Камеральна діяльність

Камеральна діяльність відома з часів феодалізму. Її назва походить від латинського слова «сатега» (казна) — сховище грошей, золота, коштовностей та інших цінностей, які належали королям, царям, князям, монастирям тощо.

Змістом камеральної діяльності була розбудова і примноження фондів властителя, а метою — отримання максимально можливих прибутків. Фактично вона охоплювала все доменіальне господарство, всі джерела надходжень до казни. Єдиною підставою рішень і дій у сфері камерального господарювання була воля властителя. Вона фіксувалась в актах правителя, рішеннях церкви, правових аналогіях, прецедентах, традиціях.

Знання щодо камеральної діяльності у період феодалізації існували у вигляді управлінських рекомендацій із задоволення фінансово-майнових потреб. Яскраві свідоцтва цього відшукуються в капітуляріях (указах) Карла Великого (742—814). До нас дійшло, за одними даними, 56, за іншими — 250 капіту- ляріїв. Ці акти містять детальніші (від церковної організації до облаштування королівських помість) інструкції щодо управління його доменом. Так, «Капітулярій про маєток» (Capitulare de villis) наказує керуючим спостерігати за вільними селянами і брати з них штрафи на користь королівського двору; давати церквам свого фіску десятину з урожаю; мати при млинах курей та гусей; на вербну неділю доставляти отримані від господарської діяльності гроші; у покоях кожного маєтку мати перини, подушки, скатертини, килими, посуд, ланцюги, сокири, свердла, ножі тощо.

Безпосередня реалізація волі властителя у сфері камерального господарювання покладається на спеціальні структурні утворення. Ці квазіадміністративні органи мали форму і функції, які відповідали розумінню їх призначення з боку верховного розпорядника фінансово-майнових ресурсів. Як правило, вони опікувалися військовою службою, судовою справою оборотом майна, чеканкою монет, кредитами та боргами.

Так, у московського князя (XV ст.) питаннями государева двору опікуються структурні утворення з характерними назвами «Дворець» і «Казна». Функціями першого були: а) організація князівської служби; б) судова справа; в) оборот земель та іншого майна; г) контроль. Ha чолі цього утворення стояв дворецький. Функціями другого були фінансові операції.

Централізація влади наприкінці середніх віків обумовила зближення потреб суто камерального господарювання із завданнями державотворення і зростанням витрат на загальнодержавні потреби. Зважаючи на те, що їх джерелом були доменні (фактично приватні) ресурси, виникла необхідність у їх раціональному й ефективному використанні.

Пошук мінімізації витратного навантаження на домени правителя вивів на низку реформаторських рішень. По-перше, це рішення щодо відділення казни держави від казни правителя; по-друге, щодо перетворення структур управління доменом правителя в управлінські органи держави.

B результаті такого реформування двірце- ві (доменні) установи поступово набирали компетенції загальнодержавного призначення. Відповідно змінилися принципи їх організації, внутрішня структура, форми і методи діяльності, яка почала базуватись на функціо- нально-галузевому підході. Тобто вони спеціалізувалися на управлінні якоюсь однією функцією або сферою (галуззю). Наприклад, лісоводство, гірнича і поштова справи, нагляд за виконанням повинностей, збір недоїмок тощо. Поняття «камеральна діяльність (камеральне господарювання, камералісти- ка)» ототожнювалось з діяльністю державно-управлінського змісту.

Як приклад такого перетворення можна навести виникнення у Московському царстві з надр «Двірця» і «Казни» д’яческих від- ділень-повітів та ізб, які згодом перетворюються у «прикази» — органи управління загальнодержавного рівня (кінець XV — cepe- динаХѴІ ст).

За таких умов ефективність управлінських рішень і дій виявилась залежною від кількісних і якісних параметрів знань про властивості управлінського впливу, його об’єкт і суб’єктів.

B результаті камеральні знання систематизувалися, набували теоретичного змісту і постали як наукова і навчальна дисципліна з назвою «камералістика». За нинішнім розумінням, камералістика мала міждисциплінарний характер і складалася з двох частин. По-перше, це були знання про безпосередню практику торгівлі, будівництва, вирощування тварин і рослин, видобуток корисних копалин, використання лісів і т. ін. По-дру- ге — знання щодо управління: а) фінансами; б) станом суспільного благоустрою і добробуту, тобто внутрішніми (поліцейськими) справами. Крім цього, майбутні камералісти вивчали законодавство, політичну економію, історію, статистику, мови.

Статус університетської дисципліни камералістика отримала у 1727 році. Саме тоді в університетах міст Галле і Франкфурта-на- Одері (Пруссія) утворювалися кафедри каме- ралістики, на яких викладали професори Гассер (Simon Peter Gasser, 1676—1745) і Дитмар (Justus Christoph Dithmar, 1677—1727). Вважається, що вони були авторами перших книг, які використовувались як підручники з камералістики [26].

B університетах Російської імперії (Санкт- Петербург, Казань, Харків) камералістика викладалась приблизно з 1843 по 1863 рік. У другій половині XIX ст. як галузь науки та навчальна дисципліна вона припинила існування, а термін «камералістика» вийшов з ужитку.

Ha завершення огляду загальних рис камералістики необхідно висловити застереження щодо її ідеалізації та спроб ототожнення з сучасним виміром понять «наука» і «навчальна дисципліна». 3 цього приводу доречно нагадати слова K. Маркса, який у 1873 році охарактеризував камералістику як мішанину найрізноманітніших відомостей, чистилищний вогонь яких повинен витримати кожен сповнений надій кандидат в німецькі бюрократи[27].