Розвиток примусового виконання рішень у радянському праві.

Інститут судових приставів був скасований після Жовтневої революції одночасно зі старою судовою системою царської Росії, про що йшлося в Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. У перші місяці існування радянської влади нові органи виконання судових рішень організовувались з ініціативи народу й виконували їх різні органи.

Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду», яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інститут судових виконавців у часи Радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди й революційні трибунали Української РСР, що затверджувалось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень [17, с. 11-12].

Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так саме, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату й надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь -які умови заради хоч якогось заробітку. Тому й вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, який складав загальний фонд винагород судовому виконавцеві губернії, але переважна частина направлялася на користь державі. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо [14, с. 12].

З винагороди що виплачувалась судовому виконавцю 20% утримувалось для винагороди діловоду даного судового виконавця [195, с. 3].

12 червня 1924 року було затверджено Декрет «Щодо такси оплати дій удових виконавців по виконанню рішень та ухвал » [14], яким визначено, що за доставленя повідомлень боржникам, яким присуджено штраф за кожне повідомлення: при сумі стягнення чи вартості розшукуваного майна - 1/ 10 (якщо стягнення у розмірі 200 - 1000 рублів) з суми стягнення; 1/8 (якщо стягнення у розмірі від 1000 - 10000 рублів) з суми стягнення; 1/6 (якщо стягнення у розмірі вище 10000 рублів) з суми стягнення.

Також відзначалося, що з сум, які стягувалися з боржників - 75 % потрапляло у доход держав, за розрахунками Народного Комісаріату Юстицію, останні - 25 % потрапляли у загальний фонд для нагородження судових виконавців даної губернії. У випадках здійснення виконавчого провадження іншими органами (міліцією, волосною владою тощо) - 75 % зборів потрапляють у доход держави, а 25 % за розрахунками Народного Комісаріату Внутрішніх справ на винагороду фактичним виконавцям.

Судовим виконавцем міг бути призначений громадянин, який мав виборчі права та пропрацював на будь якій посаді в органах радянської юстиції або склав іспит у губернському суді. Судові виконавці призначались на посаду та звільнялись з посади за розпорядженням голови губернського суду.

Слід зазначити що судові виконавці досить активно працювали в період НЕПу, у зв'язку з пожвавленням ділового обороту, виконуючи рішення судів та судові накази по цивільним справам, виконавчі написи нотаріусів, рішення арбітражних та земельних комісій, третейських судів та інші акти [195, с. 3].

Нове радянське законодавство про виконавче провадження скасувало засоби примусового виконання, що діяли в царській Росії, і встановило принцип недоторканності особини боржника. Арешт боржника, його особистий обшук, привід у суд для встановлення майнового стану, оголошення боржника неспроможним та інші засоби, направлені проти особини боржника, назавжди були скасовані, що позначилось як зниження гарантій стягувача у виконавчому провадженні.

Радянське законодавство обмежувало заходи примусового стягнення майна боржника.

Тимчасова Інструкція для судових виконавців 1920 року встановлювала такі заходи примусового стягнення:

S звернення стягнення на рухоме майно та гроші боржника;

S звернення стягнення на винагороду, одержану боржником за місцем служби або роботи;

S вилучення в боржника й передача стягувачеві певної речі;

S провадження дій за рахунок боржника, які він не виконав у встановлених судовим рішенням строків.

Стаття 20 «Наказу судовим виконавцям» 1927 р. забороняла посягання на гідність боржника, вказуючи, що під час огляду приміщення й сховища судовий виконавець не має права проводити особистий обшук боржника, навіть якщо останнього й запідозрюють у наявності цінностей або грошей.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВЦИКом 30 липня 1924 р., у якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень.

Наркомюст УРСР у листопаді 1927 р. видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою й змістом (200 статей об'єднувались в 15-ти розділах) був повним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча й видавався як підзаконний акт.

Значна частина норм ЦПК УРСР 1929 р. регулювала виконання судових рішень (107 статей з 412) [14].

Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, встановлював, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік і встановив, що призначаються Наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних - Наркомом юстиції автономної республіки [17, с. 12-13].

Однак, у зв'язку з тім, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій.

Так, «Інструкція про порядок виконання судових рішень» була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р., «Положення про Наркомат юстиції УРСР» було прийнято 27 грудня 1939 р., яким передбачалось створення в складі НКЮ відділу судових виконавців.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових виконавців» було встановлено, що судові виконавці перебувають тільки при народних судах, а Закон «Про судоустрій УРСР» від 30 липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (міських) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

Тобто судовий виконавець уособлював в собі державний орган, наділявся правосуб’єктністю держави, відповідно до цього структура, яка функціонально виконувала виконавчо-розпорядчі дії щодо примусового виконання рішень фактично визначалася робочим «апаратом» при судовому виконавці. В цьому випадку було поєднано правосуб’єктності органу і правосуб’єктності посадової особи. Загальне поняття єдиноначальності зводилося до розуміння його як принципу і методу управління шляхом персонального вирішення судовим виконавцем компетенції, очолюваного напрямку діяльності, та прийняття розпоряджень в межах компетенції, це забезпечувало повноту влади зазначеного суб’єкта та його особисту відповідальність за діяльність апарату [197, с. 53]. Тоді судовий виконавець виконуючи функції органу управління в свою чергу повинен був здійснювати функції через скерування роботи органом, шляхом делегування відповідних повноважень апарату або створення допоміжних структур. Різниця компетенції такого суб’єкта полягає у тому, що на відміну від часткового розмежування повноважень з одночасним поєднанням відповідальності, зазначена позиція давала змогу чітко визначити, які функції покладено на судового виконавця, якою компетенцією вони наділені, яке місце в управлінській системі вони займають. Тобто вказаний суб’єкт був зобов’язаний так скерувати роботу апарату, щоб усі притаманні функції виконувалися, а за умови «правильного добору кадрів в одноособовому органі можливо дуже оперативно приймати рішення та швидко їх застосовувати до конкретних обставин [198, с.

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень», якою регламентовано процесуальні дії судового виконавця.

Законом України «Про судоустрій УРСР» 1981 року [199] визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання на території України.

Обов’язковість виконання на території України рішень судів іноземних держав визначається міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

15 листопада 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена інструкція «Про виконавче провадження» [200], що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження [17, с.14].

На вищезгаданих інструкціях, на наш погляд, слід зупинитися більш детально, оскільки саме вони передували Закону України «Про державну виконавчу службу» та Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно глави 1 Інструкції «Про порядок виконання судових рішень», виконання судових та інших рішень, провадилось судовими виконавцями, які перебували при районних (міських) народних судах.

Судові виконавці призначались й звільнялись начальниками відділів юстиції виконавчих комітетів обласних, крайових, міських Радий народних депутатів, міністрами юстиції автономних республік, а в союзних республіках без обласного розподілу - міністрами юстиції союзних республік.

Керівництво діяльністю судових виконавців покладалось на голів районних (міських) народних судів і народних суддів. Зазначені посадові особи мали здійснювати повсякденний контроль за правильним і своєчасним виконанням судових рішень, за дотриманням судовими виконавцями встановлених правил виконання й надавали їм необхідну допомогу.

Голови районних (міських) народних судів та народні судді щокварталу перевіряли роботу кожного судового виконавця зі складанням акту перевірки, особливо звертаючи увагу на оперативність у вжитті заходів до виконання судових рішень, обґрунтованість повернення виконавчих документів стягувачам, регулярність і якість перевірок виконання в організаціях, на установах, підприємствах, а також фінансову діяльність судових виконавців.

Судовий виконавець був не вправі самостійно зупиняти або припиняти виконання, повертати виконавчі документи стягувачу, відкладати на інший строк виконавчі дії при відсутності письмової заяви стягувача, виключати з опису майно, на яке накладений арешт, а також за своїм розсудом встановлювати не передбачені законом розміри утримань із заробітної плати боржника.

Такі дії судового виконавця могли мати місце тільки на підставі ухвали суду або судді.

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуально залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів в процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу рис та ознак [ 14, с. 12].

Таким чином, діяльність судового виконавця зазнавала потрійного контролю з боку:

• закріпленого за ним судді;

• старшого судового виконавця;

• голови суду чи його заступника.

Ефективність і реальність такого контролю була обумовлена перевіркою кожного виконавчого провадження з точки зору не тільки своєчасності, повноти, правильності виконання, а й чесності, сумлінності, добропорядності судового виконавця.

Суддя, який контролював роботу судового виконавця, був обізнаний щодо платоспроможності порушників підданих штрафу, матеріального стану осіб, майно яких підлягало конфіскації по цивільним, кримінальним, адміністративним справам, а також не допускав можливість списання до архіву виконавчих проваджень на підставі актів судових виконавців про неможливість стягнення у зв’язку з відсутністю майна, на яке можливо звернути стягнення [81, с.23 - 24].

Судовий виконавець не приймав участь в виконанні, якщо:

1) він був родичем сторін, інших осіб, яки приймали участь по справі, або родичем представників;

2) він особисто або опосередковано зацікавлений у висновках справи або має інші підстави, які викликають сумнів в його об’єктивності.

Про наявність вказаних обставин судовий виконавець зобов’язаний повідомити суддю.

По цім же обставинам відвід судовому виконавцю може бути заявлений стягувачем, боржником або їх представниками, а також прокурором. Питання про відвід судового виконавця вирішувався суддею або народним судом, при якому він утворений.

У випадку відводу судового виконавця виконавчий документ по визначенню народного судді передавався іншому судовому виконавцю того ж суду, а як що суд мав одного судового виконавця - то направлявся через відділ юстиції виконкому міської, обласної, кураєвої Ради народних депутатів, міністерство юстиції автономної республіки, в союзних республіках без обласного поділу - міністерство юстиції союзної республіки для виконання в інший народний суд.

Інструкція від 15 листопада 1985 року визначала компетенцію судового виконавця. Так, в ній зазначалося, що при здійсненні виконавчих дій судовий виконавець має право входити в приміщення, які займані боржником, проводити огляд всіх його сховищ ( погреба, сараї, шафи, ящики тощо).

Огляд приміщень та сховищ проводився в присутності понятих. Судовий виконавець мав право приймати і інші заходи примусового характеру. У ході виконавчих дій судовий виконавець має право викликати боржників до суду для ознайомлення з виконавчими документами, а також отримувати від сторін та осіб, яки не приймають участь у провадженні, усні чи письмові повідомлення та інформацію, якщо вони необхідні для виконання рішення [21].

Треба відзначити, що можливість примусового виконання судових рішень судовими виконавцями визнавалася міжнародним законодавством. Так, у Конвенції з питань цивільного процесу 1966 року [201] визнавалася можливість передачі судових документів іноземних держав через судового виконавця ( ст. 6), якщо є відповідна угода між державами. Як що відповідної угоди не має, то запитальна держава має право вимагати оплату на виконання виконавчих дій судовими виконавцями. В Угоді між СРСР та Францією про передачу судових та нотаріальних документів та виконання судових доручень по цивільним та торговим справам 1936 року [202] відзначено, що витрати судового виконавця оплачуються Стороною, яка звертається. У Конвенції про розв’язання арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва 1972 року [203] передбачена можливість участі судового виконавця при необхідності примусового виконання рішень арбітражних судів.

1.3.