мають виключну компетенцію у розгляді справи.

Найчастіше суди України відмовляють у наданні дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду, якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з'явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договір­ної Сторони, на території якої було винесено рішення. Компетентні суди повинні ретельно перевіряти докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про су­довий або арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення.

Деякі договори про правову допомогу в цивільних справах не перед­бачають підстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Наприклад, договори між Україною та Республікою Кіпр, між Україною та Угор­ською Республікою, між Україною та Турецькою Республікою не містять статей, присвячених підставам для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, однак вони окремо регулюють умови визнання та виконання.

Якщо міжнародними договорами не передбачено підстав для від­мови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, суди України повинні керуватися

ч. 2 ст. 396 ЦПК. Відповідно до цієї статті у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключ­но до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до за­кону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало за­конної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, зго­да на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, установлених законами України.

Перелік передбачених договорами підстав для відмови у задово­ленні клопотання, як правило, є вичерпним.

Питання для самоконтролю

1. Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів.

2. Які існують умови визнання та виконання рішень інозем­них судів?

3. Що треба розуміти під «рішеннями іноземного суду», які підлягають визнанню та виконанню в Україні?

4. Який встановлено процесуальний порядок визнання та звер­нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню?

5. Який встановлено процесуальний порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню?

— —

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню:

  1. Ухвали суду першої інстанції
  2. 2. Звернення судового рішення до виконання
  3. Глава 1 ВИЗНАННЯ ТА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ, ЩО ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ
  4. § 2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню
  5. § 2. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ
  6. ЗМІСТ
  7. Поняття визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду
  8. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню
  9. Зміст
  10. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про виконавче провадження
  11. МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ НАКАЗ від 25 грудня 2008 року № 2274/5 Про затвердження Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -